Питання 36

Успіх педагогічної діяльності загалом і розвитку творчого потенціалу зокрема залежить від знання педагогом рівня музичних здібностей вихованця та від урахування його вікових особливостей. Психологічні теорії вбачають у юнацькому віці певний етап розвитку. Вони розглядають юність перш за все з точки зору внутрішнього процесу розвитку людини як індивіда та особистості. Але цей розвиток протікає по-різному залежно від соціального та культурного середовища. Юнацький вік – це період формування світогляду, самосвідомості, характеру й життєвого самовизначення, якому сприяє пізнавальна діяльність. Пам’ять стає більш зрілою, мислення здатне абстрагувати й узагальнювати навчальний матеріал. Мовлення збагачується науковими термінами, увиразнюється й конкретизується. Формуються стійкі професійні інтереси. Прагнення до самовиховання стає рисою особистості.

У системі підготовки вчителя музики чи не найперше місце належить питанням розвитку творчої активності. Згідно з положеннями психолого-педагогічної науки, основним механізмом формування творчої активності є діяльність. Будь-яка діяльність потребує керівництва, не є винятком і музично-творча діяльність, яка потребує цілеспрямованого педагогічного керівництва.

Педагогічне керівництво – це динамічний процес, який складається з кількох етапів: 1) планування дії, накопичення інформації про об’єкт управління цілями і завданнями; 2) процес безпосереднього впливу на студентів; 3) аналіз результатів, узагальнення висновків і планування нових завдань.

Процес керівництва навчанням і вихованням передбачає розкриття суті педагогічної діяльності, чіткість постановки мети, найбільш ефективні засоби її досягнення, доцільні методичні прийоми емоційного впливу й упевненості в результативності своєї діяльності.

Специфіка музично-творчої діяльності студентів зумовлює своєрідний підхід до вирішення проблеми “керівництва”, який у своїй основі базується на загальній концепції педагогічного керівництва. Під час розвитку творчої активності майбутніх учителів на заняттях з основного музичного інструменту необхідним є різноманітний комплекс педагогічного впливу, який проявляється в особливому принциповому підході до вибору музичного матеріалу для уроку: вибір із програми творів, які можуть слугувати основою для формування конкретних творчих навичок і в той же час відповідати загальноприйнятим дидактичним вимогам.

Найбільш ефективне педагогічне керівництво процесом музичного виховання можливе за умови організації таких форм діяльності, при виконанні яких студенти набувають соціально-корисного музичного досвіду, самостійно засвоюють комплекс знань і творчо їх використовують.

Сучасними педагогами розроблена методика непрямого керівництва музично-творчим процесом студентів у ході оптимального педагогічного спілкування. Вона спирається на загальну концепцію педагогічного керівництва і враховує специфіку музично-творчої діяльності. Методика музично-творчого розвитку студентів має базуватися на непрямому керівництві їх творчістю. Практика доводить ефективність непрямого методу керівництва. Це досягається шляхом створення мікроклімату, сприятливих умов для творчої діяльності за допомогою емоційного впливу та змісту завдань, які цікавлять студентів у процесі творчого спілкування у спільній діяльності. Непряме, безпосереднє керівництво творчістю сприяє пробудженню у студентів природного бажання і потреби в музично-творчій діяльності, досягненню захопленості і позитивного ставлення до праці, підвищенню важливості продуктивної діяльності для особистості. Для того, щоб творчий мікроклімат був ефективним, необхідно створювати уявні ситуації у процесі занять.

З цього робимо висновок: непряме керівництво музичним процесом може трактуватися як засіб педагогічної регуляції продуктивної діяльності, яка здійснюється опосередковано, у прихованій формі за допомогою прийомів емоційного впливу. Для створення певного мікроклімату організовуються проблемні ситуації в ході виконання творчих завдань і спілкування викладача зі студентом у музично-творчій діяльності.

Визначимо коло завдань, які стоять перед викладачем у класі фортепіано, вирішення яких сприятиме формуванню творчого потенціалу майбутніх учителів музики: залучення студента до всіх видів музично-виконавської діяльності шляхом виконання ними узагальнюючих творчих завдань; розвиток інтелектуальної сфери майбутнього педагога через формування здатності до аналізу логіки розвитку музики, її структурного членування, формотворення, композиційної побудови; задоволення його потреби у самопізнанні, самовдосконаленні, самоактуалізації засобами музичної творчості й на цій основі формування й розвиток у нього навичок професійної особистісної рефлексії; розвиток професійного спілкування шляхом засвоєння закономірностей користування музичною мовою у співтворчій діяльності з викладачем, а також сприяння відкриттю й відпрацюванню студентом власних форм і засобів вираження музики; розвиток потреби у спілкуванні з високохудожніми зразками світової музичної культури, виховання музичного смаку та емоційного відгуку на прекрасне.

