812998

44. Проблематика філософської притчі П.Коельо «Алхімік». Роман „Алхімік” – найвідоміший твір письменника. На його всесвітній популярності вірогідно позначилася багатолітня втома широкої аудиторії від небажання більшості авторів увіходити в роль учителя моралі, від фатальної зневіри, скепсису, нісенітності сучасної прози. «Алхімік» — назва символічна. Алхімія, як стверджував Коельо, не обмежувалася пошуком Філософського Каменя або, як його іноді називали, «червоного лева», чи створенням Еліксиру Безсмертя. Один із героїв твору — Англієць — так і не зміг осягнути таємниць алхімії, тому що не розумів головного: істинний Алхімік — це той, хто збагнув Душу Світу і знайшов там призначені для себе скарби, тобто зрозумів свій шлях у житті. Пауло Коельо добре розкрив філософію цих пошуків. Можливо, саме тому роман «Алхімік» називали ще «мудрою казкою». Це книга про мрії і бажання людини, яка поступово пізнавала свою мету в житті. За сюжетом «Алхімік» — це твір про пошуки і знайдення істини. Він мав кільцеву композицію. Іспанський вівчар Сантьяго, як біблійний блудний син, мандрував світом, щоб переконатися, що обіцяний йому скарб лежав на тому місці, звідки й почалися його мандри. За час подорожі герой набув життєвого досвіду, знайшов справжнє кохання, пізнав Всесвітню Мову, тобто став Алхіміком, і, нарешті, отримав гроші. У творі можна визначити три ключові моменти, три ключові слова — це мрія, кохання і сон. Подорож у пустелю, зустріч з Англйцем і безліч пригод супроводжуватимуть шлях до істини. Кохання Сантьяго — це кульмінаційний момент у творі. Герой почав усвідомлювати своє призначення в житті. Сенс буття полягав у засвоєнні мови Знаків. У цьому й полягало новаторство Пауло Коельо, адже він використав людське почуття кохання по-своєму, по-філософськи. Якщо раніше в художній літературі письменники використовували це слово для передачі найвищих людських почуттів, то Пауло Коельо дав йому філософську інтерпретацію. За допомогою кохання герой усвідомив себе часткою Всесвіту, осягнув найважливішу і наймудрішу частину тієї мови, якою промовляв світ, яку люди пізнавали серцем. Вона називалася Любов. Вона була давніша за рід людський. Кохання мало свою символіку, що полягало в усвідомленні мети і призначенні людини. Зрозумівши мову кохання, мову Знаків, автор підготував героя до головного: до розуміння самого призначення людини у цьому світі. значним образом. «Алхімік» — це біографія письменника, завуальована філософськими роздумами, а Сантьяго — це сам Пауло Коельо. Адже сюжет твору тісно переплітався з багатьма епізодами із життя митця: наприклад, заперечення батьківських вимог щодо побудови життя Пауло; бажання досягти мрії — стати письменником. Можливо, саме за це Пауло Коельо і називали «алхіміком», яким став і Сантьяго. Крім того, у творі показано саму філософію Пауло Коельо, а от переживання і емоції випущено, щоб залишити ореол загадковості особистості.

