shpargalki_po_filosofii

25. Соціокультурні передумови і джерела виникнення і становлення марксистської філософії. Історична доля марксизму. Марксистська філософія сформувалась на багатому ґрунті попередніх філософських систем. Марксистська філософія виникла як складова широкого вчення – марксизму, до складу якого, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства – політекономія і теорія соціально-політичного розвитку (науковий комунізм). Велику роль у формуванні марксистсько-філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства. Особливе місце тут належить трьом великим науковим відкриттям (закон збереження і перетворення енергії; клітинна теорія живої речовини; про еволюційний розвиток живої природи) першої половини 19 ст., які дали можливість зробити ряд нових філософських висновків, які сприяли утвердженню діалектичного способу мислення. Закони збереження і перетворення речовини стали науковою основою для філософських висновків про нестворюванність і незнищуванність матерії та руху, єдність різноманітних форм руху, їх взаємодію і взаємоперехід. Клітинна теорія живої речовини дозволила зробити філософський висновок про єдність усіх живих організмів і про те, що основою цієї єдності є клітина. У філософському аспекті набула належної аргументації ідея безперервності еволюції органічного світу, закономірності виникнення людини як найвищого прояву природи. Великий вплив на формування філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха. Німецька класика виступила теоретичною основою нового філософського світобачення. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників. Філософія марксизму зосереджує увагу на тому, що є спільним для природної і соціальної дійсності, людського мислення, процесу пізнання, що об’єднує ці сфери, досліджує найзагальніші закономірності їхнього розвитку. Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмету філософії також людину, практику, відношення "людина - світ". У праці "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної нім. Ф." Ф.Енгельс висуває ідею, що основним питанням філософії є відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше – свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність); 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об’єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаваність). Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика – матеріалістичною.

26. Провідні ідеї, характерні риси і основні проблеми діалектико-матеріалістичної філософії. Вищою формою діалектики є її марксистська модель. Досліджуючи та матеріалістично обробляючи ідеалістичну діалектику Гегеля, К.Маркс звільнив її від ідеалізму та елементів містики. Для марксистської діалектики характерними є об’єктивність розглядання явищ, прагнення осягнути річ саму пособі, такою яка вона є, у сукупності її багатоманітних відношень до інших речей. Особливостями марксистської діалектики є: створення єдиного філософського вчення діалектико-матеріалістичного методу, створення матеріалістичного розуміння історії. Раніше історія та суспільство мати ідеалістичне тлумачення. Із усіх суспільних відносин виділили головне – трудові відносини. Суспільство є сукупністю суспільних відносин, діяльності людей. Найбільш яскраво ці принципи виявляються у вченні про об’єктивну і суб’єктивну діалектику. Об’єктивна діалектика це рух і розвиток у матеріальному світі, як у єдиному зв’язаному цілому. Вона не залежить ні від свідомості людини, ні від свідомості людства. Суб’єктивна діалектика або діалектичне мислення це рух і розвиток думок, понять, які відображають у свідомості об’єктивну діалектику. Суб’єктивність діалектики мислення головним чином полягає у тому, що вона існує лише в голові людини (суб’єкта), у формах людського мислення – поняттях, судженням, умовиводах. Суб’єктивна діалектика залежить від об’єктивної, а об’єктивна не залежить від суб’єктивної. Суб’єктивна діалектика є відображенням об’єктивної в такій мірі наскільки вона співпадає з нею за змістом. За марксистською діалектикою предметом діалектики, як науки є всезагальні об’єктивні принципи і закони розвитку матеріального світу. Оскільки об’єктивна діалектика складає зміст суб’єктивної, то її основні закони та категорії є одночасно законами та категоріями як буття так і пізнання. Елементами діалектики є ідеї, принципи, закони та категорії пов’язані між собою різноманітними способами. Центральною ідеєю діалектики є судження про єдність і боротьбу протилежностей всього існуючого. Діалектика вивчає тотожні протилежності та їх перетворення одна в одну. Діалектика навчає людський розум розглядати протилежності як живі, умовні, рухливі і як такі, що перетворюються одна в одну. Діалектичний матеріалізм вперше поширив матеріальне розуміння не на природу, а на суспільство, що мало значний вплив на розвиток історичного процесу.

