Недоліки та переваги демократії

Демократія значною мірою являє собою механізм чи засіб розв'язання виникаючих у суспільстві проблем. У цьому сенсі головне призначення демократії полягає у створенні прийнятних для більшості людей рамок і механізмів розв'язання конфліктів. Тому в процедурах демократії важливе місце займає визначення джерел конфлікту і його суб'єктів.

Оскільки демократія — це процес, у якому беруть участь різні сили, її не можна звести до якому б там не було одного кольору, одного "ізму". Найголовніше полягає в тому, щоб за будь-яких шляхів та засобів реалізації основних принципів демократії, ці принципи були дотримані. Тут доречно привести дуже вдалу аналогію П.І.Новгородцева. Назвавши одну із своїх статей "Демократія на роздоріжжі" (запозичене в англійського дослідника Гірншоу — автора однойменної книги), він пояснював суть даного поняття так: “Оскільки демократія є система свобод, є система політичного релятивізму, для якого немає нічого абсолютного, котрий усе готовий допустити, усяку політичну можливість, усяку господарську систему, аби це не порушувало початків свобод, — вона і є завжди розпуття; жоден шлях тут не замовлений, жоден напрямок тут не заборонений. Над усім життям, над усією думкою панує принцип відносності, терпимості, найширших допущень і визнань".

У цьому сила, життєздатність і одночасно слабкість демократії. У прагненні ж позбутися закладених у ній слабкостей, виправити, замінити формальну демократію сутнісною, соціальною чи іншою формою "щирої" демократії імманентно присутня небезпека тоталізації шляхом злиття суспільства і держави і відповідно знищення самої демократії. Не випадково Ж.-Ж.Руссо, що говорив про звільнення людини, забезпечення її безмежної свободи шляхом стирання меж між керуючими і керованими, деякі автори небезпідставно зараховують до духовних предвісників тоталітаризму. Так, він проголошував: "Кожен з нас віддає свою особистість і усю свою міць під верховне керівництво суспільством, і ми разом приймаємо кожного члена як нероздільну частину цілого".

За такої постановки питання не існує якої б там не було опозиції правлячій більшості, так само як і підпорядкувань керованих керуючим. Панує абстрактна загальна воля, якій повинні підкорятися й ті, і інші. Руссо стверджував: “Якщо хто-небудь відмовиться коритися загальній волі, то він буде примушений до покори всім політичним організмам, а це означає лише те, що його силою змусять бути свободним”.

Однак, як справедливо відзначав німецький політолог І.Ізензеє, "примус до істинної волі призведе до того, що в радикальній демократії в'язниця буде називатися Libertas".

Багато мислителів минулого, будучи не завжди супротивниками демократії, попереджали про її недоліки і погрозах, що таяться в ній. Примітно, що Платон вважав демократію самою корумпованою після тиранії формою правління. Арістотель називав демократію самою нижчою з усіх законних форм правління, найбільшою мірою схильною перероджуватися в тиранію. Продовжуючи цю тенденцію, І.-В.Ґете писав: “Ніщо так не відштовхує, як більшість, тому що вона складається з купки сильних лідерів, із шахраїв, із слабких пристосуванців, котрі асимілюються, і з маси, що рухається за ними, не маючи ні найменшого уявлення про те, чого вона хоче”.

Подібних, не зовсім утішних оцінок демократії видатними мислителями минулого безліч. Але досить відзначити, що досвід XX ст. у цілому підтвердив правоту А. де Токвіля, який попереджав про небезпеки, що таяться в демократії, для свободи, можливості "тиранії більшості", що може бути не менш, якщо не більш, жорстокою, ніж тиранія деяких чи одного. Тут доречно відзначити, що А. де Токвіль був одним з тих, хто розглядав розвиток державно-політичних систем по шляху демократії як неминучу закономірність. Коментуючи цю думку, П.І.Новгородцев писав у 1923 р.: “У країнах, що випробували цю форму (демократію – К. Г.) на практиці, вона давно вже перестала бути предметом страху, але вона перестала бути і предметом поклоніння. Ті, хто її спростовує, бачать, що за неї усе-таки можна жити і діяти; ті, хто її цінує, знають, що, як усяке земне установлення, вона має занадто багато недоліків для того, щоб її можна було безмірно звеличувати.

Зрозуміло, немає і не може бути досконалої демократії, але незважаючи на всі недоліки, вона найкраща і найгуманніша форма правління з усіх дотепер відомих. У.Черчілль якось говорив, що "демократія — жахлива форма правління, якщо не брати до уваги". Демократична форма правління дійсно характеризується багатьма недоліками і зв'язана з цілою низкою витрат. Але попри все те людство ще не придумало ефективнішу і разом з тим більш відповідну волі більшості членів суспільства й одночасно духу свободи особи форму правління. Переваги демократії можуть бути сумнівні, але вади диктатури загальновідомі. Очевидні відносність, тимчасова і просторова обмеженість парламентаризму, системи представництва, загального виборчого права й інших атрибутів демократії. Вони не здатні раз і назавжди розв'язати всі проблеми, що стоять перед суспільством. Розв'язання одних проблем тягне виникнення нових, часом ще більш серйозних проблем, але це не може слугувати достатньою підставою для утрати віри в саму демократію.

Демократія є насамперед фундаментальна установка, свого роду шкала цінностей, визначена концепція людини і її місця у суспільстві. У деякому сенсі демократія являє собою також спосіб життя, що базується на фундаментальному постулаті про рівність усіх людей перед законом і праві кожного члена суспільства на життя, волю і приватну власність. Очевидно, що демократія припускає визначені умови для свого утвердження і нормального функціонування. Важливо, щоб кожна людина усвідомлювала не тільки межі своїх інтересів і прав, але також межі своєї відповідальності й обов'язки до самообмеження. А це здобувається в результаті тривалого історичного досвіду. П.І.Новгородцев писав: “Якщо демократія відкриває широкий простір вільній грі сил, що проявляються в суспільстві, то необхідно, щоб ці сили підкоряли себе деякому вищому зобов'язуючому їх началу. Свобода, що заперечує начало загального зв'язку і солідарності всіх членів суспільства, призводить до самознищення і руйнування основ державного життя".