45. Екзистенційна проблема духовної і фізичної свободи в романі Кобо Абе «Жінка в пісках». Кобо Абе – один із найталановитіших письменників Японії ХХ століття. Його творчість відзначалася філософським поглядом на сучасні проблеми, умінням вирізняти найголовніше, найсуттєвіше, проникати в саму сутність речей. У творах Кобо Абе знайшли відбиток не тільки проблеми японців, а й всієї земної цивілізації другої половини ХХ століття. Фантастичне у Кобо Абе – це не вигадка митця, а деформована реальність, яка підтверджується у творах документально: газетною статтею, заявою, конкретною географічною назвою міста чи села тощо. Кобо Абе зумисне вибирає для своїх сюжетів екстремальні і неординарні ситуації. Через переплетення фантастичного і реального він досягає максимального у зображенні зла, дисгармонії духовного життя і людських взаємин, які панують у суспільстві. Дивовижний випадок стався з Нікі Дзюмпеєм, героєм твору „Жінка в пісках”. Приїхавши на морське узбережжя у пошуках морських комах, він стає заручником мешканців села, де зупинився на нічліг. Вони опускають Дзюмпея в яму, звідки він повинен вигрібати пісок, який засипає село. Протести і хитрощі героя не допомагають йому вибратися з ями. Безвихідь, приреченість Дзюмпея очевидні, та певний вибір він усе ж має: померти вільним або бути рабом і вигрібати пісок з ями. Проблема духовної і фізичної свободи у романі є наскрізною і пов’язана ще з однією проблемою – вартості кожної людини у суспільстві, її обов’язку перед іншими людьми. Після того як Дзюмпей знаходить у піску воду, він вирішує залишитися в ямі. Вода стає для нього символом життя у його тепер уже добровільній неволі. Ідея служіння людям ціною власної неволі є безглуздою: чи може нещастя одного, навіть усвідомлене, принести справжнє щастя багатьом? Кобо Абе не дає відповіді на поставлені у творі запитання, його мета – привернути увагу читача до них. А відповіді... їх слід шукати в Житті, його таємницях, і, безумовно, у собі. Пісок у романі – важка й гнітюча буденщина, це наш химерний світ, у якому людина – пісок, гнаний вітром Життя по дорогах Вічності, і немає кінця її мандрам.

53. Проблема співвідносин мистецтва і життя в романі Дж.Фаулза «Колекціонер». Роман «Колекціонер» відтворив протистояння індивіда духу соціального колективізму. В основі твору — динамічний, напружений, майже детективний сюжет. Кількість дійових осіб у романі зменшена до мінімуму — їх тільки дві: службовець Фредерік Клегг та молода художниця Міранда Грей. Перший — особистість, яка нічим не вирізнялася з-поміж їй подібних, хіба що своєю пристрастю до колекціонування метеликів. Несподівано, як для себе, так і для оточуючих, Клегг виграв величезну суму грошей у лотерею. Та очікуване щастя йому мало принести не це, а цілковите володіння (яким би це не здавалося парадоксальним) дівчиною на ім’я Міранда Грей. Саме з цією метою Клегг купив старовинний заміський будинок, усамітнився в ньому, облаштував за своїм смаком і з надзвичайною вимогливістю підвальне приміщення, в якому незабаром мала з’явитися та, чия присутність йому була так необхідна. Колекціонер-багатій викрав Міранду, ув’язнив її, зізнався в коханні, навіть запропонував одружитися, — і все це в приміщенні підвалу, яке якнайкраще підходило для демонстрацій своєї домінуючої ролі в ситуації, що склалася. Свій нагляд Клегг посилив, коли Міранда відмовилася бути йому дружиною і декілька разів намагалася втекти. Переконавшися, що усі її спроби приречені на невдачу, дівчина вирішила спробувати проаналізувати психологічні першопричини поведінки Клегга. Міранда навчила його розбиратися в живопису, музиці. Щоб дати вияв своїм емоціям та відкрити комусь свою душу, вона вела щоденникові записи. Проте непорозуміння між викрадачем та експонатом його колекції все більше зростало. Відчуженість переросла в протистояння, а останнє породило ворожнечу. У фіналі роману Міранда померла. Клегг, засмучений такою втратою, готовий був накласти на себе руки, однак, знайшовши щоденник своєї обраниці, вирішив знайти нову жертву. Таким чином, оповідна фабула роману зі смертю головної героїні тільки починалася — невдалий фінал першого експонату загартував колекціонера і зробив його більш обачливим і передбачливим. Відтепер він почав колекціонувати по-справжньому. У романі втілено провідний мотив екзистенціалізму — місцезнаходження героїв являло собою замкнений простір і втілювало як найвищий рівень свободи, так і найвищий