КУРСОВА зразок 1
.docx
РОЗДІЛ 5 Докази і доказування у кримінальному процесі |
Уголовное процесуальное право - Ю.М. Грошевий Кримінальний процес |
§ 1. Загальні положення теорії доказів Для успішного вирішення завдань кримінального судочинства орган дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов'язані встановити, чи мала місце подія злочину, який саме злочин було вчинено, хто винуватий у його вчиненні, та інші обставини, що мають значення для законного та обґрунтованого вирішення справи, захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Злочин для осіб, на яких законом покладено обов'язок розслідування і розгляду справи, завжди є подією минулого, яку вони повинні пізнати. Тому особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя при провадженні розслідування або судового розгляду справи повинні пізнавати факти, що відносяться до минулого, лише за допомогою тих слідів, які ця подія залишила. На підставі найрізноманітніших даних, фрагментарних уривчастих свідчень вони відновлюють цілісну картину події, що відбулася, тобто встановлюють обставини вчиненого злочину та осіб, які його вчинили. В основі процесу пізнання у кримінальній справі лежать загальні гносеологічні, соціальні, психологічні закономірності, притаманні процесу пізнання у будь-якій соціальній сфері згідно із законами матеріалістичної теорії відображення. Метою кримінально-процесуального пізнання є одержання знання про факти, що підлягають встановленню у кримінальній справі. У кримінально-процесуальній теорії норми кримінально-процесуального права, що регламентують цілі, порядок, засоби, способи, межі та зміст діяльності по доказуванню обставин, достовірне встановлення яких необхідне для правильного вирішення справи, іменуються доказовим правом. Наука, що вивчає принципи доказування та механізми їх реалізації, сукупність і структуру доказування та доказів, розробляє рекомендації з формування доказів і використання їх у кримінальному судочинстві, іменується теорією доказів. У теорії доказів кримінально-процесуальне доказування визначається як різновид соціального пізнання (безпосереднього та опосередкованого), предметом якого є подія минулого — вчинений злочин, та що здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором, судом в особливій процесуальній формі. Суб'єкт доказування, який встановлює через докази обставини справи, переходить від сприйняття окремих фактів, інформації про них під час проведення процесуальних дій (чуттєво-практичний аспект пізнання) до логічного осмислення сприйнятого (гносеологічний аспект пізнання). За природою кримінально-процесуальне доказування є пізнавальною діяльністю, наслідком здійснення якої є формування суб'єктивного образу об'єктивної дійсності про подію минулого, а за характером являє собою складноструктуровану діяльність і має розглядатися: 1) як встановлення та дослідження обставин справи, що входять до предмета доказування (ст. 64 КПК), тобто діяльність відповідних державних органів і учасників процесу по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів, з одного боку; 2) як логічне формулювання та обґрунтування певної тези, висновків у процесуальних рішеннях по кримінальній справі — з другого боку. Таким чином, кримінально-процесуальне доказування — це діяльність суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів, а також висуненню ними на підставі необхідної та достатньої сукупності доказів певних правових тез із відповідним обґрунтуванням у процесуальних рішеннях по кримінальній справі. Специфіка пізнавальної діяльності в кримінальному процесі, що відбувається у формі доказування, виявляється в тому, що вона має дві сторони: пізнавальну та посвідчуючу. Остання означає, що фактичні дані, пізнані та одержані уповноваженими особами у ході розслідування справи, повинні бути зафіксовані у такій передбаченій законом процесуальній формі, яка гарантує їх достовірність, а також дозволяє будь-якому суб'єкту кримінально-процесуальної діяльності користуватися ними у незмінному (цілісному) вигляді незалежно від часу та місця їх формування. Доказування — це єдиний та нерозривний процес, елементи якого тісно переплітаються один з одним. Здійснюється воно в різних стадіях із притаманними для кожної з них процесуальними особливостями. У стадії порушення кримінальної справи, де можливість доказування обмежена провадженням лише таких слідчих дій, як огляд місця події (ст. 190 КПК), накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 187 КПК), на посадову особу, яка прийняла таке рішення, покладено обов'язок установлення наявності або відсутності в отриманій інформації достатніх даних, що вказують на ознаки злочину (ст. 94 КПК). Зазначені слідчі дії можуть проводитися тільки для забезпечення доказової інформації від можливої її втрати (перекручення) (ст. 190 КПК) та запобігання вчиненню злочину (ст. 187 КПК). У стадії досудового розслідування, де метою доказування є встановлення всіх обставин, зазначених у ст. 64 КПК, суб'єкт, на якого покладено обов'язок, збирає та перевіряє докази та на підставі їх сукупності приймає одне із трьох рішень: відмовляється