1. Національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні в 60-х -90-х pp. XIX ст. Українські політичні і громадські діячі прагнули змінити існуючий лад на справедливий, покращити життя народу в цілому. Головна увага учасників українського національно-визвольного руху зосереджувалася навколо трьох напрямків:національного, загально-демократичного і соціального.
Виникнення громад. Наприкінці 50-х- на початку 60-х pp. XIX ст. у Наддніпрянщині спостерігається друга хвиля національноговідродження. Організаційною формою українського національно-визвольного руху стали напівлегальні непартійні об'єднання, які здобули назвугромад.
Цього часу осередком українського суспільно-політичного та культурного життя став Петербург, де після заслання працювали колишні члени «Кирило-Мефодіївського товариства» - Т. Шевченко, П.Куліш, М.Костомаровта ін. У столиці Російської імперії в 1859 р. і виниклаперша українська громада. Саме в Петербурзі в 1861-1862 pp. протягом 22 місяців українська громада видавала перший в Російській імперії щомісячний літературно-науковий журнал«Основа». Він виходив українською і частково російською мовами.
Протягом короткого періоду свого існування журнал «Основа» не торкався політичних проблем, а приділяв головну увагу захисту української мови, літератури, виданню навчальної та науково-популярної літератури, відстоював право народу на здобуття освіти рідною мовою. В «Основі» була вперше надрукована праця М. Костомарова про «дві руськінародності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літератури.
В Україні громади з'явилися в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, інших містах. Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету і представники інтелігенції створилигромаду, яку очолив В.Антонович. Програмними положеннями київської громади були: український народ - окрема нація, кожен українець повинен віддавати всі сили для розвитку національної свідомості. Діяльність громад в Україні мала культурно-просвітницький характер - організація українських просвітницьких гуртків і недільних шкіл; вивченняісторії, традицій,звичаївукраїнського народу.Властіназивали громадівський рух«українофільством».
Гурток «хлопоманів». На початку діяльності київської громади з нею була пов'язана діяльність гуртка«хлопоманів» (від польського слова хлоп - селянин).«Хлопоманство» - кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху Правобережної України кінця 50-х - початку 60-х pp. на чолі зВ. Антоновичем, що об'єднувало представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення з селянством.
«Хлопомани» ставили своїм завданням збереження пам'яті про славне минуле України, вони розмовляли тільки українською мовою, одягалися в народні костюми, дотримувалися народних звичаїв та обрядів. Вони видавали рукописний журнал і заснували підпільну українську школу. Метою їхньої діяльності були: ліквідація царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республікина основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців, поляків. Через посилення репресій з боку царизму вже на початку 60-х pp. діяльність гуртка «хлопоманів» була припинена.
Валуєвський циркуляр. Але навіть така поміркована і суто просвітницька діяльність громадівців і «хлопоманів» викликала незадоволення царського уряду. 18 липня 1863 р. був виданий таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперіїП. Валуєва, у якому наказувалося призупинити видання всіх книг «малоросійською» мовою, тобто українською, окрім творів «красногописьменства». У циркулярі йшлося про заборону видання українського мовою наукової, публіцистичної тарелігійноїлітератури, а також про заборону діяльності недільних шкіл.
Після видання цього указу громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х pp. вінприпинив своє існування.
Діяльність «Старої громади». Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х pp. громадівці почали відновлювати свою діяльність. 3 ініціативи В. Антоновича у 1870 р. в Києві була утворена так звана«Стара громада», до якої ввійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П.Чубинський, М.Старицькийта ін.
Назву «Стара громада» організація обрала для того, щоб відрізнятися від нових, молодих за віком і досвідом студентських. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочасну українську еліту, що у своїй практичній роботі утрималася від політичної діяльності і віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам.
Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням в 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклоруУкраїни. Громадівці придбали газету«Київський телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії.
Емський указ. Громадівський рух знову набравзагальноукраїнського звучання, що викликало серйозну тривогу в урядових колах. Його діяльністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання 18травня 1876 р.Емського указу, підписаного імператором Олександром II у м. Емсі (Німеччина) і спрямованого на придушення української культури.
