shpargalki_po_filosofii

67. Декарт Р. Міркування про метод (вчення про основні правила методу пізнання з позицій раціоналізму). Рене Декарт створив с-му раціоналізму, стояв на позиціях дуалізму. Свої погляди виклав у „Міркуваннях про метод”, „Принципи ф-ї”, „Роздуми про першу ф-ю”. У своїх судженнях Д намагається відшукати вихідну тезу для всього знання і метод, завдяки якому, можна посилаючись на цю тезу, збудувати достовірну будівлю науки. Вихідним пунктом є сумніви у загальноприйнятому знанні. Сумнів є одним із актів мислення. Я сумніваюсь, оскільки я мислю. Я мислю, відповідно я існую. Таким чином критерій істинності знання полягає в людській свідомості. Значний вплив на розвиток вчення Д мала релігійність вченого. Він вважав, що для доведення реального існування світу, необхідно довести існування бога. В причині повинно знаходитися стільки реальності, скільки її знаходиться в наслідку. Оскільки ми існуємо, і оскільки ми є сутністю першоначала, то існує саме першоначало – бог. Можливість існування істини зумовлена існуванням вроджений ідей (істин), до яких Д передусім, відносить матеріальні аксіоми. У свідомості головна роль належить розуму – раціоналізму. Д вважав, що джерелом достовірності знання може бути лише сам розум. В процесі пізнання визначне місце мислитель відводив дедукції. В логічному ланцюгу дедукції кожна наступна ланка є достовірною. Однак, для ясного і чіткого уявлення усього ланцюга необхідна сила пам’яті. Тому безпосередньо очевидні вихідні положення або інтуїції, мають перевагу порівнянно із дедуктивними міркуваннями. Озброєний інтуїцією і дедукцією розум, здатний досягнути достовірного знання в тому випадку, коли буде озброєний методом. За Д метод складається із 4 вимог: 1) йдеться про визначення принципів або перших начал. Істинними можна вважати лише ті положення, що не містять жодного сумніву і не потребують доказів, істинність яких очевидна. Критерієм тут виступає ясне сприйняття їх розумом (інтелектуальна інтуїція). 2) формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну річ або проблему треба ділити на простіші складові доти, поки не постануть найпростіші, зрозумілі для розуму речі. (за Д. – логічні зв’язки, ясні й прості істини розуму). 3) містить необхідність дотримувати певного порядку мислення, який полягає у тому, що треба починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших. Таке сходження і є процесом логічного виведення або дедукції. 4) це правило, яке він назвав „енумерацією”, орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність наукового дослідження. Д. був переконаний, що наукове знання утворює єдину логічну с-му і все, що ми можемо пізнати, закономірно випливає одне з одного. Проте вірогідність с-ми наукового пізнання залежить в кінцевому підсумку від тих вихідних принципів, на які спирається мислення у своїх логічних висновках і доказах.

68. Спіноза Б. Етика, доведена геометрично (пантеїстичне розуміння Бога як субстанції, поняття атрибуту і модусу. Свобода як пізнанна необхідність). Центральним поняттям раціоналістичної метафізики є поняття субстанції, корені, якого лежать в античній онтології. Б.С. розвинув матеріальну сторону вчення Декарта протиставляючи дуалізму матеріалістичний монізм – філософський погляд, за яким все різноманіття світу пояснюється за допомогою єдиної субстанції – матерії або духу. Знайомство С. З ідеями Декарта призвело до розриву з іудаїзмом. Завоювання панування над зовнішньою природою і вдосконалення людської природи було основною ідеєю філософії С. Ідеї попередників він доповнив вченням про свободу. С. вважав, що існує лише одна субстанція – природа, котра є первопричиною самої себе. З одного боку природа є утворюючою, а з іншого – створеною. Як природа утворююча вона є субстанцією, або тим самим що і бог. Ототожнюючи природу і Бога, С заперечує існування надприродної істоти, розчиняє Бога в природі і тим самим обґрунтовує матеріалістичне розуміння природи. Мислитель обґрунтовує також важливу різницю між сутністю та існуванням. В одиничних, перехідних речах вони не співпадають, але у вічній, безкінечній субстанції з сутності із необхідністю витікає її існування. Таким чином буття Бога (або субстанції) може бути доведеним виходячи із поняття про сутність Бога (природи). Буття субстанції одночасно необхідне і вільне, оскільки не існує жодної причини, яка б спонукала до дії, окрім її власної сутності. Свобода є центральною проблемою етики Спінози. Вільною є така річ, яка існує лише через необхідність своєї природи. Ототожнивши свободу і необхідність, він ввів поняття „вільної необхідності”, тобто внутрішньої на противагу зовнішньому примусові. Одинична річ не виходить із субстанції як зі своєї ближчої причини, вона може виходити лише із іншої кінцевої речі. Тому будь-яка одинична річ не володіє свободою. Від субстанції слід відрізняти світ кінцевих речей або сукупності модусів. За С модус це те, що існує не само пособі, і в іншому. Субстанція - єдина, її сутність виключає будь-яку множину. Модусів є нескінчена кількість, вони відносяться до субстанції як безліч точок, що лежать на прямій, до прямої. Природа існує незалежно від розуму, поза розумом. Людський розум скінченний, тому він осягає існування субстанції як нескінченної лише у 2 аспектах: як протяжність і як мислення (атрибути субстанції). Людина як предмет пізнання є істотою для якої модусу протяжності – тілу, відповідає модус мислення – душа. Таким чином у будь-якому випадку людина є частиною природи.

