2

Маріупольський державний університет

ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА КОНСТИТУЦІЙНОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО ТА

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

ДИПЛОМНА РОБОТА

спеціаліста

на тему: «Правова природа адміністративно-правового спору»

Виконала: студентка ОКР «Спеціаліст»,

Спеціальності 7.060101 «правознавство»

Попудько С. І.

Керівник: к.ю.н., доцент

Мирошниченко Ю. М.

_______________ «____»________2015 р.

Рецензент: к.ю.н., доцент

Польщиков В. В.

_______________ «____»________2015 р.

Маріуполь - 2015 року

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СПІР: ПОНЯТТЯ І ПОРЯДОК ВИРІШЕННЯ

1. Поняття та ознаки адміністративно-правового спору

2. Адміністративний (позасудовий) і судовий порядок вирішення адміністративно-правових спорів, їх зміст та співвідношення

РОЗДІЛ 2 ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАКТИКИ РОЗГЛЯДУ СУДАМИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ

2.1. Правове забезпечення судового розгляду адміністративно-правових спорів

2.2. Застосування принципів судочинства при розв’язанні адміністративно-правових спорів

2.3. Розмежування юрисдикції судів щодо вирішення справ за участю суб’єктів владних повноважень

РОЗДІЛ 3 ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇ СИСТЕМ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮСТИЦІЇ: ЗНАЧЕННЯ ТА МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 СУТНІСТЬ, ОЗНАКИ ТА ПОНЯТТЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СПОРУ

1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СПОРУ

На сучасному етапі розбудови нашої держави першочергового значення набуває проблема реального забезпечення конституційного права особи на захист, особливо це стосується відносин із державними інституціями. З огляду на це, особливої актуальності набувають питання щодо удосконалення порядку вирішення, а у зв’язку з цим й розкриття змісту поняття адміністративно-правового спору.

Звертаючись до юрисдикції адміністративного суду, законодавець використовує в Кодексі адміністративного судочинства України (далі – КАС) [1] термін «публічно-правовий спір», але визначення цьому терміну не дає. Для вживання в КАС запропоновано поняття справи адміністративної юрисдикції як переданого на вирішення адміністративного суду публічно-правового спору, у якому хоча б однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень, а саме: орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Наведене поняття свідчить про те, що, на думку законодавця, визначальною рисою публічно-правого спору є участь в ньому суб’єкта владних повноважень. Але потрібно пам’ятати, що суб’єкт владних повноважень може бути стороною цивільного або господарського спору. Крім того, за правилами КАС вирішуються справи, до участі в яких подібні суб’єкти можуть і не залучатися. Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС до останніх належать справи, пов’язані із виборчим процесом чи процесом референдуму. У таких справах згідно з положеннями статей 175 та 176 КАС сторонами, як правило, виступають кандидати на виборні посади, їх довірені особи, партії (блоки), місцеві організації партій, ініціативні групи референдуму, засоби масової інформації, їх власники тощо.

Нині науковці у своїх роботах все частіше звертаються до категорії «адміністративно-правовий спір», оскільки вона може об’єднувати ознаки, характерні для правових конфліктів, розв’язання яких як в судовому, так і в адміністративному порядку потребує запровадження спеціальних правил.

Поширеною в юридичній науці є точка зору, згідно з якою спір відносять до категорії адміністративних, якщо юридичне питання, що складає зміст спору, є питанням адміністративного права [2, с. 10; 3, с. 30].

В. Ф. Фролов вважає, що спір є претензією, в якому одна сторона відстоює свою позицію про предмет спору [4, с. 173].

На думку, Е. Б. Лупарева спір виступає власне типом правовідносин, який характеризується наявністю протиріч сторін, викликаних конфліктом інтересів або неспівпаданням поглядів [5, с. 134].

Великий тлумачний словник сучасної української мови дає нам два визначення спору:

1) словесне змагання; обговорення чого-небудь двома або кількома особами, в якому кожна із сторін обстоює свою думку, свою правоту;

2) взаємні домагання щодо володіння чим-небудь, посідання чогось та ін., вирішуванні переважно судом [6, с. 1172].

Таким чином, спір ми можемо визначити як виникаюче в результаті певних розбіжностей словесне змагання, обговорення чого-небудь, у якому кожний учасник відстоює свою думку, яка відрізняється від думки іншого учасника.

Визначення категорії «адміністративно-правовий спір» не можливо без визначення поняття «адміністративної юрисдикції».