Індивідуальний урок, виступаючи структурним елементом системи навчального процесу, у свою чергу, являє систему, підсистемами якої виступають система педагога, система діяльності і система особистості студента, і в якій індивідуальний підхід відіграє роль об’єднуючого та системоутворюючого фактора. Індивідуальний урок – форма спілкування музикантів, що історично склалася, має найширші можливості для практичного втілення індивідуального підходу у навчанні, зокрема для розвитку складових творчої активності.

Питання 37

У процесі навчання учні здійснюють специфічну діяльність - учіння, що охоплює систему пізнавальних дій, спрямованих на розв'язання навчальних завдань. Навчання передбачає предметну і внутрішню (психічну) діяльність учня. Психічна діяльність особливо ефективна тоді, коли навчання передує розвитку, враховує зону найближчого розвитку особистості, тобто орієнтується не на наявний рівень, а на вищий, якого можна досягти.

Формування компонентів навчально-пізнавальної діяльності учнів здійснюється за умов партнерства, спів-управління, суб'єкт-суб'єктних відносин. У процесі такої взаємодії розв'язуються завдання розвитку ціннісних орієнтацій, творчого потенціалу учнів, прагнення до самореалізації; оптимального добору форм, методів і засобів навчальної взаємодії; урахування індивідуальних особливостей. Ефективність навчально-пізнавальної діяльності залежить від особистих якостей учня: його активності, самостійності, ініціативності, а також бажання вчитися (наявності стійкої мотивації). Основний смисл такої навчально-пізнавальної діяльності, її результат - це зміни в інтелектуальному, моральному, особистісному розвитку учнів, а її предметом е процес і результат формування механізмів самоорганізації.

Кожний віковий період має свій провідний вид діяльності: у дошкільному віці - гра, в молодшому шкільному - учіння, в середньому шкільному - суспільно корисна діяльність у всіх її варіантах (навчальна, трудова, художня, спортивна), у старшому шкільному віці - особлива форма навчальної діяльності, яка має профорієнтаційний характер.

Передумовами навчальної діяльності учня є наявність мети, фізіологічна і психологічна готовність до навчання, бажання вчитися, зосередження уваги на навчальній діяльності та належний рівень розвитку.

Існують два основні варіанти навчальної діяльності учнів: під керівництвом учителя і самостійна.

Під керівництвом учителя учні працюють на уроці і здійснюють такі дії:

- прийняття навчальних завдань і плану дій, запропонованих учителем;

- здійснення навчальних дій і операцій для розв'язання завдання;

- регулювання навчальної діяльності (під впливом учителя і шляхом самоконтролю);

- аналіз результатів навчальної діяльності (під керівництвом учителя).

До самостійної навчальної діяльності належать такі дії:

- планування чи конкретизація завдань своєї навчальної діяльності;

- планування методів, засобів і форм навчальної діяльності;

- самоорганізація навчальної діяльності;

- самоконтроль;

- саморегулювання учіння;

- самоаналіз результатів навчальної діяльності.

Одночасно з процесом викладання й учіння відбувається внутрішній процес засвоєння знань і способів діяльності.

Засвоєння -пізнавальна активність особистості, внаслідок якої формуються знання, уміння та навички.

Засвоєння становить внутрішній, психологічний зміст процесу учіння. Внаслідок засвоєння знань, уміння, способи інтелектуальної та практичної діяльності трансформуються у внутрішній досвід особистості, входять до її структури (М. Сметанський).

Засвоєння знань відбувається поетапно і передбачає кілька процесів: сприймання, осмислення і розуміння, узагальнення, закріплення, застосування.

1. Сприймання (первинне ознайомлення з новим матеріалом). Воно полягає у відображенні у свідомості окремих властивостей предметів і явищ, які в цей момент діють на органи чуття. Важливу роль у ньому відіграє не тільки інформація, що надходить від зорових, слухових, дотикових, нюхових і смакових рецепторів, а й безпосередній досвід учня, бо сприймання передбачає "впізнання" предметів і явищ, зарахування їх до певних груп, які вже відомі суб'єктові. Для забезпечення ефективного сприймання необхідні мотивація, зосередження уваги тощо.

Сучасні підходи до процесу засвоєння наголошують на активності самостійного сприймання навчальної інформації.

2. Осмислення і розуміння. Ця ланка процесу засвоєння передбачає виявлення зв'язків між явищами, визначення їх складу, будови, призначення, знаходження причин, мотивів.

Під час осмислення відбувається порівняння, аналіз зв'язків і причиново-наслідкових залежностей; збагачується розуміння, виробляється певне ставлення до виучуваного. На цьому етапі зароджується переконання, формується вміння доводити справедливість висновків, робити навчальні відкриття.

3. Узагальнення. Етап узагальнення полягає у виокремленні й синтезі істотних ознак предметів і явищ. Щоб узагальнити знання про щось, потрібно проаналізувати його властивості, абстрагуватися від деталей, дійти відповідних висновків.