Емський указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863 р. і забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, видаватиукраїнською мовою оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот. Також були заборонені театральні вистави і публічні читання українською мовою. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою. На підставі Емського указу булозакрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві, припинено видання «Київського телеграфу», ліквідовано громади, звільнено ряд професорів-українців з Російського університету (у тому числі М. Драгоманова). Ставши одним із проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, цей документгальмував розвиток української культури і національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Фактично Емський указ втратив чинність у 1905 p., але він ніколи не був скасований офіційно.
Криза українофільства. Домінуюче в 60-х- 70-х pp. XIX ст. українофільство фактичновичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. В середовищі українофілів відбувсярозкол. П. Куліш і М. Костомаров вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю і слухняно підкоритися політиці російського царизму. В. Антонович і П. Житецький проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Молоді громадівці (Б. Грінченко, О.Кониськийта ін.) усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив на українських землях.
Наслідком кризи й розколу стало те, що молодь почала обминати українофільські громади і вступати до народницьких гуртків, байдужихдо національних питань. Спроби поєднати культурно-національні гасла із завданням політичного та соціального визволення у 80-ті pp. XIX ст. робилиМ. Драгоманов і його послідовники - члени «українських гуртків соціалістів-федералістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х pp. покликав до життя національні об'єднання з виразноюполітичною спрямованістю, що стали прообразом українських політичних партій. Першим серед них було«Братство тарасівців».
«Братство тарасівців». Під час зустрічі влітку 1891 р. намогиліТ. Шевченка в Каневі київські та харківські студенти I.Липа, Б. Грінченко, М.Міхновський, В. Боровик та інші заснували нелегальну політичну організацію радикальної течії «Братство тарасівців», яка ставила за мету реалізувати основні ідеї Кобзаря. «Тарасівці» розвинули діяльність серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу осередком «тарасівців» був Харків, згодом - Київ, Одеса, Полтава.
Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей українській грамоті, культивування ідей Т. Шевченка), «тарасівці» висунулиполітичні постулати - визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської імперії та соціальної справедливості.
«Братство тарасівців» увійшло в історію як перша українська політична організація, що стояла на засадах повної самостійності України.
У містечку Глинськупоблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 р. була закладенапрограма «Братства тарасівців». Серед основних положень були такі:
- «...політична самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну до Кубані, від Карпат до Кавказу, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, у будучому без класової боротьби;
- федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини;
- на чолі держави гетьман як президент і сейм;
- мета держави - передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, трудоваповинність, загальна безплатна й обов'язкова школа;
- свобода віри, відокремлення церквивід держави, національна армія;
- боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками;
- Україна для українців, себто для тих, що визнають себе українцями;
- культура нації та своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог...»
У 1893 р. були проведені арешти серед членів «Братства тарасівців» - організація припинила існування.
3.На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління. Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише один — Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: «Не бере, бо дуже багатий»1. Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою. «Заради користі, заради чинів вони відреклися від рідних братів», — так охарактеризовувала їх народна думка. Україна в складі Російської імперії в першій половині XIX ст. Розвиток сільського господарства. Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Прогресуючий їх занепад виявився у зростанні заборгованості поміщиків державі, що становила у першій половині XIX ст. понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні. Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтавський поміщик С. Кочубей заборгував кредитним установам майже 1 млн. крб. Значну частину свого майна розпродала родина О. Розумовського — сина останнього українського гетьмана. Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн. осіб, або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних — 1,5 млн., або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4—6 днів на тиждень. До того ж селяни відробляли й додаткові повинності та сплачували натуральні та грошові оброки. Страждали селяни також і від прогресуючого процесу обезземелення. Поміщики скорочували селянські наділи, розширюючи власну ріллю і пасовища. Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя підвладних, продавали і міняли їх, розлучаючи членів сімей, могли позбавити майна тощо. Більш незалежним було становище державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі феодальну грошову ренту за користування землею. Сільськогосподарське виробництво було малоефективним через рутинний стан техніки та технологічно відсталу традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залишались і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбінація цих двох систем — на Лівобережжі. Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Новоросійський край, Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838—1852 pp. