Пологові звичаї та обряди

Поява на світ нового члена сім'ї була для всієї родини великою радісною подією і відповідно оформлювалась різноманітними обрядами.

Хранителькою обрядів була баба-повитуха, яка не лише допомагала породіллі, а й виконувала різноманітні функції ритуального характеру. Вона була своєрідною жрицею, яка вводила дитину в рід, виступала посередницею між родиною і церквою.

Для родильної обрядності українців властиві певна система символів із залишками язичницьких, вірувань. У ролі цих символів традиційно виступала вода, вогонь, земля, предмети рослинного і тваринного світу, їжа, питво, вироби з металу. Досліджуючи традиції родинної обрядності, неважко помітити відгомін язичницьких культів насамперед по відношенню до води. Це обряд «зливок» — очищення водою баби-повитухи і породіллі. Обливаючи руки і лип водою, взятою з криниці до схід сонця, повитуха промовляє заклинання: «Вода-водиця, водиця Уляниця, ти очищаєш гори, каміння, луги і береги. Обмий, очисть душу (називається ім'я породіллі) од всякогі скудства, паскудства, всякої напасті».

За цим обрядом наступала черга обряду відвідання породіллі і святкування родин. На Україні вони мали специфічно жіночий характер, чоловіки участі у ньому не брали. Святкувались родини у регіонам України по-різному, але в усіх випадках обов'язковим елементом обряду була так звана бабина каша. Жінки приносили на родини горщики каші з молоком або цю кашу готувала баба-повитуха як головну страву ритуального бенкету на честь духів — заступників жінки і новонародженого. Горщечок з кашею прикрашали «квіткою» — букетиком з пшеничне колосків і кетяга калини, наприкінці свята цей горщечок розбивали. Ця жертовна страва у часи язичництва призначалась благодійному началу природи і життя — Роду і Рожаниці. Баба-повитуха у цьому обряді виконувала роль жриці міфологічних втілень культу природи. Слідкуючи за звичаями, повитуха повинна була виконати всі традиційні приписи, нічого не забути, інакше її могли звинуватити у злому умислі. Повивальна бабка перерізала пуповину на сокирі чи книжці, якщо це був хлопчик, та на гребені від прядки, якщо це була дівчинка. Цим самим вона, за народними уявленнями, давала дитині спрямування майбутньої долі, розум та працьовитість. Коли дитину вкладали у колиску, в головах викладали хліб — знак життя — та ніж — на охорону від злих сил. Баба вчила молоду матір прийомів догляду і захисту дитини та себе. Так, протягом шести місяців біля породіллі й немовляти повинно знаходитись щось залізне, а також охоронне зілля, з яким не можна було розлучатись увесь цей час. Обов'язком повитухи була і пізніша традиція дарування попові курки та пшона, доставки «імені й молитви», домовленість про день хрещення.

До родинних обрядів належить і старовинний звичай пострижин. Йде він від часів дохристиянських і раніше був способом пожертвування Роду і Рожаницям. На зв'язок із язичницькими культами вогню, води і дерев указує один із складових елементів пострижин — спалення, кидання на воду або закопування під плодовим деревом зістриженого волосся. Певна річ, пізніше смисл цього обряду було втрачено, так само змінились і терміни підстригання дітей.: Інколи це роблять відразу по хрестинах, але найчастіше зберігається традиція першого постриження на перший чи другий рік життя дитини. Дитину садовлять на вивернений назовні вовною кожух — символ багатства й достатку. Постриження здійснюється рідним, а найчастіше хрещеним батьком дитини, проте були місцевості, де цей обряд виконувався бабою-повитухою чи матір'ю. Цікаво, що постригали у цих місцевостях через два тижні, місяць або півроку після народження. Стрижучи волосся, хрещений батько повинен витнути жмути волосся над чолом, над вухами та над потилицею.

Обряд других пострижин має й інше значення — посвячення. Так, у часи Київської Русі, крім пострижин, на честь Роду і Рожаниць, хлопчиків стригли після другого року життя, щоб засвідчити тим самим перехід з-під материнської опіки під опіку батька. Цей обряд міг супроводжуватись і першим посадженням на коня для представників князівської дружини. Ми вже згадували, що це відбувалось, як правило, на Семена.