Незважаючи на велику у порівнянні з іншими моделями політичної системи складність демократії, її виживання багато в чому залежить від того, наскільки її принципи і механізми доступні розумінню людини середнього інтелектуального рівня, від того, що виборці мають на увазі під справжньою демократією. Сутність демократії в політичних, соціальних і економічних проявах визначається її можливостями як морального і духовного факторів, що детермінують суспільну свідомість.

Демократична форма правління зберігає життєздатність і ефективно функціонує в силу активної участі громадян у справах суспільства, забезпечення високого рівня інформації про стан суспільних справ і глибокого почуття громадянської відповідальності. Очевидно, що в сучасних умовах парламентської демократії, загального голосування, плюралізму партій і політичних організацій, що представляють різного роду зацікавлені групи, жоден уряд не може завоювати владу без згоди і доброї волі більшості виборців. Тут стан умів суспільства, соціально-психологічний клімат, суспільна думка мають неабияке значення.

У цьому зв'язку показово, що при всіх відмінностях, часом істотних, по широкому спектру ідей і концепцій суспільного і державно-політичного устрою більшість політично активного населення країн Заходу розділяє ідеї конституціоналізму, індивідуалізму, свободи віросповідання, свободи слова і друку тощо. Дотримання і реалізація цих принципів створювали передумови для визнання кожної з супротивних сторін "законності" існування різноманітних конфліктуючих один з одним інтересів, угруповань, партій і т.д. У цьому контексті важливо підкреслити, що стабільність у суспільстві і забезпечення такої законності мають мало шансів, якщо політичні протиріччя збігаються з лініями соціального, релігійного, культурного, расового, етнонаціонального чи іншого відмежування в суспільстві. Стабільність демократії особливо ефективно забезпечується у випадку, якщо головні політичні партії мають прихильників серед різних шарів і груп населення.

Друкується за: Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник. – М.: Издательская корпорация “Логос”, 2000. – С.126-142, 235-237.

ХАННА АРЕНДТ

МАСИ І ТОТАЛІТАРИЗМ

(Уривок з роботи: Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2002. – С.360-376.

Відповідає тексту: Арендт Ханна. Массы и тоталитаризм // Вопросы социологии. – 1992. – Т.1. – №2. – С.24-31.)

Тоталітарні рухи можливі скрізь, де є маси, які з тієї чи іншої причини набули смаку до політичної організації. Маси об'єднує аж ніяк не усвідомлення спільних інтересів, вони не мають тієї чіткої класової виразності, що знаходить вияв у певних, обмежених і досяжних цілях. Термін “маси” можна використовувати лише там, де маємо справу з людьми, яких через їхню кількість, чи байдужість, або через поєднання обох чинників не можна об'єднати в жодну організацію, засновану на спільному інтересі, у політичні партії, органи місцевого самоврядування, організації за фахом або профспілки. Потенційно вони існують у кожній країні, де складають більшість тих численних нейтральних, політично байдужих людей, які ніколи не приєднаються до жодної партії і навряд чи взагалі беруть участь у голосуванні.

Для піднесення нацистського руху в Німеччині та комуністичних рухів у Європі після 1930 рокуⁱ показово, що вони рекрутували своїх членів із тієї маси відверто байдужих людей, від яких відмовлялися всі інші партії як від надто млявих або надто нерозумних, і тому не вартих їхньої уваги. Унаслідок цього більшість учасників рухів складали люди, які раніше ніколи не з'являлися на політичній арені. Це дозволило запровадити в політичну пропаганду цілковито нові методи й не звертати уваги на аргументи політичних супротивників. Рухи не тільки поставили себе поза партійною системою і проти неї загалом, вони знайшли таких членів, яких ніколи не залучала й не “зіпсувала” жодна партійна система. Через це вони не мали потреби спростовувати аргументацію супротивників і послідовно надавали перевагу методам, що призводили радше до загибелі, аніж до переконування, означали терор, а не утвердження поглядів. Вони зображували суперечності неодмінно як породження глибинних природних, соціальних або психологічних джерел, що перебувають поза контролем особи, а тому поза владою розуму. Це було б недоліком лише за умови, що рухи щиро розпочали б суперництво з іншими партіями; це аж ніяк не шкодило, якщо вони були впевнені, що матимуть справу з людьми, які мали підставу однаково вороже ставитися до всіх партій.

Успіх тоталітарних рухів у масах означав кінець двох ілюзій демократично керованих країн загалом та європейських національних держав і їхньої партійної системи зокрема. Перша ілюзія полягала в тому, що народ у своїй більшості брав активну участь в управлінні, а кожний індивід співчував чи то власній, чи якійсь там іншій партії. На противагу цьому рухи показали, що політично нейтральні та байдужі маси легко можуть стати більшістю в демократично керованій країні, і що демократія функціонувала за правилами, які активно визнавала тільки меншість. Друга демократична ілюзія, спростована тоталітарними рухами, була пов'язана з тим, що ці політично байдужі маси начебто не відіграють жодної ролі, що вони справді нейтральні й утворюють не більш ніж невиразне, відстале тло для політичного життя нації. Тепер рухи зробили очевидним те, що ніколи не був здатний показати жоден орган громадської думки, а саме, що демократична влада тією ж мірою трималася на мовчазному схваленні та терпимості байдужих і невиразних частин населення, як і на виразних і видимих інституціях та організаціях країни. Тому, коли тоталітарні рухи з їхнім презирством до парламентарного правління вдерлися до парламенту, вони виявилися з ним просто несумісними: фактично їм удавалося переконати чи не весь народ, що парламентська більшість була фіктивною й не обов'язково відповідала реаліям країни, підважуючи тим самим самоповагу й упевненість урядів, які теж більше вірили у волевиявлення більшості а не у свої конституції.