4. Закріплення. Цей процес передбачає повторне осмислення вивченого з метою його запам'ятовування. Для учня важливо завчити деякі основні факти, визначення, зв'язки, але свідомо й осмислено, не механічно "зубрити". Закріплювати знання доцільно на новій основі, нових прикладах.

5. Застосування. Це перевірка дієвості знань за допомогою лабораторних робіт, трудової діяльності.

Для дидактичної теорії важливим є питання визначення тих елементів у структурі особистості учня, які впливають на його активність (потреби, мотиви, пізнавальний інтерес, ціннісні орієнтації, суб'єктивні позиції у процесі здійснення навчальної діяльності), зумовлюють внутрішню роботу, спрямовану на співвіднесення себе, можливостей свого Я з вимогами педагогічних обставин.

Потреби - джерело активності особистості, оскільки процес задоволення потреб є цілеспрямованою діяльністю. Вони визначають поведінку, спрямованість мислення, почуттів і волі людини. В основі динаміки потреб - перехід від усвідомлення мети (як передумови діяльності) до мобілізації засобів, за допомогою яких здійснюється її досягнення. Потреби виявляються у мотивах, що спонукають до діяльності. Якщо в потребах діяльність людини залежить від її предметно-суспільного змісту, то в мотивах ця залежність виявляється у формі власної активності суб'єкта.

Основу мотивації становлять потреби, інтереси, бажання, емоції, установки та ідеали особистості.

Мотивація учіння - комплекс мотивів, які спонукають і спрямовують пізнавальну діяльність учнів, визначають її успішність.

Навчальна діяльність завжди полівмотивована. У цій системі взаємодіють дві основні групи мотивів.

1. Мотиви діяльності:

а) мотиви, пов'язані із сенсом діяльності: прагнення пізнати нові факти, оволодіти знаннями, способами дій, вникнути в суть явищ та ін.;

б) мотиви, пов'язані із самим процесом діяльності: прагнення проявити інтелектуальну активність, міркувати, долати перешкоди в процесі розв'язування завдань.

2. Мотиви, що не належать до сфери навчальної діяльності:

а) соціальні мотиви: обов'язку і відповідальності перед собою, учнями, учителями, батьками, суспільством; самовдосконалення (усвідомлення значення професійних знань, розвитку активності);

б) вузькоособистісні мотиви: прагнення одержати схвалення, моральну чи матеріальну винагороду; бажання бути "першим", мати високий професійний рейтинг;

в) негативні мотиви: прагнення уникнути покарання чи неприємностей від керівництва школи, учителів, батьків, товариств.

З огляду на психічні особливості перебігу мотиви класифікують на зовнішні та внутрішні; усвідомлені і неусвідомлені; реальні та уявні.

Якщо учень став відповідальніше виконувати навчальні обов'язки напередодні контрольної роботи чи батьківських зборів, то це - результат зовнішньо вмотивованої поведінки, адже основою зовнішньої мотивації є. насамперед нагороди, заохочення, покарання чи інші види зовнішнього стимулювання. Найбільш яскраво характеристика такого типу мотивації представлена в біхевіористських теоріях і теоріях інструментальності.

Внутрішню мотивацію визначають чинники, зсередини закорінені в особистісному Я суб'єкта і його поведінці. Учень залучається до навчальної діяльності заради неї самої, а не для отримання якихось нагород. Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення якоїсь іншої мети. Якщо учень прагне поліпшити свою навчальну діяльність, то він демонструє приклад внутрішньо вмотивованої поведінки. У такому разі спрямованість на вдосконалення діяльності випливає з її змісту і пов'язана з інтересом, задоволенням чи, навпаки, незадоволенням, які супроводжують процес пізнання і відкриття нового. Якщо окремі учні працюють безрезультатно, то це не забороняє іншим демонструвати внутрішньо вмотивовану діяльність, інтерес та захопленість пізнанням навколишнього світу.

Зовнішня і внутрішня мотивація можуть значно енергетизувати діяльність, здійснювати вирішальний вплив на її детермінацію. Кожен з цих типів має певні переваги й недоліки, по-різному впливає на психічні процеси. Найбільш позитивний вплив як на пізнавальні процеси, так і на особистість загалом справляє внутрішня мотивація. Зовнішня мотивація доречніша у процесі розв'язання окремих (часткових) завдань.

Важливим чинником розвитку внутрішньої мотивації є зміст самої діяльності: вона повинна мати оптимальний рівень складності. Якщо діяльність надто спрощена, то не стимулюватиме внутрішньої мотивації, оскільки не дасть людині змоги реалізувати свою майстерність, хоч би якою компетентною вона почувалася.

На внутрішню мотивацію впливають також новизна, перцептивна чи когнітивна складність і непередбачуваність інформації.

