16. Т. Мор «Утопія»

З усіх літературних і політичних творів Мора найбільше значення має «Утопія» (опублікована в 1516 році ), причому ця книга зберегла своє значення для нашого часу — не тільки як талановитий роман, але і як геніальний за своїм задумом твір соціалістичної думки. Літературні джерела «Утопії» — твори Платона («Держава», «Критій», «Тімей»), до деякої міри твори Чосера, Ленгленда і політичні балади. 

«Утопія» ділиться на дві частини, мало схожі за змістом, але логічно невіддільні одна від одної. Перша частина твору Мора — літературно-політичний памфлет; тут найбільш сильний момент — критика сучасних йому суспільно-політичних порядків: він бичує «криваве» законодавство про робітників, виступає проти смертної кари і пристрасно нападає на королівський деспотизм і політику воєн, гостро висміює дармоїдство і розпусту духовенства. У другій частині знову позначаються гуманістичні тенденції Мора. На чолі держави Мор ставив «мудрого» монарха, допускаючи для чорних робіт рабів; він багато говорить про грецьку філософію, зокрема про Платона, самі герої «Утопії». Але в описі соціально-економічного ладу своєї вигаданої країни Мор дає ключові для розуміння його позиції положення. Перш за все в «Утопії» скасована приватна власність, знищена всяка експлуатація. Замість неї встановлюється усуспільнене виробництво. Це великий крок вперед, оскільки у попередніх соціалістичних письменників соціалізм носив споживчий характер. Праця є обов'язковою в «Утопії» для всіх. В «Утопії» панує ручна праця, хоча вона і триває лише 6 годин на день і не є виснажливою. Мор нічого не говорить про розвиток техніки. У зв'язку з характером виробництва обмін в державі Мора відсутній, немає також і грошей, вони існують лише для торгівельних зносин з іншими країнами, причому торгівля є державною монополією. Розподіл продуктів в «Утопії» ведеться за потребами, без будь-яких твердих обмежень. Державний лад утопійців незважаючи на наявність короля — повна демократія: всі посади — виборні і можуть бути зайняті всіма, але, як і личить гуманісту, Мор надає інтелігенції керівну роль. Жінки користуються повноправністю. До всіх релігій в «Утопії» ставлення толерантне, і заборонений тільки атеїзм, за прихильність якому позбавляли права громадянства. У ставленні до релігії Мор займає проміжне положення між людьми релігійного і скептичного світогляду, але в питаннях суспільства і держави він — чистий раціоналіст. 

Уто́пія (грец. ού + τόπος — «місце, якого немає») — фантазія, вимисел, мрія, що не збудеться. Поняття «утопія» вперше з'явилось у творі Томаса Мора «Утопія» (так в його творі називався острів, на якому було створено ідеальне суспільство). Сьогодні «утопія» — літературнийжанр, наближений до наукової фантастики. Для нього характерне те, що автор має неабияку переконаність в бездоганності проголошеної ним ідеї.

17. Ф. Бекон. «Нова Атлантида»

