М.Хвильовий Твори в 39т. т 5

ДПУ і Політбюра ВКП) — це ваги не має, бо й щиро клясично-мертві теж, може, все чують і бачать. Важливе те, що я так само, як і вони, і розумію, і бачу, і пишу оце немов на тому світі. Дивлюсь собі з висот одвічного етеру на грішну, бідну, замучену Україну, бачу, що там діється, жахаюся, мучуся, лютую, навіть пекучим криком кричу іноді, але й мій жах, і лють, і сум, і крик — усе як у сні: беззвучне, непорушне, без ніякого впливу і відгомону там.

Отже, з'ясувавши собі свій стан і навіть назвавши його відповідною назвою, я повинен і надалі поводитися від­ повідно до нього. Принаймні в цих записках. Я їх назвав «Думками про себе» (себто — думки не вголос). Це — правильно, але мусить бути поправочка, чи краще сказати додаток: ... «людини на тому світі». Таким чином це будуть «Думки про себе на тім світі».

А звідси вже повинен бути такий висновок: ці думки мають бути об'єктивні, безсторонні, щирі, сміливі, одне слово — такі, які можуть бути в людини, що вже на тому світі й не має ніякого доступу на землю, а значить і ніяких пристрастів та почувань, які звичайно роблять думки не­ об'єктивними, пристрасними, нещирими, — ні страху для себе, ні бажань для себе, ні розрахунків щодо себе.

І правда, я знаю й розумію, що там десь «на землі» повинні про мене як не говорити, то дещо шепотіти або думати (ну, хоч тоді, коли читають мої книги) — знаю, що це шепотіння не завсіди й прихильне чи справедливе, знаю, що вголос іноді й лають мене і лають дурноватонесправедливо (найбільш обурлива несправедливість є не­ справедливість дурна) — знаю це, а мені цілком це бай­ дуже, до такої міри байдуже, що дійсно неначе я вже на тому світі. Але коли є ця байдужість «потойбічна», то значить, може бути й спокій, і об'єктивність, і щирість, і сміливість.

Отже хай тепер будуть:

«Думки про себе на тім світі».

І от найближча думка про самогубство Скрипника. Ще так недавно думалось про самогубство Хвильового. Тепер доводиться це робити про нову втрату. І так само, як по

смерті Хвильового, товариші їхні проводжають у могилу і його тіло докорами й лайками.

Чому так? Чому докори в малодушності, чому лайки, а не вирази жалю, туги за померлими товаришами, за за­ губленими для життя цінностями, за вибулими працівни­ ками для «будівництва соціялізму»? Чому так? Ну, хай люди виявили слабість духу, не витримали якоїсь ваги життя й відібрали собі життя. Невже ж за це треба лаяти своїх товаришів? Не пожаліти, не вдуматись, через що саме це сталось?

Отут оці недобрі товариші й виказують самих себе. Цими докорами й лайками вони викривають, де саме ле­ жить причина самогубства тих «малодушних». Коли вони сердяться й лаються, то значить, вина в них самих за ці смерті, вина в тих умовах та обстановці життя, в яких довелося бути померлим. Річ, очевидно, не в малодуш­ ності, а в неможливості повестися інакше в тих умовах.

Так міркую собі я, людина на тім світі. Мої міркування не призначаються для агітації чи для створення якоїсь у когось опінії. Я самотній, як жук, такий самий померлий, як і Хвильовий та Скрипник, кого я маю агітувати?

Ні, мої міркування є дійсно потойбічні, позбавлені пристрасти й сторонности. В них головним чином діє холодна чиста логіка (А якщо іноді болюче запече обурення чи заниє сум, то вони теж чисті від особистого інтересу, теж потойбічні).