Часто зазначають, що тоталітарні рухи зловмисно використовують демократичні свободи, аби знищити їх. Це не просто диявольська кмітливість з боку лідерів або дитяча недоумкуватість із боку мас. Демократичні свободи можуть грунтуватися на рівності всіх громадян перед законом, але вони набувають свого значення й органічно функціонують тільки там, де громадяни належать до груп і представлені цими групами, або утворюють соціально-політичну ієрархію. Крах класової системи, єдиної системи соціально-політичної стратифікації європейських національних держав, безумовно, був “однією з найдраматичніших подій у нещодавній німецькій історії”ⁱⁱ і так само сприяв розвиткові нацизму, як відсутність соціальної стратифікації в численному російському сільському населенні (цьому “величезному кволому тілі, позбавленому політичної освіти, майже недосяжному для ідей, здатних надати діям шляхетності”ⁱⁱⁱ) сприяла поваленню демократичною уряду Керенського більшовиками. Умови в передгітлерівській Німеччині показові у плані небезпек, прихованих у розвитку західної частини світу, бо із закінченням Другої світової війни така сама драма краху класової системи повторилася майже в усіх європейських країнах, тоді як події в Росії чітко вказують напрямок, якого можуть прибрати неминучі революційні зміни в Азії. Але з практичного боку майже не матиме значення, нацизм чи більшовизм тоталітарні рухи візьмуть за взірець, в ім'я раси чи класу згуртують вони маси, та імітуватимуть дотримання законів життя й природи чи діалектики й економіки.

Байдужість до громадських справ, нейтральність щодо політичних питань самі по собі ще не суть достатня причина для піднесення тоталітарних рухів. Конкурентне й користолюбне суспільство буржуазії породило апатію й навіть ворожість до суспільного життя не тільки й навіть не насамперед у соціальних верствах, експлуатованих і усунутих від активної участі в управлінні країною, а, передусім, у власному класі. Після тривалого періоду вдаваної скромності, коли буржуазія задовольнялася роллю панівного класу в суспільстві без прагнення до політичної влади (радо полишеної аристократією), настала імперіалістична доба, за якої буржуазія дедалі ворожіше ставилася до існуючих національних інституцій і почала претендувати на політичну владу й організовуватися, щоб здійснювати її. І давніша апатія, і пізніші домагання монопопольно-диктаторського спрямування національної зовнішньої політики корінилися у способі й філософії життя, настільки послідовно й виключно зосередженого на успіхові чи невдачі особи в безжальній конкуренції, що громадянські обов'язки та відповідальність могли сприйматися лише як непотрібна втрата обмеженого часу та енергії. Ці буржуазні настанови дуже корисні для тих форм диктатури, за яких “сильна людина” бере на себе копітку відповідальність за перебіг громадських справ. Проте вони вочевидь стоять на заваді тоталітарним рухам, схильним терпіти буржуазний індивідуалізм не більше, ніж якийсь інший вид індивідуалізму. Індиферентні верстви очолюваного буржуазією суспільства, хоч би з якою нехіттю ставилися до політичної відповідальності громадян, зберігали свою індивідуальність хоча б тому, що без цього вони навряд чи могли сподіватися вижити в конкурентній боротьбі за існування.

Вирішальні відмінності між організаціями юрби XIX й масовими рухами XX ст. важко помітити, тому що сучасні тоталітарні вожді мало чим відрізняються за своєю психологією та ментальністю від давніших ватажків натовпу, чиї моральні норми й політичні засоби настільки подібні були до норм і засобів буржуазії. Проте якщо індивідуалізм був характерний і для буржуазного, і для типового для юрби ставлення до життя, тоталітарні рухи мали-таки право претендувати на те, щоб бути першими справді антибуржуазними партіями. Жоден з їх попередників у XIX ст. — ні “Товариство Десятого Грудня”, яке допомагало прийти до влади Луї Наполеону, ні бригади різників за справи Дрейфуса, ані чорні сотні російських погромників, ані панрухи — ніколи не втягували своїх членів у свої справи аж до повної втрати особистих домагань і честолюбства, і ніколи не розуміли, що організація може домогтися придушення індивідуальної ідентичності назавжди, а не лише на мить колективного героїчного чину.

Відносини між класовим суспільством за панування буржуазії та масами, які виникли внаслідок його краху — це не те саме, що відносини між буржуазією та юрбою, яка була побічним продуктом капіталістичного виробництва. Маси й натовп мають лише одну спільну характеристику: вони в обох випадках перебувають поза всіма соціальними відгалуженнями і нормальним політичним представництвом. Але маси не успадковують, як натовп, — принаймні у спотвореній формі, — моральних норм і життєвих настанов панівного класу, а віддзеркалюють і так чи інакше викривляють норми й настанови щодо суспільних справ й подій усіх класів. Норми поведінки людини з мас зумовлені не тільки й навіть не стільки певним класом, до якого вона колись належала, скільки всепроникними впливами й переконаннями, що мовчазно й невиразно поділяються всіма класами суспільства рівною мірою.

