СТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Літературні роди

Трьома традиційними родами літератури є: Лірика Епіка Драма

Підвиди літературних родів (жанри) Лірика

Балада

Гімн

Сонет

Ода

Дума

Роман

Епос

Саґа

Оповідання

Новела

Казка

Легенда

Драма

Комедія

Трагедія

Трагікомедія

Епос (гр.. слово - розповідь) – багатозначний термін, який означає за літературною традицією оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення героїчних вчинків певного персонажа, важливих подій тощо. Прикладом є – «Іліада» та «Одісея» Гомера, ісландські саги, українські думи. Має власну образну систему мовних засобів, прагне відтворити довкілля в його об’єктивній сутності. Епос користується розмаїтими засобами викладу: розповідь, оповідь, діалог, монолог, авторські відступи. Мова епосу – зображувально-описова, пластична. В античну добу та в період середньовіччя великі епічні форми складалися шляхом об’єднання окремих сюжетів, епізодів довкола центрального героя: так виникли повість та роман. Уже в давній літературі прозорові категорії (казка, новела, притча, повість, роман) відрізнялися від віршованих категорій епосу (байка, ідилія, поема). Останні

121

поширилися в добу класицизму та романтизму («Євгеній Онєгін» Пушкіна, «Пан Тадеуш» А. Міцкевич, «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка). Історичний розвиток епосу зумовив виникнення трьох структурних жанрових форм:

-малої (анекдот, байка, притча, казка, легенда, новела, оповідання);

-середньої (поема, повість);

-великої (роман, епопея).

Легенда (з лат. – те що належить прочитати)- це найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства з VІ ст.., що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, сповідників, святителів, пустинників, який називали патериком. У західноєвропейських країнах особливу популярність мало зібрання християнських легенд 13-14 ст.. під назвою «Золота легенда». В українському письменстві княжої доби одним із перекладів таких збірників легенд є «Пролог», тоді ж виник збірник оригінальних легенд «Києво-Печерський патерик»

Пізніше легенди стали називати розмаїті оповіді релігійного змісту з набожним і повчальним наставлянням, про святі місця, притчі про походження тварин та рослин. В Україні відомі патерики – Синайський, Афонський, Єрусалимський.

Тісно пов’язана з літературою пісня, вона являється одним з різновидів літературного мистецтва. Пісня це словесно-музичний твір призначений для співу. Основним показником пісні як жанру лірики є строфічна будова, повторюваність віршів строфи, розмежування заспіву та приспіву, виразна ритмізація, музичність звучання. В античні часи пісні була важливим компонентом обрядів, її текст виконувався під музичний акомпанемент, супроводжувався танком чи пантомімою. З часом пісня стає самостійним літературним жанром.

Бала́да (фр. ballade, від прованс. ballar — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового ґатунку з драматичним сюжетом.

Гімн́ (грец. hýmnos — похвальна пісня) — урочистий музичний твір на слова символічно-програмного змісту, вживається здебільшого як символ держави (поряд з іншими атрибутами: прапором, гербом тощо).

122

Соне́т (іт. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п. Микола Зеров називав сонет формою «ліроепічної мініатюри окремої схеми».

О́да (грец. oide) — жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб.

Ду́ма — лірико-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIIІ століть. Дума (козацька дума)

—жанр суто українського речитативного народного героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Са́га (давньосканд. saga — сказання) — оригінальні та перекладні епічні (історичні та героїчні) твори з віршованими вставками, поширені в Ірландії та Ісландії (8-13 ст.). Поділяються на ранні (усні) та пізні (писемні), створені безіменним авторами (філідами) — знавцями давніх законів. Найпоширеніші мотиви саг

—військові подвиги, викрадення худоби, сватання, плавання в дивні краї, бенкети. Саги нагадують за стилем рицарські романи. Систематизація саг розпочалась у 12 ст. Деякі їхні сюжети (сказання про Фінна) поширилися за межі Ірландії та Ісландії, вплинули на творчість Дж. Макферсона, Г. Ібсена, Дж. Голсуорсі та інших.

