Буткевич О.В. Історія міжнародного права_Частина 1

Розділ III.Докласичне міжнародне право

Другим (після обміну торговельними місіями з метою безпосередньої торгівлі) видом зовнішньоекономічної діяльності стародавніх держав був обмін подарунками. Витоки цього інституту йдуть ще з первісного обов'язкового дарообміну між родичами і членами однієї общини. В Індійському регіоні обмін подарунками чи принесення дарів, що отримав назву дан або дана, походив зі звичаю приносити подарунки священикам, особам культу, які займалися закликанням дощів або відвертанням негативних природних явищ. З такого звичаю походить правило, що дан (дана) не повинні бути в обов'язковому порядку відплачені.

Данина та податі в стародавній період стають важливим видом міжнародної економічної взаємодії.

Важливим видом зовнішньополітичної діяльності було використання торговельних шляхів, що проходили по території держави, і посередницька торгівля та транзит. Основними видами зовнішньоторговельної діяльності Месопотамії, яка знаходилась на перетині торговельних шляхів (по річках Тигр і Євфрат, від півночі через Сузи до Перської затоки, з Індії до Палестини тощо) було якраз посередництво в міжнародній торгівлі та транзит. Країна, яка контролювала ці торговельні шляхи, ставала на довгий час гегемоном у регіоні (Лагаш, Елам, Вавилон).

У Стародавній Греції в кожному полісі карбували власну монету, що призводило до непорозумінь у відносинах. Відтак досить рано починає з'являтися правило, згідно з яким усі зовнішньоторговельні операції мають здійснюватися за уніфікованою валютою. На необхідності цього наголошував і Платон (Закони, V, 742).

Часто питання визначення валюти регулювали договорами в яких установлювали офіційну одну валюту або міру ваги, яка була мірилом. Як правило, це була валюта більш сильної держави (договір царя хетів Суппілуліуми І з правителем Нугассі Тетте 1370 р. до н. е.).

Інститути міжнародного морського права. Міжрегіональна торгівля та торгівля на далекі відстані були можливими лише водним шляхом як через географічні чинники, так і через економічну невигідність і небезпеку суходільних експедицій. Переважаюча роль морських сполучень у зовнішній торгівлі Стародавнього Єги- пту призвела до того, що поняття «проводити міжнародні економічні відносини» в давньоєгипетській мові позначалось ієрогліфом «мати спільну воду / бути на одній воді».

1 59

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО

ПРАВА

Досить значне поширення морські сполучення в стародавній період набули і в суто географічному плані. Так, греки морем подорожували до берегів Іберії (Іспанія), Індії, Північної Африки.

Джерела інститутів морського права вже на початку його формування і становлення мали свої особливості. Виходячи зі специфіки цієї сфери особливу роль у її врегулюванні відігравали внутрішні закони, кодекси морських країн та регіональні правові звичаї щодо користування морем. Значного поширення як джерело морського права набув античний Грецький Родоський закон (або кодекс), що охоплював морські звичаї, які існували в регіоні й датувались III — II ст. до н. е. Ці звичаї було впорядковано у вигляді закону в 600 — 800 pp. н. е., скоріше за все приватними авторами. Іншим після морських звичаїв та внутрішніх законодавств джерелом регулювання міжнародної морської діяльності були договори. Проте вони з'явилися на стадії більшого поширення морських контактів і тривалої взаємодії морських держав. Першість тут тримали Стародавній Єгипет і Ассирія; вони, щоправда, не укладали договорів безпосередньо присвячених морським відносинам, а включали їх до загальних, широкомасштабних договорів.

Ассирійські торговельні судна були позначені образом божества, увінчаного короною, що мало свідчити про державний характер таких суден. Подібні оздоблення морських суден образами богів відповідної держави стають попередниками пізнішого поняття прапора судна, і відповідно до функції прапора судна, вони свідчили про його державну приналежність.