Так, термін «юрисдикція», на думку вчених Л. С. Анохіної і О. М. Анохіна, охоплює повноваження суб’єктів, які здійснюють правозастосовчу й правоохоронну діяльність. Вони вважають, що юрисдикція нерозривно пов’язана з функціонуванням інституту юридичної відповідальності, оскільки остання може бути реалізована тільки в межах юрисдикційного процесу, а тому її розглядають як врегульовану адміністративно-правовими нормами діяльність відповідних суб’єктів щодо розгляду та вирішення справ про адміністративні правопорушення та застосування за їх вчинення адміністративних стягнень [7, с. 11–13].

На думку В. А. Круглова, адміністративна юрисдикція – це встановлена законом сукупність повноважень відповідних державних органів, посадових осіб щодо розгляду та вирішення справ про адміністративні правопорушення [8, с. 13].

Ю. А. Андріанова під адміністративною юрисдикцією розуміє самостійний вид державної, підзаконної, правозастосовчої і правоохоронної діяльності, якій притаманна змагальна процедура вирішення справи, видання юрисдикційного акта в установленій законом формі і наявність правового спору. На її думку, адміністративна юрисдикція – це діяльність, яка здійснюється шляхом реалізації відповідних правових норм і вимог, за допомогою заходів як судового, так й позасудового (адміністративного) процесу. Форма життя адміністративної юрисдикції – адміністративний процес. Сфера застосування адміністративного процесу – захист адміністративних правовідносин, вирішення протиріч сторін, викликаних конфліктом інтересів у сфері державного управління і незбігом поглядів на законність і обґрунтованість дій державних органів [9, с. 11–13].

Вчені В. К. Колпаков і О. В. Кузьменко зазначають, що необхідність визначення сутності поняття «юрисдикція» випливає з поділу всього масиву адміністративних проваджень на адміністративно-юрисдикційні та адміністративно-регулятивні.

Що стосується адміністративно-юрисдикційних проваджень, то це провадження у справах про адміністративні правопорушення, виконавче провадження, провадження щодо вжиття заходів адміністративного примусу, дисциплінарне провадження, провадження за скаргами та ін. Усі ці провадження є провадженнями з вирішення спору про права, а їх результат – накладення стягнення і відновлення порушених правовідносин [10, с. 282].

На думку Ю. М. Козлова адміністративну юрисдикцію потрібно розглядати, як адміністративно-процесуальну діяльність, яка здійснюється у позасудовому або судовому порядку з метою розгляду та вирішення адміністративно-правових спорів і застосування адміністративно-примусових заходів. В якості предмета юрисдикційної діяльності вчений зазначає неконкретні адміністративно-правові спори. Він вважає, що такого роду спори виникають не тільки за ініціативою керованої сторони, а також за ініціативою керуючої сторони (наприклад, при порушенні справи про притягнення громадян до адміністративної відповідальності) [11, с. 405, 413–414].

В. А. Круглов наголошує на тому, що практична реалізація повноважень щодо розгляду і вирішення справ про адміністративні правопорушення є адміністративно-юрисдикційною діяльністю або здійсненням стадії розгляду справи і прийняття рішення [12, с. 13–14].

І. В. Тимошенко, на відмінність від інших науковців, розглядає адміністративну юрисдикцію у вузькому значенні, як діяльність щодо розгляду і вирішення справ про адміністративні правопорушення [13, с. 140–141].

І. О. Картузова вважає, що поняття і структура адміністративно-юрисдикційного процесу зумовлені існуванням особливого роду правоохоронної діяльності, зміст якої становить розгляд справ про адміністративні проступки. Таку юрисдикційну діяльність автор визначає як діяльність з розгляду спорів і застосування примусу [14, с. 154].

А. П. Шергін зазначає, що застосування матеріальних норм про відповідальність здійснюється в межах відповідного виду юридичного процесу (а не провадження, оскільки саме провадження є внутрішньою структурою категорії юридичного процесу). Виходячи із вимог системності деліктного законодавства, дослідник робить висновок про те, що формою відображення та реалізації адміністративно-деліктного права є адміністративно-юрисдикційний процес [15, с. 168].

Отже, в теорії адміністративного права фактично виділяють дві концепції адміністративної юрисдикції: в першому випадку предмет адміністративної юрисдикції зводиться до адміністративного правопорушення, а в другому - переважно до адміністративних спорів.

