1. Причини Національно-визвольної війни. Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

1.1. Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.

1.2. Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.

1.3. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

2. Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.

Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

3. Цілі Національно-визвольної війни. Цілями Національно-визвольної війни були: усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях; утворення та розбудова Української національної держави; ліквідація кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи; радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю; утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю; визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.

4. Початок і хід Національно-визвольної війни. Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.

4.1. Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp. Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.

На початку війни Богдан Хмельницький і козацька старшина прагнули лише до відновлення втрачених прав і вільностей, надання рівних прав православній і католицькій церквам, і тому після перших перемог почали мирні переговори з поляками. Але останні не пішли на поступки, а тільки тягли час, щоб зібрати військо для подальшої боротьби з повсталими.

13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, діставши викуп, залишили місто й рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли, але, дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я з ним і повернув козацьку армію до України.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Тут, як стверджують історики, у Б. Хмельницького відбувся перелом у поглядах на основну ціль боротьби. Досі він не піднімався вище інтересів свого стану - козацтва. Тепер же він усвідомив свої обов'язки щодо всього народу. Під час переговорів із поляками він заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади. Гетьман переосмислив уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни в самосвідомості українців: пришвидшувався розвиток ідеї Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й національної ідентичності.

Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. 5-6 серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії. Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й надавала б можливість Криму відігравати провідну роль у Пів-денно-Східній Європі.

4.2. Зборівський мирний договір. 8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію (самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.

На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась Українська національна держава - Гетьманщина. На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта.

Згідно з умовами договору Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти польських урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

4.3. Політичні і соціально-економічні зміни в українських землях. Під натиском народних повстань і бойових дій польські магнати й пани, католицьке духовенство змушені були залишити свої маєтки і втікати. У результаті феодальне землеволодіння було суттєво обмежене, а кріпосне право знищене. Богдан Хмельницький якийсь час стримував зростання великого землеволодіння. Земельні угіддя, залишені панами, захопили козаки і селяни: частина угідь перейшла у власність військового скарбу. Козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками. Міщани дістали змогу вільно і безперешкодно займатися ремеслами, промислами і торгівлею. Козацтво остаточно оформилося в окремий стан суспільства. Зменшення розмірів поборів і повинностей сприяло зростанню економічної спроможності селянських господарств. У містах відкрилися нові можливості для прояву підприємницької ініціативи ремісників і торговців. Зміцнилися позиції православного духовенства. Православ'я стало універсальним ідеологічним вченням, яке об'єднало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування.

4.4. Події 1651-1653 pp. Поразка у битві під Берестечком (червень 1651 р.) негативно вплинула на бойовий дух армії. Хоч бої під Білою Церквою у вересні 1651 р. показали, що польська армія не в змозі подолати козаків, але й Б. Хмельницький мав замало сил для наступу, а також не був певен у надійності кримського хана, який міг стати на бік Польщі. Усе це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися укладенням 18 вересня 1651 р. невигідної для України Білоцерківської угоди.

22-23 травня 1652 р. Б. Хмельницький у битві під Батогом вщент розгромив 30 тисячне польське військо. Фактично було відновлено дію Зборівського договору. Боротьба продовжилася у молдовських походах і битві під Жванцем (Жванецька облога у жовтні-грудні 1653 p.).

Однак чим далі тривала війна, тим більше Б. Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні Україна подолати Польщу не зможе. Одним із можливих союзників України був турецький султан. Але реальна допомога султана обмежувалася лише наказами кримському ханові приєднуватися до операцій Війська Запорозького. Татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське населення. Б. Хмельницький все більше схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати тільки російський «єдиновірний» цар.

4.5. Зближення з Росією. Переяславська рада. Нова спроба домогтися визволення й об'єднання усіх українських земель в межах національної держави була зроблена зі спробою обпертися на допомогу Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві вирішив взяти Військо Запорозьке «під високу государеву руку». Для юридичного оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В. Бутурліна. 8 січні 1654 р. в Переяславі спочатку відбулася старшинська рада, а згодом Генеральна військова рада. Було вирішено, що Гетьманщина перейде під протекторат Росії при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Росією, відомі в літературі як Переяславський договір 1654 р.

4.6. Наростання протиріч між Гетьманщиною і Росією. Навесні 1654 р. російська армія розпочала воєнні дії проти польської армії в Білорусі. їй допомагав 20-тисячний козацький корпус I. Золотаренка. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно, I. Золотаренко захопив південну Білорусь. Але його заходи із запровадження в Білорусі козацького ладу викликали перший конфлікт з московськими воєводами, які всі здобуті козаками землі вважали «царськими».

Восени 1654 р. поляки, заручившись підтримкою кримського хана, вирушили в похід на Україну. У січні 1655 р. проти них виступив Б. Хмельницький з козацьким і московським військом. Вирішальна битва, що відбулася біля Охматова (на Київщині) в останні дні січня, коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило Надії українців на допомогу царя, який, до того ж, всіляко намагався через своїх воєвод підкорити Україну своїй волі, а козацьке військо використати для завоювання Литви й Білорусі.

