20. Жанрові ознаки давньогрецької елегії

Усічений другий рядок наближав елегію до виразного мовлення, замінюючи плинність гекзаметра пружним ритмом. Давньогрецька елегія не має практично нічого спільного з елегією сучасною — сумними віршами про швидкоплинність життя, самотність тощо. Давньогрецька елегія оптимістична, її погляд спрямовано в сьогодення, її творця турбують не власні проблеми, а небезпеки, на які наража­ються співгромадяни. Поет прагне своїм словом прислужитися всьому місту-полісу, повчати нерозумних та підтримувати мудрих.

Елегія — один із жанрів лірики, у якому виражені настрої журби; у Давній Греції — оптимістичний за змістом двовірш, другий рядок яко­го розмежований цезурою на дві рівні частини.

Зміст віршів - Патріотизм, роздуми, афоризми, Іноді-кохання

21. Жанрові ознаки ямбічної лірики

Іншим поетичним розміром декламаційної лірики був ямб. Традиція виводить ямби з міфічних часів і пов’язує з ім’ям служниці Ямби, яка єдина змогла розрадити богиню Деметру після викрадення її дочки, Персефони.

Ямби ще більше скидалися на невимушене щоденне мовлення. Ямбічна стопа складалася з короткого та довгого, виділеного інтонаційно, складів. Темою ямбів було, як правило, дошкуль­не висміювання суперника, підкреслення його негативних рис.

Разом із ямбами широко використовувались обернені до них стопи — хореї, що складалися з довгого, виділеного наго­лосом, та короткого складів.

Зміст віршів – Сатирично - викривальний характер

22. Характер ліричного героя в поезії Архілоха

Прикметний цілий ряд поезій Архілоха з філософським звучанням. Він закликає мужньо витримувати удари долі, пам'ятати про ритм людського лиття, де удачі чергуються з лихом і злигоднями. Незаперечна для поета влада богів, проте він бачить і опертя, дане ними в силі духу. Прикметна у цьому сенсі елегія Архілоха на смерть його зятя, якогось Перікла, який загинув під час бурі на морі.

Проте найбільше прославився Архілох ямбами, віршами іронічного, полемічного і різко сатиричного змісту. Відомо, що частина цих творів була пов'язана з його невдачею у коханні. Він був закоханий у якусь Необулу, чию красу пристрасно прославляв. Але після відмови батька дівчини при сватанні Архілох написав про Необулу, її батька та сестер настільки жовчні вірші, що, за легендою, ті не пережили образи і наклали на себе руки.

Вірші Архілоха дидактичність , хоча в них зображуються особисті почуття і переживання поета. У храмової легенді розповідається , що Архілох став по -новому співати старі пісні і ввів новий культ бога Діоніса. Громадяни стали проти , за що були покарані Діонісом . Тоді громадяни взяли новаторство і славили Архілоха . У творчості Архілоха час змінюється разом з людиною. Архілох знає , що негоди пригнічують людини , змінюють його . Архілох сумнівається в гомерівської честі , оскаржує її , відстоює індивідуальність . Гомерівська лексика набуває інший контекст. « Необхідне втеча не несе людям ганьби» - Архілох переконує , що у важких бойових діях краще втекти і врятуватися , щоб потім захищати громаду.

Відмінна риса Архілоха - його активну вторгнення в життя. Ця особливість - особиста відповідальність поета. Злети і падіння в особистому житті Архілох типізують , демонструючи зразки поведінки для себе і для слухачів. Життя представляється йому в перебігу удач і невдач. Ідея людської безпорадності перед світом , звернення до духу. Архілох у зверненні до себе продовжує епічну традицію внутрішнього монологу . Але Архілох не обмежується наказом - він утішає , підбадьорює свій дух . Дієслова в його віршах наказового способу . У Архілоха відбувається самосвідомість свого переживання , внутрішнього відчуття.

Тема кохання не займає особливого місця у творчості Архілоха . У ряді уривків він зізнається в любові до прекрасної Необуле . Знехтуваний їй , він пише про неї з жорстокою насмішкою.