Таким чином, аналіз змісту поняття адміністративної юрисдикції дає підстави для висновку, що для зазначеної діяльності завжди характерним є наявність адміністративно-правових конфліктів, які виступають у трьох структурних елементах: адміністративні правопорушення; дисциплінарні проступки; адміністративно-правові спори, які розглядаються і вирішуються в установленому законом позасудовому чи судовому порядку у визначеній адміністративно-процесуальній формі з дотриманням принципів адміністративного права спеціально уповноваженими органами.

Визначаючи поняття «адміністративно-правовий спір», потрібно брати до уваги, що у контексті чинного законодавства цей термін охоплює спори, що виникають не тільки з безпосередньо адміністративно-правових, але також з інших публічно-правових відносин (фінансових, податкових, митних, антимонопольних, виборчих і тощо.

Власне термін «адміністративно-правовий спір» слід розглядати у двох значеннях: у вузькому – як спір, що виникає з суто адміністративно-правових відносин, і у широкому - як публічно-правовий спір, який виникає з усіх відносин публічно-правового характеру в сфері публічного адміністрування. На нашу думку, саме широке розуміння категорії «адміністративно-правовий спір» гарантуватиме особам право на захист від порушень з боку публічної влади.

Особливе місце серед правових спорів займають спори фізичних та юридичних осіб з органами публічної адміністрації при здійсненні ними владних повноважень. Адже особа, вступаючи у правовідносини з органами влади, перебуває у підпорядкуванні цих органів, які можуть визначати права та обов’язки особи. Спори такого типу у Кодексі адміністративного судочинства України [1] названо публічно-правовими.

Найбільш характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення, тобто сфера публічної діяльності. Відповідно, відносини, які виникають у зазначеній сфері, є публічно-правовими [16, с. 122-126].

Адміністративно-правовий спір також є різновидом юридичного конфлікту, що виникає з публічно-правових відносин у сфері державного управління та місцевого самоврядування, обов’язковою стороною такого спору повинен бути орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи або інші суб’єкти, на яких покладається виконання функцій державних органів, а його вирішення може бути здійснено в судовому чи адміністративному порядку з метою захисту прав, свобод і законних інтересів осіб, забезпечення законності у зазначеній сфері [17, с. 186].

Публічно-правові відносини - це передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов’язках їх учасників у різних сферах життєдіяльності суспільства, пов’язаних з реалізацією публічної влади [18, с. 112].

Числені дискусії дозволили науковцям сформувати два підходи до визначення природи адміністративно-правового спору – формальний і матеріальний [19, c. 75].

При формальному підході адміністративно-правовий спір характеризують як такий, що вирішується адміністративним судом за спеціально встановленою процедурою. Такий підхід, на нашу думку, виглядає поверховим, оскільки він не дозволяє сформувати уявлення про внутрішню та змістовну специфіку даного спору.

При матеріальному підході науковці зосереджуються на суб’єктному складі спору і на характері правовідносин, з яких він виник. Як справедливо відзначають дослідники, саме характер правовідносин, з яких виник спір, дозволяє виокремити серед всіх юридичних конфліктів адміністративно-правові спори. Для встановлення характеру правовідносин акцентується увага на відмінностях між публічним і приватним правом, а також робиться акцент на тому, що адміністративно-правовий спір відсутній, якщо суб’єкт владних повноважень застосовує норми приватного права, і очевидно існує, коли юридичне питання, яке формує зміст спору, є питанням права публічного [20, c. 99].

Загальне обґрунтування вищевикладеного дозволяє виділити ряд характерних ознак, наявність яких дає змогу стверджувати, що даний конфлікт є адміністративно-правовим спором.

По-перше, адміністративно-правовий спір виникає у зв’язку з управлінською діяльністю суб’єктів владних повноважень, які представляють державу, а отже є тісно пов’язаним з державним управлінням. Однак, законодавство України передбачає, що учиняти дії, спрямовані на упорядкувань суспільних відносин, спроможні не тільки державні органи чи їх представники, але ї органи місцевого самоврядування та інші недержавні формування. Таким чином, будь-який суб’єкт, якому законом надано право здійснювати у публічних інтересах управлінські функції, може призвести до виникнення адміністративно-правового спору.

По-друге, використання в КАС для визначення юрисдикції судів словосполучення «публічно-правові відносини» означає, що адміністративно-правовий спір може виникнути з відносин різної галузевої належності. Отже, головною ознакою визначення адміністративно-правового спору, є те, що у таких відносинах суб’єкт владних повноважень здійснює саме управлінські функції.

