СТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

опублікував ―Grammatyku jezyka maloruskiego w Galicji‖. Яків Головацький склав і видав 1849 р. ―Граматику руської мови‖. Йому також належить один з перших нарисів з історії освути в Галичині ―Про перший літературнорозумовий рух русинів у Галичині‖. Значний внесок був зроблений діячами ―Руської трійці‖ в розвиток етнографії та фольклористики на західноукраїнських землях. На їх етнографічну діяльність значною мірою вплинули твори західних та східних етнографів та фольклористів. Серед них чеські збірки: ―Краледворський рукопис‖(1818) та ―Зеленогорський рукопис‖(1819) (чеські підробки під народну поезію) В.Ганки та Й.Лінди (Шашкевич і Вагилевич переклали окремі уривки українською мовою) та збірки російського фольклору К.Данилова, М.Чуркова, М.Попова та ін. М.Шашкевич ативно збирав зразки народнопоетичної творчості, кілька його записів увійшли до збірки В.Залеського. І.Вагилевич займався дослідженням карпатських етнічних груп - бойків, гуцулів та лемків. Йому належать фольклорно-етнографічні та історичні розвідки, присвячені зокрема українській міфології та символиці. А також збірка легенд і оповідань під назвою ‖Kronika Ludu z demologii slowianskiej‖. Їх третій товариш, Яків Головацький, був насамперед ученимславістом - фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом. Йому належать такі праці як ―Поділ часу у русинів‖, ―Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів―, ―Очерк старославянского баснословия, или Мифологии‖. Разом з Вагилевичем він також заклав основи українського карпатознавства. Навчаючись в університеті, діячі ―Трійці‖ активно знайомились з творами європейського відродження. Львів у той час був одним із центрів слов’янської літератури та наукового взаємообігу. До їх послуг була бібліотека Інституту Оссолінських, читальний зал якої відкрився у 1832 р., та приватні колекції. Яків Головацький так писав про молоді роки Шашкевича: ―Книгохранилища університетские і Оссолинського достарчали не мало поживи для єго все больше лакнучого духа‖. Там вони мали змогу ознайомитись з творами Й. Добровського, П. Шафарика, Ф. Челаковського, Ф. Палацького й П. Шафарика. Особливо на їхню творчість вплинула романтична поема останнього ―Дочка Слави‖, з якої Вагилевич переклав українською мовою окремі сонети, та

71

стаття того ж таки автора ―Про літературну взаємність між слов’янськими племенами і говірками‖ (1836), на яку в свою чергу сильно вплинули преромантичні погляди Гердера. Шашкевич, Вагилевич і Головацький цікавилися історичними, етнографічними, філологічними творами сербських, чеських, польських, російських та ін. дослідників. Окрім цього їх також значною мірою цікавила література: творчість ―української школи‖ у Польщі (Шашкевич переклав українською мовою уривок з поеми С.Гощинського ―Канівський замок‖), творчість Котляревського, КвіткиОснов’яненко, а також літературно-етнографічні збірки, які в той час видавалися на Східній Україні. Окрім ознайомлення з творами діячів слов’янського романтизму, гуртківці налагоджували і особисті стосунки з деякими з них. Вже на початку 1835 року, перебуваючи у Пешті, Яків Головацький близько зійшовся з сербськими діячами Георгієм Петровичем (завдяки якому побачила світ ―Русалка Дністрова―), Теодором Павловичем, з хорватом Ф.Курелацом, а його наставником у вивченні слов’янських мов, літератур, фольклору та етнографії став Ян Коллар. Він також підтримував зв’язки з В.Ганкою, Я.Коларом, М.Максимовичем, О.Бодянським, І.Срезневським, П.Лукашевичем та П.Шафариком. З 1836 року розпочалося листування П.Й.Шафарика й І.Вагилевича. У своїх листах Вагилевич подав багатий фактаж стосовно української мови, її особливостей, розвитку та діалектів, зокрема галицьких. Взагалі Шафарику належить визначна роль у розвитку чесько-українських взаємин. Він листувався не лише з Вагилевичем, а й з С.Головацьким, О.Бодянським та Могильницьким. А також систематично публікував у журналі ―Casopis ceskego museuma‖ матеріалів з української етнографії, фольклору, палеографії. Вагилевич також листувався з Максимовичем та Погодіним. Шашкевич мав особисті зв’язки з В.Залеським, чеськими письменниками і вченими, на той час львів’янами, Я.П.Коубеком і К.Ф.Запом. Західна Україна географічно ближче до Європи, ніж до Росії, тому не дивно, що західноєвропейські впливи були в ній сильнішими, ніж російські. Нерідко твори наших авторів (як ―Русалка Дністрова‖) друкувалися за кордоном. Але в цілому, нова література на народній мові, яка виникла завдяки діяльності ―Руської трійці‖, орієнтувалася на Східну Україну. Західноукраїнські діячі пропагували возз’єднання