27. Провідні ідеї, специфічні риси і основні проблеми філософії ірраціоналізму (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше): порівняльний аналіз. Ірраціоналізм – філософське вчення за яким основні життєві функції відбуваються без втручання інтелекту, а розум і свідомість відіграють суто технічну роль. Видатний представник цього напряму А.Шопенгауер народився в заможній сім'ї в Німеччині. Шопенгауер виходить з того, що кантівському терміну "явище" протиставляє термін "уявлення", який охоплює все, що дано нам в чуттєвому сприйнятті. Світ існує тільки як уявлення. Матеріальний світ - не що інше, як світ явищ, і його вивчає наука. Він вважав, що наукове світорозуміння ілюзорне, класична філософія - "шарлатанство". На думку Шопенгауера, помилкою всіх філософів було те, що основним і первинним моментом душі, тобто внутрішнім, духовним життям людини вони вважали мислення і висували його на перший план. Отже, об’єктивному пізнанню протиставляється ірраціональне пізнання, яке вводить у недосяжний іншим чином світ. Кожне поняття, думка - лише абстракція. Основною рисою вчення Шопенгауера є відокремлення волі від пізнання. Воля первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, незалежним від волі. Кожний організм, у тому числі і людське життя, є нічим іншим, як розкриттям волі. Кожний вчинок є егоїстичним: "Я" і "егоїзм" - це одне і те ж, вони тотожні: якщо зникне останній, не буде і першого. Шопенгауер розрізняє два види егоїзму: один, який хоче власного добра, і другий – гіпертрофований, злостивий, який хоче чужого горя. Складовою частиною "трагічної діалектики" Шопенгауера є поняття вини Світової Волі. Виникнення Всесвіту і життя в ньому - це стихійно неусвідомлене, а потім усвідомлене гріхопадіння, і тільки частково воно виправдовується стражданнями, що випали на долю тих, хто живе в світі. Вихід мислитель вбачає в тому, що люди повинні спрямувати притаманну їм життєву енергію як проти самої цієї енергії, так і проти її джерела - Світової Волі. Духовний аристократизм Ф. Ніцше переходить у проповіді, "надлюдини", вчення про життя як ірраціональне становлення, порив, волю. Основні його праці: "По той бік добра і зла", "Так сказав Заратустра", "Антихристиянин". Центральним поняттям ніцшеанства є "воля до влади" як найбільш значний критерій кожного типу поведінки, кожного суспільного явища. "Життя, - стверджує Ніцше, - прагне до максимуму почуття влади". Якщо у Шопенгауера Воля є основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-морального відтінку. „Воля до влади" - основа права сильного. Це вище всіх моральних, релігійних та інших нормативних настанов. Для Ніцше не існує поняття вчителів і учнів. Він вважає, що кожен повинен йти своєю дорогою, інакше він не створить свого єдиного життя. Перетворюючи в реальність чиїсь настанови і пророцтва, ідеї і теорії, людина не може стати нічим іншим, як рабом обставин, доктрин, і ідеологій. З "волі до влади" Ніцше виводить усі основи моралі. Він стверджує, що мораль визначальними поняттями якої є поняття добра і зла, виникає як наслідок почуття зверхності одних людей над іншими. Ніцше вважає, що іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини, і тому необхідно провести переоцінку цінностей з метою відродження "моралі пануючих", яка має ґрунтуватися на таких принципах: 1) єдиною безумовною цінністю є "цінність життя"; 2) існує природна нерівність людей, пов’язана з життєвими силами і "волею до влади"; 3) сильна людина вільна від моральних обов'язків і не зв'язана ніякими моральними обіцянками. Всім цим вимогам, згідно з Ніцше, відповідає суб'єкт моралі пануючих - "надлюдина". Це найбільш суперечливе поняття в етиці Ніцше. З одного боку, ці люди у ставленні одні до одних стримані, горді, приємні. З іншого боку, у ставленні до "чужих" вони не відрізняються від звірів, бо звільнені від моральних обов'язків і керуються в своїх діях інстинктами. Зовнішня особливість "надлюдини" полягає у "вродженому благородстві", "аристократичності". Володарем влади "надлюдина" стає не в силу вродженої приналежності до певного класу чи стану, а як обранець самої природи. Його "надлюдина" це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості. Проте не слід однозначно і обмежено тлумачити вчення Ніцше, якому притаманна надзвичайна широта культури, чесність, відкритість, щирість морально-інтелектуального пошуку, глибина думки. У теорії Ніцше чимало суперечностей і випадів проти демократії, але Ніцше не випадково остерігався і зневажав ницу людину, котра живе якимись догматами, традиціями і жадобою влади, людину, маленьку і сіру, слабку і боягузливу, бо добре розумів, що загибель і зруйнування суспільства може спричинити саме така людина, яка одержала владу і можливість керувати людськими долями.

