М.Хвильовий Твори в 39т. т 5

Тому я думаю, що наші орнаменталісти напевно вихо­ дять із такого принципу: аркуш паперу коштує 2 крб, атра­ мент — 1 крб. Разом 3 крб, а платять за аркуш 150.00 крб. Значить єсть вигода займатись набором слів, чи то так виспівувати «крицеві леза на загравах за обрієм надсвітніх зойків...»

Пардон, я зовсім не про це почав розмову. Значить зайшла вже мозга за мозгу. Кидай, Петре.

6 листопада 1926 р.

Петро Панч

8 листопада

[рукою Любченка]

5-го листопада відбулися летючі збори президії та кон­ трольної ради В(АПЛІТ)Е. («Черв, шлях» між 12-3 дня), на яких ухвалено видавати періодичний журнал «Вапліте». Двохмісячник. На 8 аркушів. Редколегія: Тичина, Яловий, Досвітній, Слісаренко.

Учора до мене заявився М. Куліш, у військовій формі. Заскочив до Харкова на 1 день із Сум, де відбуває \х/г місячні курси комскладу. Обмірковує ситуацію літературну, готує тези. У вчорашньому «К. і п.»3 стаття Ю. Смолича «про театр і драматурга». «Вісті» — вірш Слісаренка «Електрополіс — Дніпрельстан». В «Комуністі» — вірш Сосюри «Дніпрельстан». «К. і п.» — стаття Лейтеса «Західня літе­ ратура минулого року».

Ій-бо, не знаю, яке число — щасливі годин не знають. Дуже, дуже гарно, що є такий щоденник, що є Любченко, що є Панч, що є...4, що є нарешті життя — таке над­ звичайне й прекрасне. Тисну тобі руку життя

Микола Хвильовий

Я знаю: жертвою впаду На голубу чиюсь долоню...5

3«Культура і побут», літературний додаток до «Вістей».

4Нечітке слово.

53 поезії Дніпровського «Не на майдан», вперше друкованій у «Червоному шляху», ч. 9, 1926, стор. 53.

17. IX. 926

/. Дніпровський

іще:

я знаю истину одну что рай нигде мне не обещан.

ползи, ползи звено к звену, за ночью ночь, как змей из трещин.

Все.

[рукою Любченка]

*) 23, XI — перша (коротка) інформація в «Комуністі» про зміну складу редакції «Ч. ш.»

*) 24, XI — (середа, там же) більша з певною характерис­ тикою інформація про зміну в складі «Ч. ш.»

*) 4, XII — (субота) Лист-заява групи комуністів членів «Вапліте» (Комуніст, Вісті, Харк. Пролетарий).

*) 11, XII — виступ Коряка в Артьомовці6 з доповідею «Три мушкетери» (Хвильовий, Яловий, Досвітній). Докладач сів маком. Злякався появи на лекції Хвильового і інших ваплітовців. З докладу вийшов пшик. «Три мушке­ тери» лишилися тільки назвою. Хвильовий вимагав був слова. Потім і вимагати нічого.

*) 12, XII — в ІНО7 виступи Коваленка й Івана Ле, що приїхали з Києва. Коваленко «розносив» ВАПЛІТЕ, зо­ крема Тичину й Хвильового. Студенти послали багато за­ писок. Відповіді не дано. Коли звернулися до президії, Коряк, що був там, заявив, що Коваленко має рацію. Так, мовляв, і треба (передав Плискунівський).

*) Утворено ініціятивну групу по збудуванню будинку для письменників. Оргбюро в складі: Ю. Войцехівський, А.

Комуністичний інститут ім. Артема в Харкові. Інститут Народної Освіти.

щ

'»

Любченко, О. Слісаренко, П. Панч, С. Пилипенко. Справа на мазі. Підтримує ЦК.

*) О. Слісаренко почав друкувати роман в робітничій га­ зеті «Пролетар». Хвильовий написав статтю про Коряка, як критика.

*) 12, XII «Комуніст» — з'явилася стаття Кундзіча «Мо­ лодняк» (зіс!).

14. XII. 26

Сьогодні прибув, скінчивши повірочні військові курси, Куліш. Починаємо уважніше вивчення обставин, перевірку лінії організації. Цими днями скликаємо збори. Сьогодні «таємне» засідання у Войцехівського: ще вчора прибули раптово: Микитенко (Одеса-Гарт), Коваленко, Ле (КиївГарт). Нарешті прибули: Я. Савченко й Терещенко. Останні не в курсі справ. Буквальна розмова зі мною:

—А коли буде нарада? — вони.

—Яка нарада? — я.

—Черняк нам сказав, що нас викликають на якусь видавничу нараду.

—Не знаю. Знаю, що організовується «Гарт». Вчора ще прибули (такі-то).