69. Сковорода Г.С. Наркісс (вчення про світ, що складається з двох натур); Потоп зміїн (вчення про три світи). Робота „Наркісс" була написана в формі діалогів. Вона одна з перших філософських діалогів Сковороди Г.С. В основу філософ взяв легенду про юнака Нарциса, який дивлячись у воду закохався в себе. Сковорода підкреслює," що хто в водах тільки свою красу побачив, той не в зовнішність якусь, не в тління своє, а в самого себе закохався „. Кожен, по Сковороді, є тим, яке серце в ньому. Кожен є тим де, його серце. В „Наркисі" показана людина, яка містить в собі два начала - тлінне і нетлінне, які поєднуються: в тлінному відображається нетлінне. Все у світі складається з двох протилежних натур видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, обману та істини, тварі та Бога, матерії і форми. Бачити гаманець і не знати, що в ньому, пояснює Сковорода значить дивитися і не бачити. Значення цих двох натур - неоднакове. Основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є саме невидима натура ‑ Бог. Питання про бога, що складає першооснову всього сущого - "вищу всіх причин причину", є одним з основних питань у філософській системі Сковороди. Його бог ‑ вічний початок - невловимий і невидимий, тому що він, присутній у всьому, не є частиною, ні цілим, не має міри, тимчасової і просторової характеристики. Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура або тварь. Видима натура – це «лжа», вона обманює нас, приховуючи справжню основу всього існуючого – невидиму натуру або істину. Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух — з тілом. Вчення про дві натури органічно пов'язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття ("світи") – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Першим і головним світом у Сковороди є увесь Всесвіт - макрокосм. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний. Людина, мікрокосм для Сковороди – це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г.С.Сковороди. Але він не пов'язує збільшення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб, задоволення яких розуміється як досягнення людського щастя. Скоріше навпаки: чим краще людина пізнає самого себе і навколишній його світ, тим розумніші і скромніші повинні бути його потреби. Третім - з існуючих "трьох світів" - є символічний світ. Він ототожнюється Сковородою з Біблією. Основна філософська ідея Г. Сковороди сконцентрована навколо поняття "серце" людини. Слово "серце" – це слово-першоджерело. Сковорода порівнює серце з вітром: підіймаючись нечутно й тихо, він потім ламає дерева, руйнує будівлі, здіймає хвилі і жене кораблі, розносить і гасить вогонь. Сковорода звертає нашу увагу на те, що серце це точка, центр, середовище, орієнтир людської душі. Серце – це першоджерело знання, воно дає нам це знання відразу і без роздумів. Іншою характерною рисою серця є рух. Серце - це динамічний центр, єдність, що постійно перебуває в стані становлення. Серце як єдність перебуває в русі, в безкінечній погоні за ідеальною формою аж до самознищення. Серце, за Сковородою, перебуває в доцентровому русі. Людина серця повинна наблизитися до свого центру, до свого суб'єкта-таємниці, до єдиного руху свого велетенського "я". За Сковородою, гармонія людського буття залежить від дотримання кожним принципу спорідненої (сродної) праці. У кожної людини є нахил до спорідненої собі справи. Ця спорідненість є виявом в людині вічного, "Іскри Божої". Принцип спорідненості є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття.