28. Виникнення позитивізму, основні етапи його розвитку. Вчення О.Конта про три стадії у розвитку пізнання. Класифікація наук за Контом. 3начне місце в розробці нової методології наукового пізнання належить позитивізму - означає заклик до філософів відмовитися від метафізичних абстракцій і звернутися до позитивного знання. Виник в 30 - 40-і рр. XIX ст. у Франції і його родоначальником вважається О.Конт, який вважав, що відкрив "закон трьох стадій" соціального та інтелектуального розвитку: теологічної, метафізичної та позитивної. Теологічна стадія характеризується пануванням фікцій, які не мають доказів. Це "католицький і феодальний режими. Метафізичний стан характеризується підвищеною увагою до сутності, до абстрактних понять, які приймаються за реальність. Це період революційних криз, період критики існуючого, період "анархії думок". На позитивній стадії знання базуються на спостережених фактах, на точній оцінці реальності. Саме тут здійснюється "позитивний синтез" різних позицій, "синтез анархії". Звідси О. Конт формулює основний висновок позитивізму: вчений повинен обмежуватися лише описом власних відчуттів. Закони, поняття, які формулюються на основі відчуттів - лише зручний спосіб їх описання. Вони не мають ніякого відношення до об'єктивного світу, а якщо і мають, то ми ніколи не зможемо цього перевірити. Конт запропонував принцип розподілу наук залежно від їх предмету, характеру, змісту. Таким чином можна виділити такі науки: математику, астрономію, фізику, хімію, фізіологію, соціологію, мораль. До "першого" позитивізму належить філософія Д.С. Мілля, Г.Спенсера. Завдання філософії вони вбачали в систематизації і узагальненні спеціально-наукового знання. У другій половині XIX ст. формується "другий" позитивізм, або емпіріокритицизм - філософія критичного досвіду. Друге покоління називають махістами або емпіріокритиками. Видатний представник емпіріокритицизму Е.Мах австрійський фізик і філософ. Мах вважав, що в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу, відчуття. Вони об'єднані між собою найрізноманітнішим чином, а з ними пов'язані настрої, почуття, вияви волі. Виходячи з цього, Мах намагався переосмислити основні категорії науки. Такі поняття, як сила, маса, простір, час, причинність і т. п., він вважав визначеннями комплексів відчуттів та їх функціональних зв'язків, які відповідають певним органам, сформованим відповідно до біологічних потреб. Пізнання людини підкоряється принципу "економії мислення". Мета науки - "чистий опис" фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка. "Третя" історична форма позитивізму виникає в 20-х рр. XX ст. і одержує назву неопозитивізму. Його представники М. Шлік, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Б. Рассел, А. Тарський і Я. Лукасевич. Неопозитивізм складається з ряду філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є "логічний позитивізм", що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка. На думку представників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона не змістовна наука про яку-небудь реальність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування. Завдання філософії вбачається в логічному аналізі наукових висловлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань. Тому філософія повніша розробити принципи перевірки них висловлювані, у відповідності з досвідом людини. Неопозитивісти вважають, що потрібно говорити тільки про те, що можна безпосередньо спостерігати, тобто про факти. Важливе поняття неопозитивізму – конвенція - закони, категорії мисляться, як результат договору між вченими, результат згоди, а об'єктивна істина - псевдопроблема. "Четверта" історична форма позитивізму – постпозитивізм (К.Поппер, Т.Кун). Постпозитивізм - це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають в зв'язку із розвитком наукового знання. В постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає розуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, їх цікавлять проблеми: як виникає нова теорія? як вона домагається визнання? чи можливе розуміння, комунікація між прихильниками альтернативних теорій? Позитивізм еволюціонував в напрямі від аналізу мови науки до аналізу буденного мови і від заперечення філософії до використання аналітичного методу для змістовного аналізу філософських проблем, до розробки, наприклад, методів моделювання, системно-структурного аналізу і ін. Ця філософська течія і понині має значний вплив на розвиток філософської думки.