Подібний обряд, що засвідчував перехід у новий період життя, зберігся й по відношенню до дівчаток: їм вперше заплітали волосся у коси в 3—5 років. Кумівство, про яке ми вже згадували, бере свій початок у сивій давнині, у період родоплемінного союзу, коли роль батька як вихователя дитини ще не була виражена і роль опікуна брав на себе рідний брат матері; він захищав і виховував дитину. Роль дядька-вихователя пізніше набула форми духовного наставника дитини — хрещеного батька.

Як поводились із зістриженим на честь Рода волоссям наші предки, достовірних свідчень немає, однак деякі українські народні ритуали пострижин вказують на їхню давність. Кидаючи зістрижене волосся на воду, казали: «Щоб дитина росла», спалюючи їх: «Хай іде за димом, щоб дитина горя не знала», закопуючи під деревом, просили: «Щоб коси росли і кучерявою була». Описані дії та словесні формули-побажання, які їх супроводжували, говорять про те, що через взаємодію волосся з водою, вогнем, деревом і землею ніби сподівались передати їхні сили і властивості дитині.

Усі обряди, пов'язані з народженням дитини, можуть бути трактовані як акт прийому новонародженого в рід, громаду. Основним із цих обрядів є хрестини, які на Україні влаштовувались за загально-християнським зразком, хоча і з певними регіональними особливостями.

Хрестини намагались зробити в день народження, оскільки до цього, за звичаєм, матері не можна було годувати дитину. Роль батька, як і у всіх обрядах з новонародженим, відносно пасивна: він, заздалегідь домовившись, запрошував кумів та сусідів на обід. Батько, як і мати, не заходить до церкви під час самих хрестин, не приймає дитини тощо. Головними дійовими особами обряду є кум і кума. На Україні відомі дві форми кумівства: одна пара і кілька (до 20). Якщо кумів є кілька пар, вони діляться на «старших» і «молодших», «хресних» і «підхресних». Усіх кумів вважають членами родини, вони повинні опікуватись дитиною не менше за рідних. У всіх східних слов'ян широко розповсюджений такий звичай: якщо перша дитина помре, до другої запрошують як кумів перших зустрічних, вони вважаються «божими кумами». Звичай також вимагав, щоб хрещені батьки обирались не із родичів, крім того, брали за кумів лише тих, хто мав дітей.

Приходили куми на хрестини із «крижмом» — шматком білого полотна, яким під час обряду покривали дитину, а потім робили пелюшки, і обов'язково приносили хліб. Перш ніж нести дитину до церкви, баба-повитуха купала немовля, загортала в сорочку, клала на вивернутий кожух, а потім передавала кумові, який разом із кумою ніс дитину до церкви. Після церковного обряду відбувалася гостина — обід, який у народі звали «кашею». На початку обіду хрещені батьки ламали обрядовий хліб і наділяли всіх гостей. Каша з медом подається у горщику, який потім розбивається об підлогу або об стіл, що символізує оновлення життя, а на Волині черепки ще й викидають на город, щоб гарбузи родили. Після побажань щастя й здоров'я новонародженому недопиті чарки виплескували на стелю, а на прощання кожному з гостей баба-повитуха дарувала «квітку» зі словами: «Даю вам квітку, щоб наша дитина цвіла, як квітка», інколи замість «квітки» дарували «виноград» — варені яблука й груші.

У день після хрестин влаштовували ще одне свято — похрестини. Гостей приймали на честь дитини, щоб вона росла розумною. Гостей і повитуху пригощала сама породілля, гості давали дитині гроші, а після обіду везли бабу-повитуху на бороні до корчми.

Одержавши ім'я, а значить і святого-заступника, дитина ставала, з точки зору народу, захищеною від багатьох напастей і злих сил, тому із хрестинами поспішали, особливо якщо дитина була слабенька.

Весільні обряди

Форми весілля як поєднання двох доль людей віддавна були найрізноманітнішими. Є свідчення давніх літописів про те, як весілля відбувалось у слов'ян-українців. Древляни викрадали наречених, радимичі й сіверяни брали шлюб під час купальських ігор, перестрибуючи через вогонь, у полян був шлюб за вільним договором із посагом нареченої. Всі ці три форми шлюбу як залишки патріархального життя цілком збереглись в українському сучасному обряді.