Так от ця логіка й каже: коли б ці самі Хвильовий і Скрипник одібрали собі життя десь ув іншій державі (ро­ зуміється, будучи членами комуністичної партії й на пріз­ вище не Хвильовий чи Скрипник, а якийсь Шмідт чи Дюбуа), то, нема ніякого сумніву, що їх ніхто з товаришів не лаяв би, не закидав би їм малодушности. Навпаки, оці самі теперішні суворі судді їхні виявили б гарячий жаль, сум, тугу, біль. Не тільки не було б ніяких докорів, а були б вислови гарячого гніву, обурення й ненависти до тих умов життя, до тої обстановки, до того суспільного ладу, Що загнали їх у домовину. А скільки б хвали було за мужність та довготерпіння. А скільки жаху перед тими стражданнями, які, наприклад, таку людину, як старий більшовик, що бачив тюрми, каторги, війни, повстання, барикади, голод, пошесті, який тридцять років боровся в

219

рядах партії проти всякої гидоти та страхіть життя і ніколи не лякався, не впадав у слабодухість, — таку людину при­ мусили злякатися, знесилили її, знівечили її волю й погнали в смерть. Що то, мовляв, за нестерпні страждання повинні були бути і що то за лад, який міг таке страхіття створити!

Напевне так кляли б і кричали б оці самі судді про якихось іноземних Хвильового і Скрипника. І коли вони цього не роблять щодо українських, то це зрозуміло: з кого ж вони могли б жахатися, на кого обурюватися, кого ненавидіти? Ясно, що вони до такої об'єктивности ще не доросли, щоб самим собі в лице плювати.

Але все ж таки, яка могла бути причина самогубства? В мене немає ніяких даних і тільки є одне джерело пояснення всяких темних, неясних, загадкових явищ — це чиста ло­ гіка, холодне, спокійне, потойбічне міркування. Отже мір­ куймо потойбічно.

Насамперед, у тому самогубстві звертає на себе увагу той факт, що самогубець ніби не лишив по собі ніяких пояснень своєї смерти. Принаймні ніде в пресі не було оголошено ніяких його посмертних листів, заповітів і т.п., що, звичайно, лишається самогубцями. Думати, що Скрип­ ник дійсно нічого по собі не лишив — чиста елементарна логіка ніяк цього не дозволяє. Людина, що тридцять років пробула в партії, що ЗО років жила в товаристві певних людей, що була пройнята спільними з ними цілями, ідеями, способами й засобами їхнього здійснювання, що була зв'я­ зана з ними цілим циклом дій, скута з ними одною відпо­ відальністю, людина, що стояла на найвищому гребені історичної хвилі, щоб ця людина зійшла самовільно в до­ мовину, не сказавши й слова ні товаришам, ні суспільству, ні історії, — це річ неможлива, це — абсурд, це відки­ дається абсолютно, як гадка, що вода може горіти, так само, як нафта, бо і та і та — мокрі.4

4 Ці логічні припущення В. Винниченка в еміграції відповідають пов­ ністю правді. М. Скрипник залишив після самогубства великого листа, адресованого до Політбюра ЦК КП(б)У. В листі осудив новий курс національної політики і мотивував причину своєї смерти. Цей лист ніколи не був опублікований. Згадка про нього та кількарядкова цитата з цього листа появилася була в пресі відразу після смерти М. Скрипника. Також у літературному та політичному світі тодішнього Харкова ходили про цього листа чутки і перекази.

Не може бути ні найкрихітнішого сумніву, що перед­ смертного листа, з поясненням свого останнього акту в житті, Скрипник залишив. Але його, кажу, ніде не оголо­ шено. І от це дає право логіці зробити висновок, що в тому листі було таке пояснення, яке не подобається тим, хто має силу оголосити чи не оголосити заповіт померлої в СРСР людини.

Що ж таке могло бути в тому листі, що треба ховати від товаришів покійного, від суспільства, від історії?

Очевидно те, на чому розійшлися останнім часом Скрип­ ник і оці його товариші. З офіціяльних висказів самих оцих товаришів відомо, що розходження в них були на ґрунті національної політики. За цю нацполітику Скрипника то­ вариші його скинули з посади наркома освіти, себто го­ ловного реалізатора, просувача цієї політики в масах, його за неї прилюдно лаяли, висміювали, глузували. Ми читали ці прилюдні глузування Постишева, посланця Москви, чи­ тали його загрози «погладити спину тов. Скрипникові», за якою, мовляв, ховалися клясові вороги пролетаріяту («пет­ люрівці»). Все це відоме всім, і тут ні догадуватись, ні міркувати нема чого. Розходження цілком видне. У пові­ домленні і поясненні смерти Скрипника товариші його, центральні комітети ВКП і КП(б)У, кажуть, що причиною самогубства була малодушність Скрипника. Традиційна, трафаретна заяложена малодушність. А до того надзви­ чайно тупе й дурне повідомлення: у чому малодушність та? Чого не витримав Скрипник? З чим не боровся? Від чого втік «малодушно»? Ніякої відповіді немає на такі й подібні до них питання. І з цього логіка далі робить висно­ вок: Скрипник одібрав собі життя на ґрунті розходження в національній політиці.