Усвідомлені мотиви - це цілі, до яких учень свідомо прагне у процесі навчання, знаючи, що спонукає його до діяльності, що становить зміст його потреб. До них належать інтереси, прагнення, переконання.Неусвідомлені мотиви - це реальні рушійні сили поведінки учня, які він часто не усвідомлює, вдаючись до виправдовування. Цей вид мотивів характеризується установками, потягами.

Реальні мотиви сприймаються і усвідомлюються суб'єктом як предмет навчальної діяльності, який може бути як матеріальним, так і ідеальним. Причиною їх виникнення часто буває новизна реального об'єкта чи його зміни.Уявні мотиви можуть бути зумовлені уявними об'єктами, образами, цілями, що володіють здатністю змінюватися в процесі дій особистості.

У практичній педагогіці мотиви навчання за спрямованістю та змістом об'єднують у кілька груп: соціальні, пізнавальні, професійно-ціннісні, естетичні, комунікативні, статусно-позиційні, традиційно-історичні, утилітарно-практичні (меркантильні).

Діяльність учня є, як правило, полівмотивованою, один з мотивів основний, інші - другорядні. Особливість провідних мотивів полягає в тому, що, крім функцій спонукання діяльності, вони надають їй певного суб'єктивного особистісного сенсу.

Мотиваційна сфера учнів часто потребує збагачення і корекції з метою підвищення ефективності навчальної діяльності. Для цього необхідно ретельно вивчити мотиви конкретного школяра і сформувати нові за певним алгоритмом.

Алгоритм вивчення і формування мотивів учіння:

1. Визначення та уточнення цілей навчання.

2. Виявлення вікових можливостей мотивації.

3. Вивчення вихідного рівня мотивації.

4. Вивчення домінантних мотивів.

5. Вивчення індивідуальних особливостей мотивації.

6. Аналіз причин змін (пониження, стабільності, підвищення) мотивації.

7. Формування необхідних мотивів.

8. Оцінювання досягнень і планування подальших дій.

Важливим компонентом мотивації є інтереси.

Вирізняють безпосередній інтерес, що ґрунтується на привабливості об'єкта як засобу досягнення цілей діяльності. Він тісно пов'язаний із власним рівнем опанування дійсністю у формі знань. Про стійкість інтересу свідчить подолання труднощів у здійсненні діяльності, яка сама зацікавленості не викликає.

Інтерес може розвинутись у стійку особистісну потребу в активному, діяльному ставленні до свого предмета.

Для вчителя важливо з'ясувати основні причини інтересу учня. Американський психолог Керолл Ізард (нар. 1923) визначив причини і наслідки інтересів особистості. Серед основних причин він назвав:

- почуття: особистої участі, відповідальності; пізнання, здобуття нового знання; допитливості; активності, енергійності; власної потрібності, значущості; насолоди чим-небудь та ін.;

- думки: що захоплюють своєю логічністю, ясністю, ефективністю; пов'язані з бажанням оволодіти новими знаннями; про певну людину; про форму діяльності; про життя і майбутнє; про особисті здобутки; про приємних людей; про те, що ти потрібний; про навчальний предмет і зв'язані з ним питання та ін.;

- дії і відношення: що реалізуються разом з іншою людиною; приємні дії; успішні дії; нові, творчі дії, відкриття чого-небудь; цікаві речі; складні завдання; праця з ентузіазмом та ін.

Наслідками інтересу можуть бути:

- почуття: бажання вивчити, оволодіти знанням; особиста участь, відповідальність; інтерес-збудження; напруженість, активність; впевненість у собі, задоволення собою; задумливість, натхнення та ін.;

- думки: швидке, ясне, логічне мислення; про нові предмети; про бажання вивчити, здобути знання; про можливі здобутки; про привабливі та приємні речі та ін.;

- дії: вивчення, оволодіння знаннями, участь у чому-небудь і досягнення чого-небудь; вдале виконання дії; задоволення собою; яка-небудь важлива дія тощо.

Знаючи мотиви учня, вчитель завжди знайде причини і шляхи подолання труднощів. Формування мотиваційної сфери необхідно здійснювати у двох напрямах: розвивати мотиви обов'язку, суспільної значущості учіння і вчити розуміти суб'єктивну значущість учіння, забезпечувати розвиток здібностей, нахилів, професійної орієнтації.

Важливе значення для процесу засвоєння знань має емоційно-почуттєва сфера. Емоційні хвилювання (радість, здивування, сум, страх, співчуття тощо) спричинюють передовсім активна позиція вчителя, зміст навчального матеріалу. Для розвитку почуттів важливо бути відвертим, створити атмосферу емоційного комфорту. Ефективним тут є індивідуальний підхід до учня.

Основними прийомами стимулювання учнів у навчально-виховному процесі є: опора на бажання, використання ідентифікації, урахування інтересів і нахилів, заохочення бажання домогтися успіху, демонстрування результатів навчальних дій, визнання успіхів, використання виховних ситуацій та ін.