Державна монополія морської діяльності існувала і в Стародавній Індії, де в царському апараті існував департамент з функцією контролю за рибальством, мореплавством та морською торгівлею, а за часів Чандрагупти (321 — 291 pp. до н. е.) при його дворі існувала окрема Рада Адміралтейства з функціями нагляду за організацією морської діяльності та торгівлею морем.

Існувало звичаєве правило, згідно з яким привілеї та імунітети, схожі з дипломатичними, надавалися всім іноземним представникам, що подорожували морем. Особливо це стосується морських делегацій міжрегіонального рівня (їх застосовували в контактах між Індією, Китаєм, Близьким Сходом, Грецією, Римом), які як єдиний шлях спілкування між цими державами, виконували економічні, і політичні й дипломатичні функції (часто поєднуючи їх), а отже, їхній персонал у повному обсязі володів особистою недотор-

1 60

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

' каністю. У деяких регіонах у певні періоди імунітетом користува- ; лось і майно (або вантаж) таких подорожуючих, хоча більш характерним для стародавнього періоду було надання особистої недоторканості екіпажу судна в будь-якій державі, в тому числі третій і стороні, по відношенню до маршруту подорожі, в той час як майно : (наприклад, внаслідок стихійного лиха, екстреної зупинки чи випадки) підлягало юрисдикції держави його знаходження, ї' Іноді на борт іноземного судна могли заходити й громадяни

держави його перебування. У такий спосіб, за свідченнями Геродогта, фінікіяни викрали аргоських жінок, коли ті робили покупки на ;борту купецьких фінікійських суден.

Майно, що було втрачене в морі, вважали таким, що належить І його власникові (Родоський кодекс, Дігести Юстиніана). Регулювання в античній Греції й Римі морських відносин, зокрема морсь- ! кої торгівлі та пов'язаних з нею аспектів, дають підстави говорити І про формування інститутів міжнародного приватного права,

f Окремим видом морської діяльності стало піратство, а відтак — гі засоби та інститути міжнародної боротьби з ним. Пірати загрожували не лише морським суднам, їхньому екіпажу та майну, а й прибережним населеним пунктам. На Стародавньому Близькому Сході fca в Індійському й Китайському регіонах боротьба з морським піратством велась на державному рівні. Було укладено договори між

Щкрвадом, Біблосом, Бейрутом, Тиром та Сидоном — близькосхід- н и м и приморськими містами, між містами Ліванського узбережжя, Вщо визнавали піратство протиправним і присвячувалися спільній Вборотьбі з піратськими нападами. Саме цьому присвячено докуме- І р т и Тель-Ель-Амарнського листування. Недоліком таких правових

• р о ї в було те, що вони поширювали свою дію на досить обмежені Шорські та узбережні регіони і не регулювали боротьбу з піратством у Відкритому морі. Протидія стародавніх держав піратству є одним з Перших прикладів об'єднання зусиль держав на міжнародному рівні з Иретою боротьби зі спільною загрозою.

КУ стародавній період почала складатися правова класифікація

Шкорських просторів. Одним з перших виник правовий режим портів Hfc узбережних населених пунктів. В Індії вони підлягали управлінмВо наглядача із судноплавства, до функцій якого входив не лише Яронтроль за належним проведенням морської торгівлі, а й гостинне •Прийняття іноземних купців з дружніх країн, збирання мита з насеИрення порту, встановлення правил міжнародної морської торгівлі.

161

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО

ПРАВА

За спільним практично для всіх регіонів правилом до юрисдикції портів включалися води, що їх омивали. Згодом ці території складуть поняття внутрішніх вод держав. До режиму таких вод входив вільний прохід іноземних торговельних та інших цивільних суден, які прямували до порту з мирною метою, надання гостинного прийому їхньому екіпажу, охорони їхнього майна та вантажів. Вимоги гостинності та міжнародної ввічливості, що вже почали складатися в стародавній період, потребували надання притулку іноземним суднам, які проходили повз морську територію порту, не маючи наміру заходити в нього, і потрапили в шторм, інше стихійне лихо чи пережили напад піратів. Хоча практично в усіх стародавніх державах існував звичай надавати всю необхідну допомогу екіпажу такого судна, його майно могло перейти у власність порту чи іншого населеного пункту, до юрисдикції якого входили води, в яких це сталося. У стародавніх Греції та Римі встановлювався поділ морських портів на військові та торговельні, пасажирські, вантажні.