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб. У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. Характерною рисою аграрних відносин цього періоду була нерівномірність залучення поміщицьких господарств у товарне виробництво. Найбільш інтенсивно буржуазні відносини розвивалися у степовій частині України, де були значні площі землі та найменша кількість кріпаків, що сприяло кращому використанню в поміщицьких господарствах найманої праці. Саме тому ці господарства швидше і легше пристосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя, де застосовувалася переважно кріпацька праця, що гальмувало розвиток капіталізму. З проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні та Слобожанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею, решта належала до бідноти або мала лише садиби. На Правобережжі 35% селян були неспроможні обробляти свої наділи, 15% не мали ніякого господарства. У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. З іншого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникали насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн крб. Інший мільйонер Артем Терещенко — родоначальник династії відомих цукро-заводчиків — виходець із козацького роду. Терещенки—українські промисловці, землевласники та меценати середини XIX — початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глава родини Артем Якович (? —1873) та його сини Микола (1819—1903) та Федір (1832—1893). Родина Те-рещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, туральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещен-ків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн крб. У1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн крб. У 1872 р. Терещенкам було надано дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Один із нащадків Терещенків — Михайло Іванович (1886—1956) обирався до IV Державної думи (1912), після Лютневої революції 1917 р. був міністром фінансів, а згодом міністром закордонних справ. Емігрував за кордон. Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба — «Прагнути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці. Початок промислового перевороту. Розширення торговельних відносин Перша половина XIX ст. характеризується також глибокими змінами у промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним Рубіконом між двома якісно відмінними етапами у розвитку вітчизняної промисловості. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у ЗО—40-х роках (водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США). Він започаткував новий етап розвитку вітчизняної промисловості, що тривав до скасування кріпосного права в 1861 р. У цей час відбувався процес кількісного зростання промислових підприємств: з 1825 до 1861 року їхня кількість зросла у 3,6 рази. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції та процеси. Основу промислового перевороту складав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому впровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувалося поступове витіснення кріпацької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини й технології вимагали якісно нової робочої сили — дисциплінованої, кваліфікованої, заінтересованої в результатах своєї праці. А закріпачений робітник не відповідав цим вимогам, і тому частка вільнонайманої праці продовжувала неухильно зростати. Якщо в 1825 р. вона становила 25%, то в 1861 р. — майже 74%. У цей час з'являються нові галузі виробництва — кам'яновугільна, машинобудівна, цукроварна тощо. Поступово формувалася спеціалізація районів на виробництво певної промислової продукції. Донбас перетворився на центр кам'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну. Українські землі стали дедалі більше спеціалізуватися на виробництві цукру. Наприкінці 40-х років кількість цукрових заводів в Україні зросла до 208, або 2/3 всіх цукрових заводів Росії, які виробляли 81% цукру. Найбільше таких заводів було на Київщині, яка давала 60% всього цукру України. Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур у 1797 р. до 160 у 1859 р. У цю традиційно поміщицьку галузь активно проникав купецький капітал. У 40—50-х роках в Україні почало розвиватись сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будувались на Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості — салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна. Тут купецький капітал став домінуючим — капіталістична мануфактура з вільнонайманою працею витіснила поміщицьку з примусово-кріпацькою працею, відсталою технікою. Отже, дореформений період економічного розвитку характеризувався досить швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860 — відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили майже 74% від загальної кількості. Формування капіталістичного укладу в економіці України, розвиток товарно-грошових відносин сприяли зміцненню внутрішнього ринку, посиленню торговельних зв'язків між різними районами України. Важливу роль у цьому відігравала ярмаркова торгівля, насамперед у Харкові, Ромнах, а потім у Полтаві, Києві. На знаменитий Київський контрактовий ярмарок, який був переведений з Дубна у 1797 р., приїздили поміщики з інших місць імперії, а також з Австрії, Пруссії, Франції, Англії. Тут укладалися контракти на купівлю-продаж різноманітної продукції панських маєтків, передусім сільськогосподарської. Ярмаркова торгівля сприяла економічному об'єднанню різних регіонів України, підтриманню зв'язків з промисловими районами Росії, зарубіжними країнами. З опануванням Чорноморським узбережжям і стрімкою колонізацією південних степових районів посилилася роль України в загальноросійському експорті. Якщо раніше основна маса товарів вивозилась через Петербург, Ригу, Ґданськ, що істотно гальмувало експорт з України, то в першій половині XIX ст. він здійснювався через азовсько-чорноморські порти. Вагоме місце в українському експорті зайняв хліб, насамперед пшениця, яка становила 90% всього хлібного екс порту. Український хліб споживали Туреччина, Греція, Італія, Франція, а також Англія, Австрія, Пруссія. Крім хліба, Україна експортувала лляне насіння, конопляне прядиво, тютюн, вовну, шкіру, смушки, топлене сало, олію, худобу, мед, віск, рибу тощо. Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, розвиток торгівлі сприяли розвитку міст України. З ремісничих центрів чи мало перетворювалося на великі промислові міста. Надзви чайно швидко зростали Харків, Одеса, яка на 50 років (з 1817 р.) дістала право порто-франко, Херсон, Миколаїв. Протягом 1811—1858 pp. кількість міського населення України зросла з 512,5 тис. до 1456,8 тис. осіб, тобто майже втричі. Розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства і його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва. Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась бурхливим зростанням кількості промислових підприємств, промисловим переворотом, впровадженням нової техніки та технології, підвищенням ролі вільнонайманої праці, виникненням нових галузей промисловості. Усі ці процеси й тенденції становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємопов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, проте все ж певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмували розвиток суспільства, і зародження, становлення та формування у межах феодалізму нових капіталістичних відносин.