Художня література - складова літератури, сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва, власне, мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результат творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер.

Філософське визначення літератури

Визначення літератури як такої, що відтворює дійсність у художніх образах, створених засобами мови, передбачає вживання термінів «мистецтво», «вид мистецтва», «дійсність», «відтвореннявідображення», «художній образ», «мова-мовлення». Сутність мистецтва окреслюється на перехресті понять «естетичне освоєння

123

дійсності», «суспільна свідомість», «культура», «діяльність», «образ», «наука», «висловлювання», «модель дійсності». При такому підході до осягнення сутності мистецтва виявляють свою однобічність теорії мімезису (наслідування), гносеологізму, інтуїтивізму, конструктивізму.

Маючи на увазі тисячолітню історію словесності, її еволюцію, змінюваність відомих літературних напрямків (класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, символізм, імпресіонізм, сюрреалізм і т.п.), варто сформулювати найзагальніше визначення художньої літератури як виду мистецтва, що певним чином співвідноситься з об'єктивною дійсністю, але не видає своїх творінь за дійсність. Теоретична думка ще з часів Аристотеля намагається осягнути цю властивість мистецтва слова.

Сучасна українська література (часто сучукрліт або укрсучліт) — українська література останніх десятиліть, створена сучасними українськими письменниками. Термін «Сучасна українська література» багатозначний, проте коли точно не зазначено, від якого моменту літературу називають сучасною, часто мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році. Таке розмежування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. В результаті більшої свободи, відкритості українського суспільства до чужоземних впливів та значно ширших контактів з літературами інших країн сучасна українська література здебільшого відрізняється від радянської зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т. д.), використанням нових стилістичних прийомів (прийоми постмодернізму, не авангарду, нецензурна лексика, використання суржику), різноманітністю та змішанням жанрів, але й своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті.

Сучасну українську літературу творять письменники нової генерації Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Юрій Іздрик, Оксана Забужко, Юрій Олійник, Микола Рябчук, Юрій Покальчук, Юрій Винничук, Кость Москалець, Наталка Білоцерківець, Василь Шкляр, Євгенія Кононенко, Андрій Курков, Іван Малкович, Богдан Жолдак, Сергій Жадан, Олег Соловей, Ігор Павлюк та інші. Твори

124

багатьох з них користуються попитом в Україні та за кордоном, перекладені багатьма мовами світу. Сучасні інформаційнокомунікаційні технології надають можливість письменникам публікувати твори не лише у формі друкованих книжок, але також на авторських веб-сайтах, які, наприклад надає Проект «Автура».

ІІ. Педагогіка: історична ретроспекція.

Педаго́гіка (грец. παιδαγωγική — майстерність виховання)

— наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини — про зміст, форми і методи виховання, освіту і навчання. Перші спроби осмислення практики виховання з урахуванням потреб суспільства відносяться до епохи розквіту рабовласницьких держав у середземноморських країнах. Вислови про мету, завдання, зміст і засоби виховання (звичайно, тільки для вільно народжених) займали видне місце у творах Демокрита, Платона, Арістотеля та ін. давньогрецьких філософів. Ці вислови не були самостійними педагогічними теоріями, а були компонентами філософських систем або проектів організації суспільства. Для подальшого розвитку педагогічної думки велике значення мали ідеї старогрецьких філософів про опору виховання на принципи етики й психології, про єдність розумового, етичного й фізичного виховання, про вікову періодизацію розвитку людини й ін. У Стародавньому Римі виник особливий інтерес до проблем організації, вмісту й методів навчання в риторських школах. Книга Квінтіліана «Про виховання оратора» з'явилася по суті першою спеціальною працею, де був узагальнений досвід навчання, сформульовані вимоги до вчителя й вихователя, містилися вказівки на необхідність урахування індивідуальних особливостей дітей.