Деякі звістки повідомляють, що ЦК партії мав судити Скрипника за це розходження або, як вони кажуть, за помилки Скрипника. Але він, мовляв, злякався суду, втік у небуття.

Це не сходиться з законами логіки. Про суд майбутній не могло бути мови, бо суд уже, очевидно, стався. Коли Постишев прилюдно лає, висміює, глузує, грозиться ще Дужче «погладити спину», то це вже кара, це вже виконання

220

Ш

вироку суду, який уже відбувся десь за лаштунками, з участю чи без участи «підсудного» — нам покищо не ві­ домо. Отже, коли ЦК говорив про майбутній суд, якого немов би злякався Скрипник, то це свідома, умисна не­ правда. Ще інші звістки доносять, що Скрипникові було запропоновано покаятись у помилках своїх, стати навко­ лішки перед партією (читай: перед русскими великодер­ жавниками, піддержаними Сталіном), Скрипник, мовляв, ставати навколішки, каятись, плювати самому собі в лице й прохати прощення не схотів. Так само не схотів він, мовляв, іти на заслання, на Соловки чи в якусь Тобольську губ(ернію) і через те пішов у смерть.

Тут у цій звістці вже є більше логічного й реального. Ставання на коліна й самоплювання це річ побутова в СРСР, це річ, у якій, крім Бога, всі смертні грішні. «Один Бог без гріха», говорить старе прислів'я, а нове есесерівське може сказати: «один Сталін без гріха», себто без самокаяття, самокритики й самоопльовування. Тільки він один ще ні разу, ні в чому, ні в якій помилці не каявся, не ставав прилюдно навколішки й не бив лобом у блювотину свого самозагиджування. А то, мабуть, нема ні одного хоч трохи видатного партійця, який би так чи сяк не був би цим грішний. Отже нічогісінько ні суперечного, ні немож­ ливого, ні навіть сумнівного в такій чутці нема. Навпаки, чиста логіка мусить визнати її за необхідну правду. Коли б такої чутки, як пояснення, не було, то логіка її все одно висунула б. Нема ніякого сумніву, що Скрипника ставили навколішки і чекали від нього того, що так притаманне всім. Може, він був один із небагатьох, що досі уникли цієї форми служіння соціялізмові, й йому заздрили Постишеви, і йому з гостренькою сласністю готові були «погла­ дити спину» й нахилити його голову до блювотини, — хто знає? У кожному разі напевне для «них» не було нічого надзвичайного, екстраординарного в тому, що ще один стане навколішки й повзтиме до трону «вождя» за про­ щенням. І напевно було б надзвичайно дивно, що цього не сталося, що замість цього людина воліла померти. Правда, багато було таких, що не хотіли визнавати своїх «поми­ лок», ставати навколішки і за це йшли на Соловки, на

222

Сибір і навіть на розстріл. Але щоб людина сама своєю волею вибрала й заподіяла собі смерть, не хотячи ставати навколішки, цього їм не часто доводилося бачити, і цим вони напевно були вражені. Та й, мабуть, обурені? Оче­ видно, бо в яке становище поставив їх Скрипник? Хто ж знав, що він може втнути таку штуку, що таким способом розв'яже конфлікт? Якби вони це знали, вони б, може, трошки інакше поводились, підготувались би до такого вчинку, не зупиняли б його, а підготувались би, — приго­ тували б певні документи, що цілком виправдували б їх і обвинувачували б Скрипника і таке інше. Тепер же вони опинились в такому стані, що навіть розумного, пристой­ ного пояснення смерти загнаного ними в домовину старого вірного товариша на смерть не мають. Вони тільки можуть слиняво розгублено плямкати щось про малодушність.