—?! ?! (щиро).

Я доложив, що такі-то прибули. Войцехівський сказав, що спізнилися, але попросив зайти згодом. Савченко наго­ ворив мені багато компліментів за «Буремну путь», яку він прочитав нарешті. Особливо за «Гайдаря». Терещенко ви­ словив запевнення, що я культурний письменник. Розумію, розумію. Книжки обох друкуватимуться незабаром за моєю допомогою. Братья писатели еіс...

Яке саме засідання у Войцехівського — ще не відомо. Безперечно одне: гуртують кадр біля «Ч. ш.», сподіючись,

що після зміни редакції «Вапліте» не даватиме матеріялу. Ой... ну та чи варто?.. А Коряк просить видати йому архіва «Гарту»...

Журнал «Вапліте» задержано в Головліті8 уже майже два тижні. Обіцяють завтра видати. Матеріял уже прочитано Відділом друку ЦК і виступ Коряка в Артемівці зв'язаний з тим, що він прочитав статтю Хвильового про себе, яка ввійшла до Н. 1 журналу. Субсидію на журнал раптом урізано. Недоодержано 666 карб. Порушуємо справу перед Затонським.

Цими днями спровокували Сосюру: Пилипенко й Вой­ цехівський сказали йому, що я і Панч вдавалися потай до Хвилі і зрікалися участи в ВАПЛІТЕ. А ларчік просто открьівался: нас бачили в ЦК в наших же справах — я ходив за грішми, Панч з приводу зміни редакції «Ч. ш.». Дешево й сердито... Володька був удався в паніку, пішов трубити... Все з'ясувалося.

Вчора Усенко не привітався, не вітаються й інші. Що це? Письменники, чи хлопчаки, чи просто нещасні, без­ надійні люди? Де ж література? Де серйозність і щирість творчости? Факт дрібненький, але многозначнии. Досить дати підвищення (Усенко — тепер редактор «Молодняка») і буде ходити як тепер ходить — гусаком. Досить нацьку­ вати — і буде запопадливо хапати за литки. Коли б хапали справді щось помітне, хапають щенятка, і смішно і болісно на них дивитися. Болісно тому, що врешті ж і ми і вони робимо одне діло, ми й вони можемо договоритися, але натомість гриземося. А пройде рік-два і наші щенята чер­ вонітимуть, буде ж їм соромно, соромно... Микитенко, сто­ ячи вчора з В. Поліщуком, якось розгублено сміявся коли В. Поліщук услід мені крикнув: «Осторонись. Розкладове Вапліте йдьоть». Я прийняв з усмішкою і відповів: «Ніколи не почував себе таким цвєтущим, слово чести».

Головне управління в справах літератури і друку, властиво цензури.

80

ІД

22.XII. 26

Упонеділок, 20, XII Куліш ходив у ЦК до Затонського. Розмова довга й цікава. Доля ВАПНІТЕ прояснюється. Таке вражіння. При розмові в ЦК був присутнім і Хвиля. Говорилося про необхідність деклярації з боку ВАПЛІТЕ, про важку атмасферу, про... навіть про допомогу ЦК в справі поїздок письменників по СРСР та за кордон.

21, XII вийшов альманах перший ВАПЛІТЕ. Куліш ходив до Хвилі в справі реорганізації редакції «Ч. ш.». Сьогодні Куліш сів на фактичного редактора «Ч. ш.». Роз­ мова з Хвильовим про Всеукраїнський з'їзд пролетарських письменників. Запит Дніпровського, чи братимуть ваплітовці участь в журналі «Ч. ш.» Моя відповідь: братимуть.

20, XII — в громадській книгозбірні вечір присвячений пам'яти Блакитного. До президії з Ваплітовців обрано: Слісаренка, Любченка. Доповідь Тарана, скерована на за­ хист Блакитного од Хвильового. Вираз Тарана: «червоний формалізм у літературі». Проти статті Хвильового були статті: Десняка («Комуніст») Доленґа («К. і п.») Хвилі («Вісті»).

22, XII — в «Вістях» Н. 295 лист групи письменників киян до Оргбюра в справі скликання з'їзду пролетарських письменників. Засідання у т. Затонського нової колегії «Ч. ш.».

13.І. 27 р. Сьогодні в «Харків. Пролетарии» доповідь т. Чубаря на окружній конференції (парт.), цитує Тичину «Чистила мати» — лає ВАПЛІТЕ.

Сьогодні у «Вістях» доповідь т. Петровського на з'їзді нацменів. Лає ВАПЛІТЕ за націоналістичні (?) ухили.

Сьогодні на рецензії Юрезанського до «журналу журналов» на 11-12 число «Ч. ш.», де моє «Оповідання про утечу» — помітка «лінія ЦК і Арк. Любченко». Рецензію запропоновано переробити, як найменше хвалити мене

(8ІСІ).