23. Сольна меліка: походження, жанрові особливості, представники

Сольна (монодична) лірика первісно була пов'язана з островом Лесбос (та його головним містом - Мітіленами), а свого найвищогозлету досягла у творчості Алкея, Сапфо, Анакреонта.

24. Творчість Сапфо: жанри, поетика, стиль

Сапфо-ім'я знаменитої в стародавні часи і уславленої в світовій літературі жінки-поета, представниці монодичної меліки (пісенної лірики) VI ст. до н. є. Уродженка острова Лесбосу, Сапфо була там, між іншим, засновницею і начальницею «дому Муз» при храмі Афродіти, де багаті дівчата з різних місць колоніальної й острівної Греції вдосконалювались у музиці й поезії. В Мітіленах, столиці Лесбосу, Сапфо була відома не тільки як поетеса, але й як громадська діячка. Належачи, так само, як і її сучасник і одноземець Алкей, до аристократичної партії, Сапфо після перемоги демократії емігрувала (близько 592 р. до н. є.) в Сіцілію. Пізніша легенда про те, що Сапфо не зустрівши відповіді від юнака Фаона на своє до нього кохання, в розпуці кинулася з Левкадської скелі в море, так само непевна, як і всі інші легенди, зв'язані з ім'ям Сапфо.

В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. До нас дійшли, крім уривків, тільки дві цілі поезії, вміщені нижче: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладувана на всі мови світу,- поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо після Горація.

Навіть Платон, що не любив поетів, називає її десятою музою. Саме в Сапфо в поезію приходить пейзаж душі, він стає способом передати свої почуття. Дивна багатобарвність. У поезії Сапфо відчувається жіночий погляд. Головний жанр - епіталамія, весільні гімни для вихованок школи. Одною з кращих епіталамій вважається "Весілля Гектора й Андромахи".

Поетика творів Сапфо:

1. Початок і кінець вірша - звернення до богів; 2. Призиваються жіночі божества: Гера, Афродіта, Музи, Харити; 3. Любов і поезія - два начала, службовці Сапфо; 4. Сапфо вірить у можливість епіфанії – поява божества смертному.

25. Поезія Анакреонта: способи відображення авторського світогляду

Анакреонт – це позитивне життєсприйняття, це насолодна радостями земного буття. Вченні виділяють анакреотику, анакреотичні мотиви. До них відносимо мотиви краси, любові до життя, мотив протиставлення пагубної сили злоби, користолюбства, війни та гуманістичних життєстверджуючих цінностей кохання, краси і мистецтва. Закоханий у життя, він милується красою, любов і радість у нього майже завжди тотожні. В епоху політичних і соціальних переворотів, коли на очах Анакреонта так часто падали одні й піднімалися інші, він учив цінувати скороминущі радості, віддаватися цілком сьогоденню, нехтувати мінливості майбутнього й забувати про безповоротне минуле. Поезія Анакреонта не була такою одноманітною, як вірші його наслідувачів, що завжди оспівували швидкоплинні приємності: любощі та вино. Вірші Анакреонта фіксують дуже складні емоції. Поетові не дає спокою думка про невідворотність смерті, і в старості він стає пожадливішим до насолод життя.

26)

Хорова лірика древніша, ніж сольна. Вона прямо пов'язана з релігійними й весільними обрядами. "Хор" означало, насамперед, місце для хороводу. Звідси видно, у якому нерозривному зв'язку танець і хорова лірика. Виділялося кілька типів пісень залежно від змісту й присвяти їхнім богам. Гімни: на честь Діоніса - дифірамб, це жагуча пісня, що оповідає про трагічні події в житті бога. Особливість - дифірамб виконувався як діалог. Аполлону й Артеміді присвячені пеани. Парфенії або партенії – це гімни на честь Афіни, виконували п'ятнадцятирічні спеціально навчені дівчата. Епінікії - гімни, присвячені переможцям олімпійських ігор. Енкомії - гімни, присвячені впливовим особам. Оди - пісні, майстер оди Піндар, до нас дійшло 17 його книг. Ці оди буяють темними незрозумілими місцями. Піндар любив зашифровувати зміст своїх од. Вакхілід писав дифірамби, впритул підходить до мистецтва трагедії. Майже повністю зберігся дифірамб "Тезей".