Поширення юрисдикції стародавніх держав на морські території, в яких вони здійснювали рибальську діяльність та над якими встановлювався воєнний контроль з метою оборони від піратських нападів, стало передвісником поняття територіальних вод. Великі імперії стародавнього світу (Єгипет, Римська імперія) простягали свій контроль на досить значні морські території, що включали як широку берегову лінію, так і великі простори в далину моря.

Складалося правило свободи відкритого моря, що мало звичає- во-правове походження. Морські території, згідно зі своїм правовим статусом, у стародавній період поділялися на води, що омивали порти та узбережжя, морські території, що перебували під військовим чи економічним контролем прибережних держав, та відкрите море.

Інститути права війни. Війна тривалий час помилково вважалась у науці мало чи не основним засобом спілкування стародавніх народів, наголошувалось на їхній войовничості. На думку деяких дослідників, «закони війни являють собою ядро міжнародного права»1. В той же час у стародавній період проходили своє становлення основні закони та звичаї щодо процедури оголошення, ведення, за-

1 Marin М.А. The Evolution and Present Status of the Laws of War. In: Recueil des Cours, 1952. П. — P. 645.

1 62

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

кінчення війни, статусу цивільного населення, ворожого населення, іноземних дипломатичних представників, у тому числі ворожої сторони, нейтралітету та ін.

Як показують сучасні дослідження, війна в стародавній період була тимчасовим, а іноді крайнім засобом досягнення міжнародних інтересів: «Звернення до війн не виключалось, але воно не відігравало такої ролі, як у європейській системі балансу сил чи в Стародавньому Китаї. Сила і війни застосовувались у двосторонніх відносинах на основі ad hock»1.

Правове врегулювання питань ведення війни, статусу військовополонених, цивільного населення, окупованої території тощо в Стародавній Індії, Єгипті, Хетській державі, Греції, Римі показують високий рівень розвитку цих інститутів.

Питанням війни і теорії воєнних відносин відводилося значне місце в античній грецькій та давньокитайській теорії міжнародних відносин. Загальний характер доктринальних поглядів на війну в Стародавньому Китаї полягав в ідеї обмеження засобів ведення війни, гуманізації її перебігу та навіть, по можливості, відмови від воєнного вирішення міжнародних спорів. На цьому наполягав ЛаоЦзи. На його думку, «Військо — знаряддя нещастя і не знаряддя благородного чоловіка. ... отримавши перемогу, не вважай це прекрасним. А якщо вирішиш, що це прекрасно, значить радієш вбивству людей. Хто радіє вбивству людей, той не зможе добитися своїх цілей у Піднебесній» (Канон Дао і Де). Великий вплив на становлення доктрини гуманізації війни справив Конфуцій.

У стародавній період почала складатися концепція воєнних репресалій. Велика частина війн стародавнього світу являла собою акти репресалій проти держав — порушників міжнародних угод, інших зобов'язань, васалів, що порушили клятву вірності. У праві війни стародавньої Ассирії розрізнялися поняття завойовницької війни і карального походу (відповідним був статус ворожої сторони і ставлення до цивільного населення). Перші здійснювалися щодо територій, які Ассирія завойовувала вперше і які мали для неї статус ворожих країн, вони за правилами війни підлягали звичайному воєнному завоюванню. Каральні ж походи Ассирії відзначалися негуманним поводженням з ворогами і військовополоненими: до по-

1 Ragionieri R. The Amarna Age: An International Society in the Making. In: Amarna Diplomacy. The Beginnings of International Relations. Ed. By R. Cohen and R. Westbrook. Baltimore and London. The Johns Hopkins University Press, 2000. — P. 52.