29. Проблема буття людини у філософії екзистенціалізму. Екзистенціалізм - філософська течія XX ст., яка висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття, що немає адекватного вираження мовою понять. Витоки сучасного екзистенціалізму пов'язані з іменем датського філософа С. К'єркегора. К'єркегор стверджує, що екзистенція є те, що завжди вислизає від понять. Звідси висновок, що наукові методи непридатні для самопізнання людини і наука не може запропонувати адекватних засобів. Екзiстенцiалiзм прагне зрозумiти буття, перебороти психологiзм i розкрити онтологiчний змiст переживання. Основне означення буття, тобто нашого власного буття (так званої екзiстенцiї) є незамкненiсть, вiдкритiсть. За екзистенціалізмом, задача філософії – займатися не проблемами науки, а питаннями суто людського буття (існування). Людина крім своєї волі покинена в цей світ, в свою долю, і вона живе в чужому їй світі; її буття з всіх сторін оточене таємничими знаками, символами. Життя глибоко ірраціональне, страждання в будь-якій формі переважає в ній. Страх – найважливіше поняття філософії екзистенціалізму. Людину щокроку підстерігають прикрощі. Під маскою “один для одного” люди діють один проти одного. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живе передусім емоціями: на все навколишнє вона реагує не тільки теоретично або інтелектуально, але передусім емоційно. Велике місце в екзистенціалізмі займає проблема свободи, що визначається як вибір людиною самого себе: людина така, якою вона себе вільно вибирає. Свобода трактується в екзистенціалізмі (наприклад, у Сартра) в дусі повного індетермінізму, тобто поза всякою закономірністю і причинною залежністю. Вона не терпить ні причини, ні основи. Внаслідок цього свобода передбачає незалежність теперішнього часу від минулого, а майбутнього від теперішнього часу. Сучасний екзистенціалізм як система світогляду незалежно від релігійної або атеїстичної орієнтації окремих його представників немислимий без психології катастрофи, відчуття кризи. Вихід з кризи екзистенціалісти шукають в індивідуальному житті, в обмеженні спілкування вузьким колом “духовної аристократії”. Релігійне крило екзистенціалістів шукає подолання трагізму індивідуального існування в містичному спілкуванні з богом. Екзистенціалізм все буття сущого зводить до його осмислення навколо буття особистості, а її життя – до переживання цього буття. “Екзистенція” (існування) виражає одиничність, унікальність життя кожної людини: її індивідуальну долю, таємні глибини її “я”. Питання про те, “бути або не бути самим собою”, неодмінно встає перед кожною інтелектуально і етично розвиненою людиною, що свідчить про високий рівень самосвідомості.

30. Ідея несвідомого у класичному психоаналізі З.Фрейда. Структура психіки людини за Фрейдом. Еволюція ідеї несвідомого у неофрейдизмі (К.Г.Юнг, Е.Фромм). З.Ф. – австрійський лікар психопатолог, психіатр, основоположник психоаналізу. Основні ідеї викладені в працях „По той бік принципу задоволення”, „Я і Воно”, „Масова психологія і аналіз людського Я”. Досліджуючи характер і причини неврозів, Ф. виявив область людської психіки, що має важливе значення для життєдіяльності людини – несвідоме. За Ф. несвідомі багато наших бажань та прагнень. Досить часто несвідоме проявляється назовні в гіпнотичних станах, сновидіннях, в будь-яких фактах нашої поведінки (обмовках, неправильних рухах, описках). За Ф. психіка людини є взаємодією трьох рівнів: несвідомого, предсвідомого, свідомого. Несвідоме він вважав центральним компонентом, що відповідає суті людської психіки, а свідоме – лише особливою інтуїцією надбудовою над несвідомим. Ф. створив триелементну модель особистості. „Воно” – глибинний шар несвідомого потягу, основа діяльності індивідів, „Я” - сфера свідомого, посередник між „Воно” і „зовнішнім світом”, природними і соціальними інститутами. „Зверх - Я” внутрішньо особова совість, що виникає як посередник між „Воно” і „Я” за рахунок постійно виникаючого конфлікту між ними. „Зверх - Я” є ніби вищою істотою в людині. Це внутрішньо засвоєні індивідом соціально значущі норми та заповіді, соціальні заборони батьків, авторитетів. Глибинний шар людської психіки, за Ф. функціонує на основі природних інстинктів, „первинних потягів” з метою отримання найбільшого задоволення. Безпосередньо сексуальний потяг Ф спочатку розглядав як основу первинних потягів. Пізніше він його замінює поняттям „лібідо”, яке осягає всі сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до батьківщини. Наостанок він висунув гіпотезу, що діяльність людини зумовлена наявністю біологічних і соціальних потягів, де домінуючу роль відіграють „інстинкт життя” – ерос та „інстинкт смерті” – танатос. Оскільки в задоволені своїх пристрастей індивід стикається із зовнішньою реальністю, яка протистоїть у вигляді „Воно”, в ньому виділяється „Я”, яке прагне подолати несвідомі потяги і спрямувати їх в русло соціально одобреної поведінки за допомогою „Зверх – Я”. Ф не абсолютизував силу несвідомого. Він вважав, що людина може оволодіти своїми інстинктами, пристрастями та керувати ними в реальному житті. Завданням психоаналізу на думку Ф, полягає в переведенні несвідомого матеріалу людської психіки в область свідомості та підкорити його своїм цілям. Одним із впливових напрямків сучасної психології є неофрейдизм. На його становлення великий вплив мали ідеї К.