Педагогічні переконання європейських народів в епоху Середньовіччя відчули сильний вплив християнства, що стало пануючою релігією феодального суспільства в Європі; всі погляди на виховання розвивалися виключно в рамках християнського богослов'я. Аналогічне положення було й в інших регіонах земної кулі, де панували інші релігійні ідеології (іслам, буддизм).

Прагнення до звільнення людської думки від релігійних догматів, відродження інтересу до самої людини в його повсякденній діяльності, характерне для епохи розкладання феодального суспільства й зародження капіталістичних суспільних

125

відносин (14-16 століття), відбилися й на педагогічних переконаннях. У різних за жанром творах гуманістів епохи Відродження (Т. Мор, Т. Кампанелла, Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Мішель Монтень і інших) висувалися ідеї всебічного й гармонійного розвитку духовних і фізичних сил людини, світської освіти на базі засвоєння культурної спадщини античного світу й досягнень наукових знань, що бурхливо розвивалися в той період.

Історія педагогіки як цілісної теорії виховання людини починається з епохи перших буржуазних революцій в Європі і пов'язана з ім'ям чеського мислителя Я. А. Каменського, який, узагальнивши і теоретично осмисливши практику європейського виховання, створив струнку педагогічну систему. У «Великій дидактиці» Каменського розглянуто основні проблеми навчання й виховання. Каменській виявився основоположником класноурочної системи навчання. Педагогічна теорія Каменського була органічною частиною його широкої соціально-політичної концепції, викладеної в капітальній праці «Загальна рада про виправлення справ людських», одна із частин якого («Пампедія») повністю присвячена педагогічним питанням. Зокрема, в ній вперше сформульована і розкрита ідея безперервної освіти і виховання людини впродовж всього життя, викладені вимоги до підготовки книг як головного інструменту освіти і т. д.

Починаючи з епохи Англійської буржуазної революції 17 століття в розвитку педагогічної думки можна виділити дві основні течії: з одного боку, продовжувала зберігати пануюче положення феодальна для клерикалізму концепція виховання, з іншої — починає складатися нове, буржуазне трактування виховання як засобу формування діяльної людини, підготовки її до життєвої боротьби за власне благополуччя. Яскравий вираз нові ідеали виховання отримали в працях англійського філософа-просвітителя Джона Локка, що висунув на перший план проблеми етичного й фізичного виховання й утилітаристського підходу, що з'явився родоначальником, до освіти й навчання. Важливе значення мала боротьба Локка проти теорії природжених ідей.

У 18 столітті теоретична розробка питань виховання здійснювалася, головним чином, у рамках Освіти. Спираючись на вчення Локка про природну рівність людей, передові французькі

126

мислителі (До. А. Гельвецiй, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та інші) розвивали положення про вирішальну роль виховання і середовища у формуванні особи. Дідро, зокрема, одним з основних завдань виховання вважав розвиток індивідуальності людини. Французькими матеріалістами обґрунтовувалася й популяризувалася ідея реальної освіти, яка повинна була витіснити так звану схоластичну утворену. Найбільший внесок у розвиток педагогічної думки в 18 столітті вніс Же. Ж. Руссо, що з'явився основоположником концепції природного, вільного виховання. Руссо зробив спробу намітити завдання, зміст і методи виховання й навчання дітей, виходячи з особливостей їх фізичного й духовного розвитку на різних вікових етапах, висунув вимогу активізувати методи навчання дітей. Вплив ідей Руссо простежується в демократичних проектах реформи народної освіти у Франції в період революції 1789—1793, у діяльності німецьких філантропістів (І. Б. Базедов, Х. Р. Зальцман, І. Г. Кампе і ін.), що створили оригінальні педагогічні установи інтернатного типу і що поклали по суті початок теоретичній розробці Педагогіці.

