Мико́ла Гу́рович Кулі́ш (*6 (18) грудня 1892, Чаплинка — †3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карелія) — український письменник, режисер, драматург, громадський діяч, газетяр і редактор, діяч української освіти, педагог. Жертва сталінського терору.

Микола Куліш став драматургом, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва 20-го і 21-го століть.

Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув'язненні. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс. Проте тексти першого («На рыбной ловле») та останнього («Такі») твору були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими.

Перші п'єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру; комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) — гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» (1925) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18 рр. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп).

У 1930-х рр. Куліш написав п'єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай, село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін. Твори Куліша гостро критикувала офіційна критика. Більшість його творів були поставлені на сцені театру «Березіль» Л. Курбаса.

1. «Ота́к заги́нув Гу́ска» — п'єса Миколи Куліша, історія написання якої сягає ще 1913 року.

Ще навчаючись у гімназії, Микола Куліш пише першу п'єсу комедію «На рыбной ловле» російською мовою. 1925 року він переробив її на веселий фарс з життя міщанства «Отак загинув Гуска». Відразу ж 3 провідні українські театри оголосили, що поставлять п'єсу 1926 року («Березіль», імені Тараса Шевченка, Одеська держдрама). Зацікавилися комедією також і російські театри. Проте за життя автора її так і не вдалося поставити. Готуючи до друку зібрання своїх творів 1932—1934 років, драматург зроби нову редакцію п'єси. Ця версія також не виходила друком, лише 1928 року журнал «ВАПЛІТЕ» давав анонс на її публікацію. Проте 1933 журнал «Червоний Перець» (№ 9-10) надрукував невелику сценку з цієї комедії.

Веселий сміх із тупості міщанства у комедії М. Куліша «Отак загинув Гуска». Микола Куліш належить до того типу письменників, про яких можна сказати: художником слова він народився. Бо ділився тим, що його радувало, захоплювало, бентежило і гнітило.

Кожна з Кулішевих п’єс, що дійшла до нас, — явище непересічне в українській драматургії і вимагає того, щоб її не тільки уважно читали, а й перечитували. Властивість комедії полягає в тому, щоб схопити смішне, бо вона викриває і висміює людські вади та соціальні явища.

Однією з перших п’єс, де Микола Куліш розвінчав тупість міщанства, сміховинність його ілюзій, була комедія «Отак загинув Гуска». Письменник зосередив увагу на типовому представникові українського народу, який раніше вірно служив царю-батюшці і сподівався, що той його ніколи не скривдить. Але царя не стало, і Саватій Савлович Гуска, головний герой п’єси, став бідним сиротою, безпорадним, безпомічним та переляканим більшовицькою владою «маленьким» чоловічком.

Комедія була створена в результаті ґрунтовної переробки юнацької п’єси «На рьібной ловле», написаної ще до імперіалістичної війни. Епіграф до комедії драматург сформулював так: «Табір міщанський, трухлявий, огидний, ой як тебе ненавидю я»

Побудувавши твір за принципами комедії, драматург надав йому сатиричного спрямування. П’єса нагадує політичну сатиру на більшовицьку владу, написану кумедним та дотепним словом.

Перед читачем постає образ Саватія Гуски — колишнього чиновника Московської імперії. З великим піднесенням згадує він свою службу на посаді колезького секретаря. Його спогади зворушливі, захоплюючі, бо він мав певне становище і дуже цим пишався. Драма побудована так, що всі члени сім’ї теж цінують і поважають батька як колишнього вірнопідданого, створюють для нього певну сімейну ідилію. Це своєрідний мікросвіт, у ньому — тихо, врівноважено, комфортно. Драматург дуже тонко розкиває характер Гуски, в якому й поєднані різні міщанські риси.

Дружина, сім дочок і служниця всіляко підтримують його прагнення вдавати із себе міщанина, зорієнтованого на Москву. Наприклад, російським «чаепитием» він підтверджує відданість царю-батюшці, використовує російське «с», щоб ще більше передати відданість колезького чиновника Російській імперії. Але багато чого залишалось у ньому українського — прізвище, яке М. Куліш дуже вдало підібрав, хазяйновитість, яка не давала йому спати спокійно. Також весело сміявся письменник з обмеженості, ослячої впертості свого героя у різноманітних ситуаціях.

Більшовики наступали, міщанство відступало — в цьому була правда. Саватій Савлович ніяк не міг змиритися з новими порядками. У збудженому стані Гуска говорить про такі речі, за які може бути покараний більшовицькою владою: «…Двадцять три роки прослужив, на колезького секретаря вислужився — і нате-с. Знов мене знизили, з простим писарем зрівняли. Де ж правда? А ще називаються революціонерами! Борються за правду!» Трагізм його становища полягає в тому, що в умовах тоталітарного режиму він не вміє приховувати свої справжні почуття. Навіть уві сні Саватій Савлович «…більшовиків лає».

Одного дня, опинившись на безлюдному острові серед розкішної мальовничої природи, наш герой збадьорився, набрався сили і відверто почав виливати свою злість на більшовиків. Сподіваючись, що його ніхто не почує, він вигукує: «Не падай духом, голубчику! Дихай, Саватію! Ми мусимо їх передихати… Я мишка, сіренька мишка, але я… намножу насіння мого… Поточу ваш чортів соціалізм…» Цей Гусчин монолог, емоційний і патетичний, звичайна нісенітниця. Претензії його абсурдні, а погрози сміхотворні. Саватій Гуска — звичайний базіка — герой тільки на словах, коли його ніхто не чує. Випадково зустрівшись із рибалками, він страшенно перелякався, адже вони могли почути його тиради проти нової влади. Та ще й дружина Гуски Секлета Семенівна налякала чоловіка, що ці люди не рибалки, а перевдягнені агенти ЧК. Переляк зробив свою справу, Саватій Савлович чекає на покарання й відчуває, що прийшла його погибель. Усе це робить Гуску смішним і жалюгідним, загибель героя — символічна. Він «загинув» як патріот своєї батьківщини. Стався цей трагічний випадок давно, коли той від української ковбаси перейшов до малоросійської і своїм благодійником вважав російського царя. Але, на мою думку, Саватій Гуска свідомо йшов на таку жертву, став живим факелом Нерона, щоб бути першим і єдиним, але «вірним» мучеником Росії.