2. Радикалізація національно-визвольного руху в Західній Україні в 1900—1914 рр.
В Австро-Угорській монархії проживало понад 4,6 млн. українців. Східна Галичина, де проживало українське населення, як і раніше була об'єднана із Західною (польською) в одну адміністративну одиницю — "Королівство Галіції і Лодомерії". Окремою адміністративною територією була Буковина. Закарпатські землі безпосередньо підпорядковувалися Будапешту.
Політична система управління на західноукраїнських землях була підпорядкована інтересам імперії. Уся адміністративна влада в Галичині та на Буковині зосереджувалася в руках намісників, яких призначав австро-угорський імператор. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сейми.
Інтересам панівних верств відповідав виборчий закон. Унаслідок т.зв. куріальної системи виборів у Галицькому й Буковинському сеймах переважали представники заможних верств населення, як правило, неукраїнських, зокрема в першому — польські, а в другому — румунські та німецькі. На поч. XX ст. у Галичині у виборах фактично брало участь лише бл. 7 %, а на Буковині — 4,9 % українського населення.
Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавалися до всіляких зловживань. Найпоширенішими були фальсифікація списків виборців, підкуп та погрози, зміна місць та часу проведення виборів за кілька годин до їх початку, викрадення виборчих урн.
Поряд із обмеженням політичних прав українці Галичини, Буковини та Закарпаття потерпали від національної дискримінації. Зокрема, хоча згадані терени заселяли переважно українці, політична, економічна і культурна перевага цілком належала іноземцям — полякам, німцям, румунам, угорцям. Особливо антиукраїнська політика виявлялася в галузі освіти, підпорядкованої інтересам колонізаторів. Культурні заклади правлячих меншин отримували в кілька разів більшу фінансову підтримку, ніж українські. Інвестиції в українські провінції спрямовували зазвичай за залишковим принципом.
Корінне населення регіону не мирилося з важким становищем. Дедалі активним ставав український спротив. Активізували свою діяльність провідні політичні партії — радикальна, національно-демократична та соціал-демократична. Щораз гострішими були страйки галицьких робітників, які все частіше закінчувалися повною або частковою перемогою страйкарів. Ці акції набули політичного характеру, супроводжувалися демонстраціями.
Широкого розмаху набрав аграрний рух. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. У ході виступів виникали страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги селян до поміщиків, встановлювали зв'язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейкбрехерів.
Поряд з економічними страйками частішали політичні заходи — мітинги, демонстрації, селянські віча. Однією з найважливіших їх вимог була демократизація антинародної виборчої системи. У 1907 р. правлячі кола імперії Габсбургів змушені були провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату), відповідно до якої запроваджувалося загальне виборче право, щоправда, недосконале.
Яскравим виявом радикалізації національної боротьби українців стала справа польського графа А. Потоцького, натхненника та організатора антиукраїнської політики. Як намісник Галичини він, прагнучи обмежити розвиток українського національного руху, шахрайськими методами провів виборчу кампанію до Галицького сейму. Під час виборів на Тернопільщині було вбито селянина М. Каганця, що звинуватив владу у виборчих махінаціях. Виразником народного обурення став студент Львівського університету М. Січинський, який застрелив А. Потоцького.