1 63

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО

ПРАВА

лонених застосовували тортури, цивільне населення масово вивозили в рабство, були випадки глумління над тілами померлих. Найчастіше такі дії вчинялися щодо провінцій Ассирії, які вдавались до непокори, порушуючи свої зобов'язання перед Ассирією, і мали характер покарання. Поняття воєнних репресалій у стародавній період являло собою розвинутий інститут права війни. Доказом цього є чіткий поділ можливостей і засобів ведення війни, що могли бути застосовані у випадку репресалій і воєнної кампанії завойовницького характеру.

За свідченнями Геродота, навіть найвойовничіші царі Еллади намагалися виправдати свої завойовницькі наміри актом воєнних репресалій.

У стародавній період з'явився звичай виправдовувати свої воєнні походи (інші насильницькі вчинки щодо іноземних країн) не лише застосуванням санкцій, а й доброчинними цілями. Так, хетський цар Суппілуліума І пояснював завоювання країни Ізуви її споконвічною належністю Хетському царству і бажанням звільнити підлеглі їй народи («Я завоював країну Ізува вдруге і знову зробив її мешканців моїми підданими»). Тому країни, що раніше були під юрисдикцією держави Ізуви, Суппілуліума не «завойовує», а «звільняє». В цьому проявляється передвісник інституту агресії, яка виправдовується метою звільнення іноземного населення, що оформиться в середньовічній доктрині, а в новітній час дістане назву гуманітарної інтервенції.

Поняття воєнних репресалій та правовий поділ війн на завойовницькі і каральні пов'язані з появою концепції справедливої війни. Хоча остання остаточно оформиться лише в греко-римський період, свідчення давньоєгипетських, хетських військових джерел говорять про появу її рис у поділі війн згідно з їхньою метою. Лише бажана богам війна, за природно-правовими уявленнями народів Стародавнього Сходу мала релігійне санкціонування. Тому будь-яку війну намагались оформити магічними обрядами, закликами до богів, а найбільш брутальне поводження з ворожим населенням виправдати волею останніх (у діяльності стародавніх правителів вже проявляється ідея здійснення завойовницьких походів з метою поширення своєї релігії, наверненням до неї більшої кількості народів).

У стародавньому Ізраїлі існував поділ війн на «священні» (приписані богом і освячені ним) і цивільні. Перші, як правило, здійснювалися з метою розширення своїх кордонів, утримання балансу

1 64

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

сил шляхом поширення іудейської релігії і підлягали релігійним нормам; другі були звичайними завоювальними або оборонними війнами і не виправдовувалися релігійною метою, а регулювались нормами права війни.

Уримський період ідея справедливої війни отримала правове оформлення. В Стародавній Індії було встановлено основні причини, достатні для початку війни: 1) відмова у видачі; 2) релігійні конфлікти; 3) злочинні дії проти дипломатичних представників. Крім того, правомірними для індусів були війни: 1) з метою забезпечення влади; 2) самозбереження держави; 3) досягнення балансу сил; 4) запобігання тиранії правителя над його народом (що також є прообразом інституту гуманітарної інтервенції).

Удавньокитайській тактиці ведення війни пропагувалися відносини з противником, засновані на моралі і справедливості (СуньЦзи). У правових джерелах зазначалося частіше поняття ворожої сторони, аніж статус іноземця-ворога. У стародавніх військових хроніках іноземці завжди зазначаються як пасивний елемент у війні, основна увага приділяється фактичному перебігу воєнних дій з другою стороною як абстрактним ворогом і позиціям у ній своєї сторони.

Уміжнародних договорах Близькосхідного регіону проявляється досить гуманне ставлення до військовополонених: «Якщо військовополонений з моєї країни в твою країну ... він є вільним. Якщо це військовополонений, якого звільнено, ти не схопиш його і не видаси його мені» (договір правителя Алалаху Нікмеппи і правителя Туніпу Ір-Іма).