Обряд створення нової сім'ї традиційно зберіг до наших днів майже у незміненому вигляді звичаї наших далеких предків і загалом однаковий для всієї України. Певні відмінності у весільних обрядах та піснях носять регіональний відтінок. Всюди нареченого і наречену супроводжували бояри, дружби, дружки, світилки. У різних весільних обрядах брали участь коровайниці, свашки, свати, старости тощо. Так само всюди був весільний коровай, весільні рушник, рушники для сватів, інші символи обряду. Точно визначеного часу для весіль не встановлювали, єдине, що сватання і заручини відбувались восени, а весілля намагались справити до Великого посту. Під час будь-якого посту справляти весілля категорично заборонялось.

Сватання, як правило, відбувалось після того, як хлопець і дівчина домовлялися побратись. Бувало й так, що долю дівчини вирішували батьки без її згоди. Ми стисло опишемо всі обряди шлюбної церемонії, беручи з обрядів деталі, характерні для всіх регіонів.

Весільний обряд

 Наречений обирає собі старостів, один з яких старший, а другий молодший, вони з хлібом ідуть до батьків дівчини. Після переговорів з батьками, обрамлених поетичними примовками, досягається згода, і старости з батьками обмінюються хлібом, батько благословляє дочку, вона подає рушники і хустку нареченому. Старости перев'язують один одного через праве плече під ліву руку, дякуючи батькам нареченої і самій дівчині за вміння шити-прясти. Молодому дівчина на знак згоди підносить хустку, а якщо відмовляє, то подає гарбуз. Після сватання відбуваються оглядини, знайомство батьків молодят, де обговорюються всі деталі майбутнього обряду. Заручини практично повторюють сватання, але з тією відмінністю, що молоді сідають за столом на покуті, куди їх заводить староста, тримаючи середину рушника, кінці якого знаходяться в руках молодих, а батьки благословляють дітей. Після заручин наречений влаштовує останню парубоцьку гулянку, а наречена «дівич-вечір», на якому прощається зі своїми подругами. Дівчата виплітають молодим вінки. До традиційних обрядів приготування до весілля належить обряд бгання короваю. Печуть його літні жінки, кожна з яких приносить із собою трохи борошна, випікають коровай у хаті нареченого, супроводжуючи процес піснями такого типу:

 Засвіти, Боже, із раю

Нашому короваю,

Щоб було виднесенько,

Краями дрібнесенько.

 Запрошує на весілля наречена, разом із старшою дружкою ходячи по селу.

У суботу після обіду дружки молодої йдуть за гільцем. Як правило, це невеличка сосонка, яблунька, вишенька чи грушка, яку зрубують, прикрашають калиною, квітами, колосками, кольоровими стрічками, запаленими восковими свічками і вставляють деревце у весільний коровай, що стоїть на столі на протилежному від покуті кінці.

Підготовка до шлюбу починається у хаті молодої поки її прибирають дружки, музики грають. Традиційні обрядові дії виходу нареченої інколи супроводжуються «посадом». Молоду саджають на скриню з її посагом, підстеляючи подушку, молодий, батько чи дружка розплітають їй косу. Після подяки молодої батькам за виховання та догляд молодята вирушають окремими возами до церкви на вінчання. У момент шлюбу в церкві молода намагається першою стати на рушник, простелений у церкві, покласти свою руку поверх руки молодого, щоб досягти впливу на свого чоловіка. Після вінчання йдуть до хати батьків молодої, де їх зустрічають і благословляють батьки, для молодих готують «посад» на покуті, на вивернутому кожусі. Після обіду і співів молоді йдуть до батьків нареченого. Під час святкування весілля у домі молодого дотримуються багатьох обрядів, деякі з них — архаїчні, скажімо, обряд з діжею : молоді входять на подвір'я, молодий з боярами стає перед діжею, на якій лежить хліб і сіль, потім з хати виходить мати нареченого у вивернутому кожусі й шапці, несучи в пелені горіхи, соняшникове насіння, дрібні гроші. Вона починає обхід навколо діжі, за нею — молодий, бояри, світилка з букетом волошок у руках, запаленою свічкою та окрайцем хліба.

