Ради існували переважно в губернських містах, а на місцевому рівні діяли військово-революційні комітети (ревкоми), які були опорними пунктами більшовизму і цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж функцію виконували і комітети незаможних селян (комнезами), які активно створювалися радянською державою на селі. Вони були покликані внести розкол у найчисленнішу верству суспільства - селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів.

Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р„ коли III Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий

Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.

Політика більшовицької влади після повернення в Україну загалом залишилася без принципових змін, проте в методах її запровадження Москва вдається до іншої тактики: в резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» ур, 29 листопада 1919 р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР». Але на практиці, звісно, робилося все ДЛЯ того, щоб Україна не мала дійсної незалежності.

За російським шаблоном була скроєна не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічно'ї політики РНК України. Запроваджуваний економічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були: • націоналізація всіх підприємств; • заборона свобод" торгівлі, згортаний), запровадження карткової системи розподілу продуктів: • мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності; • введення продовольчої розкладки.

51. Проведення сталінської політики воєнного-комуністичного штурму в Україні: результати, наслідки.

Протягом першої половини 1919р. війська Директорії були витіснені, і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України. Почався процес установлення контролю РРФСР над українським суспільством і в першу чергу над українською економікою. Стару назву республіки (УНР) було відкинуто і встановлено нову - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів. Очолив її присланий з Москви Християн Раковський, болгарин за національністю. Українці в українському уряді становили незначну меншість.

У 1919р. більшовики запроваджують нову політику, яка отримала назву «воєнний комунізм». В основі цієї політики лежав насильницький злам економічної системи, яка досі Грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався товарообмін, без посередництва грошей. Основні напрями політики «воєнного комунізму»:

> націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалась Українська Рада народного господарства;

> ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;

^ встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі

товари.

На всій території України вводилася продовольча розкладка: усе зерно, крім необхідного для прожиття мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими державою цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Усі ці заходи запроваджувались декретом Всеукраїнського Цент­рального Виконавчого Комітету 12 квітня 1919 р.

У містах було введено систему пайків, які розподілялися за «класовим принципом»: більше - вищим чиновникам апарату, червоноармійцям, робіт никам військових підприємств, майже нічого - так званим нетрудовим елементам і членам їх сімей. Таким чином зникали матеріальні стимули праці, функціонування народного господарства, вводилась мілітаризація виробництва. Робітників, які кидали роботу, оголошували злочинцями.

У промислових центрах формувалися продовольчі загони, які проводили хлібозаготівлі по селах. Росія потребувала продовольства, і Ленін оголосив «хрестовий похід за хлібом», маючи на увазі насамперед Україну. Хлібозаготівля в Україні відбувалася з величезними труднощами, кожний заготовлений пуд хліба був окроплений кров'ю.

Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалось різким звуженням суверенітету України. Під прикриттям так званого «воєнно-політичного союзу братських республік» російському центру передавалися головні важелі в управлінні українською економікою. Російські чиновники зневажливо ставились до українських звичаїв, мови та культури. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Ця політика була однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму». Були проведені репресії реальних і потенційних противників більшовизму. ;

Становище України на початку 1920 р. було надзвичайно складним. Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Унаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила 3-^.млн осіб. Промисловість була зруйнована, виробництво скоротилося приблизно в дев'ять разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913р. зменшилася у 13 тис. разів.

Утретє повернувшись в Україну, більшовики зробили все для того, щоб ніколи не втратити контроль над нею.

Як і в попередні роки, політичний курс щодо України розроблявся у Москві й враховував перш за все інтереси більшовицького центру. Ці інтереси диктували необхідність уніфікації всіх сторін життя України відповідно до норм, що складались у Російській Федерації, зокрема в її центральних губерні- :

ях. У цих губерніях радянська влада існувала безпосередньо з кінця 1917 р., і 1920 рік почався під знаком посилення «воєнно-комуністичної» політики. Яскравим проявом цієї політики стало рішення Раднаркому РРФСР від 29 січня 1920 р. про введення у країні обов'язкової трудової повинності. Органи влади наділялися повноваженнями на свій розсуд залучати громадян до праці, перекидати їх туди, куди вважалося доцільним. Тих, хто ухилявся від виконання розпоряджень, переслідували за законами воєнного часу: ув'язнювали в концтабори, направляли на примусові роботи тощо. Трудова повинність та інші «воєнно-комуністичні» заходи центру, поширювалися на Україну.

Причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики «воєнного комунізму»- :

системи політичних та економічних заходів, яку більшовики застосовували в і

1918-1921рр. (в У країні-з 1919р.).

Формально вся влада в Українській Соціалістичній Радянській Республіці належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль Рад неухильно знижувалась і зрештою звелася до декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках Центрального комітету Комуністичної Партії (більшовиків) України і Ради Народних Комісарів (уряду) УСРР, склад яких переважно визначався ЦК Російської Комуністичної Партії (більшовиків).