рівень духовної замкненості і порожнечі. Клегг — класичний приклад «закомплексованої» особистості, затиснутої стереотипами моралі, поведінки, ідейних переконань тощо. Міранда ж, навпаки, тип людини нової моралі, вона здатна була шокувати своєю поведінкою, викликати неадекватне ставлення до своїх вчинків та емоцій. Протистояння між нею та її викрадачем — це протистояння між довершеністю, досконалістю тих, хто своєю геніальністю кидав виклик натовпу, та буденністю, сірістю, нікчемністю, посередністю й іншими атрибутами «приземленого існування». У цьому романі автор вперше використав такий прийом, який дав змогу відчути психологічний характер персонажа, — перевірку героя почуттям кохання. Клегг закоханий, але його почуття дали змогу відчути порожнечу душі, її обмеженість і безпорадність. Він здатен був любити когось тільки як частину своєї колекції. Це дало читачеві змогу порівнювати його порухи душі з нікчемним, принизливим інстинктом. Усвідомивши це, Міранда винесла суворий присуд самій ідеї колекціонування: «Колекціонери — найогидніші істоти на світі... Колекціонування — це антижиття, антимистецтво, анти- усе на світі». Здатність головного героя володіти лише мертвою красою (убиті метелики) підкреслювала його неспроможність відчувати, цінувати і насолоджуватися коротким, неповторним, миттєвим, але «живим» моментом. Отже, замкнений простір дав можливість і героям, і читачеві зрозуміти істинність людських почуттів і перевірити співвіднесеність життя і мистецтва. Джон Фаулз порушив у своєму романі питання про красу і культуру в новому суспільстві. Він розмірковував над проблемами: чи спроможні нові люди не тільки створювати, а й відчувати красу, чи не призведе їхнє панування до руйнації та остаточної втрати цього поняття.

55. Особливості сюжетно-композиційної організації роману У.Еко «Ім’я троянди». Роман "Ім'я троянди" став першою і надзвичайно вдалою пробою пера Еко-письменника. Роман здобув високу оцінку як у прискіпливих літературних критиків, так і в звичайного чита­ча. І якщо перші цінують у ньому насамперед глибину та гостроту філософських питань та художній стиль, що відповідає новим літературним запитам епохи, то другі, попри всю серйозність і складність порушеної у творі пробле­матики, відзначають, що читати його надзви­чайно цікаво навіть тим, хто не має ані найменшої гадки про тонкощі релігійної філософії та модерні проблеми, які намагається розв'язати своїм романом Еко. Приступаючи до аналізу роману, насампе­ред варто звернути увагу на його жанрову своє­рідність. Книга Еко, на перший погляд, містить усі ознаки детективного твору. Передусім, це детективна зав'язка сюжету — в його основу покладено історію розслідування низки загад­кових вбивств, що сталися в листопаді 1327 р. в одному із італійських монастирів (шість вбивств за сім днів, впродовж яких розгортається дія в романі). Завдання розслідувати вбивства по­кладено на колишнього інквізитора, а радше філософа й інтелектуала — францисканського ченця Вільгельма Бескервільського, Йому до­помагає неповнолітній учень Адсон, котрий є у творі одночасно і оповідачем, очима якого чи­тач бачить усе зображене в романі. Вільгельм і його учень сумлінно намагаються розплутати заявлений у творі кримінальний клубок, і це їм майже вдається, але вже з перших сторінок ав­тор, ні на мить не випускаючи з уваги детектив­ний інтерес фабули, тонко іронізує над такою його жанровою означеністю. Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) неминуче повинні викликати у читача асоціації з детек­тивною парою А.Конан-Дойля, а задля більшої пев­ності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману), під­кріплюючи їх щирим подивом і розгубленістю Адсона (ситуація точно відтворює типовий дойлівський "момент істини"). У сюжеті свого твору Еко не має наміру чітко відділити і протиставити визначені жан­ровою специфікою його твору три смислові лі­нії – детективну, історичну та філософську. Біль­ше того, автор навіть наполягає на їхній тісній смисловій співвіднесеності, що є ознакою постмодерної спрямованості його твору. Важливим символічним образом роману виступає й образ бібліотеки-лабіринту, що, очевидно, символізує складнощі пізнання й одночасно співвідносить роман Еко зі схожими образами бібліотек-лабіринтів у Х.Л.Борхеса. Роман також насичений різноманітними відомостями з середньовічної культури, теології. Роман "Ім 'я троянди" був високо оцінений європейською літературною критикою.