Вчора були орг. збори в літклубі Блакитного. Вибори правління. Наших мало бути кілька чоловік і як навмисне, один сподіваючись, що піде другий, — не пішов ні один. Скандал. Зовсім небажане явище. Тільки зайве загострення

і так уже загострених взаємин. Треба хлопців серйозно підтягнути. У понеділок скликаємо загальні збори.

Вийшов сьогодні Н. 1 журналу «Вапліте».

Вибори місцькому відбулися 8, І. З Ваплітовців увійшли: Любченко, Іванов; до канд: Панч, Слісаренко, Майський.

22. І. 27

Сьогодні погромний листок Оргбюра З'їзду Пролетписьменників. Стаття Хвилі. Найрішучійший наступ на ВАПЛІТЕ. Моє побачення з Кулішем... Увечорі був у Коцюби, Дніпровського. Будинок літератури. Зустріч із Хвилею. Моя з ним розмова.

24.1. 27

Надзвичайні збори ВАПЛІТЕ в буд. літератури. Розпуск організації, чи виключення Хвильового, Ялового, Досвіт­ нього? Схиляється більшість до виключення. ВАПЛІТЕ накидає ЦК політичну лінію. З цим треба боротися.

25.1.27

Пропозиція з'їзду до ВАПЛІТЕ: виявити своє відно­ шення до з'їзду й подати до 6 г. вечора (ультиматум...). Відповідь таку їм: через цілу низку причин (перераховано) участи брати не можемо. Моє побачення з Хвилею й пере­ дача заяви ВАПЛІТЕ. Зустріч з Вишнею. Сьогодні Куліш вів розмову із Затонським.

82

ЛИСТ АНДРІЯ ЖУКА ДО ПРОФ. ЮРІЯ ЛУЦЬКОГО1

Вп. Проф. Ю. Луцький,	Відень, 11/IX 61
в Торонто, Канада.

Високоповажаний Пане Професоре!

З Хвильовим я справді бачився у Відні і провів з ним кілька годин у розмовах, у присутності студента Роздоль­ ського, який звів мене з Хвильовим. Діло було пізнім вечором, в каварні, напроти тої камениці, в якій я меш­ каю. Точно дня не можу подати, бо мусів би за цим десь шукати, а на це не маю в даний момент змоги. Виходило, що це побачення сталося на бажання Хвильового, який хотів дістати у мене щось до читання з видань закордон­ них, зосібна цікавився він «Літ. вісником» і я йому позичив кілька нових чисел цього журналу, яких він мені не повер­ нув! Увесь час цього побачення говорив Хвильовий, ін­ формуючи про відносини на Україні на культурному фрон­ ті взагалі, зосібна на літературному вітинку, ніби зовсім не цікавлячись тим, як ці справи стоять на еміграції, зглядно, як еміграція оцінює ситуацію щодо цих справ на самій

' Цього листа передав нам до публікації проф. Юрій Луцький, за що йому щиро дякуємо. За вийнятком кількох листів Хвильового до Арк. Любченка, це єдиний об'єктивний документ, що кидає трохи світла на зацікавлення і контакти Хвильового під час його перебування за кордоном від грудня 1927 до 1 березня 1928 року. Цей лист цікавий ще й тим, що вказує на тісні зв'язки Хвильового з Романом Роздольським, тоді студен­ том Віденського університету і членом тої більшости КПЗУ, що перейшла в опозицію до КП(б)У, і підтримувала ідейно О. Шумського й М. Хви­ льового. Варто буде знайти і переглянути архів Р. Роздольського (помер У 50-х роках у Детройті) і пошукати за матеріялами про Хвильового.

85

Україні. Я сподівався, що Хвильовий сам до мене зайде, повертаючи випозиченого «Вісника», але цього не сталося, а через якийсь час я з великим здивованням прочитав покаянного листа Хвильового в большевицьких газетах і про його поворот на Україну!

Оце і все, що я можу сказати про мою припадкову зустріч з Хвильовим.

Прошу передати поклін від моєї дружини і від мене Вашій мамі і сестрі, щиро Вас здоровлю і бажаю Вам всього найкращого.

Ваш А. Жук

Юрій Луцький вказує ще на один нез'ясований епізод перебування Хвильового за кордоном. Це його ніби відвідини Іллі Борщака в Парижі. У «Ваплітянському збірнику», на сторінці 93 читаємо такий уривок з листа І. Борщака до Ю. Луцького:

«Між іншим подаю до Вашого відома, що Хвильовий під час пере­ бування у Відні, був також у таємний спосіб у Парижі. Я сам дістав йому візу і він жив у мене».

На жаль, це все, що вдалося від Борщака довідатися. Незабаром він захворів тяжко й помер. Не знаємо, чи цю таємницю вдасться колись з'ясувати. Але самий по собі факт є дуже промовистий.

