55. Зародження соціальної психології

Соціальна психологія - розділ психології, присвячений поводженню людини в групі, тому як людина сприймає інших, спілкується й впливає на інші. Гордон Олпорт визначав соціальну психологію як спробу зрозуміти й пояснити, як думки, почуття й поводження особистості залежать від реальної, уявлюваної або передбачуваної присутності інших людей.

Соціальна психологія перебуває на грані між психологією й соціологією й приписування того або іншого напрямку до психології або соціології найчастіше є сугубо організаційним - психологи й соціологи схильні публікувати свої роботи в різних журналах, відвідувати різні конференції. Крім того, психологи частіше розглядають внутріособистісні аспекти й соціальні ситуації, а соціологи – зовнішьноособистісні, соціальні процеси, що визначають поводження людини, а також мікрорівень соціальних взаємодій.

Соціальна психологія - галузь психології, що вивчає закономірності:

- поводження людини в соціальній організації;

- взаємини людей у процесі спільної діяльності;

- розвитку морально-психологічного клімату в колективі;

- виникнення й розвитку колективних і особистісних установок, мотивів, спонукань;

- виникнення й дозволи міжособистісних конфліктів;

- лідерства й індивідуального стилю діяльності;

- поводження й соціально-психологічної адаптації людей у стресових ситуаціях і т.д.[12, c. 137-139]

56. Психологічні аспекти навчання та виховання дітей у епоху Відродження

Передумовами генезису стали новий підхід гуманістів до людини та її виховання, спроби природного осмислення людської структури, подолання або пом’якшення догмату про гріховність тіла внаслідок першородного гріха Адама і Єви. Реабілітація тілесного начала була цінним завоюванням насамперед італійського гуманізму XV століття (Л. Валла, Дж. Манетті, К. Раймонді та інші), а позиція північних гуманістів у цьому питанні відзначалася більшою стриманістю (Еразм Роттердамський).

У своїх пошуках гуманісти не обминули увагою народну традицію — міські й сільські ігри, фізичні змагання, різноманітні форми активного відпочинку.

Під Відродженням умовно розуміють епоху культурного й ідеологічного розвитку ряду країн у Західній i Центральній Європі, яка охоплює історичний період XIV-XVI ст. і характеризується високим підйомом у науці, літературі, мистецтві. Європейське Відродження почалося в Італії у XIV ст., а звідти перейшло до Франції i в інші країни. Спочатку ця епоха усвідомлювалась як звільнення від впливу церкви, розрив з середньовічним релiгiйно-схоластичним світоглядом та звернення поглядів до античної культури. Звідси i назва: “Відродження“, “Ренесанс“.

Характерною ознакою культури Відродження стають ідеї гуманізму, у зв’язку з якими формується новий погляд на світ i людину. Гуманізм витісняє середньовікову аскетичну доктрину, протиставивши теології світську науку, поставивши у центр уваги людину, яка в ідеалі повинна бути життєрадісною, сильною духом i тілом, яка має право на земну радість i щастя.

Ідеї гуманізму проникають i в тогочасну педагогіку, яку ще називають гуманістичною педагогікою.

Педагоги-гуманісти піддали різкій критиці всю середньовічну схоластичну систему виховання і навчання, протиставили їй таке виховання, що розвиває людину розумово і фізично, формує в неї високі моральні якості.

Одним із головних завдань гуманісти вважали ознайомлення учнів з кращими творами латинських і грецьких авторів, з Біблією й іншими джерелами в оригіналі, у неспотворених церквою формах.

Ряд гуманістів вимагали окрім вивчення історії та античної літератури ще й поширення через школу реальних знань, вважали обов’язковими для вивчення такі науки як математика, астрономія, природознавство, географія, ознайомлення з різними видами людської діяльності.

Проголошувалась ідея гармонійного й багатостороннього розвитку особистості дитини, що було притаманно ще античній педагогіці. Ця ідея відображає ідеал ренесансної людини. У повній відповідності з античністю педагоги-гуманісти дбали, щоб формувалось здорове тілом i духом підростаюче покоління.

По-новому розуміючи мету і завдання виховання, гуманісти проголошували загальну повагу до дитячої особистості, заперечували сувору дисципліну та тілесні покарання. Вони відзначали необхідність враховувати особливості дитячого віку, індивідуалізувати навчання і виховання.

Новими були підходи і до методів навчання та виховання. Гуманісти вважали, що у процесі навчання і виховання діти повинні набути здатність активно мислити, самостійно пізнавати оточуючий світ. Для цього роботу у школі треба зробити привабливою для дітей, щоб навчання розпочиналось з ознайомлення з речами, а потім уже зі словами, що їх означають. Правилам повинні передувати факти, узагальненням – спостереження. Слід широко використовувати з пізнавальною метою прогулянки, екскурсії, ігри тощо.

Важливою звучала вимога багатьох гуманістів здійснювати навчання у школах рідною мовою.

Гуманісти по-новому ставили питання про освіту жінок, вважаючи, що вони мають право навчатися у школах різних типів.

Гуманізм охоплює перш за все тогочасну педагогічну думку i не вносить кардинальних змін в освітньовиховну практику. Він дістав своє вираження у поглядах та діяльності багатьох мислителів.