70. Кант І. Критика чистого розуму (переворот у теорії пізнання). У 1781р Кант написав книгу "Критика чистого розуму". Кант бачить своє завдання в тому, щоб перебороти дві світоглядні позиції, два види однобічного підходу до проблеми пізнання - догматизм і скептицизм. Кант пропонує третій шлях - шлях критики. Причому мова йде не про критику яких-небудь книг чи філософських систем, а про критику самого розуму, взятого в чистому виді, тобто незалежно від досвіду. Кант має намір вивчити інструмент пізнання, перш, ніж пустити його в справу. Кант здійснив корінний переворот у філософії, зробивши предметом філософії пізнаючий суб’єкт, який визначає спосіб пізнання і контролює предмет знань. Людина пізнає в тій мірі, якою сама випробовує природу, вибудовує розумові гіпотези та конструкції. Тобто, чим активнішою є людина, тим ширшими будуть її знання. Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання. Він вважав, що найпершим джерелом пізнання стають чуття, через які нам дається реальність та які постачають матеріал для знання, та глузд, за допомогою якого відбувається мислення. Глузд мислить, а це значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати. Чуття дають нам матеріал неоформлений і невпорядкований. Глузд упорядковує його, накладаючи на нього свої форми – категорії – вони притаманні розсудкові за природою і тому постають як апріорні – переддосвідні. Ми бачимо у сприйнятті предмет(або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає як результат синтезу апріорних категорій глузду та матеріалу чуття. Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Навички здійснення подібних синтезів Кант назвав досвідом. Досвідчена людина це така людина, яка здатна бачене перевести у певні міркування та висновки. Ми можемо пізнати лише те, що самі створили. За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту – розум. Він оперує ідеями, які визначають спосіб упорядкування категорій глузду. Ідеї розуму виконують регулятивну функцію в пізнанні, пробуджуючи свідомість до пізнання. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя: що є Бог, безсмертя, свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, оскільки виходять далеко за його межі, тому їх не можна спростувати або підтвердити на основі досвіду. Ідеї можна сформулювати у їх протилежних значеннях – у формі антиномій. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді на це запитання. На яких же підставах ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, ми опираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза: „ Мені довелось обмежити розум, щоб звільнити місце для віри”. За Кантом існують три види віри. Прагматичною він називає віру людини у свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку. Віру в загальні положення Кант називає доктриальною. Сюди ж Кант відносить вчення про бога, і його буття. Зовсім інший характер носить моральна віра, де не постає питання про істинність суджень "Цю віру нічого не може похитнути, тому що були б заперечені мої моральні принципи, від яких я не можу відмовитися, не ставши у власних очах гідним піклування". Вірити в бога означає не міркувати про його буття, а просто бути добрим.

