- •Модуль і. Мовностилістичні особливості професійного спілкування
- •Література:
- •Українська мова як державна та національна мова
- •1.1. Націотворчий елемент української мови
- •1.2. Основні етапи історії української мови
- •Слов’янські мови
- •Державний статус української мови
- •Актуальність формування культури мовлення фахівців
- •Основні мовні та мовленнєві поняття Мова й мовлення
- •Функції мови й мовлення Мова й мовлення поліфункціональні. Н.Бабич так визначає основні функції мови й мовлення:
- •Література:
Українська мова як державна та національна мова
1.1. Націотворчий елемент української мови
Мова – це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.
Українська мова належить до індоєвропейської мовноїродини,слов'янської групиі разом зросійськоютабілоруськоюдосхіднослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова, адже обидві ці мови походять віддавньоукраїнськоїі почали окремо розвиватися, починаючи з15-17століть. Українська мова має три групидіалектів. Існують проекти кодифікації певних українських говірок в окремі мови. Наприклад, декілька південно-західних говорів було кодифіковано врусинську мову. Кількома зарубіжними мовознавцями ці кодифіковані говірки вважаються окремою.
Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.
Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:
створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;
ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».
Українська національна мова існує у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові та у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.
Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Мовна норма (лат. norma – правило, взірець) – закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (в галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль.
Унормованість – необхідна приналежність літературної мови. Норми літературної мови єдині і загальнообов’язкові. Вони виробляються всією суспільно-мовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються в основних закономірностях мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами. Норма – категорія історична: будучи до певної міри стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма разом з тим зазнає змін, що випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку разом з творцем і носієм мови – суспільством.
Розрізняють різні типи норм:
орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),
графічні (передавання звуків на письмі),
орфографічні (написання слів),
лексичні (слововживання),
морфологічні (правильне вживання морфем),
синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),
стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),
пунктуаційні (вживання розділових знаків).