ЙОГО ТАЄМНИЦЯ

Десь із донецьких степів набігав цей вітрюга, кидався у харківські передмістя, буйно мчав вулицями і, стиснутий, збитий, виривався несамовитим вихром на центральний майдан перед ВУЦВиком. У звертистих зльотах роїлась хвилинами рясна заметіль — останні зусилля зими. Але сніжинки враз танули, асфальт на майдані мокро чорнів, ряботів калюжками.

Я поспішав у юрбі перехожих, такий же наїжений, як і вони, з піднятим коміром, з низько начоленим капелюхом, занурений в себе, байдужий до всіх.

Раптом вітер бахнувся мені в груди й примусив різко крутнутись, виставити на захист рамено. В той же час відчувся в рамені зустрічний сильний поштовх, остільки сильний, що я мимоволі затримався. Я вже обурено шукав нечему, що мене так зухвало чіпнув... аж упрост переді мною зовсім близенько заясніли великі карі очі. В них жевріла золота жаринка. Вії злегка затремтіли. Очі лукавенько звужувались, нерішуче мружились і в куточках синявотемних западин, що їх обрамляли, наростав жмуток стрільчастих зморшок, — очі, оповиті втомою, тепло й одверто сміялись.

—Ну, лайтесь, чого ж ви?... Лайтесь, Аркадео! — бов­ кнув із настовбурченого коміра трохи хрипкавий басок.

—Чортів вітер! — глухо бовкнув і я, розрядивши в такий спосіб досаду та замішання.

—Проклятий вітер! — в тон мені підхопив Хвильовий і, не послаблюючи хлопчакуватої задирливости, патетично докінчив дальшим тичинівським рядком: — Нікого так я не люблю, як вітра-вітровіння!

86

87

—Воно й видко. Чи не вітром надхненний штовхаєтьсь ви, друже, мов той домовик?

—Бо ви, друже, сунете, мов той паровик. Ха-ха... От, бачте, й полаялись. Тепер легше буде. Між іншим, ви теж залюблені у вітер, а тому любіть його, будь ласка, не тільки за письмовим столом. Цікаве, між іншим, явище: сучасна наша література дуже часто має до діла з вітром. Ви постерегли це? Безліч прикладів можна навести. А чому так? Га?

—Стихія вабить.

—Припустімо. Але чому саме ця стихія? Вабить? Га? Чи не здається вам, що справа тут не тільки в силі й розмаху, якими почалась була революція? То — само со­ бою. То — вже вчорашнє. Чи не здається вам, що тепер тут діє ще інший чинник — особливий біль? Так, так! Прокинулась і мучить невситима нудьга. Розумієте? У тій стихії — збудна сила, гін, літ, удар... Розбурханий степ, неосяжні простори, невимовна, неймовірна заобрійна да­ лечінь. Далечінь, завжди по-своєму особливо мучить. А тут щойно відчула людина крила, спробувала ними змахнути

—нема як, нема вже тих крил... Розумієте? Ні, не прире­ ченість, не те, що в російського поета. «Так мєльніца, крилом махая, с землі нє может улєтєть». Не безнадія, ні! Навпаки, органічне стремління вперед, пристрасне упевнене поривання і віра. Отже — нудьга, величезна нудьга за чимсь можливим, здійсненним, тільки таким далеким... Та­ ким, як сама далечінь.

Наша розмова ніби недавно перервалась, і ми її тепер знову продовжували — така вже була звичка. Розмова точилась у надто несприятливих умовах, коли крижаним подувом забивало віддих, стискало губи, глушило, рвало слова. Але звичка тяжила над усе, і тут ось серед завихненого майдану могла легко розкипітись найгостріша дис­ кусія.

Ми зупинились осторонь, щоб не заважати перехожим. Ми сутулились, заслоняючись спинами від розгойданої хуртечі.

Невеликий на зріст, але жилавий, учепистий, Микола раз-у-раз похапцем загортав поли свого чорного давно

зношеного пальта. Давно знайомий, теж чорний притертий кашкет вугласто вигорблювався на голові. Микола, бувало, тицьне його недбайливо на голову, одним помахом нацу­ пить і забуде, викликаючи потім жартівливі закиди това­ ришів. Лише якийсь час поносив він капелюха, приїхавши з закордону, та й залишив, замінив зручнішим старим кашкетом...