56. Центральні образи роману У.Еко «Ім’я троянди» та його філософська проблематика. Роман "Ім'я троянди" став першою і надзвичайно вдалою пробою пера Еко-письменника. Роман здобув високу оцінку як у прискіпливих літературних критиків, так і в звичайного чита­ча. І якщо перші цінують у ньому насамперед глибину та гостроту філософських питань та художній стиль, що відповідає новим літературним запитам епохи, то другі, попри всю серйозність і складність порушеної у творі пробле­матики, відзначають, що читати його надзви­чайно цікаво навіть тим, хто не має ані найменшої гадки про тонкощі релігійної філософії та модерні проблеми, які намагається розв'язати своїм романом Еко. Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) неминуче повинні викликати у читача асоціації з детек­тивною парою А.Конан-Дойля, а задля більшої пев­ності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману), під­кріплюючи їх щирим подивом і розгубленістю Адсона (ситуація точно відтворює типовий дойлівський "момент істини"). Чимало дедуктив­них навичок Вільгельм засвідчує й далі, у міру розгортання фабули. Крім того, він активно де­монструє при цьому свою неабияку обізнаність з різними науками, що, знову ж таки, іронічно вказує на постать Холмса. Водночас, Еко не до­водить свою іронію до тієї критичної межі, за якою вона переростає у пародію, і його Віль­гельм та Адсон до кінця твору зберігають усі атрибути більш або менш кваліфікованих детек­тивів. На пародійній загостреності не наполягає й сам Еко, зауважуючи, що для наївного читача твір може до кінця залишатися детективним. У творі протистоять не лише слідчий і вбив­ця, а й дві кардинально відмінні світоглядні по­зиції, два бачення істини, що надає твору Еко вод­ночас і виразних жанрових ознак філософського роману. Подібна подвоєність чи навіть потроєність чинників фабульної дії, очевидно, не в останню чергу зумовила й дещо незвичну назву твору – "Ім'я троянди". У творі протиставлені дві світоглядні точки зору — Вільгельма Баскервільського та старого ченця Хорхе, доглядача фондів бібліотеки. Між ними зав'язується філософський конфлікт щодо призначення багатющої монастирської бібліоте­ки. Хорхе вважає, що істину людина отримала відразу з першими біблійними текстами та їхні­ми тлумаченнями, і що поглиблення її неможли­ве, а будь-яка спроба зробити це призводить або до профанації Священного Письма, або ж дає знання у руки тим, хто використовує його на шкоду істині. З цієї причини Хорхе вибірково видає ченцям книги для прочитання, на свій роз­суд вирішуючи, що шкідливе, а що — ні. Віль­гельм, навпаки, вважає, що основне призначен­ня бібліотеки не зберігати (фактично приховуючи) книги, а орієнтувати через них читача на подаль­ший, поглиблений пошук істини, оскільки про­цес пізнання, як він вважає, безкінечний. Своєрідною точкою перетину цих несуміс­них концепцій у романі стає друга частина зна­менитої "Поетики" Арістотеля, яка вважається втраченою. У цій другій частині "Поетики" йдеться про комедію та про сміх, який, на думку Вільгельма, є ознакою духовної свободи люди­ни, критичного сумніву. Але для Хорхе сміх – лише ознака руйнівного спотворення істини, шлях, що веде прямісінько в обійми диявола. Пошуки ченцями цієї книги, їхні таємні проник­нення за нею у бібліотеку і мотивують детективну інтригу: намазуючи отрутою сторінки книги, Хорхе ініціює їхню загибель. Образ Вільгельма може бути прочитаний і в ширшій смисловій перспективі: у ньому ми бачимо чимало ознак людини нової епохи — Відродження (це і його став­лення до філософських проблем буття, і його віротерпимість та освіченість у плані останніх наукових відкриттів тощо).

57. Звернення до історичного матеріалу як засобу усвідомлення проблем сучасності в романі П.Зюскінда «Запахи». У 1984 році німецька література збагатилася новим твором, який відразу ж став бестселером і залишився ним вже більше 20 років. Це роман «Запахи». Назву роману перекладали по-різному: «Аромати», «Запахи», «Парфумер», але різні варіанти зберігали єдину тему – тему запаху.