Юнга, А.Адлера, Е.Фромма. Юнг критикував вчення Фрейда та створив свою аналітичну психологію. За Юнгом несвідоме це не лише суб’єктивне і індивідуальне, а й колективне несвідоме. Юнг розрізняв такі архетипи колективного несвідомого: психічне співвідношення інстинктів, спонтанне породження образів, чистий формоутворюючий елемент сприйняття. Аналізуючи форми взаємодії компонентів психіки Юнг виділив: розчинення особистого елементу психіки в колективному несвідомому (східна релігія); експансія „Я”, придушення колективного несвідомого (європейські релігії). Е. Фромм перетворив психоаналіз Фрейда в соціальну філософію. В центрі соціально-філософської теорії Фромма лежить психологічна модель людини, розвиток як результат пристосування людини до конкретної соціально-економічної ситуації. Основною ідеєю Фромма є створення ідеального суспільства, в якому спрямованість на володіння змінюється спрямованістю на буття. Функцією нового суспільства є створення людини, характер якої визначається відмовою від власності заради буття, вищою метою життя є всебічний розвиток та відмова від експлуатації. Історичні зміни за Фроммом, це результат протиріччя між людськими потребами і можливостями їх задоволення в конкретному суспільстві. Соціальну перспективу здатні розкрити люди з ідеями гуманізму, їх функція – просвітництво.

31. Провідні ідеї, специфічні риси і основні проблеми філософської концепції Г.С.Сковороди. Основа філософської системи Г.Сковороди полягає в існуванні "двох натур" і "трьох світів". Все у світі складається з двох протилежних натур видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, обману та істини, тварі та Бога, матерії і форми. Бачити гаманець і не знати, що в ньому, пояснює Сковорода значить дивитися і не бачити. Значення цих двох натур - неоднакове. Основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є саме невидима натура ‑ Бог. Питання про бога, що складає першооснову всього сущого - "вищу всіх причин причину", є одним з основних питань у філософській системі Сковороди. Його бог ‑ вічний початок - невловимий і невидимий, тому що він, присутній у всьому, не є частиною, ні цілим, не має міри, тимчасової і просторової характеристики. Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура або тварь. Видима натура – це «лжа», вона обманює нас, приховуючи справжню основу всього існуючого – невидиму натуру або істину. Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух — з тілом. Вчення про дві натури органічно пов'язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття ("світи") – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Першим і головним світом у Сковороди є увесь Всесвіт - макрокосм. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний. Людина, мікрокосм для Сковороди – це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г.С.Сковороди. Але він не пов'язує збільшення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб, задоволення яких розуміється як досягнення людського щастя. Скоріше навпаки: чим краще людина пізнає самого себе і навколишній його світ, тим розумніші і скромніші повинні бути його потреби. Третім - з існуючих "трьох світів" - є символічний світ. Він ототожнюється Сковородою з Біблією. Основна філософська ідея Г. Сковороди сконцентрована навколо поняття "серце" людини. Слово "серце" – це слово-першоджерело. Сковорода порівнює серце з вітром: підіймаючись нечутно й тихо, він потім ламає дерева, руйнує будівлі, здіймає хвилі і жене кораблі, розносить і гасить вогонь. Сковорода звертає нашу увагу на те, що серце це точка, центр, середовище, орієнтир людської душі. Воно ніде в просторі не існує, але водночас воно є скрізь, в усій людській істоті. Тіло є реальним символом людського розуму, а в серці виявляється вся людина. Серце – це першоджерело знання, воно дає нам це знання відразу і без роздумів. Іншою характерною рисою серця є рух. Серце - це динамічний центр, єдність, що постійно перебуває в стані становлення. Серце як єдність перебуває в русі, в безкінечній погоні за ідеальною формою аж до самознищення. Всякий рух здійснюється від точки, а не до точки. Сковорода пропонує нам пройти шлях до цієї точки. Серце, за Сковородою, перебуває в доцентровому русі. Людина серця повинна наблизитися до свого центру, до свого суб'єкта-таємниці, до єдиного руху свого велетенського "я". За Сковородою, гармонія людського буття залежить від дотримання кожним принципу спорідненої (сродної) праці. У кожної людини є нахил до спорідненої собі справи. Ця спорідненість є виявом в людині вічного, "Іскри Божої". Принцип спорідненості є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття.