З-під сукняного козирка чітко проступали густі виги­ нисті, широко розкинуті, як орляні крила, і дуже рухливі брови. Смагляве обличчя, позначене кількома різкими ха­ рактерними зморшками, тепер на холоді виглядало ще темнішим і худорлявішим. Проте воно мало дивовижну властивість зберігати якийсь невловимий відбиток молодости, ясніло повсякчас внутрішнім відрухом енерґії, веселкуватої сміливости, усмішкуватої задирливости. Тільки в куточках невеликих губ іноді стигла затятість, щелепи міцно стискались і коротке підборіддя уперто кам'яніло, І':

Можна було, однак, не звертати уваги на загальні риси

— все заступали й за все промовлячи очі. Ці великі, справ­ ді прекрасні очі, темні, як лісові озера, бездонні, як саме життя.

Змістовна втома і тиха м'яка зажурність леліли в них під час спокою. Скільки тоді вгадувалось, простої при­ родженої, глибинної мудрости, сердечної людяности, найніжнішої теплоти!

Але щойно порушувався цей спокій, — яким насторо­ женим блиском спахкували вони, який нестримний вогонь займався, яке буяння, полумінь і гроза! Нічого не хотіли тоді вони знати, крім найчистішої чесности. Нічого не мож­ на було приховати від їхнього занурливого проймаючого натиску. Тривожна їхня допитливість загрібала, вивертала чужу душу і, лише дійшовши істотности, твердо відчувши правду, бодай гіркотну, але правду, — починала втихо­ мирюватись.

А коли траплялось щось радісне чи смішне, вони перей­ мались таким щедрим і щирим світлом, наче ніколи не зазнавали духовного болю і втоми. З них, з найзатайніших їхніх куточків, з отих золотих жаринок випромінювалась сила-силенна добренної соняшности, осяйного чудесного

88

ш

захвату. Тоді безпосередність нагадувала дещо первісне, цілинне, мов непорушене ще дитинство. І тоді повнота радости вихлюпувалась через вінці, а бризки її, падаючи навколо, збуджували до сміху хоч яке зашерхле чи пожо­ ване, ЧИ ШерСТЮ обрОСЛе Серце. 'іа:і •

О, ці неповторні, незабутні очі Хвильового!

—Аркаша, звідки ви топаєте і куди? — спитав він, пересмикуючи за звичкою плечима і за звичкою ж хапливо торкаючи двома пальцями кінчик свого носа, наче б муху зганяв.

—Та йду оце з редакції. Навіть з кількох редакцій. Піднарядився махнути на периферію, на села.

—На села? — сторожко, значливо перепитав він. Авжеж. Маючи офіційне відрядження зможу вільніше

пересуватись і зазирнути до найстрашніших закутків.

—Так, так. І писати, значить, будете?

—Ну, для редакцій, звісна річ, чимбудь одпишусь, там уже видко буде. А для себе... не можу я, розумієте, про­ пустити цього моменту. Хочу пересвідчитись наочно, що ж саме діється на тих селах, де ж саме корінь зла, звідки справді походять причини тієї катастрофи, цієї чорної весни... ну, і які зрештою перспективи, чим може це все закінчитись.

Він ураз похмурнів, узяв мене під руку, живосилом потягнув кудись убік.

Це була весна 1933 року, пам'ятна весна голоду. ЦК комуністичної партії, висловлюючи казенно-департаментсь­ ке співчуття знедоленому народові, обвинувачував у при­ чинах голоду той же народ. Увесь аґітаційно-пропаґандив- ний апарат ретельно працював, щоб довести, ніби винен у всьому селянський консерватизм. Цей бо консерватизм не хоче сприйняти нових колективістичних засобів господа­ рювання і породжує безоглядну руїнницьку ворохобню. Винен, мовляв, передусім куркуль. Винні свідомі шкідники, вороги народу, різні українські націоналісти, що прагнуть створити бурхливе замішання серед трудящих, викликати обурення проти радянської влади, і користаючи з обурення та безладу, здійснити свої «контрреволюційні» заміри. Цей примат настирно й всебічно обґрунтовувався, обростав що-

дня свіжими прикладами. Старанність агентури напружу­ валась докраю, виявлявся на всю широчінь агітаційний сприт і хист, властивий, як відомо, більшовикам.

І під навалою доказів, під впливом талановитого полі­ тичного крутійства заходила в суспільстві розгубленість, неясне розуміння суті подій. Звичайно, багато хто за цією невтомною метушнею спостерігав нервозність, за дирек­ тивною галасливістю вбачав щось підозріле і переймався дедалі тривкішим сумнівом. Росло непереможне бажання щільно наблизитись до явища, доторкнутись до нього влас­ ною рукою і, зірвавши облуду захлипаної мітинґовости, збагнути незаперечне.

— Цікава річ! — збуджено промовив Микола. — Цікава їйбо... Ви мене випередили цього разу лише на кілька хвилин. Ви — з редакції, а я до редакції... і в тій самій справі.