Одним з перших звичаїв ведення війни і вимогою справедливої

війни було її оголошення.	Виникнувши ще в племінний період (у
меланезійських племенах	прийнято було перед початком військо-
! вих дій влаштовувати короткочасні бої, «дуелі», що		призводили
і або до примирення, або до початку повномасштабної		війни), пра-

і вило оголошення війни дійшло свого досконалого розвитку в прак- ' тиці Римської імперії. Оголошення війни застосовувалось, як пра- ; вило, при завойовницьких військових походах. У випадку воєнних

• репресалій війна не оголошувалась.

'І Перед початком (оголошенням) війни, частим був звичай ула- ) годжувати конфлікт мирними засобами, переговорами. В Старо- : давній Індії переговори перед початком воєнних дій були не лише І узвичаєним інструментом зовнішньої політики, а й необхідним

165

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО

ПРАВА

етапом розвитку міждержавного конфлікту. Заклик до попереднього мирного вирішення конфлікту характерний для давньоіндійського міжнародного права. У Стародавньому Римі до офіційного оголошення війни ворожій стороні надавався суттєвий строк, упродовж якого вона мала повернути збитки, поновити стан, що існував між сторонами до початку конфлікту, чи в інший спосіб задовольнити римську сторону; і лише якщо це не було зроблено, вдавалися до процедури оголошення війни. У цій процедурі, як і при укладанні міжнародного договору, сторонам надавався час, щоб з'ясувати свої позиції і прийняти найбільш вигідне рішення.

Складні процедури супроводжували і завершення військових дій. Якщо одна держава завоювала іншу і землі завойованої країни увійшли до складу переможниці, то наслідком війни було або припинення існування суб'єкта міжнародного права (завоювання Єгиптом Кадешу), або, якщо після завоювання встановлювалися відносини залежності між воюючими сторонами (завоювання Єгиптом Палестини, Сирії), було лише обмеження обсягу міжнародної правосуб'єктності переможеної сторони. Зокрема, важливим наслідком припинення стану війни було врегулювання статусу військових. У багатьох випадках солдати переможеного війська перетворювались на рабів (це характерно тільки для певних періодів розвитку великих стародавніх держав). Частіше їхній соціальний статус не змінювався від позбавлення їх держави міжнародної правосуб'єктності. Складнішим було врегулювання правових наслідків війн з кількома учасниками (при існуванні військового альянсу). Тут виникало питання про поділ переможцями матеріального і політичного виграшу у війні. Як правило, це вирішувалося лише договірним шляхом. До нашого часу дійшла низка договорів стародавніх держав про припинення військових дій (договори хетського царя Суппілуліуми І і правителя Угариту Нікмадду II 1360 р. до н. е.; Суппілуліуми І і правителя Амурру Азіраса 1380 р. до н. е.; Рамзеса И і Хаттусілі III 1260 р. до н.е.; царя Асірії Ашурнірарі V з царем Арпаду Матіїлу 754 р. до н. е. та ін.). У них зазначалися союзницькі відносини, що сприяли розширенню кола союзників і створенню шляхом укладання міжнародних договорів певного міжнародного балансу сил між стародавніми державами.

Окремі положення договорів про взаємну військову підтримку регулювали порядок розподілу між сторонами отриманої в результаті таких сумісних походів здобичі. При існуванні військо-

1 66

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

вого союзу питання встановлення післявоєнних відносин вирішувалися в межах його установчого договору. Більшість воєнних конфліктів закінчувались укладанням міжнародного договору, у Якому фіксували післявоєнний стан відносин, статус сторін, поділ здобичі, статус завойованого, переможеного населення та населення переможців та ін.

У процесі ведення війни окреме місце відводиться статусу цивільного населення і насамперед населення тієї території, на -якій ведуться воєнні дії. Частими були випадки повного винищення йаселення ворожої країни або масове його поневолення. Так, фараон Сенусерт III знищив населення: жінок, дітей, посіви в Нубії; фараон Тутмос І після переможного походу прикрасив свій кора-

бель трупом правителя Нубії.
Уже почали проявлятися певні елементи гуманізації	війни.