У центрі цього роману — в повному розумінні маргінальна постать — парфумер Жан-Батіст Гренуй. Про нього можна сказати, що це була «людина без властивос­тей», повз яку проходять ідеї співчуття, щастя, Бога, страху смерті тощо, не «за­тьмарюючи» його сприйняття чарівливої або страхітливої матеріальності світу. У своєму житті герой керується лише імпульсами, що підказують йому власне фе­номенальні нюхові здібності. Саме вони є для Гренуя єдиним і найнадійнішим про­відником у світі людей.

48. Художній світ фантастичної прози Дж.Р.Р. Толкієна. Літературну славу Толкієну принесла повість «Гоббіт, або Туди й назад». Сюжетною основою твору є історія подорожі гоббіта Більбо Беґґінса і тринадцяти гномів до Гори — лігва дракона Смога — для того, щоби відвоювати у Смога скарби, які той колись відібрав у гномів. Надійним помічником Більбо та його друзів стає чарівник Гендальф, який завжди опиняється поруч у мить найбільшої небезпеки. Поряд із традиційними персонажами англійського фольклору (дракони, гноми, ельфи, тролі) у повісті з'явилися образи, створені фантазією автора: гоббіти — коротуни з порослими хутром ногами, які живуть у норах; огидний Горлум — «велика слизька тварюка». На боці добрих і злих сил опиняються навіть тварини: орли є друзями Гендальфа, а лютим гоблінам допомагають дикі вовки варти. Більбо та його друзі долають силу-силенну небезпечних перешкод на своєму шляху, але «Гоббіт» за традицією чарівної казки закінчується перемогою добра над злом: перетворюються на камінних бовванів злі тролі, зазнають поразки гобліни, гине Смог, уражений стрілою воїна Берда. У «Гоббіті» Толкієн вирішує проблему героїзму. У роки Першої світової війни письменник пересвідчився в тому, що героїчні подвиги вершать звичайні люди, рядові солдати, віддані своєму обов'язку. Про них згадував Толкієн, створюючи образ Більбо. Приземкуватий любитель добре попоїсти, Більбо з його «повненьким черевцем» зовсім не схожий на героя. Але з плином розвитку сюжету відбувається становлення іншого Більбо — героя, який виявляє дивовижні мужність, самовідданість і безкорисливість, коли, рятуючи своїх друзів, б'ється з велетенськими павуками, вирушає на зустріч зі Смогом або жертвує свою частку скарбів на користь мешканців міста Есгарота, які постраждали від дракона. Образ Більбо утверджує ідею великого в малому, героїчної основи у скромній, звичайній особистості. Образи чарівної казки не пов'язані з реальністю, і саме в цьому Толкієн вбачає її позитивне значення. Іншою особливістю казки є віддаленість у часі, завдяки якій читач опиняється поза своєю епохою, а, ймовірно, й поза часом взагалі. Казка дає простір для польоту фантазії, її царина — Вторинний світ, куди можуть потрапити і творець, і читач. Чарівні казки, на думку Толкієна, допомагають відновити душевну рівновагу, відсвіжити і загострити ясне бачення світу: у них читач знаходить спосіб втечі від дійсності. Казка дарує людям радість щасливого фіналу, вона відкидає ймовірність цілковитої й остаточної поразки людини. Принципи чарівної казки Толкієн реалізував у книзі «Володар Перснів». Його книга, спершу задумана як продовження «Гоббіта» — повісті для дітей, ставала дедалі серйознішою, «дорослішою». Це позначилося і на загальному тоні розповіді. На зміну авторській іронії, м'якому гумору «Гоббіта» прийшов схвильовано-патетичний стиль «Володаря Перснів». Як і в «Гоббіті», герої нової книги вирушають у небезпечну подорож, але цього разу мета експедиції є набагато важливішою. У «Володарі Перснів» небіж Більбо Фродо повинен добратися до Мордора, щоб кинути у Вогненну Прірву Перстень-невидимку, колись викрадений його дядьком Більбо у бридкого Горлума. Від результату подорожі Фродо залежить доля Середземелля: якщо Перстень здобуде володар Мордора Саурон, то на землі запанує зло. Таким чином, Фродо, спочатку так само нічим не примітний гоббіт, як і Більбо, стає епічним героєм, відповідальним за долю цілих народів. З цією лінією переплітається історія сходження на престол Арагорна, спадкоємця трону Гондора. З'явившись у книзі в образі мандрівця Колоброда, Арагорн набуває рис доблесного воїна, мудреця, вправного знахаря. Арагорн уособлює традиційне уявлення про героя епосу, натомість Фродо і його слуга та друг Сем продовжують тему героїзму маленької людини, яку Т. почав ще в «Гоббіті».