Але логіка йде трохи далі чутки. Логіка каже, що не міг Скрипник одібрати собі життя, стрибнути в смерть тільки того, щоб не ставати навколішки. Крім смерти в нього був іще інший шлях: заслання а 1а Раковський, ви­ силка а 1а Троцький, навіть, скажімо, тюрма чи Соловки, як багато інших (старих і молодих) комуністів. Не він перший, не він останній, — міг і він постраждати, постояти за свою правду, за свою твердість, чесність, послідовність. І, розуміється, він цей шлях виразно бачив (та ним оче­ видно його полякували, силкуючись поставити його нав­ колішки). І, розуміється, не страх прикрощів, чи понижен­ ня, чи фізичних, чи матеріяльних утисків, не це могло злякати людину, яка не злякалась смерти. Тут, очевидно, було інше. Звичайно, посмертні його листи все докладно пояснюють, і, можливо, дехто на тому старому світі й знає, що там є в тих листах. Я тих пояснень не маю, але я не маю ніякого сумніву, що моя логіка вгадує ті пояснення.

Вони ось які:

Скрипник одібрав собі життя, поперше: 1) для того, Щоб звернути увагу можновладців-товаришів на небезпеку для комунізму від того напряму нацполітики, який вони забирають. 2) Щоб своєю смертю закричати проти бру­ тальносте, дурноляпства, нахабства, лицемірства, непослі­ довносте й керівництва «в новому курсі нацполітики».

223

3) Щоб своєю смертю дати гасло іншим товаришам, які хочуть бути чесними, щирими, послідовними комуністами, щоб довести їм, що його політика вже була помилкова, не була в інтересах його амбіції, чи вигод, чи якихось інших особистих або національних намірів. Бо який аргумент може бути перекональніше смерти? Заслання, чи висилка, чи тюрма, чи навіть розстріл — все це не те, все це тхне якоюсь виною, помилкою, неправильністю Скрипника і карою за це (хоч би він ані сном, ні духом, ні на крихту не був винен). Він повинен був би ждати слушного часу (може, десятки років), щоб довести, що тої вини за ним не було, що кару йому було накинено за помилку інших. Розумі­ ється, він цього не міг допустити, коли він дійсно гаряче, непохитно, всією істотою вірив у правильність своєї дії, а особливо в потрібність, корисність, спасенність його дії для комуністичної справи, коли він бачив загрозливу шкід­ ливість тої політики, яку провадили можновладці. Він інак­ ше і не міг зробити, коли так вірив. Він мусів вибрати такий спосіб переконування, такий засіб доказу й про­ паганди, який би звернув на себе увагу, який відібрав би противникам можливість дискредитування його якимись особистими інтересами Скрипника, якимись іншими, крім інтересів комунізму, інтересами. І такий спосіб був єдиний в його обставинах: самогубство, самогубство як зойк, як пересторога, як демонстрація, як лозунг, як заповіт.

Не знаю, чи можновладці ще здібні почути цей зойк, відчути пересторогу, чи не задубіли в склерозі бюрокра­ тизму й самовлади потрібні для цього їхні органи? Це покаже майбутня національна політика Політбюра ВКП на Україні. Покищо в закордонній пресі нема відгомону цієї політики. Можливо, що склероза уже задалеко пішла і бідним людям уже нема чим відчувати навіть зойків смер­ ти. Тапі рік роиг еих!5

Але що ця смерть, як демонстрація, як гасло, як заповіт, як ціла програма, не ЛИШИТЬСЯ не відчутою українцями (навіть із ВКП чи КП(б)У), то тут не може бути двох гадок. Українці не пояснять про смерть малодушністю, за це

Тим гірше для них.

можна ручитися. Звичайно, кожна суспільна течія буде на своє колесо тягти всю енергію цього подвигу, але, треба думати, Скрипник не залишив цю смерть без надання на­ лежного і бажаного йому напрямку цієї енергії. Не для того він вибрав такий тяжкий і трагічний спосіб доведення своєї правоти, щоб його соціяльні противники могли її викривити на користь собі. Та про це, мабуть, я все ж таки колись дізнаюся. А покищо... можу сказати Скрипникові: «Честь і слава тобі, друже, за чесність з собою, за твер­ дість, за послідовність!»