Отже, розвиток особистості, її активності є процесом удосконалення системи мотивації через зміну її структурних компонентів та їх функціональних відношень в умовах навчальної діяльності. Ефективність навчання забезпечується не тільки рівнем сформованості знань, умінь, навичок, інтелектуальними можливостями, досвідом, а й детермінується структурою і якісними характеристиками мотивації як логічного центру цілісної системи особистості і навчальної діяльності учня. Розвиток мотиваційного комплексу передбачає оптимальне поєднання внутрішньої і зовнішньої мотивації, яка зумовлює активність учня в діяльності, прагнення досягти в ній позитивних результатів.

Питання 40 1.     Розкрити шляхи музично-творчого розвитку учнів в умовах освітнього процесу ЗОШ.

Сучасна наука досліджує процес творчості з різних точок зору: філософія визначає методологічну основу дослідження, вивчає принципи істинності знань, результатів творчого мислення; соціологія виявляє чинники громадської середовища як стимулюючі, і які гальмують прояви творчі здібності; психологія досліджує процеси творчого мислення.

Сучасна школа готує дітей, переважно, до виконавчої діяльності, розвиваючи у своїй відповідні здібності. Тож у науково-педагогічних дослідженнях останніх проблема формування творчі здібності займає значне місце.

Здібності – це індивідуальні особливості людини, від яких успішність виконання зазначених видів діяльності. Здібності не дано від природи в готовому вигляді. Вони можуть сформуватися лише у певних умов життя та зовнішньоекономічної діяльності, у процесі засвоєння, та був і творчої застосування знань, умінь і навиків.

Творчі здібностівиявляється у умінні застосувати знання, вміння і навички за умов нестандартній ситуації.

Розрізняють загальнііспеціальні здібності. Якості розуму, пам'яті, спостережливість ставляться дозагальнимздібностям, оскільки необхідні у широкому колі діяльності.Спеціальні здібності знаходять використання у більш вузьких галузях діяльності. Для успішного виконання тій чи іншій діяльності потрібна наявність як загальних, і спеціальних здібностей.

Здібності є природними властивостями особистості. За визначеннямБ.М. Теплова основу здібностей лежать задатки– анатомо-фізіологічні особливості організму, які за сприятливі умови і цього діяльності розвиваються у спроможності [46, із 23-ї].

До музичним здібностямставляться: музичний слух (у єдностізвуковисотних, ладових, гармонійних, тембрових, динамічних компонентів), почуття ритму, музична пам'ять, уяву і музична чуйність.

Формування музичних здібностей підпорядковується загальним закономірностям розвитку здібностей. На думкуС.Л. Рубінштейна, "провокує, від якої формування будь-яких музичних здібностей до визначених видам музичноїдеятельности,…заключен в загальнолюдської "діяльності" музичного сприйняття. Разом про те музична здатність не дана в готовому вигляді у цьомуотправном пункті його розвитку. Вона формується в активної діяльності музичного слуху" [>цит. по: 6, з. 36].

Дослідженням проблеми розвитку музичного слуху, як найважливішого ланки музичних здібностей, займавсяБ.В. Асафьєв. Коротко сформульоване їм положення полягає наступного: слухового апарату людини притаманні вроджені риси активного слухання; завдання музиканта – виховувати і розвивати слухову діяльність. Розуміння такий взаємозалежності – активне слухання і слухове розвиток учнів – має основне значення для всієї хірургічної роботи вчителя музики [7, з. 65].

>Б.М.Теплов, вивчаючи структуру музичних здібностей, органічно пов'язував його з загальним розвитком особистості. Він першим впровадив поняття про музикальності як синтетичному вираженні музичної обдарованості і визначив її основні компоненти:емоционально-естетическое ставлення відповідає дійсності, образне мислення, системамузикально-слухових уявлень, куди входять різні якісні властивості музичного слуху, ладове і ритмічне почуття [46, з. 35].

За визначеннямБ.М. Теплова ядром музикальності кожної людини, що займається музичної діяльністю, є три музичних здібності:

1) музичний слух (почуття ладу);

2)музикально-ритмическое почуття;

3) спроможність домузикально-слуховим уявленням.

1.>Ладовое почуття проявляється у емоційному сприйнятті і точному впізнавання мелодії.

2.Музикально-ритмическое почуття – здатність відчувати ритму і відтворювати його.

3. Здатність домузикально-слуховим уявленнямпроявляється у точному відтворенні мелодії слухом (музична пам'ять) [46, з. 36].

>Взаимосвязанние рано формуються лише музичної діяльності, причому всі компоненти музичних здібностей пов'язані з певною стороною музичної роботи і що неспроможні існувати власними силами. Розвиваючись у процесі діяльності, спеціальні рано, такі, як емоційна чуйність із музикою, оперуваннямузикально-слуховими уявленнями, впливають і розвиток творчі здібності загалом. Отже, такі рано є >музикально-творческими.