4.7. Прагнення Б. Хмельницького завершити звільнення й об'єднання українських земель. 3 1655 р. Б. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими зовнішньополітичними зусиллями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл X Густав почав війну проти Польщі. Користуючись цим, Б. Хмельницький з українським військом і корпусом Ф. Бутурліна восени вирушив до Галичини, розгромив польську армію під Городком і почав облогу Львова. Оскільки Ф. Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали царю, то Б. Хмельницький не став штурмувати Львів, а обмежився викупом.

Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом відкрилися перспективи об'єднати всі українські землі під своєю булавою. Але тут на допомогу Польщі знову виступив хан. Це змусило Б. Хмельницького відступити від Львова. 20 листопада 1655 р. під Озерною татари атакували українсько-московський табір, і все закінчилося переговорами і втратою досягнень кампанії 1655 р. н-

3 кінця 1655 р. Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна. А у Вільні була підписана угода про перемир'я між Росією і Польщею (1656 р.). На польсько-російські переговори українська делегація не була допущена. В Україні це було сприйнято як зраду.

Головною турботою Богдана Хмельницького в останній рік його життя було завершення визволення українських земель. 3 метою створення антипольської коаліції він уклав угоди зі шведським королем Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм Ракоці II. На початку 1657 р. Україна й Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню, Турово-Пінщиною і Берестейщиною.

Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і антипольська коаліція розпалася. Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. Його смерть значно ускладнила справу визволення України: вирвалися назовні внутрішні суперечності українського суспільства; загострилися протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських груп за владу, яка призвела до Руїни

Визвольна війна, яку академік І. П. Крип'якевич назвав у свій час українською революцією, спалахнув­ши в середині XVII ст., сили, що брали в ній участь, ставили за мету визволення України з-під влади Речі Посполитої. Нова політична еліта України прагнула створити свою національну державу, сформувати в ній новий соціально-економічний лад з козацькою влас­ністю на землю.

Війна характеризується переплетінням національ­но-визвольних та соціальних мотивів. Великим і знач­ним було і релігійне протистояння православ'я і като­лицизму, тим більше, що інтереси українців і поляків оберталися в колі двох різних світоглядів. Перед у бо­ротьбі з Річчю Посполитою вели козаки, які очолили селян, міщан і духовенство. Війна почалася в лютому 1648 р. із захопленням повстанцями Запорізької Січі і обранням гетьманом Богдана Зиновія Хмельницько­го. Роком її закінчення вказується 1654 p., коли відбу­лася Переяславська Рада між Україною і Москвою.

Отже, рушійними силами революції були козаки, се­ляни, міщани, шляхта. Характер війни був всенарод­ний, національно-визвольний, справедливий. Лідером визвольної війни став Б. Хмельницький, син дрібного українського шляхтича, на початок війни — чиги­ринський сотник. У кінці 30-х років Б. Хмельниць­кий був генеральним писарем.

Запорізька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вируши­ли козаки, щоб об'єднатись з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.

1648 Р. В Україні розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Вона мала певні загальні причини:

• релігійний гніт: переслідування польським католицьким урядом прав православного населення;

• національний гніт: обмеження прав українців;

• соціальний гніт з боку польської шляхти та уряду: зростання панщини, податків, свавілля магнатів та шляхти.

Війна мала національно-визвольний та антифеодальний характер і об'єднала всі верстви українського населення. Рушійні сили війни – козацтво, селянство, міщанство, дрібна та середня православна шляхта (фактично всі верстви українського населення). Керівна роль у війні належала козацькій старшині. Головною її метою була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні, встановлення козацької влади в Україні. За масштабами її можна прирівняти до Великої селянської війни у Німеччині початку XVI ст. або Англійської революції середини XVII століття. На першому етапі війни (1648-1649 pp.) від поляків було звільнено Київщину, Поділля, Волинь, частину Лівобережної України.

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої. З-поміж основних її причин можна виділити наступні: Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу. Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися. Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького. Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови. По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну. По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави. По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій. Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови. За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я). Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

1. Причини визвольної війни українського народу.

Причини, характер та рушійні сили війни.

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст.

були:

1. Релігійне гноблення - наступ католицизму та уніатства на

права й свободи Української православної церкви,

конфіскація церковного майна та земель, насадження

католицизму серед населення, впровадження обов'язкового

податку для населення на утримання католицької та

уніатської церкви, діяльність ієзуітів.

2. Національне гноблення - обмеження українців у правах при

зайнятті урядових посад та роботі в органах самоврядування

міст, вказівки на другосортність й неповноцінність

українців.

3. Соціальне гноблення:

• зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання

податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої

залежності селянина від польської шляхти та магнатів;

• феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля,

експлуатація з боку євреїв-орендаторів;

• посилення козацтва й міщанства, нерівність у правовому та

політичному становищі української православної шляхти, обмеження її

інтересів з боку польських магнатів та шляхти.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним,

релігійним, антифеодальним.

Головною рушійною силою визвольної війни було козацтво. Серед

повстанців було багато селян та міщан, а також вихідців з дрібної

української православної шляхти. Підтримувало повстання й православне

духівництво.