25 — VII — 33. Курінь-робітня. Не сій Ьеуапі. З кожною смертю сучасника, навіть особисто незнайо­ мого, навіть клясово чи індивідуально неприязного, літня людина неначе сиротіє. Проте не буду казати взагалі, а тільки про себе: я немов би сиротію від зникнення з по­ верхні земного життя моїх сучасників, навіть ворожих мені. Коли помирає друг, товариш, однодумець, — чуття осиротілости є від того, що нема тої людини, поруч з якою боролося за спільні цілі, з якою переживалося зле й добре, оцінку якої хотілось би завсігди мати, як підпомогу і під­ тримку в дальшій роботі й боротьбі. Нема людини, з

якою разом можна підрахувати наші здобутки й витрати. Коли помирає людина з іншого табору, навіть воро­

жого, то деяке (звичайно інше) чуття осиротілости теж є,

— нема кого бити, нема на кого націлятися, нема в кому персоніфікувати групове противенство. Нема тої людини, що на ній часто зупинялася думка, що через неї виникали певні почуття, якій часом хотілося «показати». Все це зни­ кає, і почуваєш себе, як на знайомій вулиці, де раптом на знайомому повороті зник будинок, неприємний, брудний, понурий, але такий звичний, знайомий, «свій». Замість нього — дірка. Розуміється, на місці тої дірки виникне новий будинок — гарний, чистий, привітний, але він буде новий, не звичний, не зв'язаний з тобою особисто, ні до­ брий, ні злий.

От помирають і приятелі, і вороги, і невтральні сучас­ ники, і я чую, що круг моєї конкретної фізико-психічної індивідуальности стає все більше і більше всяких «дірок».

224

225

Можливо, що, проживши ще років двадцять чи тридцять за кордоном і вернувшись на Україну, я почуватиму себе дуже самотньо серед мільйонів людей. Моїх сучасників не буде вже, ні ворогів, ні приятелів. Навіть особисто зна­ йомих чи зустріну я тоді? Дійсно, неначе з того світу вернуся.

Отут іще один мотив інтернаціоналізму. Коли вважати тільки Україну за рідну мені країну, а всі інші частини землі за «чужі», коли тільки українці можуть бути «своїми», а всі інші люди на землі «чужинцями», то, розуміється, сиротіти доведеться неодмінно. Але чи конче це так по­ винно бути? Знаю, скільки раз уже говорилося: всі люди — брати. Але як і в цьому, так і в іншому відчувається брак «нової заповіді» в сучасному суспільстві, себто чесности з собою, себто поєднаности слова з чуттям і дією. Слова «всяка людина на землі є брат» ще не дійшли в сучасної людини до чуття і тому ще не вилилися в дію. І в мене ще ні. Може, трошки є початку, може, починає жити ця ідея, набирати живих соків і нервів почуття, але ще далекодалеко до справжнього. Ще я занадто пронятий тугою за Україною, ще занадто гостро чуються наші українські «не­ досконалості», наші недорозвиненості, наші небезпеки й можливості обірватися в прірву. От є чутка про «деукраїнізацію» України (після смерти Скрипника), і вже тривога дух забиває: ой, знову впаде в прірву денаціоналізації, знову мрії «хоч би народну шкілку», хоч би на метр видря­ патися ПО СТІНІ ТОЇ прірви. ,.; ; «;.;

Дуже можливо, що мені вже й не доведеться бути на тій Україні, що мене й до смерти моєї забудуть там, отже немов би тим більше є підстав і рації мені поставити на один рівень рідности що Україну, що Францію, чи Італію, чи Мадагаскар, чи яку іншу людську частину одної рідної всім однаково Землі. «Всі люди — брати, всі країни — рідні». А тим часом в інтуїції (не в «чистій» свідомій логіці) щось каже, що трошки якось тут не зовсім так. Так, коли б усе те, що потрібне Україні й за що билась моя думка й воля все життя, було вже здійснене, тоді, мабуть, ідея однакової рідности країн світу легше пройшла б до чуття. Тоді й сиротіння по Україні теж було б легше для мене

226

ут бо легше було б заступати померлих сучасників-укра- їців сучасниками-чужинцями, легше було б цих чужинців поосто за чужинців не мати, не вважати й не відчувати.