У центрі зору вчених виявився цілу низку запитань, що з даної проблемою, починаючи з дискусії з питання можливості існування поняття «дитяче творчість» і закінчуючи вивченням шляхи й кошти його розвитку.Л.С. Виготський писав, що «дитяче творчість» є нормативним і під постійним супутником дитячого розвитку. Дитяче творчість маєсубъектную цінність. Тому поняття «новизна» щодо дитячої творчості набуває особливу забарвлення [17, з. 69].

Важливу роль навчанні та розвитку дітей грає уяву, що визначається психологами як «здатність створення основі минулого досвіду нового бачення, дозволяють планувати майбутні дії» [47, з. 113].

Розрізняють два виду уяви – відтворюючий і творча.Л.С. Виготський вважав, створення творчій особистості, спрямованою у майбутнє готується творчим уявою,воплощающемся у цьому [17, із 25-ма].Физиологическую основу уяви становлять механізми умовних рефлексів, створюють нові поєднання з тих тимчасових зв'язків, що утворилися у минулому досвіді. Кожному періоду дитинства властиві свої форми творчих проявів.

Мислення дітей молодшого шкільного віку маєконкретно-образний характері і відрізняється слабкої здатність до відволіканню і абстрагуванню, оскільки з їхньою пізнавальна діяльність обмежується рівнем практичний досвід. У уяві молодших школярів дедалі більше створюються образи, суперечливі дійсності, хоча які й є простим відбитком практики, що з здатністю дитину до критичної оцінці.

Особливості мислення та пізнавальної діяльності визначають специфічні властивості творчості молодших школярів, що має значною мірою наслідувальний характер.

З вікової періодизації, даноїБ.Д.Элькониним [52], старший дошкільний й молодший шкільний вік розглядаються як закономірно пов'язаних періоду єдиної вікової епохи. Своєрідність творчого процесу у своїй залежить від багатьох чинників: вікових і психологічних особливостей, довкілля, можливостей дитини, особливостей її особистість, багатства життєвого досвіду, вміння зосереджуватися на завданні, планувати своєї роботи, від характеру відносин із педагогом

Питання 42 1.     Розкрити сутність технології колективної творчої дільності.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Сутність технології колективного творчого виховання - формування особистості в процесі роботи на користь інших людей; в організації певного способу життя колективу, де все грунтується назасадах моральності та соціальної творчості. Технологія колективного творчого виховання дасть можливість удосконалювати пізнавально-світоглядну, емоційно-вольову та дієву сфери особистості учня й педагога. Ця технологія - особистісно орієнтована, бо кожній дитині знайдеться справа для душі, яку вона може організувати, зробити краще, ніж інші. Сьогодні учень керує, організовує, творить спільно з іншими такими ж зацікавленими людьми. Завтра він же г такою самою зацікавленістю візьме участь у новій колективній творчій справі, але вже в ролі виконавця. Ця технологія об'єднує ділову та міжособистісну сфери діяльності людини. Особливість технології полягає в тому, що між вихователями та вихованцями складаються в процесі діяльності суб'єкт-суб'єктні взаємини, в силу яких і вчитель, і учень рівною мірою почуваються відповідальними за Якісне виконання поставлених завдань. Одна з головних ідей методики колективного творчого виховання - формування особистості через єдиний виховний колектив, з однаковими вимогами до старших і молодших. Творчий підхід до процесу виховання забезпечується як групою засобів дружньої виховної турботи (збудження, переконання, привчання, дружньої поваги, довіри, схвалення, "секретного договору"), співдружності старших та молодших колективів, роботи з рідними вихованців, співдружності педагогів, так і основними виховними засобами (колективна організаторська діяльність, колективні творчі справи, творчі ігри, творчі свята). Колективні творчі справи - не, передусім, прояв життєво-практичної громадської турботи про поліпшення спільного життя, це сукупність певних дій на загальну користь та радість. Це справа колективна, тому що планується, готується, здійснюється і обговорюється всіма учасниками. Вона - творча, тому що на кожній стадії її здійснення і учні, і педагоги ведуть пошук найкращих шляхів вирішення спільного завдання; бо справа не робиться по шаблону, завжди розкриває нові можливості її учасників. Колективні творчі справи розрізняються за напрямками виховання: громадські, трудові, пізнавальні, спортивні, оздоровчі, художньо-естетичної творчості тощо. Технологія колективного творчого виховання припускає: - створення колективу на основі прагнення до високих ідеалів, привабливих для дітей, які формуються життєвою позицією педагога та справами, скерованими на громадську турботу про поліпшення навколишнього життя; - побудову колективу на принципах змінності всього активу, колективного планування, організації та аналізу спільних справ,"взаємин, вчинків; . - організацію діяльності, суспільне значимої (для людей), особистісно значимої (."творчо - інакше навіщо"), художньо-інструментованої (ритуалами, законами, традиціями), одухотвореної щирістю, гумором і розумінням дорослими потреб дитинства; - особливу позицію педагога, як старшого товариша, здатного до співпраці з вихованцями, позицію, що забезпечує повне взаєморозуміння, взаємодію колективів педагогічного (старших друзів) та дитячого (друзів молодших). Основними умовами виховної ефективності колективних творчих справ є: - єдність життєво-практичного та виховного спрямування для поліпшення життя всередині колективу та навколишнього життя; - творчий характер кожної справи: здійснення неперервного пошуку найкращих рішень життєво важливих завдань на всіх стадіях організації; - єдність окремих стадій організації кожної справи. У технології колективного творчого виховання головне - "жити заради усмішки іншого", що і породжує радість творчого самовираження в поєднанні з потребою бути корисним людям. Основний педагогічний результат технології - розвиток громадянської самосвідомості та здібностей до соціальної творчості. ІІІ. МЕТА І ЗАВДАННЯ Мета технології - забезпечувати соціальне замовлення на людину нового, демократичного суспільства, якій притаманна активна життєва позиція. Здійснення життєво-практичної сторони кожної колективної творчої справи визначає реалізацію таких виховних завдань: - виховні завдання, які ставлять вихователі в процесі організації колективної творчої діяльності. вирішуються непомітно для вихованців, їх відкривають вихованці - в тій чи іншій мірі - при обговоренні результатів колективної творчої справи, і вони стають їхніми вимогами до себе: - у процесі колективної творчої діяльності здійснюються в тісній єдності завдання різноманітних частин виховання: громадянського, морального, трудового, розумового, фізичного, естетичного; - у процесі колективної творчої діяльності розвиваються в єдності всі три сторони особистості: пізнавально-світогляд-на (знання, погляди, переконання, ідеали), емоційно-вольова (почуття, прагнення, інтереси, потреби), діяльнісна (уміння, навички, звички, здібності, риси характеру); - у процесі колективної творчої діяльності реалізуються різні функції виховної діяльності: вихователі передають готовий суспільне цінний досвід вихованцям, ті оволодівають цим досвідом і створюють новий досвід разом з вихователями та під їх керівництвом: відбувається поєднання цього досвіду з попереднім, обмін поєднаним досвідом, його закріплення та нагромадження у вигляді позитивних традицій, подальший їхній розвиток; - у процесі колективної творчої діяльності взаємопов'язане здійснюються різні ланки спрямованого виховання: виховання та самовиховання учнів і педагогів як особистісне, так і взаємне. IV. КЛЮЧОВІ СЛОВА С- Технологія колективного творчого виховання, колективна методика, колективна організація творчої діяльності, колективна творча справа, комунарський збір, закони-заповіді. колективне планування., загальний збір, рада справи, чергування творчих доручень.

