1) У ході колонізації VIII—VI ст. до н. е. визначилися грецькі центри, звідки переселення набуло особливо великих розмірів. Переселенський потік у Причорномор'я виходив головним чином з району малоазійського узбережжя Греції — з Іонії, зокрема Мілета. Значні масштаби переселення звідси у VII—VI ст. до н. е. були викликані майже безперервною внутріполісною боротьбою, періодичними руйнуваннями сільськогосподарської околиці, розоренням громадян тощо.Заселення греками районів Причорномор'я відбувалося поступово. Так, у VIII ст. до н. е. грецькі мореплавці освоїли південно-східне узбережжя Чорного моря. На той час, мабуть, припадає виникнення тут найдавніших поселень — Сінопи та Трапезунда. Проте заснування Сінопи як міста — колонії Мілета — датується другою половиною VII ст. до н. е. Наприкінці VII ст. до н. е. тут виник Аміс і на півстоліття пізніше — єдина в цьому районі дорійська колонія Гераклея Понтійська, вихідці з якої згодом заснували Херсонес. З кінця VII ст. до н. е. почалося освоєння західного узбережжя. Тут виникли такі міста, як Істрія, Аполлонія; у першій половині VI ст. до н. е. — Томи, ще пізніше переселенці з Гераклеї Понтійської заснували Каллатіс.У Північному Причорномор'ї поява більшості античних міст датується VI ст. до н. е., хоча, судячи з розкопок поселення на о. Березані (Очаківський район Миколаївської області), початок колонізації цього району слід віднести до другої половини VII ст. до н. е., а взагалі перше знайомство греків з Північним Причорномор'ям — до часів гомерівської Греції.Заселювалося не тільки морське узбережжя, а й береги лиманів, причому місцями густота розташування невеликих поселень була досить високою — іноді одне від одного знаходилося в межах видимості. Виділяються три основні райони зосередження античних міст і поселень: район Боспору Кіммерійського (Керченський і Таманський півострови) з найбільшими містами Пантікапеєм (Керч), Фанагорією (поблизу ст. Сінної на Таманському півострові), Гермонассою (ст. Таманська), Горгіппією (Анапа) та Феодосією; узбережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів з найзначнішим центром Ольвією (поблизу с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області); район Західного Криму з основним центром Херсонесом (поблизу м. Севастополя). Слід назвати й узбережжя Дністровського лиману з найбільшим містом Тірою, яке за своїми економічними і політичними зв'язками та особливостями розвитку тяжіло до району Ольвії. Більшість названих міст була заснована вихідцями з Іонії.В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я можна виділити два основних періоди їх розвитку, кожен з яких має свою специфіку. Перший період охоплює час з VI по II ст. до н. е. і характеризується відносно самостійним розвитком міст-держав, тісними стосунками з іншими грецькими античними містами. Другий припадає на І ст. до н. е. — IV ст. н. е. Це час залежності північнопричорноморських міст спочатку від Понтійського царства, а потім від Римської держави, руйнівних навал гетів, готів, гуннів та інших кочових племен.Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н. е.). Характерними рисами цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі, що пов'язували Елладу з варварським світом; відносно мирнеспівіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.

2)3)

4) 1.Монархічна Дружинна Обмежена Абсолютна2.Демократична, Республіканська(Новгород)

3.Олігархічна (Галицько-Волинська Русь)Політичний і суспільний устрій Русі-України

Київська Русь - ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом». Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та від посилення централізму - до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші - частину військової здобичі або плату. Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові' та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридичне оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями. Віче - це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був граничне простим - голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами. Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

5)

6) Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою,уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом.Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів, Володимир, Лучеськ.У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною — сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський.Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

7) В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316—1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви.Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Також виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Литва вибрала собі в союзники Польщю.В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством(католицтво стає релігією для населення). Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла — Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла зазнали нищівної поразки від брата Вітовта — великого литовського князя Сигізмунда — під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла — Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».

8)

9) Брестська унія 1596 року - приєднання до Римсько-католицької церкви ряду єпископів і єпархій православної Київської митрополії (в складі Константинопольського патріархату) на чолі з митрополитом Київським Михайлом Рогозою на території Речі Посполитої відповідно до рішень Собору в Бресті в жовтні 1596.

