68)Духовне життя в Україні в 1960-80-х рр. «Шістдесятники».

Шістдесятники виступали на захист національної мовиікультури, свободи художньоїтворчості.

Основу руху шістдесятників склали письменникиІван Драч,Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик,Василь Симоненко,Микола Холодний,Ліна Костенко,В. Шевчук,Є. Гуцало,художникиАлла Горська,Віктор Зарецький,Борис Чичибабін,літературні критикиІван Дзюба,Євген Сверстюк,режисерЛесь Танюк, кінорежисериСергій Параджанов,Юрій Іллєнко, кінокритикРоман Корогодський, перекладачіГригорій Кочур,Микола Лукашта інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційномудогматизмові, сповідували свободу творчогосамовираження, культурнийплюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції«розстріляного відродження»та здобутки української культури кінцяXIX— початкуХХ ст.Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцентфакультету журналістикиМатвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києвіта в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістськуінтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компромісіз владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

69)Розвиток української культури в 1960-80-х рр. Політика русифікації в Україні.

Русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження й ліквідації українськоїавтономії, особливо післяперемоги РосіїпідПолтавою1709. У1720було заборонено друкувати книжкиукраїнською мовою^[13], а українські виданняцерковнослов'янською мовоюнаказано порівнювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному1734так званому Правлінню гетьманського уряду (його очолював князь Шаховський) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також мішаними шлюбами. Русифікацію України було посилено заКатерини II^[14][15], після скасування гетьманства й зруйнуванняЗапорізької Січі. Другій Малоросійській Колегії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) було доручено здійснити широку програму русифікації України^[16], встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину в друкованих книжках тощо. На російську мову викладання перейшлаКиєво-Могилянська Академія. В другій половині18 століттябуло впроваджено російську мову в діловодство українськихконсисторійта зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов'янською мовою з російською вимовою. КлопотанняКиєво-Печерської Лаври1769про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовоюСвященний Синодвідхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу наЛівобережній Україні, вКиєвій наСлобожанщині, а після придушення польського повстання1830–1831, також наПравобережній Україні.

Русифікація України посилилася в другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр1863таЕмський указ1876загальмували до революції1905український літературний процес.

Після 1905залишилися обмеження української мови й літератури^[17], а під часПершої світової війниукраїнський друк в Україні було практично повністю заборонено^[18][19][20]. Низку видань було заборонено, діяла військова цензура, що особливо суворою була в окупованій Російською імперією Галичині. Одночасно російська культура й література, що досягла великого розквіту у 19-20 століттях., особливо впливали на духовість^[21][22]українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Попри офіційні заходи й заборони, до1917русифікація мала вплив майже винятково на міста і промислові центри^{[23][24][25][26]}, куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтелігенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель в Російській імперії — селяни (вони становили 95% всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба.

70. Дисидентський рух та його значення.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.