«Воєнний комунізм» та економічна руїна викликали масове невдоволення бічьшовиками, особливо в середовищі селянства. В Україні діяли селянські повс­танські загони Мордалевича, Орлика, Левченка, Марусі, Каленика та ін. Деякими з них керував з-за кордону повстанський штаб генерал-хорунжого Юрія Тютюнни­ка. Найбільшою була повстанська армія Нестора Махна. Після перемоги над Вра-нгелем у листопаді 1920р. командування Червоної Армії вирішило ліквідувати свого вчорашнього союзника і несподівано вдарило по махновцях. Однак, незва­жаючи на те, що проти повстанців було кинуто близько 60 тис. бійців на чолі з більшовицьким полководцем М. В. Фрунзе, загін Махна до серпня 1921 р. висли­зав від переслідувань, завдаючи відчутних ударів червоноармійцям. Аналогічні процеси в цей час відбувалися і в Росії («антоновщина». Кронштадтське повстання та ін.). Більшовики опинилися перед перспективою нової громадянської війни - цього разу з російським та українським селянством. Приступаючи до соціально-економічних перетворень, більшовики зосередили увагу на розв'язанні аграрного питання. Це означало ліквідувати економічну могутність поміщиків, які були головною соціальною опорою білогвардійщини, і завоювати прихильність селянства. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком затвердив закон про землю, який передбачав передачу поміщицьких, казенних, монастирських і удільних земель, конфіскованих радянською владою у 1919 р., до рук трудящих селян без усякого викупу. Перевага у наділенні землею віддавалася малоземельним селянам і сільськогосподарським робітникам.

Після відновлення більшовицької влади розгорнулася широка націоналізація промисловості, торгівлі, транспорту, фінансів. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82% зайнятих у промисловості робітників. Таким чином, власності були позбавлені не лише круп­ні й середні капіталісти, але й багато дрібних. Націоналізація відбувалась без на­лежної підготовки та економічного обгрунтування. Характерно, що підприємства, які перейшли у власність держави, в умовах розрухи здебільшого не діяли. Сотні тисяч робітників, рятуючись від голоду і скрути, переїхали в село. В Україні скла­лася надзвичайно важка економічна ситуація, що загрожувала паралічем промис­ловості й транспорту.

1920 рік ознаменувався подальшим зростанням озлоблення, ненависті, жорстокості в суспільстві. Протиставляючи себе більшості населення, запро­ваджуючи незрозумілу й ворожу йому політику, влада була приречена на дес­потичні методи управління, терор супроти всіх незадоволених.

52.Перехід до нової економічної політики та її здійснення в Україні.

Період, про який ідеться, багато в чому був переломним, а то й трагічним для українського народу. На початку цього періоду боротьба за незалежність України завершилася поразкою. Сюди, на цей раз надовго, повернулася радянсько-більшовицька влада. Процес нищення української самобутності здійснювався тепер в основному «мирним шляхом» - протягом усього існування комуністично-тоталітарного режиму в радянській Росії, а потім в СРСР.

Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно важким. Кращі борці за волю України загинули. Господарство опинилося в стані глибокої кризи. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 мли стала об'єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувався продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та розруха швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян. Радянська влада жорстоко розправлялася з незадоволеними більшовицькою політикою.

Втім почуття самозбереження, намагання не допустити втрати своєї влади продиктували більшовикам удатися до інших методів подолання кризи. Йдеться про запровадження нової економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте під тиском тодішніх скрутних обставин, можливо, було чи не єдиним більш-менш серйозним кроком більшовицької влади за весь період її існування. Але більшовицька влада не була б такою, коли б вона дала змогу реалізувати цю політику в усіх її вимірах.

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р., НЕП передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції зерна, як це було за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна на свій розсуд і за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було скасовано державний контроль за внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними. Відроджувалася кооперація.

Отже, були створені, хоча й дуже обмежені, умови для організації народного господарства на принципах ринкової системи. І це почало давати результати. Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його продуктивність. У 1927 р. оброблялося на 10% землі більше, ніж у 1913 р. Виробництво предметів споживання сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, яка перебувала в руках держави.

Однак у 1928 р., як і можна було передбачити, НЕП закінчила свою недовгу історію. Радянсько-більшовицька влада поверталася до традиційно тоталітарних методів керівництва й управління. Почався період соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінських п'ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів.

Перший голодомор в Україні стався в 1921-1922 рр. Головною його причиною були наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на півдні Харківщини. Це були райони, які до Першої світової війни слугували головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.

Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги». Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники вважають, що чисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1,5 млн осіб. У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії. Внаслідок цього офіційна статистика «не бачила» скорочення населення України.

В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатом не стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації, пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду, хоч і в менших масштабах, спостерігалися і в інші роки. Наприклад, на Поділлі він повторився в 1925 р. і також був значною мірою спровокований більшовицько-радянською владою, котра мала змогу запобігти лихові, але не зробила цього.