Фантазія письменника невичерпна. Він створює деревоподібних ентів, мешканця лісу Тома Бомбаділа, прекрасну країну ельфів Лотлорієн. Але в книзі простежується також і мотив багатоликості зла, персоніфікованого в образах Чорних Вершників, потворних орків, страхітливих назгулів, вогненного Барлога, жахливої Шелоб. Толкієн замислюється над складністю людської натури, співвідношенням добра і зла в кожній людині. Не випадково серед рабів Саурона опиняються і чарівник Саруман, і король Денетор. Традиційний для казки мотив випробування пов'язується в книзі з образом Персня, що став причиною війни. Володар Персня отримує необмежену владу над народами, і тому не можна дозволити, щоби він потрапив до рук Темного Володаря Саурона. Але, попри це, випробування Перснем не витримують і позитивні герої: його чари діють і на відважного воїна Боромира, і на Фродо, який в останню мить відмовляється кинути Перстень у полум'я. Герой Толкієна повинен здобути перемогу не лише над ворогами, а й над самим собою. Чарівна казка Толкієна має щасливий кінець. Сили добра тріумфують, Перстень зникає у Вогненній Прірві разом з Горлумом, а народи Середземелля звільняються від тиранії Саурона. Відповідно до своїх принципів, Толкієн підкреслює часову віддаленість подій, які відбуваються в його епопеї. «Володар Перснів» супроводжується додатками, у яких подані генеалогії, хроніки королів і правителів, опис народів Середземелля та їхніх мов. Так створюється Вторинний світ, і читач стає очевидцем історичних подій, які визначають долі народів Середземелля.

58. Система образів роману П.Зюскінда «Запахи». У 1985 р. П. Зюскінд, до цього маловідомий німецький автор, видав у Цюриху роман «Запахи. Історія одного вбивці». Книга мала грандіозний успіх. Здавалося, що за дивний різновид мистецтва — парфумерія: царина, де витвір за лічені години розвалюється на ефемерні атомарні залишки, а майстер, який вигото­вляє парфуми, приречений усе життя комбінувати для чиїхось пахов шедеври. У центрі цього роману — в повному розумінні маргінальна постать — парфумер Жан-Батіст Гренуй. Про нього можна сказати, що це була «людина без властивос­тей», повз яку проходять ідеї співчуття, щастя, Бога, страху смерті тощо, не «за­тьмарюючи» його сприйняття чарівливої або страхітливої матеріальності світу. У своєму житті герой керується лише імпульсами, що підказують йому власне фе­номенальні нюхові здібності. Саме вони є для Гренуя єдиним і найнадійнішим про­відником у світі людей. Жан-Батіст Гренуй з перших рядків роману проголошений генієм — поруч із Маркізом де Садом, Сен-Жюстом, Бонапартом та іншими видатними людьми Франції часів Просвітництва. Читач мусить прийняти авторські правила гри і беззастережно повірити в це: достовірні підтвердження геніальності цієї вигаданої, аж до моторошності фізичної, постаті — найбільшого парфумера всіх часів і народів, людини, обдарованої можливостями виняткової влади над іншими людьми, котра повністю, завдяки цілеспрямованим каторжним зусиллям, не зупиняючись перед злочином і не усвідомлюючи його як злочин, вивершує ці можливості та відмовля­ється від реалізації, щоб загинути смертю Озіріса і Орфея — геніальності Бога, по­збавленої індивідуальності. «Епіцентром» смороду був Париж, а в Парижі — місцина, яку називали Кладовищем невинних. Саме тут і народився літнього дня Жан-Батіст Гренуй. Мати намагалася позбутися його ще до народження, після по­яви дитини падає непритомною