Не пускаючи руки, він мене вів у протилежний моєму спрямованню бік, назад до редакції. Я механічно посувався за ним. Ніби ще раз ґрунтовно зважуючи, остаточно ствер­ джуючи наше обопільне рішення, він підкреслено сказав:

—Так, так. Треба конче там побувати, ознайомитись на місці. А куди іменно ви намірялись їхати?

—Думаю спочатку в Лохвицький район. Заїду на цу­ кроварню до Бичка, а звідти рушу по селах.

—Це добре, — до Бичка. У Лохвиці, між іншим, тепер працює секретарем райкому Васильківський.

—Знаю. Той, що був секретарем на ХПЗ* і чимсь проштрафився?

—Він самий. Може нам пригодитись, бо хлопець хо­ роший і українець.

Ми вийшли з майдану. Назустріч копичились старі квартали Харкова з примхливою плутаниною вузьких ву­ лиць та завулків. Одразу стало затишніше, відчулось по­ легшення.

—Слухайте, Миколо, мені набігла непогана думка. А Що, як би й ви туди поїхали?

—Е, цього разу вже я вас випередив. Учора була оказія,

* Харківський паровозобудівельний завод.

90

т

ія передав Бичкові цидулку, що, можливо, днями заскочу,

—переможно, з веселеньким блиском в очах глянув він на мене й засміявся.

—Та невже? — зрадів я і з такою ж задиркуватістю злегка штурхнув його. — От здорово! Значить, їдемо разом!

Але криласті брови тісніше збіглись на переніссі, очі вже задумано зосередились, все обличчя трошки витяглось. Хвильовий спокійно, розважно сказав:

—Ні. Це, на жаль, неможливо. Я буду вам заважати.

—Ні чорта подібного! Та як ви смієте щось такого? — напався я з нарочитою різкуватістю, знаючи добре його благородну вдачу й дуже шанобливе ставлення до праці своїх товаришів. Я доводив, що на місці кожен з нас робитиме своє, один одному не заважаючи, — напевне якось помиримось. Я підкреслював, що вдвох нам, без­ перечно, буде охотніше, краще, — тим паче в сьогоднішніх складних умовах. Врешті я висловив припущення, що сам я, можливо, йому заважатиму, — тоді інша річ.

—Оце вже, дійсно, ні до чорта подібного, — рішуче заперечив він. — Але... але ж ви перший взяли туди від­ рядження.

—А ви перший Бичка сповістили. От і квит! По руках, значить — їдемо.

Япростягнув йому руку. Він пересмикнув плечима, не­ виразно чмихнув, засміявся. Жучки-очі розгублено бігали, бігали...

—Добре, — хитнув згодом головою. — Подумаю. Сьогодні вам подзвоню.

Яще раз напосідливо зробив рух рукою, вимагаючи на знак попередньої згоди потиснення. І тоді між нас простяглась третя рука, довга й костява, жовта й тремтлива, як засохлий лист на галузці. Як той скрючений лист, жо­ лобком трусилась долоня з гачкуватими скоцюрбленими на холоді пальцями. Стиха прозвучав несмілий благальний голос:

—Згляньтеся, голубчики. Не на мене — на дітей...

Просила молода ще жінка, яку горе, видко, передчасно

постарило. З одягу, мови і недосвідченої поведінки зразу

було знати, що це — звичайна селянка. Тут же стояло у доморобних свитках її двоє посинілих, лякливо настручених хлопчиків.

Таких голодуючих з'являлося в місті день-у-день біль­ ше. Влада розпорядилась не пускати їх до столиці, але це не допомагало. Вони однаково проходили найрізнішими способами, вони вже нестримним напливом сповняли квар­ тали. З центральних вулиць і майданів їх брутально про­ ганяла міліція, безсильна, кінець-кінцем. Мов прокажені, вони тулилися на узбічних другорядних вулицях. їм бра­ кувало професійного жебрацького хисту, і часто просили вони без слів, лише одним незграбним судомним жестом або відчайним кричущим поглядом. От і ця жінка стояла, не зігнувшись, стояла навіть дещо гордовито, а простягну­ та її рука стриміла неприродно, мов чужа. Тільки очі горіли мукою.

Хвильовий вихопив з кишені гаманця, згріб усе, що було в ньому, й віддав. Я теж віддав. Жінка здивовано вклонилась, повільно одійшла. Слідом за нею, цупко три­ маючись за поли, подріботіли приголомшені містом і ли­ хом діти.

—Вона перша має право на хліб, бо сама його робить,

—сумовито зронив Хвильовий. — А вона при соціялізмі шматочок хліба просить.

Він дивився у натовп, де важко пленталась жінка, і раптом з розмаху рубнув кулаком повітря.

—Ех! — стогітно вирвалось з його грудей, але тут же опанувавши себе, він приглушено, злісно крізь зціплені зуби витиснув: — Нікого так я не люблю... як вітра-вітро- віння.