Педагогічна думка 18-19 столітті випробувала дію ряду положень німецької класичної філософії (І. Кант, І. Р. Фіхте, Р. В. Ф. Гегель). У розробці ж власне педагогічної проблематики важливим етапом була діяльність швейцарського педагогадемократа І.Р. Песталоццi, який спробував побудувати теорію виховання й навчання на базі даних психології. Досвід і думки Песталоццi, що стосувалися розвитку дитини в процесі навчання і виховання, питань трудового навчання, методів первинного навчання читанню, листу, рахунку, географії і ін., з'явилися стимулом для розвитку науки про виховання в 1-ій половині 19 століття Песталоццi був першим теоретиком народної школи.

У 1-ій половині 19 століття німецький педагог, психолог і філософ І. Ф. Гербарт зробив спробу представити педагогіку у вигляді наукової обґрунтованої теорії, що спирається на філософію й психологію (перша обґрунтовує цілі виховання, друга дозволяє відшукати правильні шляхи досягнення цієї мети). Ряд положень Гербарта (роль інтересу в навчанні, що виховує характер навчання, структура навчального процесу й ін.) були використані в подальшому розвитку педагогіки. Проте разом із цим буржуазними педагогами були засвоєні й консервативні сторони вчення

127

Гербарта, що знайшли вираз у його теорії управління дітьми, яка по суті приводила до придушення особи дитини за допомогою детальної розробленої системи обмежень і покарань. Значний внесок у розробку педагогіки взагалі й дидактики особливо вніс німецький педагог-демократ 19 століття Ф. А. У. Дістервег, який як один із найважливіших принципів виховання висунув принцип культуровідповідності — обліку в процесі виховання всієї сукупності даних культури, історії, економіки, характерних для країни й народу. Цей принцип разом з ідеєю природовідповідності виховання (яку обґрунтовували, трактуючи її, правда, по-різному, Каменський, Руссо, Песталоццi) значно збагатив педагогіку.

Укінці 19 століття виник рух так званої реформаторської педагогіки. Її прихильники виражали інтереси різних шарів буржуазії (що боролися між собою, але що одностайно виступали проти пролетаріату і його ідеології), але разом із тим вони критикували схоластичний вміст і догматичні методи навчання в школі, що пригнічувала особу учнів. Представники різного перебігу реформаторської педагогіки («нового виховання», «трудової школи», «руху за художнє виховання», «педагогіки особи» і інших) виступали за вільний розвиток індивідуальності кожної дитини, розробку нових організаційних форм і методів навчання, зміну змісту шкільної освіти, посилення виховного аспекту діяльності школи. Ідеї й концепції таких діячів реформаторської педагогіки, як Дж. Дьюї, Р. Кершенштейнер, Л. Гурлітт, Р. Шаррельман, О. Декролі, М. Монтессорі,, А. Ферьер і ін. панували в буржуазній П. до середини 20 століття, але зберегли в тій чи іншій мірі свій вплив і до теперішнього часу.

УРосії в 16-17 століттях, напротивагу християнськофеодальної концепції виховання як подолання первородної гріховності людини і вироблення у нього відчуття упокорювання, покірності і релігійності, починають розповсюджуватися гуманістичні погляди на людину (діячі братських шкіл, Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький і ін.), що виражалися, правда, часто в поняттях і термінах православного віровчення.

У18 столітті у зв'язку зі становленням першої державної системи шкіл, закріпленої статутом 1786 р., російська педагогічна думка була пов'язана з обґрунтуванням різних варіантів цієї системи (Ф. Ф. Салтиков, Феофан Прокопович, В. Н.Татищев і ін.).

128

Погляди на завдання, зміст і методи виховання й навчання відображали, головним чином, інтереси «освіченого абсолютизму» і випробували досить сильний вплив ідей французьких просвітителів, з якими були добре знайомі передові російські мислителі (І. І. Бецкой, Н. І. Новіков і ін.). У кінці 18 століття починає розвиватися дидактика, що було пов'язане з необхідністю забезпечити мережу шкіл, що розширювалася, підручниками й навчальними посібниками, а вчителів — рекомендаціями з організації й методики навчання (Ф. І. Янкович де Мірієво).