від продовження здійснення функції обвинувачення і закриває кримінальну справу; доходить висновку про доведеність факту вчинення обвинуваченим злочину і обґрунтовує цю тезу в обвинувальному висновку або постановляє направити справу до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру (гл. 20 КПК). У судових стадіях процесу вже є чітко сформульована обвинувальна теза, тобто аргументоване твердження обвинувача, викладене в обвинувальному висновку, про винуватість підсудного у вчиненні конкретного злочину. Суд є органом правосуддя, який в умовах змагального судочинства має на підставі внутрішнього переконання, керуючись законом і правосвідомістю, постановити рішення. Зберігаючи об'єктивність і безсторонність, він створює сторонам необхідні умови для всебічного і повного дослідження справи, а також сам з'ясовує в ході дослідження доказів питання, які в нього виникають. Суд забезпечує належну процедуру доказування в судовому засіданні, але не зобов'язаний з власної ініціативи вживати заходів щодо доповнення доказів, поданих обвинувачем. Якщо закриття провадження по кримінальній справі — це одночасно і припинення реалізації функції обвинувачення, то винесення виправдувального вироку є природним завершенням здійснення функції суду — вирішенням справи по суті, а не її «достроковим» закриттям. Таким чином, норми доказового права визначають: а) предмет пізнавальної діяльності (статті 23 і 64 КПК), який конкретизується у справах про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК) і осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину, або які вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК); б) вимоги, що ставляться до результату пізнання (ст. 323 КПК); в) органи та осіб, на яких покладено обов'язок по розслідуванню та вирішенню кримінальних справ (статті 4, 101, 102 КПК); г) повноваження цих осіб і органів (статті 114, 260 КПК та ін.); ґ) способи та засоби, за допомогою яких встановлюються обставини, що мають значення по справі (глави ХІ-ХVІІІ КПК).
|
|
§ 2. Поняття доказів Встановлення фактів об'єктивної дійсності в кримінальному процесі здійснюється головним чином опосередкованим шляхом, тобто через використання відповідних доказів. Разом з тим іноді можливе і безпосереднє пізнання органами дізнання, досудового слідства та судом деяких фактів. Ідеться про факти, які й після того, як вчинено злочин, продовжують існувати у незмінному вигляді чи змінилися, але не втратили все ж важливих для них якостей. Таке безпосереднє пізнання суб'єктами доказування може відбуватися у рамках кримінального процесу при виконанні певних процесуальних дій, а саме огляду, осві-дування, обшуку, виїмки, пред'явлення для впізнання, затримання, відтворення обстановки та обставин події злочину. Таким чином, у кримінальному судочинстві докази мають суттєве значення, саме тому закон детально визначає як поняття доказів, так і весь процес їх використання по кримінальних справах. Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК). Поняття доказу структуровано і як елементи включає в себе будь-які фактичні дані, що мають значення по кримінальній справі (зміст); процесуальну форму їх закріплення (спосіб існування у матеріалах кримінальної справи) та носій відомостей (зовнішній вираз). Усі зазначені елементи перебувають у взаємозв'язку та у своїй єдності утворюють поняття доказу. Під «фактичними даними» слід розуміти не самі факти, а відомості (інформацію) про них. Факти — це події, явища дійсності, які не можна приєднати до справи. Через те при доказуванні по кримінальній справі орган дізнання, слідчий і суд та інші особи, які беруть участь у процесі, оперують відомостями про події та явища дійсності, що утворюють зміст показань допитаних осіб, документів та інших видів доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддею обставин події злочину у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо) вони оперують як доказами не цими фактами, а тільки відомостями (інформацією) про них, зафіксованими у встановленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання. Використана законодавцем юридична конструкція на визначення доказу «всякі фактичні дані» має тлумачитися обмежено і означати, що лише інформація, що перевіряється (тобто потенційно спростовна), може утворювати його зміст. Безпосереднім джерелом утворення слідів злочину, в загальному розумінні, є суспільно небезпечний вплив правопорушника, поведінка якого проявляється у формі дії або бездії. Формування доказів у процесуальному розумінні відбувається у перебігу здійснення діяльності органом дізнання, слідчим і судом та закінчується тієї миті, коли отримані відомості закріплюються та/або залучаються до матеріалів кримінальної справи одним із передбачених законом способів. Процесуальна форма існування фактичних даних у кримінальному процесі за класифікаційними видами доказів закріплена у ч. 2 ст. 65 КПК: це показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами опертивно-розшукових дій, та інші документи. Під носієм відомостей слід вважати те, що може бути засобом відображення, фіксації, виразником чого-небудь. У