—Його шляхи, його боління, — продовжив я наступ­ ний рядок.

Микола знову поглянув у натовп, де зникла жінка, і додумуючись щось своє, подав мені руку.

** *

Ми жили на Барачному провулкові, у новому великому будинку, спеціяльно призначеному для письменників, що

92

19

промовисто звався «Слово». Хоч помешкання тут визна­ чались догідністю, зате примусове життя в цій «позолоче­ ній клітці» дуже гнітило. Люди, які щодня зустрічалися в редакціях, видавництвах, клюбах на безнастанних і обо­ в'язкових нарадах, комісіях, зібраннях, конференціях, пле­ нумах, люди, які вже давно обридли одне одному або належали до різних і часто ворожих літературних таборів,

— мусіли перебувати під одним дахом, наче в казармі, не почуваючи себе навіть удома достатньо вільним. Кожний крок, кожний вчинок легко контролювався першим-ліпшим сусідою, голос якого досить виразно бринів за стіною. І тому в цьому зовні імпозантному будинкові, в його про­ сторих ясних кімнатах здебільшого ходили навшпиньках, ніби по гарячому, і говорили тихо, мов на кладовищі. А коли трохи згодом того ж року почався несамовитий роз­ гром української літератури; коли довкола будинку вдень і вночі одверто, аж зухвало застовбичили сутулуваті енкаведистські шпики; коли державна агентура дедалі настирніше взялась учащати до цих чистеньких приміщень, грубо руй­ нуючу стіни, зриваючи долівки, нишпорячи за всякою не­ легальщиною; коли мешканці ретельно заходилися палити й нищити свої рукописи до найдрібнішої нотатки; коли арешти пожильців нечувано зросли й звідусіль залунали скорботні ридання їхніх родин; коли невдовзі чимало квар­ тир спорожніло, пустивши своїх хазяїв у тюремну безна­ дійну безодню, — цей сірий історичний будинок дістав нову назву — «крематорія», що міцно й назавжди прики­ піла до нього.

Хвильовий жив на третьому поверсі «крематорія» і, піз­ навши мої кроки на сходах, загодя одчинив двері, ждав уже на порозі.

На ньому був зношений, але зручний мисливський одяг: величезні болотяні чоботи, що їх ми кілька пар якось ра­ зом придбали для нашого гуртка мисливців, засмальцьо­ вана військова уніформа, та геть поруділа шкіряна куртка ще часів громадянської війни. Приблизно те ж саме мав на собі я, тільки замість куртки зодягнув шинелю.

Він попросив пробачення, що не встиг допакувати свого наплічника (якусь хвилину доведеться заждати), і гостинно

підморгнув у бік лискучої карафки на столі (якусь, мовляв, чарчину слід хильнути перед дорогою). Від чарки я одмо­ вився, хоч він натискливо пропонував. Нараз, махнувши на мене рукою, мов би на людину пропащу, сприкрено одійшов, заповзявся хутчій ладнати наплічника.

Тоді з сусідньої кімнати непомітно, одним лише відру­ хом голови покликала мене Юлія Уманець, його дружина. Коли я наблизився, вона обережно причинила двері, по­ шепки заговорила:

— Я така рада, така рада, що саме ви з ним їдете. Ах, йому знов щось почалося. Дивіться ж, стримуйте його, бережіть його...

Вболіваючи, з хрускотом заломила пальці, закліпала очима, які пойнялися сльозою. Цю худорляву, бліду, ла­ гідну жінку підхопив колись громохкий вихор революції, колись вона лежала поруч з Миколою при одному кулеметі і, подаючи набійну стьожку, довго, героїчно одбивалась од денікінців. Та потім... потім романтичний запал упав, зай­ шло тяжке розчарування, свідоме «механічне» вибуття з партії. Тепер стояла вона виснажена, дуже постаріла, зас­ мучена і шепотом із таємничою тривогою запевняла:

— Щось буде, щось трапиться, от пом'янете моє слово. Микола дивно якось натякнув, а ви ж добре знаєте його страшну... оту його проклятущу інтуїцію.

Справді, ми вже не раз мали нагоду пересвідчитись, як він умів передчувати, майже точно вгадувати. Навіть у справах сторонніх, навіть у випадках, що не мали нічого спільного з його основним життєвим спрямуванням. Не дивно, отже, що в тих напружених часах виключна Миколина інтуїція особливо загострилась. Я всіляко намагався заспокоїти Юлію Григорівну, пообіцяв їй, що в нашій по­ дорожі все буде гаразд.

— Ой, послалась доріженька через яр, через яр... — співомовкою нагадав про себе Хвильовий і спитав загад­ ково: — А що ви думаєте, Аркадео, який той яр? Гарячий чи холодний? Га?