Питання 43

Колективні творчі справи — не, передусім, прояв життєво-практичної громадської турботи про поліпшення спільного життя, це сукупність певних дій на загальну користь та радість. Це справа колективна, тому що планується, готується, здійснюється і обговорюється всіма учасниками. Вона — творча, тому що на кожній стадії її здійснення і учні, і педагоги ведуть пошук найкращих шляхів вирішення спільного завдання; бо справа не робиться по шаблону, завжди розкриває нові можливості її учасників. Колективні творчі справи розрізняються за напрямками виховання: громадські, трудові, пізнавальні, спортивні, оздоровчі, художньо-естетичної творчості тощо.

Технологія колективного творчого виховання припускає:

— створення колективу на основі прагнення до високих ідеалів, привабливих для дітей, які формуються життєвою позицією педагога та справами, скерованими на громадську турботу про поліпшення

навколишнього життя;

— побудову колективу на принципах змінності всього активу, колективного планування, організації та аналізу спільних справ,"взаємин, вчинків; .

— організацію діяльності, суспільне значимої (для людей), особистісно значимої (."творчо — інакше навіщо"), художньо-інструментованої (ритуалами, законами, традиціями), одухотвореної щирістю, гумором і розумінням дорослими потреб дитинства;

— особливу позицію педагога, як старшого товариша, здатного до співпраці з вихованцями, позицію, що забезпечує повне взаєморозуміння, взаємодію колективів педагогічного (старших друзів) та дитячого (друзів молодших).

Основними умовами виховної ефективності колективних творчих справ є:

— єдність життєво-практичного та виховного спрямування для поліпшення життя всередині колективу та навколишнього життя;

— творчий характер кожної справи: здійснення неперервного пошуку найкращих рішень життєво важливих завдань на всіх стадіях організації;

— єдність окремих стадій організації кожної справи.

У технології колективного творчого виховання головне — "жити заради усмішки іншого", що і породжує радість творчого самовираження в поєднанні з потребою бути корисним людям.

Основний педагогічний результат технології — розвиток громадянської самосвідомості та здібностей до соціальної творчості.