від спеки і смороду. Дитина, що мала загинути, криком заявила про себе, і коли її витягують з-під купи, самим фактом свого існу­вання свідчить про злочинний задум матері, яка потрапила на Гревську площу, де їй відрубують голову за чергове вбивство власних дітей. Малого Гренуя квапилися швидше позбутися і годувальниці. Вони пояснювали свою відмову тим, що це немовля не пахне, як усі діти. Потім геніальний Гренуй на якийсь час потрапляє до рук освіченого ченця, отця Тер'є, якому на мить здалося, що він — батько дитини. Проте картина зруйнувала­ся, тільки-но хлопчик прокинувся і виявив свої феноменальні здібності. У притулку мадам Гайяр Гренуй вижив, однак його цуралися й уникали, хоч у хлопчиковій зовнішності «не було нічого такого, що викликало б страх». Тут опо­відач вперше порівнює Гренуя з кліщем. Згодом мадам Гайяр віддала Гренуя чинбареві Грімалю, де на нього чекали нові жахливі випробування і непосильна праця серед смердючої шкіри і сибірської ви­разки. З часом він став незамінним помічником чинбаря. Сенсом явищ і предметів для Гренуя став запах, а життєвою метою — осягнення парфумерного мистецтва і створення якогось абсолютного аромату. Нагода наблизитися до здійснення своєї мети незабаром трапилася: з доручен­ням від Грімаля Гренуй опинився в крамниці відомого паризького парфумера Джузепе Бальдіні. Гренуй стає учнем Бальдіні, і з цього моменту він осягає парфумерну науку, збагачуючи свого господаря. Настали роки зрілості. Дорога до Граса надала Греную можливість відійти від людських запахів, що стали йому огидні, заважаючи жити у фантастичному світі породжених його свідомістю довершених ароматів. Він збирається на вершину вулкана Плон-дю-Анталь, де опиняється у цілкови­тій самотності. Страх власного запаху виганяє Грену я з притулку. До людей повертається потворний дідуган: волосся до колін, шкіра бліда, жалюгідне вбрання прикривало ті­ло. Він зустрічається з маркізом Тайед-Еспінассом, і незабаром повертає собі зви­чайний вигляд. Перебуваючи у маркіза, герой навчився прикидатися: він збагнув усю чарівність маски, що приховує його внутрішню порожнечу, названу в романі відсутністю запаху. Відтоді Гренуй став виготовляти парфуми, які надавали йому людського запаху, і під прикриттям цієї маски він міг безперешкодно функціонувати в суспільстві. Гренуй покидає маркіза і йде до Граса. І перше, з чим він там стикається, — це не премудрості парфумерного мистецтва, а чудовий запах, джерелом якого є дівчи­на Лора Ріші. Йому залишилося лише закріпити цей аромат, і він успішно опановує ці навички в маленькому парфумерному ательє за допомогою малоталановитого ремісника Дрюо, який живе разом з господинею ательє. Після низки вбивств лише батько Лори, Антуан Ріші, наблизився до розгадки цієї таємниці. Обожнювач своєї доньки, шанувальник її краси, він збагнув логіку полювальника на досконалість, усвідомивши, що «по­мисли та бажання вбивці були, очевидно, з самісінького початку спрямовані на Лору». Він намагався сховати Лору, але марно. Парфумер, користуючись відсутністю власного запаху як шапкою-невидимкою, вбиває її і викрадає той самий аромат, що як найкраща прикраса повинен був сіяти в гірлянді зібраних ним запахів. Але неза­баром Гренуя схопили, мали відбутися суд і страта.На жаль, всі люди, які оточували Гренуя протягом його життя, насправді не любили його. З іронією оповідач коментує наслідки поїдання Гренуя: розбійники «вперше зробили щось із любові».