Цілями Національно-визвольної війни були:

. усунення польського домінування, створення Української держави;

. ліквідація кріпацтва, середньої та великої феодальної власності на

землю;

. затвердження козацького типу господарювання на основі буржуазної

власності на землю.

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння, чи, як

висловлювалися польські історики ХIХ ст., ”цивілізування” України, вони

також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними

хворобами суспільства. Керуючись принципом “сильний завжди правий”, вони

постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та

іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість

авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати,

що “на Україні править беззаконня”. Схильність магнатів до застосування

грубої сили найяскравіше проступала в їхньому ставленні до селян.

Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб заманивши у

свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян повинностями,

як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо

після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної

поразки у 1638 р.

Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства.

Специфіка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно

заснованих міст були слабо захищені від магнатських зазіхань. Напіваграрна

природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давало

олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них

виконання обтяжливих повинностей і сплати податків. Об’єктом утисків і

експропріацій з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна

частина якої все ще була православною. Зростало загальне невдоволення та

обурення, але “клапани”, що ними в таких випадках виходив їх надлишок, були

закритими. З подальшим освоєнням території збіглим селянам ставало все

важче відшукати незаймані землі; водночас козацтво, що традиційно

приваблювало найбільш невдоволені елементи, після 1638 р. стало жорстоко

придушуватися.

Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією

властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу

звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки.

З цієї точки зору Україна відрізнялася від інших країн. Мандрівники-

чужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі

змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння

вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворювали в повстанському війську

ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки

поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією.

Відтак, із посиленням експлуатації народу магнатами в українському

суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боротися проти неї.

Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.

2. Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна” (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання” (народне, козацьке, селянське, українське), „революція” (українська, національна, національно-визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки. На нашу думку, найобґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:

I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини. II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну. III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р. Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

Воєнні дії 1648-1649 рр.

«Ординація Війська Запорізького» 1638 р. ліквідувала чимало прав

козацтва і на певний час принесла полегшення польській шляхті. Але вже за

кілька років козаки подолали заціпеніння, згадали про свою лицарську славу

й почали збирати сили для нового виступу проти польського панства. Хоч

реєстровиків було лише 6 тис., але вони спиралися на маси невизнаного

урядом козацтва й пригнобленого поспільства. Головними причинами

зростаючого незадоволення народних мас України політикою Речі Посполитої

стали посилення гніту селян і міщан, наступ на права козацтва й небажання

надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан,

незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів,

переслідування православного духовенства й національно-релігійні утиски

інших груп населення.

Перші звістки про підготовку козацтва до повстання вольний гетьман

Станіслав Конєцпольський одержав у 1646 р. Умови для повстання були

сприятливими. Король Владислав IV готувався до війни з Туреччиною, але

після відмови сейму ратифікувати її початок вирішив діяти самостійно. Він

дозволив запорожцям зробити морський похід на Туреччину й дав їм

королівську грамоту на спорудження човнів. Під цим прикриттям козаки почали

збиратися на Запоріжжі, згуртовуватися й виробляти план спільних дій.

Одним з організаторів повстання став Богдан (Зіновій) Михайлович

Хмельницький (27.ХІІ. 1595—27.VІ. 1647), Він народився в Чигирині, за

іншими даними в Переяславі чи на Львівщині, в сім'ї дрібного українського

шляхтича Михайла Хмельницького й козачки з Переяславського полку. Закінчив

спочатку, напевне, одну з київських шкіл, потім Львівську єзуїтську

колегію, де дістав ґрунтовні знання з історії, географії, юриспруденції.

Крім рідної української, добре володів польською, латинською та турецькою

мовами, розумів по-татарськи. З молодих літ опанував військову справу. Брав

участь у козацьких повстаннях 30-х років, займав посаду писаря реєстрового

війська, але в 1637 р. був розжалуваний у сотники, Як і інші православні

шляхтичі, Хмельницький зазнавав усіляких утисків і переслідувань з боку

польської шляхти. Зі схвалення чигиринського та корсунського старости

Олександра Конєцпольського у нього відбирали то млин, то коня, поки не

дійшла черга й до батьківського хутора Суботова. Підстароста Данило

Чаплинський в 1646 р. звичним для шляхти «наїздом» захопив Суботів, а

молодшого сина Хмельницького наказав побити мало не до смерті. І це тоді як

Хмельницький мав великий авторитет серед козацтва, його добре знали при

дворі польського короля, а також в урядових колах Франції.

Навколо Хмельницького гуртувалася група незначної козацької старшини,

яка добивалася відновлення козацьких прав і привілеїв. Серед неї виділялися

сотники Чигиринського полку Федір Вешняк і Кіндрат Бурляй, колишні

полковники Корсунського полку Максим Нестеренко, Білоцерківського — Яцина

Люторенко і Яцько Клиша та військовий суддя Іван Гиря. Найближчими

сподвижниками Хмельницького стали також учасники багатьох морських походів

на турок і татар Іван Ганжа та Максим Кривоніс.

Перший варіант знищення польських військ на Наддніпрянщині восени