ІІІ. МЕТА І ЗАВДАННЯ

Мета технології — забезпечувати соціальне замовлення на людину нового, демократичного суспільства, якій притаманна активна життєва позиція.

Здійснення життєво-практичної сторони кожної колективної творчої справи визначає реалізацію таких виховних завдань:

— виховні завдання, які ставлять вихователі в процесі організації колективної творчої діяльності. вирішуються непомітно для вихованців, їх відкривають вихованці — в тій чи іншій мірі — при обговоренні результатів колективної творчої справи, і вони стають їхніми вимогами до себе:

— у процесі колективної творчої діяльності здійснюються в тісній єдності завдання різноманітних частин виховання: громадянського, морального, трудового, розумового, фізичного, естетичного;

— у процесі колективної творчої діяльності розвиваються в єдності всі три сторони особистості: пізнавально-світогляд-на (знання, погляди, переконання, ідеали), емоційно-вольова (почуття, прагнення, інтереси, потреби), діяльнісна (уміння, навички, звички, здібності, риси характеру);

— у процесі колективної творчої діяльності реалізуються різні функції виховної діяльності: вихователі передають готовий суспільне цінний досвід вихованцям, ті оволодівають цим досвідом і створюють новий досвід разом з вихователями та під їх керівництвом: відбувається поєднання цього досвіду з попереднім, обмін поєднаним досвідом, його закріплення та нагромадження у вигляді позитивних традицій, подальший їхній розвиток;

— у процесі колективної творчої діяльності взаємопов'язане здійснюються різні ланки спрямованого виховання: виховання та самовиховання учнів і педагогів як особистісне, так і взаємне.

IV. Ключові слова

С- Технологія колективного творчого виховання, колективна методика, колективна організація творчої діяльності, колективна творча справа, комунарський збір, закони-заповіді. колективне планування., загальний збір, рада справи, чергування творчих доручень.

V.Понятійний апарат

Великий загальний збір — поєднання зборів — "вогника" та "старту". Проводиться, коли від обговорення зробленого можна відразу ж перейти до складання плану загальних справ на наступний термін, до виконання деяких справ, тут-таки на зборі.

День народження колективу — щорічне свято, під час якого в теплій, невимушеній атмосфері відбувається творчий огляд вірності традиціям та ідеалам колективу, турботи про його гідність, красу житія, єдність, про його друзів — близьких та далеких.

Загальний збір — виший орган колективу, де вихованцями та їхніми старшими товаришами обговорюються і спільно вирішуються найважливіші питання колективного життя.

Загальний збір "Відверта розмова" — всі члени колективу по колу говорять про одного з товаришів або про кожного. Закон такої розмови: всю правду в очі — про гарне та про погане, і жодних образ!

Загальний збір — "вогник" — обговорюють проведену .справу або життя колективу за якийсь час, досвід інших колективів. Розмова проходить у мікрогрупах (Що було гарного? Що вдалося? Чому? Що пропонуємо на майбутнє?), а після цього — "по колу", з заключним словом ведучого.

Загальний збір — "старт" — перспективне планування колективного життя, розробляється план наступної творчої справи, обираються штаб свята, ради справи.

Закони-заповіді — правила-девізи, за якими будується життя у колективі, проводиться вся робота.

Збір народження колективу — закладають перші традиції колективу: назва, девіз, емблема, пісня-гімн тощо.

Колективна організаторська діяльність — безпосередня участь вихователів та вихованців у плануванні життя колективу, в організації виконання плану, у підбитті підсумків зробленого для поліпшення свого та навколишнього життя.

Колективне планування — творча організаторська справа, коли кожний член колективу бере участь у розкритті перспектив, у пошуку та виборі спільних дій на новий період, у розробці конкретного плану таких дій.

Колективна творча справа (КТС) — це засіб організації життя дітей та дорослих, це основний виховний засіб (інструмент) комунарської методики .

Комунарська методика — методику виховної роботи можна вважати комунарською, якщо її суттю є така організація спільної діяльності дорослих і дітей, за якої всі члени колективу беруть участь у плануванні та аналізі, діяльність має характер колективної творчості та направлена на користь і радість далеким і близьким людям.

Орлятське коло — традиція виконання пісень на зборі, поклавши руки на плечі друзям, що сидять поруч.

Рада справи — тимчасовий керівний орган, до якого входять представники всіх мікрогруп колективу.

Стадії КТС — етапи організації та проведення колективної творчої справи, їх налічують шість: колективне цілепокладання, колективне планування, колективна підготовка справи, проведення справи, колективний аналіз, найближча післядія.

Терміновий загальний збір — обговорюється будь-яка подія, що потребує негайного колективного рішення. Скликається за ініціативою ради колективу.

Чергування творчих доручень (ЧТД) — один із прийомів колективного організаторського життя. Являє собою поєднання (серію) декількох постійних справ, які виконує по черзі кожний первинний колектив для загального колективу та для навколишніх людей.

Питання 44