По-третє, адміністративно правовий спір, як правило, виникає з відносин між нерівними учасниками. Але, під час вирішення такого спору його учасники повинні бути зрівняні у можливостях щодо доведення своєї правоти. Вищезазначене досягається шляхом запровадження спеціальних судових та позасудових процедур щодо розв’язання досліджуваних конфліктів.

Зазначене дозволяє сформулювати висновок про те, що адміністративно-правовий спір можна визначити як юридичний конфлікт між фізичною чи юридичною особою, з одного боку, і суб’єктом владних повноважень – з іншого, який зумовлений здійсненням останнім управлінських функцій і може вирішуватися як в судовому, так і в позасудовому (адміністративному) порядку, однак із застосуванням спеціальних процедур, якими передбачено нерівність учасників відносин, з яких він виник.

2. АДМІНІСТРАТИВНИЙ (ПОЗАСУДОВИЙ) І СУДОВИЙ ПОРЯДОК ВИРІШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ, ЇХ ЗМІСТ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ

Питання відносно вирішення публічно-правових спорів стає дедалі актуальним, адже стосується практично будь-якої людини. Конституційне право кожного громадянина на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод, а також оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55) підтверджують виділення основного способу вирішення публічно-правового спору – через суд [21].

Перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень здійснюється адміністративним судом у процесі адміністративного судочинства, тобто шляхом розгляду і вирішення адміністративної справи (публічно-правового спору) між громадянином або юридичною особою та суб’єктом владних повноважень, які виступають як сторони з протилежними юридичними інтересами (ст. 2, 3 КАС України) [1]. Як зазначає Г. Ткач, під час розгляду адміністративно-правових спорів суд стикається з двома вимогами з одного й того ж правового питання, які взаємно унеможливлюють одна одну. Обов’язком суду є визначення законності позиції (вимоги) тієї чи іншої сторони. А для цього йому потрібно всебічно й об’єктивно дослідити всі докази у справі, оцінити їх і оцінку викласти у вигляді постанови [22, с. 154].

Але потрібно зауважити, що судовий спосіб вирішення спору пов’язаний передусім зі складною формальною процедурою, значними матеріальними витратами та проблемою виконання судового рішення. Саме тому дедалі актуалізується питання щодо вирішення публічно-правових спорів за допомогою альтернативних (позасудових) способів. Дослідник теми позасудового врегулювання конфліктів Т. Подковенко зазначає, що досить часто винесення судового рішення не означає дійсного розв’язання кон- флікту, а навпаки – провокує його ескалацію [23, с. 31]. Альтернативне вирішення спорів включає процес і методи вирішення суперечок, що лежать поза державним судовим процесом. Незважаючи на певне несприйняття в минулому такого методу, як альтернативне вирішення спорів, останнім часом навпаки спостерігається значне зацікавлення ним серед вчених та практиків [24, с. 54].

До альтернативних (позасудових) способів вирішення публічно-правових спорів відносять медіацію (посередництво) та переговори.

Медіацією (посередництвом) є добровільний і конфіденційний процес розв’язання будь-якого спору, в якому нейтральна третя особа допомагає сторонам досягнути домовленості (згоди) в їх суперечці шляхом переговорів [25, с. 30].

До особливостей процедури медіації відносять наступні її ознаки:

1) участь сторін спору в процесі медіації будується на добровільних засадах, медіатор є вільно обраною сторонами особою, а кожна сторона має можливість у будь-який момент вийти з процесу;

2) у медіації сторони самі виробляють і приймають рішення. Медіатор, на відміну від суду, неспроможний на прийняття рішень з приводу спірного питання, а також не виносить і не дає жодних рекомендацій;

3) медіація – це процес, в якому нічого не вирішується без згоди сто- рін спору. Під час процедури посередництва всі рішення приймаються тільки за взаємною згодою сторін, і обидві сторони добровільно беруть на себе обов’язки виконувати прийняті ними рішення. Під час судового розгляду справи діє принцип обов’язковості судового рішення;

4) головна мета медіації – пошук порозуміння, тобто саме за допомогою посередника обговорюються різні варіанти вирішення конфлікту і спільно обирається той із них, який обидві сторони будуть вважати найбільш сприятливими. Медіація дає можливість зберегти відносини на перспективу;

5) ризик медіації знижений до мінімуму, оскільки кожна сторона в будь-який момент може відмовитися від продовження процесу переговорів;

6) процес медіації відносно нетривалий та є економічно вигідним для сторін порівняно з більш тривалою судовою процедурою вирішення спору [25, с. 32].