72

України і створення єдиної літературної мови. Наслідуючи діячів ―Трійці‖ українською мовою почали писати цілий ряд прогресивних українських письменників. Найвизначнішим з яких безсумнівно є Іван Якович Франко, предтечею якого Нахлік вважає М. Шашкевича, за типом митця, що зумів синтезувати у своїй творчості громадські мотиви з ліричними інтонаціями, фольклор та літературу, а також успішно поєднувати літературну та громадську діяльність. Українською мовою писали М. Черемшина, Л. Мартович, В. Стефаник та багато інших.

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. ГулакаАртемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

ІІІ. Кирило-Мефодіївське братство, його культурноосвітнє значення.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла "народності" означала не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід оцінювати та сприймати факт виникнення 1846 р. у Києві української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом

73

загальноєвропейських тенденцій та процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння у Європі між силами

абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи приклад європейських таємних організацій; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко.

Основні програмні положення цієї організації сформульовані у Книзі буття українського народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія". Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких

домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності і братерства.

"Книга буття українського народу" — це синтезна модель перебудови суспільного життя, у якій була зроблена спроба врахувати релігійні, соціальні та національні фактори. Концепція кирило-мефодіївців містила:

1)створення демократичної федерації християнських слов'янських республік;

2)знищення царизму та скасування кріпосного права та станів;

3)утвердження у суспільстві демократи прав і свобод для громадян;

4)досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами;

74

5) поступове поширення християнського ладу на весь світ. Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у

цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант "месіанізму": головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія

визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов'янських народів. Програмні документи товариства народжувалися у дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських — М. Костомаров. М. Костомаров, якого (поряд із М. Драгомановим), можна вважати одним із основоположників української політології як науки, був одним із

найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства. В його особі втілювалися риси романтика в поєднанні з високим релігійним напруженням, яке відзначало майже всіх членів товариства. Рушійними силами української історії він вважав народні маси, їхню самосвідомість: чим свідоміший народ, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації самовизволиться. Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадські свободи, що складали у синтезі його політичну концепцію, були обгрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та окремих статтях, надрукованих у журналі «Основа» (виходив у Петербурзі в 1861— 1862 pp.). Це передусім «Думки про федеративний принцип у старій Русі», «Дві руські народності», «Риси народної південно-руської історії» та «Правда московцям о Руси».

Крім Костомарова, найвидатнішими членами КирилоМефодіївського товариства були Тарас Шевченко, вчений Микола Гулак, публіцист, майбутній видавець «Основи» Олександр

75

Навроцький, письменник Панас Маркович, поет, історик і письменник Пантелеймон Куліш. Кирило-Мефодіївці були добре обізнані з передовими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». До того ж син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася у кирило-мефодіївців з глибоким знанням української історії, минулого України як підстави її майбутнього. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя—як минулого, так і сучасного; на такому грунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.

Слов'янські республіки, на думку Костомарова, повинні були утворити союз. У своїх автобіографічних записках написаних значно пізніше, Костомаров стверджував, що цей союз мав бути федерацією слов'янських республік, з'єднаних між собою на зразок давніх грецьких держав або Сполучених Штатів Північної Америки. Згадуючи про своє знайомство з Т. Шевченком у Києві, вчений писав: «Разговор у нас шел о делах славянского мира, высказывались надежды будущего соединения славянских народов

водну федерацию государственных обществ, и я при этом излагал мысль о том, как было бы хорошо существование отдельного славянского общества, которое бы имело широкую цель установить взаимность между

разрозненными и мало друг друга знающими славянскими племенами». Проте ні в статуті товариства, ні в його коротких відозвах слово «федерація» не зустрічається. Саме порівняння Костомаровим майбутнього слов'янського союзу зі Сполученими Штатами й грецькими державами викликає

здивування: Сполучені Штати — це дійсно федерація, але давньогрецькі держави-поліси в часи свого розквіту (VI— V ст. до п. е.) не утворювали федерацій, і зв'язки між ними на той час носили переважно ідейний, релігійний і культурний характер. Можна припустити, що поняття «федерація»

Костомаров інтерпретував дещо інакше, ніж сучасні політологи. Кирило-мефодіївці шукали зразки для майбутнього ідеального ладу

вісторичному минулому слов'янщини, зокрема в «федеративному

76

принципі давньої Русі», висвітленому Костомаровим у статті під такою ж назвою, надрукованій у журналі «Основа» за 1861 р. Цей «федеративний принцип», за словами Костомарова, проявлявся у племінній спорідненості населення, близькості мови, спільності віри, багатьох звичаїв, традицій, у приналежності князів до однієї династії, тобто більше в рисах культурної та расової, аніж політико-правової спільності. Домігшись державної

самостійності, слов'янські республіки повинні були, на думку Костомарова, встановити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпосництва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції у кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які мусять обиратися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв'язки між слов'янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв'язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.