Але поки там ще не здійснено рівности й рідности, не може бути їх і в мені. І сиротіти я мушу, - в деяких сенсах, — неодмінно.

Володимир Винниченко

227

РОЗДІЛ IV

ОРГАНІЗАЦІЙНІ Й ТВОРЧІ ПРОБЛЕМИ ДОБИ М. ХВИЛЬОВОГО У СВІТЛІ ДЕКЛЯРАТИВНИХ І ПОЛЕМІЧНИХ ДОКУМЕНТІВ ЧАСУ

ДЕКЛЯРАЦІЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ПРОЛЕТАРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ І МИСТЦІВ

Свідомість і творчість людини цілком залежать від її буття. Новий зміст життя викликає нові форми в мистецтві. Отже, немає жодної рації жахатись того твердження, що у творі повинна бути синтеза форми і змісту.

Ми рішуче становимось проти формули «мистецтво для мистецтва». Це реакційна ідея, що тягне молоді сили до старих відживаючих традицій, до безплідного «дека­ дентства».

Пролетарська культура виникла в процесі боротьби і є явище клясового порядку. Але пролетарська культурна сві­ домість викристалізовується шляхом вільної дискусії між пролетарськими мистцями всіх напрямків мистецтва.

Кого ж ми вважаємо за пролетарських мистців? Відповідаємо коротко:

Через те, що ніяка сьогоднішня критика не може бути точним критерієм, із котрого ми виходили б, означуючи літературне обличчя тієї чи іншої особи, ми вважаємо, що

пролетарським мистцем має право називатись усякий ху­ дожник радянської республіки, що відчув красу, правду і природність історичного моменту клясового перевороту, визнав себе вселюдно пролетарським мистцем, цілком з 'єднавши свою долю з долею робітничої кляси, цілу свою душу присвятивши творчій роботі для пролетарської справи і поширення ідей комунізму.

Вважаючи, що в масі пролетарське мистецтво твори­ тиметься під безпосереднім впливом і силами індустріяль-

231

ного робітництва, федерація розуміє, що в країнах відста­ лих у час комуністичної революції окремі одиниці і навіть цілі групи виходять з-під культурного впливу інших кляс і культурно зливаються з робітництвом, працюючи для нього.

Завдання федерації є представити в художній творчості, могутній момент перелому і уловити побут переходової доби революції. В аналізі хороби і пристосування психік численних соціяльних верств найдемо нові шляхи для утво­ рення пролетарської культури і нових здорових характерів майбутнього.

Ми розуміємо федерацію не як анархізм даної групи (приклад — вільна спілка вільних осіб), а лише як запе­ речення національного мистецтва.

Члени федерації творять різними мовами і відповідно поділяються на секції мов, які зфедеровані в єдиний, цілком неподільний колектив.

Федерація виходить із принципу колективної творчости, розуміючи її не тільки як творчість одиниці, відбиваючої настрій колективу, але і літерально, яко гуртову працю для створення єдиного твору мистецтва.

З другого боку, пролетарський письменник пише так, як він хоче, себто сам вибирає собі методи творчости.

Федерація вважає, що такий принцип є найпевніший, бо, з одного боку, ідучи до одної мети різними шляхами, ми скоріше найдемо те, що шукаємо, з другого — там, де шукання, там є життя.

Тому федерація оголошує добу шукань у пролетарсь­ кому мистецтві. Звичайно, шукання бувають різні і час­ тенько приводять до помилок. Тоді відповідальність за помилки бере на себе весь колектив.

Ми категорично заявляємо, що всіх письменників фе­ дерації, котрі не будуть придержуватись нашої програми і підуть старими стежками міщанської ідеології або стеж­ ками зоологічного націоналізму, будемо виключати з на­ шого колективу. Коли пролетарський письменник забуде, що він спалив за собою мости феодальної й буржуазної естетики, піде шляхом футуристичних безмайбутників та других формалістичних шкіл буржуазного походження або

232

забреде до декаденства й залізне в нетрі його індивідуа­ лізму, то й такого «товариша» прийдеться відкинути од нашого колективу.