Класова належність, хоча й вільніша й не настільки зумовлена соціальним походженням, як у верствах і станах феодального суспільства, переважно визначалася народженням, і лише надзвичайна обдарованість або талан могли змінити її. Соціальний статус був вирішальним для участі індивіда в політиці, і за винятком надзвичайних для нації обставин, коли від нього очікувалося, що діятиме він лише в якості націонала, безвідносно до своєї класової чи партійної належності, він ніколи безпосередньо не стикався із суспільними справами, не відчував прямої відповідальності за їх перебіг. Підвищення значення класу в суспільстві завжди супроводжувалося освітою і підготовкою певної кількості його представників до політики як професії, до платної (або, якщо вони мали змогу дозволити собі це, до безоплатної) служби в уряді й представництва класу в парламенті. Те, що більшість народу залишалася поза будь-якою партією чи іншою політичною організацією, не цікавило нікого й жоден конкретний клас більше за інший. Інакше кажучи, належність до класу, до його обмежених групових обов'язків і традиційного ставлення до уряду перешкоджала збільшенню чисельності громадян, які почувалися індивідуально й особисто відповідальними за управління країною. Такий аполітичний характер населення національних держав виявився лише тоді, коли класова система впала й потягла за собою все плетиво з видимих і невидимих ниток, які пов'язували людей з політичним організмом.

Крах класової системи автоматично означав крах партійної системи, головним чином тому, що ці партії, як партії інтересів, були вже неспроможні репрезентувати класові інтереси. Продовження їхнього існування було певною мірою важливим для тих членів колишніх класів, які сподівалися всупереч усьому відновити свій попередній соціальний статус і трималися разом не тому, що й далі мали спільні інтереси, а тому, що розраховували їх відновити. Як наслідок, партії ставали дедалі психологічнішими й ідеологічнішими у своїй пропаганді, дедалі апологетичнішими й ностальгічнішими у своїх політичних підходах. До того ж вони втрачали, не усвідомлюючи цього, тих пасивних прихильників, які ніколи не цікавилися політикою, бо відчували, що немає партій, котрі піклувалися б про їхні інтереси. Тому першою ознакою краху континентальної партійної системи було не дезертирство давніх членів партії, а нездатність добирати членів із молодшого покоління і втрата мовчазної згоди та підтримки неорганізованих мас, які раптом відкинули свою апатію й потягнулися туди, де побачили можливість уголос заявити про свою нову жорстку опозиційність.

Падіння захисних стін між класами перетворило мляву більшість поза всіма партіями на єдину величезну, неорганізовану, неструктуровану масу розлючених індивідів, які не мали нічого спільного, окрім невиразного побоювання, що сподівання партійних діячів приречені, і тому найшанованіші, помітні та показні члени суспільства — бовдури, і будь-які наявні власті не стільки зловмисні, скільки однаково недоумкуваті й шахраюваті. Для зародження цієї нової жахливої негативної солідарності не мало особливого значення, що безробітний простий трудівник ненавидів status quo і власті у формах, пропонованих соціал-демократичною партією, експропрійований дрібний власник — у формах центристської чи правої партії, а колишні члени середнього та вищого класів — у формі традиційної крайньої правої. Чисельність цієї маси цілковито невдоволених і відчайдушних людей різко зросла в Німеччині та Австрії після Першої світової війни, коли інфляція й безробіття посилили руйнівні наслідки воєнної поразки. Вони становили велику частку населення в усіх державах — наступницях Австро-Угорщини, і вони ж підтримували екстремістські рухи у Франції та Італії після Другої світової війни.

У цій атмосфері краху класового суспільства розвивалася психологія європейських мас. Той факт, що з монотонною і безликою одноманітністю однакова доля спіткала масу людей, не позбавив їх звички міркувати про себе в категоріях особистої невдачі, а про світ як середовище виняткової несправедливості. Таке самозанурення у прикрощі, хоча й постійно траплялося за умов особистої ізольованості, не ставало чинником єднання, попри тенденцію до затушовування індивідуальних відмінностей, бо не спиралося на якийсь спільний інтерес — економічний, соціальний чи політичний. Тому самозосередження супроводжувалося рішучим послабленням інстинкту самозбереження. Самозречення в тому сенсі, що сам ти нічого не вартий, відчуття власної мізерності вже стали не виявом індивідуального ідеалізму, а масовим явищем. Давній афоризм, що вбогим і гнобленим немає чого втрачати, окрім своїх кайданів, більше не стосувався людей маси, бо вони втрачали набагато більше за кайдани ницості, коли втрачали інтерес до власного добробуту: зникло джерело всіх занепокоєнь і турбот, що роблять людське життя неспокійним і страдницьким. Порівняно із цим імматеріалізмом християнський чернець видається людиною, що поринула в мирські справи. Гіммлер, який добре знав склад розуму тих, кого він організовував, мав на увазі не тільки своїх есесівців, а й широкі верстви, з котрих він їх набирав, коли стверджував, що вони цікавилися не „буденними проблемами”, а тільки “ідеологічними питаннями, важливими на цілі десятиліття й віки, так що людина… знає, що працює на велике завдання, яке постає лише раз на дві тисячі років”^iv. Гігантське масування індивідів породило ментальність, яка подібно до Сесіла Родса за сорок років до цього мислила континентами й відчувала століттями.

Видатні європейські вчені й державні діячі від початку XIX ст. провіщали появу людини маси та прихід доби мас. Уся література з масової поведінки та психології мас доводила та популяризувала мудрість, так відому древнім, про подібність демократії та диктатури, правління юрби та тиранії. Вони підготували певні політично свідомі та надсвідомі кола західного освіченого світу до появи демагогів, до легковір'я, марновірства та брутальності. І все ж таки, хоча всі ці пророцтва в певному сенсі справдилися, вони багато втратили на значущості через такі несподівані й непередбачені явища, як цілковита відсутність особистої зацікавленості^v, цинічна чи знуджена байдужість перед лицем смерті чи інших особистих катастроф, пристрасна прихильність до найабстрактніших понять як дороговказу в житті й загальне презирство навіть до найочевидніших правил здорового глузду.