Для досягнення своєї стратегічної мети—збудування незалежної української республіки в складі слов'янського союзу — кириломефодіївці ставили перед собою конкретні завдання:

1) поширення ідей християнського громадського устрою, свободи та рівності, що базувалися б на християнській науці і народному праві; виховання молоді в дусі

християнських громадських ідей; 2) наближення до народу, пізнання його життя та потреб, піклування про його освіту і добробут; 3) розвиток української мови та культури, переклад на українську

мову кращих творів світової літератури; 4) формування почуття любові до інших слов'янських народів,

пропаганда пам'яток слов'янської історії та народної творчості з метою «оживлення почуття народності», свідомості взаємного братерства слов'ян; пробудження у масах прагнення до ліквідації національних та релігійних суперечностей серед слов'янських народів, поширення ідей спільності християнських церков.

Таким чином, основні підвалини суспільно-політичної концепції Костомарова складають, народно-месіанська ідеологія та демократизм. Останній він уважав найвищим досягненням

77

українського народу. Мрії про братерське співжиття усіх слов'янських народів, ідеалізація демократичних чинників української історії, українського «національного духу» складають зміст слов'янофільського народництва М. Костомарова. Найвища мета, критерій історичної оцінки для нього — це християнська релігія, слов'янофільство, месіанський націоналізм і народництво, які в його світогляді підпорядковуються релігійній ідеї. Характерно, що,

навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності у поглядах були значними: від ліберальнопоміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова КирилоМефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Малочисельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили ілюзію у офіційної влади на початку слідства, що КирилоМефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: "Общество было не более как ученый бред трех молодых людей". Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обгрунтування права українського народу на власну державність, демократію; Через це усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому грунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника

78

української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г.

Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення. Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права. Поява та діяльність КирилоМефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і, спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення

ІV. Культура українців в умовах імператорського гніту.

У першій половині 19 століття архітектура України розвивається під впливом ідей романтизму, які вже набули поширення в літературі. Це був період відродження національних рис. В Західній Європі знов повертаються до готики й романського стилю, в Росії - до візантійського, давньоруського. Деякі архітектори робили спроби перенести в архітектуру елементи українського бароко, інші використовували елементи народної дерев'яної архітектури. Офіційними на той час залишалися класицизм та ампір, які в Україні набули національних рис. Найбільш відомими архітекторами були Меленський (церква - ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац) та інші.

У середині та у другій половині 19 століття в Україні були побудовані визначні споруди - оперний театр в Одесі (архітектори Ф.Фельнер та Г.Гельмер), Львові (З.Горголевський), резиденція митрополита в Чернівцях (Й.Главк).

79

Українські архітектори, використовуючи мотиви народної архітектури, створили визначні зразки українського модерну - будинок Полтавського земства (архітектори В.Кричевський і К.Жуков, розписи С.Васильківського, М.Самокіша, М.Беркоса, М.Уварова), будинок товариства "Дністер" у Львові (І.Левицький), перший в Україні критий ринок - Бессарабський в Києві (Г.Гай), меморіальний храм під Берестечком на Волині (В.Максимов), "Народний дім" у Дрогобичі (О.Лушпинський).

Шедевром монументальної скульптури став пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (автор - російський скульптор М. Мікешин).

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. В. Орловський відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного пейзажу, його називали "шу­качем сонця" — майстром сонячного пейзажу. Майстрами пейзажу світового рівня були С. Васильківський, П. Левченко, І. Труш, К. Костанді.

Значний вплив на творчість українських художників в історичному жанрі мала картина І. Рєпіна "Запорожці". На початку XX ст. український історичний жанр досяг значного розвитку і став характерним явищем національної культури. На історичну тему створили картини Ф. Красицький ("Гість із Запоріжжя"), М. Самокиш ("Запорожці обідають"). Плідно працював в історичному жанрі М.Івасюк ("В'їзд Богдана Хмельницького в Київ", "Іван Богун під Берестечком" та ін.).

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.

Оригінальним творчим мисленням відзначається Олекса Новаківський. Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій Шептицький. О. Новаківський — найбільш послідовний представник сецесії в українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори — "Музика квітів", "Ноктюрн", "Коляда", "Каштани і бузок" та ін.

На жаль, у цю добу монументальний український живопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернів­цях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Кирилівській церкві (М.

80