У своїй роботі «Перспективи впровадження процедуримедіації в адміністративному судочинстві» В. Кузьмишин констатує, що посередництво в розв’язанні правових суперечок може здійснюватися як незалежними професійними медіаторами, так і особами, які перебувають на службі в судах. Дослідник наголошує, що обов’язки й гарантії діяльності незалежних медіаторів мають бути конкретизовані. В умовах сьогодення, він пропонує розглядати медіацію як частину діяльності судів і вважає, що КАС містить норми, які регламентують процедуру примирення сторін на достатньому рівні, в тому числі із залученням до останньої посередників [26, с. 32].

Яз зазначає І. Сенюта переговори визнаються, як процес, за допомогою якого сторони безпосередньо або через своїх представників намагаються врегулювати суперечку чи домовитися про спільні дії шляхом обговорення й обґрунтування своїх позицій. Цей спосіб дозволяє досягти бажаного результату там, де інтереси не співпадають, думки і погляди різняться. Головна мета переговорів – прийняття спільних рішень, які сторони вважають найкращими в кожній конкретній ситуації. Кожен учасник переговорів сам вирішує, погоджуватись або ні на ту чи іншу пропозицію [25, с. 36]. На відміну від медіації, у переговорах зазвичай беруть участь лише учасники конфлікту без залучення третьої особи (медіатора).

У працях російського політолога М. Лебедєва можливо простежити наступну динаміку послідовності переговорів:

1. Підготовка до переговорів. Переговори починаються заздалегідь. Їх фактичним початком визначається момент, коли одна зі сторін виступить ініціатором проведення переговорів і учасники розпочнуть підготовку до них. Така підготовка відбувається у двох напрямках - організаційному та змістовному. До організаційних моментів належать: формування делегації, визначення місця і часу зустрічі, порядку денного для кожного засідання тощо, а до змістовних – аналіз проблеми та інтересів учасників, формування загального підходу до переговорів, визначення можливих варіантів рішення. Перш ніж сторони почнуть готуватися до переговорів, вони аналізують проблему, яку будуть вирішувати. Виробляється загальний підхід до переговорів, який обумовлюється їх наступною концепцією. При формуванні загального підходу до переговорів визначаються завдання, які будуть виконуватись у цьому процесі.

2. Ведення переговорів. Переговори починаються власне з моменту обговорення сторонами проблеми. Ця стадія має три етапи: а) уточнення інтересів, концепцій і позицій учасників (вони знімають інформаційну невизначеність в аспекті дебатованої проблеми, знаходять «спільну мову» з опонентом, викладають позицію і пропонують пояснення у цьому контексті); б) обговорення (аргументація). Цей етап спрямовано на те, щоб максимально в доступній формі обґрунтувати власну позицію. Він набуває особливого значення, якщо сторони орієнтуються на розв’язання проблеми шляхом компромісу. Якщо ж вони прагнуть вирішити проблему шляхом переговорів, то результатом етапу аргументації повинно бути визначення меж можливої домовленості; в) узгодження позицій. Виділяють дві фази узгодження: спочатку погодження загальної формули, а потім – деталей. При розробленні загальної формули згоди, а потім і при її деталізації сторони проходять ніби всі три етапи – уточнення позицій, їх обговорення та узгодження.

3. Аналіз результатів переговорів і виконання досягнутих домовленостей. Показником успішності переговорів є висока оцінка учасниками переговорів досягнутих результатів, ступінь вирішення проблеми та виконання обома сторонами взятих на себе зобов’язань [27, с. 57].

В юридичній літературі до основних способів вирішення правових спорів відносять і розгляд справи в третейському суді. Але відповідно до ст. 6 Закону України «Про третейські суди» з підвідомчості третейських судів виключено справи, однією зі сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство [28]. Відповідно до цього положення, публічно-правові спори не можуть вирішуватися в порядку третейського судочинства.

Ще одним способом вирішення спорів у публічно-правовій сфері законодавством визначено примирення сторін. Так, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 157 КАС України провадження в адміністративній справі може бути закрите у зв’язку з примиренням сторін. Водночас закрите провадження у справі, якщо сторони досягли примирення, може бути поновлено судом у разі невиконання умов примирення однією зі сторін за клопотанням іншої сторони (ст. 113 КАС України). Примиренням буде визнаватися повне або часткове врегулювання спору на основі взаємних поступок [1]. Слід зазначити, що примирення можливе лише в межах судового розгляду публічного спору, а відповідно, не може бути віднесено до позасудових способів вирішення спору. Таким чином, якщо сторони вирішили застосувати для подолання конфлікту судовий спосіб вирішення спору, слід визнати найбільш оптимальним для всіх учасників конфлікту використання механізму примирення. Адже саме примирення за своїм змістом влаштовує обидві сторони публічно-правового спору та дозволяє на цьому етапі завершити конфлікт, що виник між сторонами.