кримінальному процесі носієм слідів події злочину виступають предмети, що можуть бути засобом сприйняття, фіксації та збереження доказової інформації. Стосовно показань свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого носіями фактичних даних є слова, речення, складні мовні конструкції. Носіями речових доказів є матеріальні об'єкти, що перебувають у твердому, сипкому або газоподібному стані. Поява нових видів інформації зумовлює специфіку їх збереження та передачі через носії, вироблені з урахуванням останніх досягнень теорії інформатики та документалістики. Від надійності носіїв фактичних даних залежить якість сприйняття, збереження та відтворення інформації про злочин у знаковій формі, що зумовило необхідність визначення науково-технічних вимог, які забезпечать бездоганне існування конкретного виду інформації на певному носії. Ці вимоги повинні враховувати слідчий та суд при отриманні й оцінці нових видів інформації, тобто якісний їх зміст з точки зору повноти сприйняття безпосередньо пов'язаний з науково-технічними можливостями носія. Такими вимогами є: 1) можливість тотожнього сприйняття інформації про злочин носієм; 2) збереження цієї інформації без пошкоджень і перекручень; 3) можливість адекватного відтворення інформації про злочин із носія. Процесуальна форма доказу покликана забезпечити надійність кримінально-процесуального доказування. Щодо кримінально-процесуальних доказів, то для кожного виду чинним законодавством передбачено порядок його формування та збереження. Послідовність процесуальних дій та прийняття рішень по «входженню» до матеріалів кримінальної справи фактичних даних надають їм процесуальної форми конкретного виду доказів. Вказаний перелік видів доказів у ч. 2 ст. 65 КПК України є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. |
|
§ 3. Предмет доказування. Межі доказування. Достовірність, належність і допустимість доказів Предмет доказування (статті 64, 23 КПК України) — це сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, які потрібно встановити по кожній кримінальній справі і які мають правове значення для правильного вирішення справи по суті. При провадженні досудового розслідування і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; 4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; 5) причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. Перелік обставин (предмет доказування) є загальним, оскільки: по-перше, перераховані обставини підлягають доказуванню як на стадії досудового розслідування, так і на стадії судового розгляду; по-друге, названі обставини є основою не тільки обвинувального висновку, але й вироку, постанови (ухвали) про закриття справи; по-третє, ці обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі. Загальний предмет доказування при розслідуванні та вирішенні кримінальної справи по суті конкретизується та доповнюється обставинами, які орган дізнання, слідчий та суд мають встановити відповідно до змісту диспозиції статті КК, за якою було порушено кримінальну справу та/або притягнуто особу як обвинуваченого. Предмет доказування має специфічні особливості у провадженнях стосовно справ про злочини й суспільно небезпечні діяння неповнолітніх (статті 433, 448 КПК), осіб, які захворіли після вчинення злочину на душевну хворобу або вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК). Із предметом доказування тісно пов'язане поняття меж доказування по кримінальній справі. Предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів та їх джерел, необхідних для цього. Під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, які входять до предмета доказування, та правильне вирішення справи. Отже, у кримінальній справі має бути встановлено необхідну та достатню сукупність доказів, інтегративною властивістю якої стане формування внутрішнього переконання суб'єкта, який веде кримінальний процес, про наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування. Неправильне визначення меж доказування у справі може потягнути за собою звуження чи безпідставне розширення самого процесу. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, які входять до предмета, будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх не можна буде визнати встановленими внаслідок недостатньої глибини їх дослідження, що не забезпечує надійності висновків. Безпідставне розширення меж доказування веде до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто збирання доказів, які не стосуються справи або встановлюють обставини, що вже надійно доведені. На кожній стадії кримінального процесу може відбуватися уточнення меж доказування. Це залежить, з одного боку, від можливості та обґрунтованої необхідності зміни слідчим і прокурором кваліфікації злочину під час розслідування або змісту висуненого обвинувачення в цілому, з другого — рухливість меж доказування пов'язана із змагальною конструкцією здійснення кримінального судочинства, яка на тій чи іншій стадії має більшу або меншу питому вагу. Тому, наприклад, за волевиявленням сторони обвинувачення та сторони захисту можуть бути змінені межі доказування у стадії судового розгляду