32. Теософська та антропологічна проблематика в українській та російській релігійній філософії: П.Юркевич, В.Соловйов, М.Бердяєв. Філософія Юркевича багатогранна, він розглядає проблеми історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії, релігії. Центральною проблемою є проблема людини. “Філософія серця” Юркевича є цілісною філософсько-антропологічною концепцією, в якій пропонується оригінальний погляд на людину; як відмічає Юркевич, – серце – це носій всіх тілесних сил людини, центр душевного і духовного життя; центр морального життя людини. Для розуміння суті “філософії серця” Юркевич робить два принципово важливих висновки: 1) “серце” може розуміти, знаходячи такий душевний стан, який недоступний абстрактному знанню, розуму; 2) поняття і абстрактне знання розуму розкривається не в голові людини, а в “серці”. Юркевич критикував як однобічні крайні філософські позиції як матеріалізм, так і ідеалізм: ідеалізм – за нехтування реальністю, матеріалізм – за приниження значення духовного; Його вчення вплинуло на становлення філософії В.С. Соловйова та інших російських мислителів кінця XIX-початку XXст. Соловйов створив своєрідну теософську систему. Критикував матеріалізм та атеїзм, вважаючи їх вченнями які спустошують духовну природу людини, ведуть людину в безвихідь. Він доводив, що головним завданням філософії є збагачення теологічними ідеями, стати накою християнського віросповідання. За Соловйовим початком всього існуючого є тотожне з богом абсолютне. Абсолютне сприймається людьми через віру, містить в собі вічні ідеї. Теорія пізнання Соловйова повністю підкоряється його ідеалістичній, релігійно-містичній системі, в якій головна роль відводилася інтуїції та містиці. В основі суспільних відносин люди повинні керуватися християнським вченням – любов’ю до ближнього. В області естетики Соловйов притримувався ідеологічної теорії „чистого мистецтва”, доводячи , що митець творить в тому випадку, коли знаходиться в містичному екстазі, коли його твори є втіленням божественного одкровення. Для творчості Бердяєва характерна необхідність філософського осмислення явищ, які аналізуються, постійна зосередженість на своїх переживаннях і пошуках. М.Бердяєв свою ф-ю називав ф-ю духу. Центром в ній стала тема людини, її свободи, творчості особи, духу, історії, зміст якої він розглядав з точки зору загальнолюдських цінностей, визнання примату свободи над буттям, свободи як фундаменту життя особистості. Свобода не дарується Богом, вона передує буттю і Богу. З первісної свободи розкривається Бог, з неї розвивається і особистість, постає світ як перехід буття в небуття, творчості з свободи. Цим визначається смисл історії. Сформулював протиставлення трансцендентальної і психологічної свідомості. До останньої відніс сферу переживань, які формуються в конкретному життєвому досвіді – це відносна, суб’єктивна свідомість. Трансцендентальне – об’єктивне і абсолютне як сукупність всезагальних умов пізнання. Абсолютні істини існують незалежно від емпіричного їх сприйняття. Вони сприймаються угрупуванням по-різному, а умови їх існування роблять ці істини сприйнятими чи не сприйнятими. Б. прагнув виробити нове розуміння християнства, нову релігійну свідомість як відновлення досвіду і духовного самопочуття переломної епохи, хворої соціальними вибухами. В ім’я свободи не сприймав державних насильницьких політичних начал, насильства. Передбачав появу культу земної матеріальної сили (надлюдини), який звеличиться на вершині людських трупів. В центрі своїх поглядів на людину ставив особистість та її призначення в універсумі. Суть його поглядів полягала в тому, щоб через свідомість світового зла відновити релігійний смисл життя, повернути людину до істинного покликання в світі, яке робить її гідною вічного життя, дати їй внутрішню свободу.