Розуміючи, що від помилок ніхто не гарантований, за­ являємо, з другого боку, що федерація буде пильно сте­ жити за такими помилками і витравляти їх не жандарськими прийомами, а шляхом вільної дискусії в межах това­ риської колективної дисципліни.

Федерація викидає гасло: до загальнолюдського мис­ тецтва, до комунізму через полум'я дебатів, дискусій, полеміки внутрі самої федерації пролетарських письмен­ ників. Критика ідеологів буржуазного мистецтва не є для нас авторитет. Ми з нею не рахуємося. Але час уже й виходити із сонного болота самозакохання і покинути вихваляти один одного. Не розпорошуючи своїх сил і тримаючи організацію в певній дисципліні духу, пора вже шукати імпульсів щодо поступу в критичному відношенні до своїх однодумців, відкидаючи буржуазну саморекляму в мистецтві.

Пора стати пролетарському мистецтву на нові рейки.

Розвиток індустріяльного пролетаріяту йде на Україні на кошти раз-у-раз підходячих селянських резервів. Отже

виховувати цей пролетаріят виключно на російській мові

— це значить затримувати його культурний розвій, це значить робити з нього т. зв. «перевертнів-хахлів» з низьким культурним світоглядом.

В умовах робітничо-селянської державности, в умовах диктатури пролетаріяту ми позбавляємось примусової ру­ сифікації, що дає можливість спролетаризованому селяни­ нові зробитись свідомим членом, творцем комуністичного суспільства.

Цим, звичайно, не вичерпуються погляди і завдання, котрі становить перед собою федерація. В своїй деклярації ми хотіли тільки накреслити ті основні риси організацій, котрими ми відрізняємось від інших літературних об'єд­ нань.

Фактичні справки:

Незабаром ініціятивна група скликає Всеукраїнський з'їзд пролетарських письменників. Посилати будуть своїх

233

представників усі філії федерації, що стихійно утворились на території радянських республік. Крім того, на з'їзд, бу­ дуть запрошені всі письменники, що поділяють основні думки федерації.

Газета «Арена» приймає літературний і дискусійний матеріял як від членів федерації, так і від бажаючих вступити в дискусію.

Харків, дня 16 січня (1922 року старої ери), революції року п'ятого.

УПОВНОВАЖЕНІ ЧЛЕНИ ФЕДЕРАЦІЇ:

Харків — Українська секція: Микола Хвильовий

Російська секція — Віра Стрєльнікова, Емануїл Хазін, Микола Розанельський

Київ — Валеріям Поліщук Москва — Володимир Гадзінський

«Арена» ч. 1. Харків, 1922

ДЕКЛЯРАЦІЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ СПІЛКИ ПРОЛЕТАРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ'

Десять років минуло від того дня, як на Україні волею мас пролетаріяту і всіх трудящих утворено робітничо-се­ лянський радянський уряд. За цю першу славетну декаду УСРР піднеслась на небувалу в її історії височінь держав­ ного, економічного й культурного розвитку. Зокрема на­ родилась і в бойовому змаганні розквітла нова українська революційна література.

Та нелегкий і нерівний був шлях нової літератури! Після перемоги на численних фронтах громадянської

війни розпочалася нова боротьба на ґрунті економічного й культурного будівництва в умовах імперіялістичного ото­ чення зовні та змагання капіталістичних приватно-влас­ ницьких елементів проти соціялістичного будівництва в са­ мій країні.

Наша державність та економіка своєчасно опанували нові, складніші, форми боротьби. Але ускладненіш цей процес відбувався на культурному фронті. Одна з ділянок цього фронту, художня література, особливо болюче від­ чувала перехід на нові не звиклі для неї рейки, нові форми творчости й боротьби. Виправдався і на цей раз загальний марксистський закон — ідеологія не завжди йде врівень із розвитком економіки. Цей закон виявився в надто гострому й не завжди об'єктивному розумінні революційних перспек­ тив, відображенні деякими літературними угрупованнями неминучих протиріч переходової доби.

В українській літературі почали розвиватися чужі про-

•:,м'і ,•,>((..• .