Тут же, не ждучи відповіді, додав іронічно:

Ідемо, значить, вивчати новий кардинальний процес соЦіялістичного будівництва — голод. Ну, що ж, допомо-

94

95

жемо, чим зможемо. Юлія, де мій трундулет? — пошукував уже за своїм перем'ятим кашкетом, вживаючи жартівливої назви, наданої товаришами. Але видко було, що це — навмисна веселкуватість, що за нею криється беручкий не­ спокій, пекуча досада.

Від «крематорія» шлях нам ліг повз клініки до знаме­ нитого у всьому Союзі хмарочоса — Будинку Промисло­ восте. Там сіли до автобусу і по якійсь чвертьгодини вже окунулись у метушню та сморід Південного вокзалу.

Здавалось, що вся Слобожанщина зрушила з місця, зчи­ няючи велетенське переселення. Юрми людей чорним пла­ вом затоплювали привокзальний майдан. Міліція охрипли­ ми голосами погрозливо гукала на них, збивала тісними купами до стін. А вони збайдужіло, механічно, як покірли­ вий табун, горнулись одне до одного, суцільними лавами одхитувались то в той, то в той бік.

У самому приміщенні по всіх просторих залях, кори­ дорах, переходах і сходах купчилась їх така безліч, що ніде було ногою ступити. Жінки, чоловіки, дорослі, діти...

Впереміш з вузлами, де зберігався немудрий скарб. Упе­ реміш з натоптаним брудом, з ядучим пахом поту й про­ кислого одягу. Серед безнастанного гнітючого гудіння го­ лосів, серед стражденної втоми й тривоги. І над цим за­ гноєним людським мурашником, у сивій сутіні задушливих випарів неначе коливалась потворна химера, неначе роз­ п'ялась невблаганна примара погибелі. Куди мандрували вони? Що ждало їх там, попереду? Вже вкупі з голодом з'явився неодмінний його супутник — черевний і плямистий тиф. Вже день при дні більше й більше падало жертв, і зокрема Харків, могутній Харків, змобілізувавши всі свої засоби для боротьби з епідемією, не міг умістити вели­ чезної кількосте хворих.

Завдяки особистому знайомству з одним старим заліз­ ничником нам пощастило добути окреме купе. Ті ж числен­ ні юрби людей приступом брали потяг. Були до краю збурені. Пхалися навмання, грубо лаялись, душили одне одного, губили в шаленому вирі своїх рідних, про все забуваючи, всіх і все проклинаючи, — аби тільки потра­ пити до вагона, де вбачався їм єдиний порятунок. Потяг

рушав переповнений, а товпища відсталих чіплялись остан­ нім засліплено-диким похватом. Вони зривались, одкинуті байдужою потугою машин, і часто падали під вибухи за­ різаного зойку. Падали, зім'яті найближчими ногами або розчавлені чавунним човганням коліс.

Трохи зблідле обличчя Хвильового з міцно затиснутими щелепами було непроникливе, застигле, як маска. Він мов­ чки ліг, затопив незрушимий погляд у стелю. Я розумів його. Я теж тихцем сів у кутку, і наше тяжке мовчання тривало, аж поки прийшов контролер. Штампуючи квитки, він пильно оглянув нас, і ще раз глянувши, сказав Хви­ льовому:

—Десь я вас зустрічав... знайома ніби людина.

—Можливо. На віку, знаєте, як на довгій ниві, — знехотя кинув Микола.

—Та й ви мені когось ніби нагадуєте, — примружився контролер у мій бік.

—Можливо. Хто при чому ходить, те й знаходить, — добродушно, хоч і двозначно озвався я, насторожений за­ надто широкою обізнаністю й балакучістю урядовця.

Прозорий натяк мусів би одразу паралізувати його за­ крадливість, якщо він справді виступав у ролі радянського детектива. Але він досить простакувато й теж добродушно розповів, що вже багато років ходить отак поміж незчис­ ленних пасажирів, натрапляє іноді на одних і тих самих подорожніх, отже в загальному калейдоскопі постатей, що мигтять перед ним, хоч-не-хоч губиться притомленою па­ м'яттю. Провідникові вагона, який його супроводив, він зробив зауваження, що в купе брудно. По правді, як на тодішні обставини, купе не виглядало брудним, — мабуть, хотів начальник виявити свою хазяйновитість, а водночас прихильність до нас.

Невдозі по його відході повернув провідник із віником та ганчіркою. Похмурий, зачухраний, з присадкуватим ло­ бом і виразом сонливим він на перший погляд справляв враження людини обмеженої і знеможеної. Він не стільки прибирав, як тупцявся та нарікав. Було тут чимало прикрих підозрілих закидів на адресу вимогливого начальства і рем­ ствувань на власну лиху долю. Потім, не знаходячи від-

96

нЦ'