Усупереч передріканням, маси не були результатом зростаючої рівності умов для всіх, поширення загальної освіти й неминучого зниження стандартів і популяризації змісту культури (Америка, класична країна рівних умов і загальної освіти з усіма її недоліками, мабуть, знає про сучасну психологію мас менше, ніж будь-яка інша країна світу). Невдовзі з'ясувалося, що висококультурних людей особливо ваблять масові рухи, і що взагалі високо розвинутий індивідуалізм і витонченість не попереджують, а насправді інколи заохочують саморозчинення в масі, якому сприяли масові рухи. Оскільки очевидний факт, що індивідуалізація й засвоєння культури не запобігають формуванню масоїдних настанов, виявився таким несподіваним, його часто приписували збоченості чи нігілізму сучасної інтелігенції, гадано типовій інтелектуальній самоненависності, духу “ворожості до життя” й антагонізмові до здорової життєвості. І все-таки інтелектуали — багато в чому жертви наклепу — були лише найпоказовішим прикладом і найяскравішими речниками набагато загальнішого явища. Масовим рухам передували соціальна атомізація і крайня індивідуалізація, які набагато легше й швидше за соціабельних і неіндивідуалістичних членів традиційних партій приваблювали цілковито неорганізованих людей, типових „неприєднанців”, які з індивідуалістичних міркувань завжди відмовлялися визнавати суспільні зв'язки чи обов'язки.

Істина в тому, що маси виросли з уламків дуже атомізованого суспільства, конкурентна структура якого й супутна самостійність індивіда стримувалися лише належністю до класу. Головна риса людини маси — не брутальність та відсталість, а її ізольованість та брак нормальних соціальних відносин. Прийшовши із класово розділеного суспільства національної держави, де тріщини цементувалися націоналістичним почуттям, ці маси, спершу безпорадні в умовах свого нового досвіду, напочатку цілком природно тяжіли до особливо несамовитого націоналізму, якому ватажки мас поступилися з чисто демагогічних міркувань, усупереч власній інтуїції та цілям^vi.

Ані племінний націоналізм, ані бунтівний нігілізм не характерні або ідеологічно властиві масам настільки, наскільки вони були притаманні юрбі. Але найобдарованіші вожді мас за нашого часу все ще виростали з юрби, а не з мас^vii. У цьому відношенні біографія Гітлера читається як хрестоматійний приклад, Сталін же вийшов із конспіративного апарату більшовицької партії з його специфічною сумішшю знедолених і революціонерів. На ранній стадії гітлерівська партія, що складалася майже виключно з непристосованих, безталанних і авантюристів, справді являла собою “озброєних циганів”^viii, що були тільки зворотним боком буржуазного суспільства, і яких німецька буржуазія зуміла успішно використати у власних цілях. Фактично ж нацисти обдурили буржуазію тією ж мірою, як і фракцію Рема—Шлейхера в рейхсвері, яка теж сподівалася, що Гітлер, використовуваний ними як провокатор, або штурмові загони, використовувані для мілітаристської пропаганди й воєнізованого вишколу, діятимуть як їхні агенти й допоможуть установити військову диктатуру^ix. І ті, й інші сприймали нацистський рух із власного погляду, з позицій політичної філософії юрби^x, і недогледіли незалежної, стихійної підтримки, яку надали новим вождям юрби маси, а також не врахували справжній талант цих вождів у створенні нових форм організації. Юрба як лідер цих мас більше не була вже ні агентом буржуазії, ні чиїмось іншим, поза масами.

Те, що тоталітарні рухи залежали від простої безструктурності масового суспільства меншою мірою, ніж від особливих якостей атомізованих та індивідуалізованих мас, найлегше можна побачити, порівнюючи нацизм і більшовизм, які поставали у своїх країнах за дуже різних обставин. Щоб перетворити революційну диктатуру Леніна на цілковито тоталітарне правління, Сталіну спочатку треба було штучно створити таке атомізоване суспільство, яке для нацистів у Німеччині склалося історично.

Жовтнева революція напрочуд легко перемогла в країні, де деспотична централізована бюрократія керувала неструктурованою масою населення, якому не надавали організованості ні залишки сільських феодальних порядків, ні слабенькі, новонароджені міські капіталістичні класи. Коли Ленін говорив, що ніде у світі не було б так легко завоювати владу й настільки важко утримати її, він мав на увазі не тільки слабкість російського робітничого класу, а й атмосферу загальної соціальної анархії, яка сприяла раптовим змінам. Не маючи інтуїції вождя мас (він не був оратором і мав пристрасть прилюдно визнавати й аналізувати власні помилки всупереч правилам навіть звичайної демагогії), Ленін хапався відразу за всі можливі види диференціацій: соціальну, національну, професіональну, — щоб надати якоїсь структури населенню, і, схоже, був переконаний, що в такій стратифікації криється порятунок революції. Він узаконив анархічне експропріювання поміщиків селянськими масами й тим самим створив (уперше і, цілком імовірно, востаннє в Росії) той звільнений селянський клас, який із часів Французької революції був найміцнішою опорою західних національних держав. Він спробував посилити робітничий клас заохочуючи незалежні профспілки. Він терпів появу слабких паростків середнього класу внаслідок політики „непу” після закінчення громадянської війни. Він запроваджував подальші відмітні риси, організовуючи, а іноді й вигадуючи якомога більше національностей, розвиваючи національну самосвідомість і розуміння історичних та культурних відмінностей навіть серед найвідсталіших племен у Радянському Союзі. Здається зрозумілим, що в цих суто практичних політичних справах Ленін дотримувався своєї великої інтуїції державного діяча, а не своїх марксистських переконань В будь-якому разі, його політика свідчить, що він більше побоювався браку соціальної чи іншої структури, аніж можливого зростання відцентрових тенденцій поміж нововизволеними національностями або навіть зростання нової буржуазії з новоявлених середнього та селянського класів. Безперечно, що Ленін зазнав своєї найбільшої поразки, коли з вибухом громадянської війни верховна влада, яку він спершу планував зосередити в радах, рішуче перейшла до рук партійної бюрократії. Але навіть такий розвиток подій, трагічний для перебігу революції, не обов'язково вів до тоталітаризму. Однопартійна диктатура додавала лише ще один клас до соціального розшарування країни, що вже розпочалося, — бюрократію, яка, за словами соціалістичних критиків революції, “володіла державою як приватною власністю” (Маркс)^xi. У момент смерті Леніна шляхи були ще відкриті. Формування робітничого, селянського й середнього класів зовсім не обов'язково мало призвести до класової боротьби, характерної для європейського капіталізму. Сільське господарство ще можна було розвивати на колективній, кооперативній або приватній основі, а все народне господарство поки що зберігало свободу дотримуватися соціалістичного державно-капіталістичного чи вільно-підприємницького зразка господарювання. Жодна із цих альтернатив не зруйнувала б автоматично нову структуру країни.