Потреба Унії постала після розколу християн у 1054 р. на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено насоборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн.

Було кілька спроб об'єднання руської (українсько -білоруської) Церкви з римською: на Ліонському І соборі (1245) брав участь архієпископ Петро, висланий правдоподібно київським князем Михайлом II або галицьким Данилом I, щоб одержати від Заходу через папуІнокентія IV допомогу проти татар. Внаслідок розмов Данила і Василька з папським леґатом Плано де Карпінідійшло до Унії Данила з Римом (1253) і надання Данилові королівської корони — але ця Унія протрималася недовго: Данило не одержав допомоги і під тиском татар розірвав стосунки з Римом.

У 1439 укладено Унію на Флорентійському соборі: київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію і повернувся до Риму, хоч місцеві князі в Україні і Білорусі Олелько Володимирович і Юрій Лінгвенович Смоленський були прихильні митрополиту Ісидорові.

10) У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ. . З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне — з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки — джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків — нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством. Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей — майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою — фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо — уваги практично не приділялося.Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

11) Розвиток козацтва мав три стадії.

1. Кінець XV ст. — до 80-х років XVI ст. Протягом століття козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури, організації. Тому і достовірних згадок про нього небагато. Навіть перша спроба його організації — Січ на о. Мала Хортиця, заснована в 1552—1558 pp. Д. Вишневецьким (Байдою), оповита напів легендарними сюжетами.

2. 80—90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди: низове і городове, формуються організаційні структури (Запорозька Січ, козачі реєстрові загони).

3. Перша половина XVII ст. Козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ'я, стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають рахуватись монархи Туреччини, Австрії, Московії.