Аналізуючи судову систему вирішення адміністративно-правових спорів, слід зазначити, що вона побудована відповідно до Конституції України та Закону України «Про судоустрій та статус суддів». За нормами вищезгаданого Закону, місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні (ст. 21). Статтею 26 встановлено, що апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є суди апеляційні адміністративні, які утворюються в апеляційних округах згідно з указом Президента України. Вищий адміністративний суд України, очолюючи систему спеціалізованих адміністративних судів, діє як суд касаційної інстанції (ст. 31). А власне, найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, покликаним забезпечувати однакове виконання судами касаційної інстанції нормами матеріального права, виступає Верховний Суд України, відповідно до ст. 17 і 38 Закону [29].

КАС України помітно відрізняється від інших процесуальних актів положеннями, що закріплюють завдання й принципи адміністративного судочинства. Специфічною рисою виступає також термінологія, запроваджена досліджуваним документом.

У визначеному в ч. 1 ст. 2 КАС завданні адміністративного судочинства відбивається його спрямованість. Проаналізувавши даний припис, можемо дійти висновку, що внаслідок діяльності адміністративного суду створюються належні умови для захисту тих прав, свобод та інтересів, які мають фізичні або юридичні особи в галузі публічно-правових відносин. Таким чином, адміністративне судочинство виступає формою відправлення правосуддя, придатною для розв’язання спорів між учасниками публічно-правових відносин, одному з яких надано право організаційно й регулятивно впливати на поведінку (діяльність) другого. Такий вплив може відбуватися двома напрямками: по-перше, прийняттям правових актів управління та по-друге, учинення інших дій, що тягнуть за собою юридичні наслідки і спрямовані на створення умов для дотримання або на перевірку додержання приписів подібних актів.

У частині 2 ст. 17 КАС закріплено перелік конфліктів, що мають вирішуватись адміністративними судами, до них належать, зокрема:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановленихКонституцією та законами України;

6) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;

7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

Зазначимо, що цей перелік не є вичерпним і, зважаючи на ч. 2 ст. 4 КАС, він може доповнюватися за рахунок будь-яких публічно-правових спорів, крім тих, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

У частині 3 ст. 17 КАС перелічені конфлікти, на які не поширюється повноваження адміністративних судів, не дивлячись на важливу ознаку їх виникнення з публічно-правових спорів. Так, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на:

1) публічно-правові справи що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) публічно-правові справи що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) публічно-правові справи про накладення адміністративних стягнень;

4) публічно-правові справи щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції [29].

З огляду на вищевикладене маємо наступні твердження, що чинні в Україні акти в цілому дозволяють підвладним особам захищатися від зловживань з боку представників влади шляхом оспорювання правомірності їх діяльності в адміністративному (позасудовому) й судовому порядку. Судовий порядок на відмінність від позасудового, вбачається більш виразним, адже має своє закріплення у кодифікованому акті. Але саме регламентація адміністративного порядку вирішення спорів та розрізненні правила, розташовані в численних актах вимагають детального упорядкування на шляху створення належних умов для захисту прав підвладних суб’єктів.

Зважаючи на позицію Конституційного Суду України, висловлену в рішеннях від 25 листопада 1997 р. (Справа громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) та від 25 грудня 1997 р. (Справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) [30], дає змогу підсумувати, що запровадження адміністративного й судового порядку розв’язання адміністративно-правових спорів як незалежних засобів вирішення правових конфліктів повністю відповідає критеріям, закріпленим в Конституції України. Основним завданням держави є нормативне забезпечення дієвості цих засобів задля того, щоб підвладні особи, самостійно обираючи спосіб захисту своїх прав, свобод та інтересів, отримували від уповноважених органів змістовні, постановлені протягом розумного строку рішення.

Крім того, вбачається за доцільне на законодавчому рівні закріпити адміністративні способи вирішення публічно-правових спорів, наприклад, у Законі України «Про адміністративні (позасудові) способи вирішення спорів».