Твір Ф. Бекона «Нова Атлантида» можна одночасно назвати і утопією, і антиутопією. Утопічним він є тому, що побудова «іде­ального суспільства» засобами одного лише розуму (науки та техніки), як мріяв Ф. Бекон, без відповідних соціальних зру­шень є справою неможливою. «Нова Атлантида» Ф. Бекона є продовженням утопії платонівської «Держави», відродженням мрій великого античного мислителя на матеріалі нових соці­альних відносин та життєвих реалій. Як писав Л. Воробйов,«ра­бовласник Платон» воскресає частиною свого єства у «буржуа Ф. Беконі». Водночас цей твір є антиутопією, оскільки не тіль­ки не продовжує «соціалістичний ідеал» Т. Мора та Т. Кампанелли, а й безпосередньо заперечує його. Приватна власність У Ф. Бекона залишається непорушною, натомість попередники Утопічного соціалізму та комунізму говорили про ліквідацію, Руйнування, усуспільнення її. Описуючи життя на острові Бенсалеме, Ф. Бекон одночасно з фантазією прогнозував реальні перспективи та напрямки роз­витку виробництва, соціальних відносин, правової системи, сім'ї, моралі, виховання. Мешканці «Будинку Соломона» ґрунтують своє виробництво на досконалому вивченні природи. Тут усе підпорядковано розумові. Люди, озброєні розумом, нау­ками та технікою, видобувають руду для виготовлення металів з наперед заданими властивостями, застосовують складні меха­нізми для виробництва енергії, використовують силу вітру, во­доспадів, сонячну енергію, конструюють підводні човни та лі­тальні апарати, користуються різноманітними добривами у сіль­ському господарстві, вирощують нові сорти рослин і нові види тварин. Вони піклуються про здоров'я, виховання, моральність громадян, стежать за дотриманням законів. «Нову Атлантиду» Ф. Бекона можна назвати твором науко­во-фантастичного жанру. Цей твір містить у собі цілий каскад науково-технічних ідей. І що цікаво, майже всі вони згодом були зреалізовані на практиці. Реалізм утопії Ф. Бекона полягає в тому, що вона започатко­вує тенденцію поєднання наук про природу з практикою, роз­гляд науки та техніки як засобів поліпшення життя. Знати, щоб володіти силами природи й підпорядковувати їх волі та інте­ресам людини. — таким є гасло доби. Проте, як слушно зазначає В. Асмус, це гасло «випереджало реальні можливості. Щоб дій­сно змусити сили природи служити людині, потрібні були не тільки нагромадження знань, а й насамперед глибока перебудо­ва всього панівного світогляду, впровадження нових методів дослідження та відмова від фантастичних вірувань у чудеса та у залежність явищ природи від надприродних сил та сутностей» (Асмус В.Ф. Декарт. — М., 1955. — С. 5). Одним із перших цією проблемою зайнявся французький вчений і філософ Рене Декарт.

18. Макбет.

В 1603 році померла королева Єлизавета, на престол – Іаков І, син шотландської королеви Марії Стюарт. Щоб закріпити свій абсолютизм, новий монарх вирішує взяти під контроль театри. Товариство *слуг лорда-камергера*, до якої належав Шекспір удостоїлося великої честі, і перейменувалося на *слуг его королевского величества*

У 1605 році – поставлена п’єса *Эй, на восток!* , в якій побачили насміх над шотландцями, авторів п’єси було посаджено в тюрму. Товариство слуг его королевского величества* вирішує, що вони лише виграють, якщо поставлять п’єсу на шотландську тему. Автором стає Шекспір. *Макбет* одна з най похмуріших з усіх трагедій Шекспіра. Адже ми тут бачимо повну моральну загибель людини. Макбет постає перед нами, як втілення людської міцності. У нього є сила і мужність. Проте у душі у нього черв’як честолюбства. Чим більше він отримує тим більше він хоче. Трагедія Макбета в тому, що він стає на шлях злочинів, які оскверняють його душу. І він все глибше тоне в цій нелюдянності. Нечесно вбивши одного, Макбет здійснив моральне вбивство. І одне вбивство тягне за собою інші. Леді Макбет багато в чому подібна своєму чоловікові. Так само як і Макбет вона живе лише для себе. Їй важливо в Макбеті можливість піднятися і підняти заодно її саму. Моральності ця жінка позбавлена. І якщо Макбет розуміє злочинність своїх вчинків, то для Леді Макбет таких перепон немає.

Сонети

Сонет — вірш з 14 рядків. У англійській традиції, в основі якої лежать передусім сонети Шекспіра, прийнята таке римування: abab cdcd efef gg, тобто три катрени на перехресні рими, і один двовірш (тип, введений поетом графом Сурреєм, страченим при Генріху VIII).

Всього Шекспіром було написано 154 сонети, і більша їхня частина була створена в 1592—1599 роках. Вперше вони були надруковані без відома автора в 1609 році. Два з них були надруковані ще в 1599 році в збірці «Пристрасний пілігрим». Це сонети 138 і 144.

