Організація мовного коду в комунікації

Людська комунікація здійснюється переважно за до­помогою цілеспрямованих вербальних висловлювань — мовленнєвих актів, послідовність яких утворює дискурс. Він постає як живий процес спілкування, вербалізована мовленнєво-мисленнєва діяльність комунікантів, скла­довими якої є мовні і позамовні (соціальні, фізичні, пси­хічні, когнітивні, культурні тощо) компоненти. Дис­курс має різні форми вияву, його результатом є різнома­нітні мовленнєві жанри, які характеризуються певною метою спілкування, задумом мовця з урахуванням особи­стості адресата, контексту і ситуації спілкування. Іс­нують різні підходи до визначення й вивчення дискурсу. Складність цього феномену унеможливлює остаточне визначення його сутності, типології і структури. Акту­альним донині є питання співвідношення понять «дис­курс» і «комунікація».

Сутність і структура мовленнєвого акту

Найпоширеніша сучасна концепція мовленнєвих одиниць ґрунтується на понятті «мовленнєвий акт» (МА), оскільки мовлення — певна форма діяльності, а одиницею діяльності є акт. Основні учасники мовної ко­мунікації — адресант і адресат — виявляють себе саме в мовленнєвому акті.

Мовленнєвий акт — цілеспрямована мовленнєва дія, що здій­снюється відповідно до принципів і правил мовленнєвої поведін­ки, прийнятих у суспільстві.

Передумовою здійснення мовленнєвого акту є наяв­ність адресанта й адресата повідомлення, які постають у певних соціальних ролях, володіють спільним фондом мовленнєвих навичок, знань та уявлень про світ, а також наявність певного предмета мовленнєвої комунікації.

Мовленнєві акти завжди співвіднесені з особою мов­ця. Основними ознаками мовленнєвого акту є інтенцій-ність (умисність), цілеспрямованість (наявність мети) і конвенційність (відповідність загальновизнаним прави­лам вживання мовних знаків). Послідовність мовленнє­вих актів утворює мовленнєву подію (дискурс).

Основи концепції (теорії) мовленнєвих актів заклав англійський філософ Джон Остін (1911—1960). Його попередниками в питаннях мовлення були В. фон Гумбольдт, III. Баллі, С. Карцевський, Л. Якубинський, К. Бюлер, Е. Бенвеніст, М. Бахтін та ін. Суттєву роль у створенні теорії мовленнєвих актів відігравала лінгві­стична філософія, зокрема ідеї австрійсько-британсько­го філософа Людвіга Вітгенштейна (1889—1951) про взаємодію мови та життя, що оформлюється у вигляді «мовних ігор», які спираються на соціальні регламен­ти. Пізніше теорія мовленнєвих актів розвивалася як комплексний дослідницький напрям зусиллями філосо­фів, логіків, лінгвістів і психологів.

На відміну від науковців, які займалися вивченням переважно констативів (лат. відомо) — ви­словлювань, що позначають певний стан речей, — Дж. Остін акцентував на існуванні значного класу ви­словлювань, що не просто констатують щось, а є кон­кретною дією, наприклад: «Я називаю цей корабель Ко­ролевою Вікторією», «Оголошую вас чоловіком і дру­жиною», «Заповідаю цей годинник моєму братові». Такі висловлювання він назвав перформативами.

Перформатив (середньолат. дію) — висловлювання, еквівалентне дії, вчинку; повідомлення, пропозитивна складова якого не може бути оцінена в межах категорій істинності/неістинності.

Отже, головна ідея теорії мовленнєвих актів полягає в тому, що, вимовляючи речення в ситуації спілкуван­ня, мовець здійснює певну дію: повідомляє співрозмов­нику щось, просить, обіцяє, наказує, засуджує тощо; причому ці дії зумовлені інтенцією.

Інтенція (лат. прагнення, намір) — комунікативний на­мір адресанта (осмислений чи інтуїтивний), який визначає вну­трішню програму мовлення і спосіб її втілення.