Але всі ці нові класи й національності стояли на шляху Сталіна, коли він розпочав готувати країну до тоталітарного правління. Щоб витворити атомізовану й безструктурну масу, спочатку він мав знищити рештки влади рад, які, як головні органи народного представництва, ще відігравали певну роль і запобігали абсолютному правлінню партійної ієрархії. Тому він спершу підважив народні ради, зміцнюючи в них більшовицькі осередки, виключно з числа яких призначалися вищі функціонери до центральних комітетів^xii. До 1930 року останні залишки колишніх громадських інституцій зникли й були заміщені жорстко централізованою партійною бюрократією, чиї русифікаторські нахили не дуже відрізнялися від устремлінь царського режиму, за винятком того, що нові бюрократи більше не боялися загальної письменності.

Потім більшовицький уряд розпочав ліквідацію класів, з ідеологічних і пропагандистських міркувань почавши з таких, що мали якусь власність, — нового середнього класу в містах і селянства. Через поєднання чинників чисельності й власності селяни аж до тієї миті потенційно були наймогутнішим класом у Союзі, тому їх ліквідація була значно ретельнішою та жорстокішою, аніж будь-якої іншої групи населення, і здійснювалася за допомогою штучного голоду й депортації під приводом експропріації куркулів і колективізаіції. Ліквідація середнього та селянського класів відбувалася на початку 30-х років. Ті, хто не потрапив до мільйонів мертвих або мільйонів засланих на рабську працю, зрозуміли, “хто тут хазяїн”, зрозуміли, що їхнє життя та життя їхніх близьких залежить не від їхніх співгромадян, а виключно від примх влади, проти яких вони залишалися наодинці, без жодної допомоги, хоч би до якої групи їм випало належати. Точний момент, коли колективізація створила нове згуртоване спільними інтересами селянство, яке завдяки своїй чисельності й ключовому становищу в господарстві країни знову стало потенційною загрозою тоталітарному правлінню, неможливо визначити ні за статистикою, ні з документальних джерел. Але для тих, хто вміє читати тоталітарні “джерельні матеріали”, цей момент настав за два роки до смерті Сталіна, коли він запропонував розпустити колгоспи й перетворити їх на більші виробничі одиниці. Він не дожив до здійснення цього плану. Цього разу жертв було б іще більше а руйнівні наслідки для всієї економіки, можливо, були б ще катастрофічнішими, аніж за ліквідації першого селянського класу, але немає підстав сумніватися, що йому б це вдалося. Не знайдеться класу, який би не можна було стерти з лиця землі, знищивши достатню кількість його членів.

Наступний клас, який треба було ліквідувати як самостійну групу, становили робітники. Як клас вони були набагато слабші й загрожували набагато меншим опором, аніж селянство, оскільки стихійна експропріація ними фабрикантів і заводчиків під час революції, на відміну від селянської експропріації поміщиків, відразу була зведена нанівець урядом, що конфіскував фабрики у власність держави під тим приводом, що в будь-якому разі держава належить пролетаріатові. Стахановська система, схвалена на початку 30-х рр., зруйнувала рештки солідарності та класової свідомості серед робітників, по-перше, розпалюванням нещадної конкуренції, а по-друге, створенням тимчасової аристократії стахановців, соціальна дистанція якої від звичайного робітника, ясна річ, сприймалася гостріше, ніж відстань між робітниками та керівництвом. Цей процес завершився запровадженням 1938 року трудових книжок, які офіційно перетворили весь радянський робітничий клас на силу-силенну примусово працюючих.

Вершиною цих заходів стала ліквідація тієї бюрократії, яка допомагала здійснювати попередні ліквідації. Сталіну знадобилося два роки (1936-1938), щоб позбутися всієї адміністративної та військової аристократії радянського суспільства. Майже всі установи, фабрики та заводи, економічні та культурні заклади, урядові, партійні та військові управління перейшли до нових рук, коли “було зметено майже половину адміністративного персоналу, партійного та безпартійного” й ліквідовано понад 50 відсотків усіх членів партії та “принаймні ще вісім мільйонів”^xiii Запровадження ж внутрішніх паспортів, у яких кожен переїзд з міста до міста мав бути зареєстрований і санкціонований, довершило знищення партійної бюрократії як самостійного класу. За своїм правовим статусом бюрократія, як і партійні функціонери, опинилася тепер на одному рівні з робітниками: відтепер вона теж стала частиною величезної множини російської примусової робочої сили, а її становище привілейованого класу в радянському суспільстві — справою минулого. І оскільки ця велика чистка завершилася ліквідацією вищих керівників поліції (тих самих, які спершу й організовували загальну чистку), то навіть кадри ДПУ, які здійснювали терор, не могли надалі обманювати себе, що як група вони взагалі мають якусь вагу, не кажучи вже про владу.