Весь цикл сонетів розпадається на окремі тематичні групи:

Сонети, присвячені другу: 1—126

Оспівування друга: 1—26

Випробування дружби: 27—99

Гіркота розлуки: 27—32

Перше розчарування в другові: 33—42

Туга і побоювання: 43—55

Зростаюче відчуження і меланхолія: 56—75

Суперництво і ревнощі до інших поетів: 76—96

«Зима» розлуки: 97—99

Торжество відновленої дружби: 100—126

Сонети, присвячені смуглявій коханці: 127—152

Висновок — радість і краса любові: 153

Центральними образами стає темноволоса красуня, друг і сам Шекспір.

Шекспір називає свою пристрасть *уродливім недугом*, намагається намалювати реальний вигляд жінки * Не белоснежна плеч открытых кожа, И черной проволоко й вьется прядь*. В сонетах Шекспіра багато антитез, суспільні протиріччя. Також в сонетах оспівується велич людини, яка завдяки своїм духовним пошукам і постійному творчому паланню може досягнути безсмертя.

19.Джон Донн (англ. John Donne, произносится Дан, 21 января 1572, Лондон — 31 марта 1631) — английский поэт и проповедник, настоятель лондонского собора Святого Павла, крупнейший представитель литературы английского барокко («метафизическая школа»). Автор ряда любовных стихов, элегий, сонетов, эпиграмм, а также религиозных проповедей. С переводов Донна на русский язык начал свою литературную карьеру нобелевский лауреат Иосиф Бродский.

Поэзия

Для лирики Донна характерны изощрённость, усложнённый синтаксис, образность, игра на контрастах, многозначность. Его стихи адресованы подготовленному читателю, способному совершить определённое интеллектуальное усилие для их понимания. Первыми произведениями Донна стали сатирические стихи на современное английское общество. Сатира I датируется 1593 годом. Пять сатир имели хождение в рукописных списках под наименованием «Книга сатир Донна». Донн отверг елизаветинскую традицию высокого поэтического слога; намеренно снижая стиль, он сближает свои произведения с сатирой Ренессанса. Стихотворные произведения созданы в новаторской для поэзии того периода форме драматического монолога.

С точки зрения изучения эволюции убеждений Донна интересна Сатира III (1593 или 94), посвящённая вопросам религии. Лирический герой сатиры не находит истины ни в одной из земных церквей. По мнению биографов, уже в 90-е годы Донн сомневался в положениях католической доктрины.

Любовные элегии Донна во многом полемизируют с произведениями современных ему поэтов-петраркистов, находившихся в плену отработанных шаблонов. Пародируя, Донн в то же время переосмысливает традиции Петрарки, создавая свой собственный вариант петраркизма.

По обычаю того времени Донн много писал на заказ для своих друзей и покровителей. Таковы две поэмы «Первая годовщина» или «Анатомия мира» (An Anatomy of the World, 1611) и «Вторая годовщина» (1612), посвящённые памяти Элизабет, дочери Роберта Друри. Произведения «на случай» стали серьёзным размышлением о распаде мира, разрушенной гармонии, потери связи между человеком (микрокосмом) и вселенной (макрокосмом), противопоставлении земного и небесного, воплощённого в идеализированном образе умершей девушки.

Одной из вершин творчества Донна считаются циклы сонетов La Corona (ок. 1607—1609) и «Благочестивые размышления» (иначе «Благочестивые сонеты»). Итальянское название первого цикла указывает на связь с распространённым в эпоху Ренессанса «венком сонетов». Наименование цикла, возможно, также библейская реминисценция: тленный «венок гордости» противопоставляется «венцу праведных». Каждый из семи сонетов La Corona посвящён одному из событий евангельской истории.

«Благочестивые сонеты» — 19 сонетов, 16 из которых написаны в 1609—1611 гг., последние 3 — после 1617 г. Тема этого цикла — осознание человеком неизбежности смерти, преодоление страха смерти и обретение им бессмертия.

Страстный драматизм поэтических произведений Донна в более поздние годы уступил спокойной уравновешенности. В последние годы жизни, поглощённый проповеднической деятельностью, Донн почти оставляет поэзию.