Шпоры заруба 11,24, 37,50

п.с. Если кто-то что-то найдёт по вопросам №11 и №24 – кидайте.

№ 11 Розкрийте поняття «середньовічна антропологія»: людина земна і людина небесна. Наведіть приклади реалізації цих уявлень в літературі.

Середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну. Узи, що включають індивіда у “справжні” (священні) спільноти (такою є насамперед церква), мають винятково духовний характер. Все ж “земне”, “світське” – держава та інші інституції – набувають характеристик “справжнього існування” лише отримуючи санкцію “божественного буття” – благословення церкви.

Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином “двоїстого” буття. Перш за все – це “справжній” (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи “твариною” (створеною Богом) істотою, належала до цього світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачились як принципово “непорівнянні”, то необхідність його співставлення породжувала нераціональні, а то й над раціональні містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх “контактів”.

Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема вчені про первородну гріховність людини і шляхи її подолання (“спасіння”). Таке “спасіння” неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. “Спасіння” можливе лише через посередника, який “чудесним способом” поєднує в собі непримиримі протилежності: небесного (божественного) і земного (людського). Таким чином посередником виступає Христос – “Син Божий і людський”, який є однією з іпостасей божественної триєдності (Трійці) і водночас живою людиною, що живе і страждає людський життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.

№ 24 Вкажіть та прокоментуйте магістральний сюжет архаїчного епосу.

Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком.

Магістральний сюжет ми можемо побачити в романах Кретьєна де Труа. Його можна сформулювати так: «...молодий герой-лицар у пошуках моральної гармонії».

№ 37 Опишіть специфіку жанру фабліо, його функції та визначені цим особливості форми.

Фабліо – старофранцузький жанр оповідання у віршах. Фабліо виникли як пародійні твори, напротивагу “серйозним” лицарським романам та епосам. Особливою рисою фабліо є наявність висновку-моралі у вигляді приповідки чи просто дотепного зауваження. Типові сюжети фабліо: жіноча невірність, життя повій та звідниць, недостойна поведінка ченців та священиків. Типовими є образи спритного селянина, обманутого ревнивого чоловіка, бродячого ченця, часом трапляються й образи міщан, іноді лицарів, навіть апостолів й самого бога.

Особлива гумористичність й фривольність відрізняє фабліо від інших споріднених жанрів середньовічної літератури: від пісень, що мали ліричний, ледь не інтимний характер і, певна річ, співалися, від "ді"— оповідей на будь-які теми, від середньовічних лицарських романів, що вирізнялися більшим об'ємом, складнішою структурою, а також певною патетичністю й "серйозністю", від "ле" — оповідей сентиментального, піднесеного характеру з елементами химерної прози.

Перші фабліо з’явилися в середині XII століття. Особливого розквіту жанр набув у XIII-XIV століттях у Північній Франції. Авторами фабліо були переважно жонглери, але й представники інших прошарків, зокрема кліру, Серед відомих авторів фабліо були Рютбеф, Готьє Довгий, Гюон ле Руа.

№ 50 Розкрийте алегоричні та символічні образи в «Романі про троянду»

«Роман про Троянду» інтерпретувався як духовна алегорія, в якій троянда, священна квітка розенкрейцерів, була емблемою Христа.

Алегорична структура роману включає в себе всі зазначені типи алегоричній образності: психологічний (переважаючий в першій частині роману), сатиричний та науково-філософський алегоризм. У ролі алегорій виступають в романі абстрактні ідеї і поняття (Краса, Удавання, Розум, Природа і т. д.) і численні міфологічні образи (Амур, Венера, Фортуна)

Сад насолод – це збірне поняття, буквальне прочитання цього образу передбачає розкриття ідеї куртуазності, втілення інтимності й приватності. Стіна, яка оточувала замкові сади, ховала від чужих очей таємно закоханих, оберігала їхні таємниці. З другого боку, сад розглядався як своєрідний театр, де прекрасні дами і галантні кавалери розігрували ролі спокусників і спокусниць. Сад як символ був уособленням радості буття і краси природи, гармонії і порядку. Сад символізує втрачений рай, місце де людина знаходить притулок від тривог і небезпек зовнішнього світу.

Шлях до Рози символізує в романі шлях до любові і разом з тим до самопізнання та гармонії: герой осягає людську природу в численних дискусіях з алегоричними персонажами.

Венера ж втілює в Романі стихію плотської чуттєвої пристрасті. Недарма наскрізний подібний мотив усього роману - Венера на ложе любові, де ревнивий Вулкан застає її в обіймах доблесного Марса. З образом Венери пов'язаний і алегоричний мотив любовного підкорення неживих статуй, який двічі повторюється у фіналі роману.

Всіма ними керує Ревнощі - алегоричне втілення головної сили, ворожої любові. З контексту роману виявляється, що Ревнощі означає головним чином прагнення до єдиновладно володіння красою і благом, небажання поділитися ним з іншим.

Антагоністами в цій частині роману виступають Розум і Природа, втілюють дві протилежні концепції людини і буття. Їх промови в певній мірі симетричні. Дама Розум з'являється як перша наставниця, і її проповіді герой відкидає. А Природа у фіналі роману остаточно наставляє героя на вірний шлях.

У фіналі роману найбільш значущою виявляється алегорична постать Природи, протиставлена ​​ідеї Розуму. Трактування Природи в "Романі про Розу" відображає особливості середньовічного світогляду. Природи виступає як служниця Бога, як його улюблене дітіще.