відповідно до ст. 299 КПК щодо обсягу доказів, які будуть досліджуватися стосовно тих обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким із сторін не оспорюються (скорочене судове слідство), але такого інституту в стадії досудового розслідування кримінально-процесуальне законодавство не містить. Кожен доказ у кримінальному процесі має бути наділений властивостями достовірності, належності та допустимості, із наявністю яких закон пов'язує можливість використання доказів для встановлення обставин, що входять до предмета доказування. Достовірність доказів (внутрішня властивість) означає, що їх зміст, тобто самі фактичні дані, мають бути не лише істинними, а й узгодженими з доказами всієї сукупності, яка сформована по кримінальній справі. Отже, достовірність доказів — це їх обґрунтована істинність. Належність доказів — це також внутрішня їх властивість, через яку у суб'єкта доказування виникає можливість встановлювати наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування в справі, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Тобто належність доказів — це така властивість, яка належить до їх змісту та характеризує наявність зв'язку між доказовою інформацією та обставинами, що підлягають доказуванню. Допустимість доказів — це властивість, яка робить їх придатними для доказування в кримінальній справі. Вона визначається наявністю належних процесуальної форми, способу і порядку їх отримання та належного суб'єкта одержання доказової інформації. Отже, закон встановлює такі умови визнання доказів допустимими: 1) докази повинні бути отримані належним суб'єктом, який правомочний проводити процесуальні дії, що спрямовані на збирання доказів; 2) докази мають бути сформовані з дотриманням законодавчих вимог щодо конкретної процесуальної форми (ч. 2 ст. 65 КПК); 3) докази повинні бути одержані належним процесуальним способом із дотриманням відповідної процедури (ст. 66 КПК); 4) при їх збиранні мають додержуватися гарантовані Конституцією та іншими законами України права людини і громадянина. Слідчий, прокурор, суд можуть визнати доказ недопустимим як за власною ініціативою, так і за клопотанням сторін. Виключення доказів оформлюється відповідною постановою, а у випадку заявлення клопотання про це учасником процесу і наявності до того підстав — загальною постановою про задоволення клопотання і виключення доказів. Характер порушення процесуальної форми при збиранні доказів має істотне значення для визначення їх недопустимості. Суттєвим порушенням кримінально-процесуального закону, наслідком якого є офіційне визнання доказу недопустимим, є таке порушення, яке перешкоджало або могло перешкодити всебічному, повному та об'єктивному розслідуванню кримінальної справи; законному та обґрунтованому вирішенню її судом по суті; чи таке порушення, яке перешкоджало або могло перешкодити реалізації права особи на захист. Суттєві порушення, що допущені при збиранні доказів, не можуть бути усунені шляхом проведення додаткових процесуальних дій. Тобто повноцінність доказу при наявності суттєвих порушень закону при їх формуванні за будь-яких обставин відновленню не підлягає. |
§ 4. Доказування в кримінальному процесі
Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у певних логічних формах. Але разом з тим це і практична діяльність, суворо регламентована процесуальним законом. Доказування являє собою процесуальну діяльність органу дізнання, слідчого, прокурора і суду по оперуванню доказами. Ця діяльність, як зазначалося, складається з ряду етапів або елементів. Розглянемо тепер кожний з елементів.
Уявлення про чуттєво-практичний рівень доказування як про початок останнього впритул підводить до визначення місця збирання доказів у структурі доказування. Під час збирання доказів відбувається їх формування, що включає провадження і процесуальне оформлення слідчих (судових) та інших процесуальних дій органу дізнання, слідчого, прокурора, суду по виявленню, вилученню та процесуальній фіксації (закріпленню) доказової інформації у встановленому законом порядку (статті 66, 85, 130 КПК).
Найважливішими структурними елементами збирання доказів є пошук і вилучення доказової інформації. Її пошук може здійснюватись як у процесуальній, так і в непроцесуальній формі. Прикладом пошуку носіїв доказової інформації у непроцесуальній формі є використання при розслідуванні кримінальної справи орієнтуючої інформації. У вирішенні цього завдання особливе місце належить оперативно-розшуковій діяльності органів дізнання. Без закріплення доказу процес його формування не може вважатися завершеним, бо інформація, отримана суб'єктом доказування у вигляді матеріального та ідеального образів, може бути використана в доказуванні лише після перетворення її на форму, доступну для сприйняття всіма учасниками кримінального судочинства. Необхідним структурним елементом збирання доказів є також правозабезпечуючі операції. Це наділені правовою формою дії, через які орган дізнання, слідчий, прокурор і суд забезпечують можливість реалізації прав, наданих кримінально-процесуальним законом особам, які беруть участь у збиранні доказів.