Жодне із цих колосальних жертвоприношень людських життів не виправдовувалося raison d’etat у звичайному сенсі слова. Жодна зі знищених верств суспільства не була ворожа щодо режиму і, певно, не стала б ворожою у подальшому майбутньому. Активна організована опозиція перестала існувати до 1930 року, коли Сталін у промові на XVI з'їзді партії оголосив поза законом правий і лівий ухили всередині партії, проте навіть ці слабенькі опозиції навряд чи були здатні створити собі базу в будь-якому з існуючих класів^xiv Уже диктаторський терор (який відрізняється від тоталітарного тим, що загрожує тільки справжнім суперникам, а не безвинним громадянам, які не мають політичних поглядів) був достатньо жорстоким, щоб придушити будь-яке політичне життя, відкрите чи потаємне, ще до смерті Леніна. Втручання ззовні, яке могло б підтримати одну з невдоволених груп населення, більше не складало небезпеки, коли до початку 1930 року радянський режим був визнаний більшістю урядів та уклав торговельні й інші міжнародні угоди з багатьма країнами (але сталінський уряд не виключав такої можливості щодо всього народу; сьогодні ми знаємо, що Гітлер, якби він був звичайним завойовником, а не тоталітарним правителем-суперником, можливо, мав би надзвичайні можливості прихилити на свій бік принаймні народ України).

Якщо ліквідація класів і не мала політичного сенсу, вона, безперечно, була згубною для радянської економіки. Наслідки штучно організованого голоду 1933 року довго відчувалися по всій країні. Запровадження з 1935 р. стахановського pуxy з його довільним прискоренням особистого виробітку і цілковитою зневагою до необхідності в системі промислового виробництва погодженої колективної праці вилилося в “хаотичну незбалансованість” молодої індустрії^xv. Ліквідація бюрократії, тобто класу фабричних керівників та інженерів, остаточно позбавила промислові підприємства того невеликого досвіду і знання технологій, яких встигла набути нова російська технічна інтелігенція.

Рівність умов для всіх підвладних була однією з головних турбот деспотій і тираній з давніх-давен, і все ж таке зрівнювання недостатнє для тоталітарного правління, бо воно не зачіпає неполітичних суспільних зв'язків між підвладними, зокрема сімейних зв'язків та загальних культурних інтересів. Якщо тоталітаризм сприймає свою кінцеву мету серйозно, він повинен дійти до того, що “раз і назавжди покінчить із нейтральністю гри в шахи”, тобто з автономним існуванням будь-якої діяльності. Любителі “шахів заради шахів”, доречно порівнювані їхніми ліквідаторами з аматорами “мистецтва для мистецтва”^xvi — ще не до кінця атомізовані елементи в масовому суспільстві, повністю гетерогенна одноманітність якого є однією з найнеобхідніших умов для торжества тоталітаризму. 3 погляду тоталітарних правителів, товариство любителів “шахів заради шахів” лише до певної міри відрізняється і лише до певної міри менш небезпечне від класу фермерів, що існує заради фермерства. Гіммлер дуже влучно визначив члена СС як новий тип людини, яка за жодних обставин не займатиметься “справою заради неї самої”^xvii.

Масова атомізація в радянському суспільстві була досягнута вмілим застосуванням періодичних чисток, що незмінно передують справжнім ліквідаціям груп. Із метою зруйнувати всі соціальні та родинні зв'язки, чистки здійснюють так, щоб погрожувати однаковою долею звинуваченому і всім, хто має з ним найзвичайнісінькі стосунки, від випадкових знайомих до найближчих друзів і родичів. Наслідок цього простого й хитромудрого засобу “вини за асоціацією” той, що, як тільки людину обвинувачено, її колишні друзі відразу перетворюються на її найлютіших ворогів: щоб урятувати власну шкуру, вони пропонують інформацію та поспішають із викриттями, постачаючи неіснуючі свідчення проти обвинуваченого. Напевне, це єдиний спосіб довести їхню власну благонадійність. Заднім числом вони намагатимуться довести, що їхнє колишнє знайомство чи дружба з обвинуваченим були тільки приводом для стеження за ним з метою викриття його як саботажника, троцькіста, іноземного шпигуна чи фашиста. Якщо заслуги “вимірюються кількістю викритих вами найближчих друзів”^xviii, то зрозуміло, що елементарна обережність вимагає уникати, наскільки можливо, будь-яких дуже тісних і глибоко особистих контактів, — не задля того, щоб уберегтися від розкриття своїх потаємних думок, а щоб усунути в майже неминучому випадку майбутніх неприємностей усіх осіб, які можуть мати не тільки звичайну дрібну користь від вашого засудження, але й нездоланну потребу занапастити вас лише тому, що їхнє власне життя в небезпеці. Зрештою, саме завдяки розвитку цього засобу доостанку й до найфантастичніших крайнощів більшовицьким правителям вдалося створити атомізоване й роз'єднане суспільсіво, подібного до якого ми ніколи не бачили раніше, і події та катастрофи якого самі по собі навряд чи трапилися б.

Тоталітарні рухи — це масові організації атомізованих, ізольованих індивідів. Порівняно з усіма іншими партіями та рухами їхня найхарактерніша зовнішня риса — це вимога від своїх окремих членів тотальної, безумовної та незмінної відданості. Таку вимогу ватажки тоталітарних рухів висувають навіть ще до захоплення влади. Вона, зазвичай, передує тотальній організації країни під їхнім керівництвом і випливає із зазіхань тоталітарних ідеологій на те, що нова організація охопить у належний час увесь рід людський. Проте там, де тоталітарне правління не було підготовлене тоталітарним рухом (а на відміну від нацистської Німеччини, саме так було в Росії), рух має бути організований після цього, й умови для його розвитку треба створювати штучно, щоб тоталітарна відданість — психологічна основа для тотального панування — стала взагалі можливою. Такої відданості можна сподіватися лише від цілком ізольованої людської істоти, яка в разі відсутності будь-яких інших соціальних прихильностей — до сім'ї, друзів, колег зі служби чи навіть просто до знайомих — черпає почуття міцності свого місця у світі виключно зі своєї належності до руху, зі свого членства в партії.