1 Із збірника А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літе­ ратури*, т. II, стор. 237-239.

234	т

летаріятові настрої занепадництва, індивідуалізму, кастової відокремлености, тенденції протиставити пролетарському інтернаціоналізмові обмежені націоналістичні теорії.

На ґрунті цих загрозливих ухилів постала гостра літе­ ратурна дискусія, що набула згодом особливого політич­ ного значення.

Комуністична партія більшовиків і цього разу своєчасно сигналізувала небезпеку на літературному фронті, і цього разу допомогла українській літературі своїм керівництвом, подавши в низці документів генеральну лінію дальшого творчого розвитку літератури. Та криза зайшла надто гли­ боко, і поруч певних безперечно важливих ознак оздоров­ лення і нових позитивних явищ в літературі, що постали в наслідок згаданої допомоги партії, логіка ще некінченої боротьби продовжує й далі загострювати ситуацію на лі­ тературному фронті.

Ускладнення міжнародного стану, консолідація сил фа­ шизму, що хоче посилити українську контрреволюцію і за кордоном, і в УСРР, ще збільшують негативне значення неладу на українському літературному фронті.

В цей складний і надто відповідальний момент Всеукра­ їнська спілка пролетарських письменників, цілком свідома ваги взятого на себе завдання, закликає революційні літе­ ратурні організації УСРР до утворення єдиного літера­ турного революційно-радянського фронту. Цей заклик із­ нову збігається з директивною лінією, що накреслила КП(б)У для всіх літературних організацій, давши їм одно­ часно цілковиту можливість вільного між собою творчого змагання.

Практичне здійснення такого єдиного фронту може забезпечити тільки Всеукраїнська федерація революційних радянських письменників.

Федерація, поставивши завдання забезпечення умов, що за них має найкраще розвиватися українська радянська література, має з'явитися широка продукція художньо та ідеологічно досконалих і так потрібних трудящим масам творів, повинна об'єднати письменників, що поділяють такі ідеологічні постуляти:

а) Рішуча боротьба проти спроб міжнародного й укра-

236

їнського емігрантського фашизму до послаблення дикта­ тури пролетаріяту і повернення України на стан пригноб­ леної, визискуваної, некультурної колонії.

б) Поширення ідеї пролетарського інтернаціоналізму і гостра боротьба проти націоналістичних ухилів — русотяпського (Ларін, Ваганян) і українського (шумськизм, хвильовизм) і всякого іншого, що мають іще місце на укра­ їнському літературному фронті.

в) Найміцніший зв'язок з революційним культурним ру­ хом усіх народів СРСР на засадах братерського співро­ бітництва і якнайрішучіша відсіч всяким спробам давати ідейну перевагу буржуазній культурі Заходу над проле­ тарською культурою СРСР. Ніяк не зменшуючи потребу опанування технічних надбань буржуазної культури (як по­ передніх віків, так і сучасної), не припускати використання цього процесу для поширення на нашу літературу ідеоло­ гічних впливів капіталізму.

г) Викривати неминучі за переходової доби негативні явища нашої дійсносте, поборювати їх у літературній твор­ чості, але не губити революційних перспектив, не закривати очей на позитивні сторони і, не впадаючи ні в занепад­ ництво, ані в казенний оптимізм, висвітлювати величезну роботу соціялістичного будівництва й небувалі в історії людства досягнення пролетаріяту.

З організаційного боку федерація повинна забезпечу­ вати всім революційним радянським літературним орга­ нізаціям, що увійдуть до її складу, їхню цілість і умови для вільного змагання їхньої художньої продукції.

Жодної дріб'язкової опіки! Жодного втручання до вну­ трішніх справ окремих організацій, оскільки їхня діяльність не порушуватиме ідеологічних засад федерації та єдиного

фронту!

Жодного намагання будь-якої організації підмінити со­ бою вільнообраний керівничий орган федерації! Неухильне виконання директиви ЦК ВКП(б):

«Партія не може віддати монополії будь-якій групі, на­ віть найбільш пролетарській своїм змістом: це значило б згубити пролетарську літературу перш за все».

Разом із тим федерація має забезпечувати цілковиту

237