Отже, під збиранням доказів у кримінальному процесі слід розуміти елемент доказування, змістом якого є здійснення уповноваженим (компетентним) державним органом пошукових, пізнавальних, посвідчуючих і правозабезпечуючих дій з метою сприйняття інформації, що міститься в слідах злочину, її вилучення та закріплення в матеріалах справи.
У статті 66 КПК, де йдеться про збирання доказів, міститься загальна нормативна характеристика способів здійснення цієї діяльності. До них належать:
1) провадження слідчих і судових дій. Серед способів збирання доказів вони мають найбільшу питому вагу. Процедуру провадження слідчих і судових дій чітко врегульовано кримінально-процесуальним кодексом. Обов'язковим є складання протоколу, у якому закріплюється перебіг і результати провадження (гл. 6 КПК). Слідчі дії — це спрямовані на формування доказів дії, що вчиняються лише суб'єктом, який веде кримінальний процес, і включають сукупність прийомів пошуку, пізнання та посвідчення фактичних даних із дотриманням прав учасників кримінального судочинства при їх здійсненні. Вказівка на судові дії поряд зі слідчими дозволяє припустити, що судові дії за змістом не тотожні слідчим. Незважаючи нате, що судові дії, як і слідчі, включають у себе пошукові, пізнавальні, посвідчуючі та правоза-безпечуючі операції (при цьому важливо, що пошукова діяльність у стадії судового розгляду зведена до мінімуму), вони є самостійним процесуальним інститутом. Основними відокремлювальними рисами судових дій від слідчих є те, що: а) суб'єктом, який чинить судові дії, є суд; б) судові дії здійснюються в стадії судового розгляду, в певному порядку, за обов'язкової участі всіх осіб, які мають процесуальний інтерес; в) вони істотно різняться за характером, тактикою, методикою, обсягом та умовами їх проведення. Специфічні особливості збирання доказів у суді у цілому не заважають говорити про спільність процесуальної форми слідчих і судових дій, що зумовлена необхідністю підпорядкувати пізнавальну діяльність слідчого та суду єдиним правовим вимогам;
2) призначення експертизи. Це процесуальна дія, правовим результатом якої є проведення експертного дослідження та одержання висновку експерта як кримінально-процесуального доказу. Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ст. 75 КПК). При необхідності проведення експертизи слідчий (суд) складають мотивовану постанову або ухвалу (статті 196, 310 КПК), долучають до неї відповідні матеріали кримінальної справи і спрямовують до експертної установи або конкретному експерту (статті 196, 198 КПК). Такі дії вчиняються з дотриманням вимог статей 197, 202 КПК щодо забезпечення реалізації прав обвинуваченого при призначенні експертизи. Експерт попереджається про кримінальну відповідальність за ст. 385 КК за відмову від виконання покладених на нього обов'язків, а також про відповідальність за ст. 384 КК за дачу завідомо неправдивого висновку (ст. 196 КПК);
3) витребування предметів і документів. У правозастосовній діяльності орган дізнання, слідчий, прокурор, суд часто зіштовхуються із ситуаціями, коли провадження тієї чи іншої слідчої (судової) дії для одержання доказів є недоцільним. Так, коли відсутні підстави щодо побоювання приховування, перекручення чи знищення необхідних предметів і документів; коли їх вилучення не пов'язано зі вторгненням у житло чи інше володіння особи та пошуками; коли ці предмети й документи можна замінити тотожними або володар сам заінтересований їх надати, — у таких ситуаціях немає потреби вчиняти обшук або виїмку. У разі витребування предметів і документів останні надходять у розпорядження слідчого (суду) по закінченні певного часу, необхідного для його доставки, тоді як, наприклад, при виїмці предмета чи документа часовий інтервал буде відсутній. Тому до простого витребування доцільно вдаватися, якщо: а) точно відомо, що в певної особи зберігається предмет або документ, який цікавить слідчого (суд); б) обстановка, у якій він зберігається, не має доказового значення, або вона мала таке значення раніше, але початковий зв'язок об'єкта з обстановкою вже порушено перебігом події; в) відсутні підстави до побоювання, що в період між направленням вимоги і доставкою предмета чи документа останні можуть бути навмисно або з необережності перекручені чи знищені. Витребування здійснюється шляхом винесення відповідної постанови (ст. 130 КПК) та спрямування її до підприємства, установи, організації чи громадянина з вимогою про надання предметів або документів. Не-надання посадовою особою або громадянином предметів і документів за постановою слідчого (суду) є підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за статтями 185, 1853, 1858КУпАП;