Після цієї церемонії відбувається обряд обміні подарунками. Спершу молодий приймає їх від нареченої, а потім сам обдаровує родичів та наречену (традиційним подарунком по всій Україні для тещі були чоботи) і вирушає до хати молодої. Попереду йде молодий із старшим боярином, за ними бояри з гільцем і хлібом, музиканти, а батьки та родичі нареченого замикають валку. Наречена в цей час знаходиться вдома під охороною хлопців та дівчат, які не пускають молодого у двір без викупу. Починається своєрідна гра в бій, після якої приступають до переговорів, два старости від нареченого йдуть до хати молодої і подають хліб, родичі пов'язують боярів рушниками, молодий входить у сіни і чекає, доки теща вийде до нього з хлібом чи подарунком. Обмінявшись подарунками, входять до хати. Починається церемонія покриття молодої, яка супроводжується плачем нареченої і прощанням з подругами-дівчатами та рідною хатою. Нарешті молоді прямують до хати нареченого, де їх зустрічають хлібом-сіллю. Гості сідають за стіл, частуються, починаються веселощі зі співами і танцями. Весілля тривало не один день, обряди виконувались теж не одночасно, як правило, протягом трьох днів і довше.

Сватання (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово). Починалося сватання, коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його батьки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра.

Досить складний обряд сватання вельми стисло описав Т. Г. Шевченко: "Покохавши літо чи два... парубок до дівчиного батька й матері носила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку".

Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали "розвідника", котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили. 

Заручини (полюбини, хустки, рушники, сватанки) — заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності.      На заручини до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів.      Після усіх церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за відмову ж відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу.      На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку у косах або квітку (на Буковині — траву). В західних районах більш поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде — не буде щастя у подружньому житті.

Весільні прикмети

Масивні весільні обручки—до багатства, статків.

 Женитися з батьківськими обручками—повторити їхні сімейні стосунки.

 Доторкнутися до обручок нареченого і нареченої на весіллі — незабаром на своєму весіллі гулятимеш.

  Дати поміряти обручку — до нещасної долі.

 Якщо, надягаючи обручку, наречений або наречена впускають її—бути зраді.

 Коли молодят зустрічають хлібом-сіллю, хто відірве більший шматок І і з'їсть, той і буде в домі господарем.

У сніжний день весілля — до заможного, благополучного життя.

 Гарною ознакою в день весілля вважається дощ.

 Якщо в день весілля сильний вітер — життя в молодих буде вітряним.

 Якщо весілля на Масницю справляють, значить, у домі завжди статок буде й веселе життя.

 Як тільки наречений і наречена стануть до аналоя, ніхто не повинен проходити між ними аж до виходу з церкви, інакше молоді згодом розійдуться.

 Для попередження можливого чарівництва під час проходження до вінця мати нареченої або інша близька родичка зав'язує в ганчірочку голівку цибулі або часнику й кладе в кишеню нареченої.

  Щоб нареченій добре жилося в заміжжі, сережки їй надягає щаслива заміжня подруга.

 Якщо наречений вступив у калюжу перед будинком нареченої — жити їй з п'яницею.

Коли батьки благословляють молодих, наречений і наречена повинні стати разом на один рушник (спеціально виготовлений для цієї церемонії), щоб жили мирно з родичами й між собою.

 Молодих за столом треба посадити на шубу, вивернуту нагору вовною, щоб жили багато.

 Монети, покладені під час весілля в чарки нареченому й нареченій, потрібно зберігати вдома під скатертиною, тоді родина буде жити багато.

Хто переступить першим поріг будинку, той і буде господарем, тому краще, якщо наречений переносить наречену через поріг на руках.

 Після весілля наречена повинна зберегти фату, щоб накривати нею хвору дитину, тоді вона швидко видужає (при цьому все-таки не забудьте звернутися до лікаря).

На весілля не дарують набори ножів і виделок, щоб не було сварок у родині.

Умовини (оглядини, розглядини, обзорини, печеглядини) — знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов'язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності. В ньому проглядається і серйозністьставлення до утворення сім'ї: якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини.

Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб умовини завершилися шлюбною угодою. Бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, волів або сільськогосподарський реманент.

Проте не в усі часи і не скрізь У. сприймалися так однозначно. В цілому ж критерії оцінки обранця чи обраниці в середовищі українців базувалися на іншому грунті. З погляду тогочасної дівчини суджений мав бути передусім хазяїном, опріч того — врівноваженим, спокійним і непитущим, а суджена, з погляду хлопця, — працьовитою, справною господинею, а ще й чепурною та привітною. З моральних якостей найбільше цінувалася доброта. Отже, сімейне щастя ототожнювали передусім із доброзичливими взаєминами між подружжям: Не потрібен і клад, якщо у чоловіка з дружиною лад.

Про хиткість цього звичаю може свідчити довільність його дотримання: у "класичному" варіанті У. передували заручинам, але могли поєднуватися з ними, проводитися після них або й зовсім не проводитися.