До 60-х років 19 століття педагогічні ідеї в Росії розвивалися переважно в руслі революційно-демократичної суспільної думки і складали її органічну частину (А.Н.Радіщев, А. І. Герцен, Віссаріон Бєлінський, Микола Добролюбов, Микола Чернишевський, Д. І. Писарєв і ін.). Увагу революціонерів-демократів привертали питання, пов'язані із з'ясуванням суті, мети і завдань виховання, із змістом і методами виховання і освіти і т. д. Метою виховання вони вважали підготовку громадянина-патріота з революційно-матеріалістичним світоглядом, непримиренного борця із суспільним злом, широко освіченого й працелюбного.

Загальний підйом визвольного руху, що почався із середини 50-х років 19 століття, викликав до життя широкий суспільнопедагогічний рух, який носив антикріпосницький характер. В обговоренні проблем виховання й шкільної реформи, що готувалася, брали участь видні вчені, письменники, діячі народної освіти (Н. І. Пирогов, Л. Н. Толстой, Н. Х. Вессель і ін.). У центрі уваги знаходилися питання призначення школи, гуманізації виховання, зміни характеру освіти й методів навчання тощо Розвернулася боротьба проти некритичного використання зарубіжних педагогічних теорій і виховних систем, почався рух за створення національної системи виховання. Усе це сприяло виділенню педагогіки в самостійну галузь наукової діяльності, розробці її на професійному рівні.

Становлення педагогіки як науки в Росії пов'язано з іменем К. Д. Ушинського, який, творчо використавши все позитивне, що було досягнуте педагогікою й психологією до середини 19 століття, створив струнку психолого-педагогічну концепцію й на її основі теорію виховання й навчання. Ушинський підійшов до розуміння

129

виховання людей, детермінованого соціально-економічними умовами життя; розрізнення соціального формування людської особи й виховання як цілеспрямованої діяльності із соціального відтворення людини («виховання в широкому й вузькому сенсі слова», за термінологією Ушинського) дозволило йому вичленувати предмет педагогіки як науки. Комплексний розгляд проблем людини у світлі даних усіх наук, що вивчають її саму й умови її існування, дало Ушинському можливість закласти основи педагогічної антропології, яка була для нього наукою про виховання людини, що розвивалася, тобто власне педагогіки. Дослідження цих фундаментальних проблем з'явилося базою для серйозно обґрунтованої теорії освіти й навчання, на основі якої були створені кращі з дореволюційних підручників для народної школи й розроблялися методи учбово-виховної роботи. Під впливом ідей Ушинського і при активній участі його послідовників в кінці 19 — початку 20 століть починають широко розроблятися як загальні проблеми педагогіки і дидактика (П. Ф. Каптерев, В. П. Острогорській, В. П. Вахтерів, Н. Ф. Бунаков, І. Н. Ульянов, П. Ф. Лесгафт і ін.), так і методики викладання окремих учбових предметів (У. Я. Стоюнін, В. І. Водовозів, Д. Д. Семенов і ін.). Педагогічні ідеї Ушинського зробили вплив на розвиток педагогічної думки інших народів Росії (Я. З. Гогебашвілі, І. Я. Яковлєв, Р. Агаян, І. Алтинсарін, Р. Ефендієв і ін.).

ІІІ. Право, його місце в життєдіяльності нації.

Право - це система загальних загальнообов`язкових, формально-визначених правил поведінки, які встановлюються, охороняються і гарантуються державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин.

Термін Пра́во вживається у наступних значеннях:

1.Законодавство; здійснювана державою форма законодавства, залежна від соціального устрою країни. Система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, що виражають волю панівного класу або більшості народу.

2.Виборювані народом справедливі закони та соціальний лад.

3.Інтереси певної особи, суспільної групи і т. ін., які спираються на закон, релігійні постулати, давні звичаї тощо, обумовлені

постановою держави, установи і т.п., захист інтересів і

130