12) Звичайне козацьке повстання, що розпочалося на Запорожжі з ініціативи Б.Хмельницького та його побратимів, доволі швидко переросло в грізну широкомасштабну революційну війну проти поневолювачів. Причин для такої війни було більше ніж достатньо. Соціально-економічні та політичні суперечності між польською владою, панівними верствами польського суспільства та більшістю українського народу — селянством, міщанством, реєстровими та нереєстровими козаками, дрібною шляхтою, нижчим православним духовенством набрали надзвичайної гостроти. Велике незадоволення польських можновладців викликала Запорозька Січ, яка виступала як Козацька християнська республіка, що мала свій уряд і суспільно-політичний лад, проводила незалежну внутрішню та зовнішню політику, намагалася поширити свій вплив на всі етнічні українські землі.Польська влада, зокрема коронний гетьман Микола Потоцький, робили все для того, щоб знищити Запорозьке Військо. Внаслідок сеймової Ординації 1638 р. реєстрові козаки, що перебували на польській службі, були позбавлені самоврядування, а реєстр обмежено до 6 тисяч чоловік. Всі інші козаки, що не потрапили до реєстру, та їх родини поверталися під владу своїх панів і старост, перетворювалися на беззахисних кріпаків.Слід також звернути увагу на небачений національно-релігійний гніт, спроби польської влади і панівних верств силовими методами запровадити в Україні католицизм і уніатство, полонізувати все українське населення. З ініціативи єзуїтів переслідувань і зневаги зазнавала так звана хлопська віра, православні віруючі та їх священики. Руйнувалися, захоплювалися православні українські церкви та монастирі.Після придушення козацько-селянських повстань наприкінці 30-х років XVII ст. магнатсько-шляхетська Річ Посполита, її король Владислав IV і уряд не спромоглися вжити дієвих заходів для пом'якшення та розв'язання невідкладних соціально-економічних, політичних і релігійних суперечностей у польській колонії — Україні.Особливої гостроти набули соціально-економічні й політичні суперечності між польською владою, польсько-шляхетською панівною верствою та більшістю українського народу — селянством, міщанством, реєстровими і нереєстровими козаками, дрібною шляхтою, нижчим православним духовенством.Найвища верства українського суспільства, так звана еліта, яка мала б відігравати провідну роль у житті свого народу, в умовах польсько-литовського панування, як про це писав французький військовий інженер Пйом Левассер де Боплан, що перебував на службі в коронному війську в Україні, соромилася свого походження і православної віри й переходила в римську віру та на становище польської шляхти[10, c. 23-24].Перед початком Визвольної війни (1648-1657 pp.) майже всі українські землі перебували під владою Речі Посполитої. Польські магнати та шляхтичі захоплювали родючі українські землі (пожалування королем за службу, купівля, шлюби з місцевими українськими паннами, загарбання козацьких хуторів і земель і т.п.), просуваючись все далі в Східну та Південну Україну. Розбудовувалися замки й фільварки магнатів Вишневецьких, За-славських, Потоцьких, Конецпольських, Калиновських, Ружинських та ін.Польські пани й урядовці (воєводи, старости, каштеляни), займаючи землі, населені українськими селянами, міщанами та козаками, грабували природні багатства України, неймовірно експлуатували її населення. У багатьох місцевостях України, зокрема в Східній Галичині й на Волині, панщина сягала п'яти-шести днів на тиждень. На Середньому Подніпров'ї та Півдні вона становила три-чотири дні. Окрім панщини, селяни виконували на користь панів і орендарів чимало інших повинностей (натуральних і грошових) — сплачували десятини, різного роду данини й податки. Уже згадуваний нами Г.Л.Боплан зазначав, що селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Пани могли не тільки відібрати в них майно, а й позбавити їх життя. Селяни не лише скаржилися польським урядовцям на свавілля панів, а й відмовлялися виконувати різного роду повинності, масово втікали з панських маєтків до міст і містечок на Подніпров'я, Лівобережну Україну, за Карпати. Спостерігалося також переселення десятків тисяч українців (селян, міщан, нереєстрових козаків) на терени Московської держави (переважно на Слобожанщину).Козацькі маси, а це нереєстрові козаки, зосереджені в Запорозькій Січі і прилеглих до неї територіях, також вкрай були незадоволені магнатсько-шляхетським режимом. Польська шляхта й урядовці чинили свавілля над козаками, що не були вписані до реєстру, відбирали в них землі та інші маєтності, вимагали сплачувати податки та виконувати різні роботи, а згодом перетворювали їх на кріпаків. За тим , щоб козаки й селяни не втікали з "волості" на Січ, стежила залога (гарнізон) фортеці Кодак на Дніпрі, а в самій Січі розташувалася залога з двох полків — реєстрових козаків і польських жовнірів. Завдання цих залог полягало в тому, щоб за пороги не була пропущена "жодна жива людина", щоб чинити розправу над тими козаками, які виступали проти польської влади і панів. Людей, які намагалися втекти на Січ, стати козаками, карали на смерть. Дещо вільніше почували себе в цих умовах після Ординації 1638 p., затвердженої польським сеймом, реєстрові козаки та козацька старшина. Але реєстровці були позбавлені самоврядування, а реєстр обмежений до шести тисяч чоловік. Усі інші козаки, що не потрапили до реєстру, та їх родини підлягали владі своїх панів і старост. Гроші, які належали реєстровцям за службу, не виплачувалися роками.Наполегливо вівся наступ на інтереси міського населення (ремісники, торговці, міська біднота), підривалися його життєві соціально-економічні позиції та самоуправління. У містах, що належали приватним власникам, мешканці виконували різного роду повинності й сплачували великі податки, зазнавали конкуренції з боку польських шляхтичів, що користувалися значними пільгами в торговельно-промислових справах.Слід згадати і про небачений національно-релігійний гніт, намагання польської влади і панівних верств силовими методами запровадити в Україні католицизм і уніатство, полонізувати українське населення. В першу чергу, з ініціативи єзуїтів переслідувань і зневаги зазнавала так звана "хлопська віра", православні віруючі та їх священики. Руйнувалися православні українські церкви та монастирі.Народ був готовий до збройної боротьби проти гнобителів, очолити яку могло лише запорозьке козацтво — найбільш активна революційна верства українського суспільства. В житті українського народу, в його багатовіковій історії Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького посідає особливе місце. Це період небаченого піднесення народної суспільної енергії у боротьбі за знищення іноземного панування, відродження своєї мови, культури, віри та звичаїв, створення демократичної незалежної держави.Доля послала українському народові високоосвіченого й загартованого в боях з турками і татарами козацького провідника Б. Хмельницького