Тотальна відданість можлива лише тоді, коли ідейна вірність позбавлена будь-якого конкретного змісту, з якого могли б природно постати зміни в умонастрої. Тоталітарні рухи, кожний у свій спосіб, зробили все можливе, аби позбутися партійних програм із чітко визначеним конкретним змістом, що їх вони успадкували від раніших, нетоталітарних стадій розвитку. Хоч би якою радикальною була їхня фразеологія, кожна конкретна політична мета, яка не просто проголошує претензії на світове панування, кожна політична програма, що ставить завдання точніші, аніж “ідеологічні питання історичного значення”, стає перешкодою тоталітаризму. Найвидатнішим досягненням Гітлера в організації нацистського руху, який він поступово створив із темної наволочі типово націоналістичної дрібної партії, було те, що він позбавив рух тягаря попередньої партійної програми, офіційно не змінюючи й не скасовуючи її, а просто відмовляючись говорити про неї чи обговорювати її положення, що дуже швидко застаріли через відносну скромність змісту та фразеології^xix. Завдання Сталіна в цьому аспекті, як і в інших, було набагато складнішим. Соціалістична програма більшовицької партії була набагато дошкульнішим тягарем^xx, аніж 25 пунктів економіста-аматора чи навіженого політика^xxi. Але Сталін, зрештою, після знищення фракцій у російській партії, домігся такого самого результату завдяки постійним зигзагам генеральної лінії Комуністичної партії та постійним перетлумаченням і нововживанням марксизму, що вихолостили із цього вчення будь-який зміст, бо стало неможливим надалі передбачити, який курс чи дію воно інспіруватиме. Той факт, що найдосконаліша освіченість у галузі марксизму-ленінізму жодною мірою не була дороговказом щодо політичної поведінки — що, навпаки, можна було дотримуватися лінії партії лише за умови повторення вранці проголошеного Сталіним учора ввечері — звичайно, призводив до такого самого стану умів, до такої самої зосередженої покірності, не порушуваної жодною спробою збагнути сенс власних дій, яку виражало дотепне гіммлерівське гасло для есесівців: “Моя честь зветься вірністю”^xxii.

Відсутність або ігнорування партійної програми саме по собі не обов'язково є ознакою тоталітаризму. Першим у трактуванні програм і платформ як непотрібних клаптиків паперу та скромних обіцянок, несумісних зі стилем і запалом руху, був Муссоліні з його фашистською філософією активізму та натхненністю самим історичним моментом^xxiii. Проста жадоба влади, поєднана з презирством до “балакучої” словесної передачі того, що саме вони збираються робити із цією владою, характеризує всіх вождів юрби, але не дотягує до стандартів тоталітаризму. Справжня мета фашизму зводилася тільки до захоплення влади й установлення в країні безальтернативного правління фашистської “еліти”. Тоталітаризм же ніколи не задовольняється правлінням за допомогою зовнішніх засобів, а саме держави та механізму насильства. Завдяки своїй незвичайній ідеології та ролі, призначеної їй у цьому апараті примусу, тоталітаризм винайшов засоби панування над людьми й залякування їх ізсередини. У цьому сенсі він знищує відстань між керівниками та керованими й досягає стану, за якого влада та воля до влади, як ми їх розуміємо, не відіграють жодної ролі, або в кращому випадку — другорядну роль. По суті, тоталітарний вождь є не більше й не менше як функціонером мас, які він очолює, він зовсім не є особою, котру поглинає жадання влади і котра, хоч би там що, нав'язує своє тиранічне свавілля підлеглим. Як звичайного функціонера, його можна замінити в будь-який час, і він так само залежить від “волі” мас, що їх утілює, як маси залежать від нього. Без нього масам бракувало б зовнішнього репрезентування, і вони залишалися б аморфною ордою; вождь без мас — порожнє місце. Гітлер цілком усвідомлював цю взаємозалежність, виразив її одного разу у промові перед штурмовиками: “Усім, чим ви є, ви завдячуєте мені. Усім, чим я є, я є тільки завдяки вам”^xxiv. Ми надто схильні применшувати значення таких заяв або неправильно розуміти їх у тому сенсі, що дію тут визначено в термінах віддання й виконання наказів, як це надто часто траплялося в політичній традиції та історії Заходу^xxv. Проте ця ідея завжди передбачала когось у ролі командувача, який мислить і виявляє волю, а потім нав'язує свою думку й волю бездумній і безвольній групі — переконанням, авторитетом чи насильством. Гітлер, однак, дотримувався думки, що навіть “мислення... [існує] тільки силою надання чи виконання наказів”^xxvi, тим самим навіть теоретично усуваючи відмінність між мисленням і дією, з одного боку, та між правителями і керованими — з другого.

Ані націонал-соціалізм, ані більшовизм ніколи не проголошували нової форми правління і не стверджували, наче із захопленням влади та контролем над державним механізмом їхньої мети досягнуто. Їхня ідея панування була чимось таким, чого ні держава, ні звичайний апарат насильства ніколи не зможуть домогтися, а зможе тільки постійно підтримуваний рух, а саме — досягти сталого панування над кожним окремим індивідуумом у всіх до єдиного аспектах життя^xxvii. Насильницьке захоплення влади — не мета, а лише засіб для досягнення мети, і захоплення влади в будь-якій даній країні — це лише сприятлива перехідна стадія, але ніколи не кінець руху. Практична мета руху — організувати якомога більше людей і підтримувати їх у русі. Політичної мети, що стала б кінцевою метою руху, просто не існує.