Складовою національно-визвольного руху населення західноукраїнських земель була боротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у цій галузі.
Тривалими і напруженими були змагання за український університет. Цю ідею підтримували різні прошарки українства, особливо студентська молодь. Під час однієї з численних сутичок між українськими та польськими студентами Львівського університету пролунали постріли, від яких загинув українець А. Коцко, чимало студентів зазнали поранень. Прогресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів.. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних п'яти років відкрити окремий український університет. Проте війна не дала змоги реалізувати цю давню мету галичан. .
Радикалізація українського національного руху неминуче призводила до ускладнення відносин українців із колонізаторами. Особливо різко це виявилося в Східній Галичині, де на поч. XX ст. польсько український конфлікт із боротьби між двома національними елітами переріс у конфронтацію між двома народами, Доки питання влади в краї не було остаточно вирішено — поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозумілися з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір.
Ще більше занепокоєння наростання українського національного руху в Східній Галичині викликало в Росії, яка усвідомлювала, що всі заборони разом з іншими русифікаційними заходами у Наддніпрянщині будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою її впливу. Дедалі очевиднішим ставало, що російські урядові кола вбачають єдиний шлях боротьби з "українським сепаратизмом" в анексії Західної України. З цією метою в Галичині спішно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмінь золотих рублів, агітаційні брошури і т. ін. Навіть цісарський проект заснування українського державного університету в Львові російський уряд розцінив як ворожий випад, що може призвести до війни.
Коли стало очевидним, що конфлікту між Австро-Угорщиною та Росією не обминути, українство краю вирішило заманіфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, що чекає український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австро-Угорщину. Було вирішено, що на випадок збройного конфлікту між згаданими державами, "ціла українська суспільність одно згідно і рішучо стане на стороні Австрії, проти Російської імперії як найбільшого ворога України". Так само поставилися до Росії й буковинці.
Разом із тим західні українці, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому почалось усвідомлення необхідності власної військової сили, став нарамілітарний рух у формі сокільсько-січових, пластових та стрілецьких товариств. Перше товариство ''Сокіл" було засноване в 1891 р. на Тернопільщині, а першу "Січ" створив адвокат К. Трильовський на Станіславщині в 1900 р. Об'єднуючи здебільшого молодь, українські "Соколи" й особливо "Січі" захоплювали її козацьким романтизмом, а масові гімнастичні вправні муштра на зразок військової, величні маніфестації, виховання почуття суспільного обов'язку створювали сприятливу атмосферу для зародження військового руху.
Саме в середовищі передової частини молоді, яка пройшла духовний та .фізичний гарт у "Січах" і "Соколах", зародилась думка про збройне виборення власної державності. Так спочатку в Львові, а згодом і в інших галицьких містах постали перші українські таємні організації, завданням яких було військове виховання і навчання молоді як необхідна передумова для створення власного війська. Найбільший вплив серед них мав таємний військовий гурток "Пласт" у що виник у Львові в 1911 р.
На поч. 1913 р. у Львові організували перше легальне військове товариство "Січові стрільці". Незабаром такі самі товариства виникли в інших містах краю.. їх значення полягало насамперед у тому, що саме стрілецтво перед війною чітко й рішуче пропагувало гасло самостійної України як актуальну й безпосередню мету національно-політичної боротьби українців. Другим значним здобутком стрільців було те, що вони усвідомили ідею збройних змагань як необхідний засіб виборення державної незалежності. Основним досягненням стала їх практична справа — військове виховання та навчання молоді.
Отже, напередодні Першої світової війни західні українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності становили самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край вкрився сіткою культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних та парамілітарних організацій. Це, звичайно, не Йшло в жодне порівняння зі становищем українства у Російській імперії. А тому певні успіхи українців в Австро-Угорщині, на тлі виразно антиукраїнського курсу Росії, привели їх до орієнтації на Австрію в майбутньому світовому конфлікті, що стрімко наближався. Основним завданням українства у ньому мали стати домагання визволення Великої України від російського поневолення, створення самостійної держави та забезпечення вільного розвитку українців у межах Австро-Угорщини.