Особливо це видно з практики Стародавньої Індії, античної Греції, де вилучалися з воєнних дій мирні жителі, поранені, храми, території, що їм належать, і навіть будівлі, що визнавалися витворами мистецтва. Це правило встановлювали оракули, і воно переважно дотримувалось усіма ворогуючими сторонами. Як правило, за існуючим звичаєм, у Стародавній Греції у випадку захоплення війсь- ,-ково-полонених та цивільного ворожого населення, а також їхнього Імайна це все розподілялося таким чином: майно та озброєння ворога •ділили між переможцями, військовополонені-негреки могли бути •перетворені на рабів, військовополонені греки відпускались, а цивільіНЄ населення продовжувало жити на захоплених територіях, суттєво не змінюючи свого громадянського статусу.

J Специфічним інститутом права війни було правило вилучення -Певних категорій територій або осіб з воєнних дій. Найбільшого поширення ця практика набула в античній Греції.

У Стародавній Індії вже існував поділ на комбатантів та некобатантів (останніх, як і ряд інших видів осіб, вилучали з воєнних ій) та починала складатися концепція окремої категорії осіб — :ртв війни. За Законами Ману заборонялося вбивати «того, хто явився на землі, якщо сам на колісниці, ...ані сплячого, ані особу з шат, ані голого, ані обеззброєного, ... ані того, хто не б'ється, а ше дивиться, ані того, хто зійшовся в бою з іншим, ... ні поране- -го, на тяжкопораненого».

Хетські правила війни чіткіші, в них містилися вимоги дотриання правових норм під час війни і порівняно гуманного пово-

167

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО

ПРАВА

дження із завойованими. Так, у хетському праві війни існував інститут «підкорення на місці конфлікту», який полягав у мирному переході оточеної хетами території під їхню юрисдикцію, що запобігало руйнуванню міст і знищенню населення. У філософії Дао ця ідея проявилась у категорії Бу-чжен-Де, позбавленої насильства тактики і тактики неведения воєнних дій. Взагалі в більшості держав стародавнього світу розроблялись концепції «мирного завоювання», які на початку свого створення служили меншим втратам сторони, що намагається підкорити іншу, а з часом поклали основу принципам гуманізації війни. В стародавніх греків це проявилось у тактиці воєнно-економічної блокади.

У Стародавній Греції існувала розвинута система лікування поранених у війні. В Греції ж було введено звичаєве правило, яке згодом стало визнаною нормою міжнародного права, за якою поранені вилучались із воєнних дій, а вбиті солдати своєї чи ворожої сторони мали бути поховані (або передані представникам своєї сторони).

З права війни в Стародавній Греції можна назвати низку правил, які були обов'язковими для дотримання всіма учасниками конфлікту: обов'язкове поховання вбитого в бою, заборона брати трофеї після юридичного завершення війни, заборона вбивати тих, хто знаходиться на території храму, та ін.

Удавньокитайських звичаях війни виділяється обов'язок шанобливого ставлення до померлих, навіть ворогів: «Усіх убитих людей слід гірко і скорботно оплакувати. Воєнну перемогу слід зустрічати похоронним ритуалом» (JIao-Цзи). В едиктах індійського царя Ашоки (264 — 231 pp. до н. е.) приписувалось обмежувати по можливості ведення війн, знищення людей та худоби, заборонялося вбивати представників релігії, а також поранених та хворих, проголошувалася терпимість до менш розвинутих народів.

Устародавній період почало з'являтися правило обмежувати засоби ведення війни. У Китаї запроваджувалися правила обмеження озброєнь, зброї, дозволеної для ведення війни. В Індії, за Законами Ману, вводили обмеження на використання певних видів зброї: «У битві не слід вражати ворога віроломною зброєю — ані зубчастою, ані отруєною, ані розпеченою на вогні». Сама війна і статус іноземного (ворожого) населення та населення власної держави не залежали від існування відносин протиборства між суб'єктами міжнародного права: ассирійський цар Ашурбаніпал (668 —

1 68