71. Гегель Г.В.Ф. Енциклопедія філософських наук (філософська система Гегеля: 1) логіка; 2) філософія природи; 3) філософія духу) Вищим досягненням нім класичної філософії була діалектика Гегеля. Він вперше представив весь природний, історичний, духовний світ у вигляді процесу, тобто у безперервному русі, зміні, перетворенні, розвитку, а також спробував розкрити внутрішній зв’язок цього руху і розвитку. Гегель розрізняв 3 ступені діалектичного методу: 1) глузд; 2) негативний розум як проміжний етап між глуздом і розумом; 3) спекулятивний розум, який неможливо осягнути мисленням, що спрямований на кінцеві природні цілі. Гегель вважав, що розум є вищим проявом мислення. Розум і глузд повинні складати єдину зростаючу послідовність. За Гегелем логіка це наука про ідею в собі і для себе. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення. Мислитель намагався довести, що походження різноманітного із одного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою – поняття. Значним досягненням Гегеля було дослідження і викладання логіки, як цілісної системи принципів і категорій. Дана система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), заперечення заперечення (синтез). Система логічних категорій розпадається за тріадою буття-сутність-поняття. Таким чином, Гегель сформулював основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і навпаки, принцип рівності протилежностей, принцип заперечення заперечення. За Гегелем філософія природи це – наука про ідею у відчуженому стані. Він вважав, що природа знаходиться під впливом глузду і є найбільш зрозумілою для нього, вона є царством глузду. Головними формами природного буття виступають механіка, фізика, органіка. Механіку Гегель розглядає через простір, час, матерію, рух. У фізиці розглядає небесні тіла, світло, тепло, розкриваючи зв’язки між ними, вказує на послідовний ряд духовної сутності, що їх породжує. Органіка в Гегеля присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Філософ прагне вказати на те, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу. Філософія духа за Гегелем включає в себе вчення про суб’єктивний дух (антропологія, психологія), вчення про об’єктивний дух (право, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Основу розуміння історії становить поняття світового духу. Прогрес свободи виконується схематично: основу історії становить світовий дух як суб’єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. У своїй діяльності вони виходять із приватних індивідуальних інтересів. Оскільки кожен індивід переслідує свої цілі, часто виходять різні результати та невідповідність між метою і результатом. Гегель вважав, що світовий дух реалізує себе через окремі індивіди – хитрість розуму. Розвиток свободи та історія проходять 3 етапи: деспотизм (вільний тільки один), грецькі поліси, вільна особистість, але в державному устрої (нім народи). Прогрес здійснюється через обрані народи. Поняття хитрості світового розуму дає робити кожному те, що він хоче, але воля наштовхується на волю, на виході виникає результуюча сила. Таким чином чужими руками розум досягає мети.

72. Фейербах Л.А. Сутність християнства (аналіз релігії як соціокультурного феномена). „Сутність християнства" – основна робота філософа - атеїста. Л.А.Фейєрбаха. Центральною тезою роботи є: „Не бог створив людину, а людина створила бога за своїм образом і подобою". „Сутність християнства" - це аналіз виникнення релігії і ставлення людини до неї з погляду Фейєрбаха. Філософ вважає, що люди створили бога таким, якими є вони, тобто усі якості людини були перенесені на бога. Богу приписуються любов, тому що людина сама любить; мудрість і доброту, тому що ці якості вважає своїми вищими якостями; людина вірить в існування бога, бо сама існує. За Фейєрбахом бог є сутністю людини і розглядається в якості вищої істини - істини людської. Тому людське визначення бога є істиною для неї і звідси, вищим буттям, або взагалі буттям. Релігійна людина вважає божеством все, що їй імпонує, все що дає їй особливі почуття. Релігія охоплює всі предмети в світі; все існуюче було предметом поклоніння. Сутністю релігії є те, що в ній божі якості реальні, а не образні; ці визначення служать вираженням божого існування. Релігія забирає в людини всі хороші якості, людина зла не може творити добро, тільки бог є добрим. Фейєрбах вважає, що бог діє в людині," на людину, для людини, він принцип її спасіння". В цій роботі Фейєрбах розкрив свій погляд на людське розуміння бога. Для людини бог є проявом її якостей. Людина є жорстокою, бог - теж. Таке розуміння вона знайшла трактуючи по-своєму Біблію. Крім того, в Біблії багато уваги приділяється страху перед богом. Людина зрозуміла це по-своєму. В результаті цього, протягом довгого часу відбувалось залякування: якщо не боятись, то бог покарає, причому дуже жорстоко. Таке розуміння бога і релігії людина вважає основним і не приймає іншого.

73. Шопенгауер А. Світ як воля і уявлення (світова (космічна) воля, воля як підвалина буття, єдність волі і духу, домінуюча роль волі над розумом, ірраціоналізм і песимізм, основний спосіб пізнання – метод художньої інтуїції). Філософія Шопенгауера різко протистоїть метафізичним поглядам Фіхте, Шеллінга та Гегеля. Життєвим ідеалом філософа був буддистський самітник. Шопенгауер постійно підкреслював самостійне виникнення своєї філософської системи. На думку Шопенгауера, світ є власним уявленням людини. Потрібно розрізняти світ у собі, незалежний від власних почуттів і світ, яким людина його бачить і пізнає, тобто світ феноменальний. Пізнавальна свідомість сприймає світ через сітку особливих категорій, які просто упорядковують наші уявлення. Але світ народжений процесом пізнання, відрізняється від ідеального світу, про який нам важко зробити висновок. Ось чому філософія Шопенгауера не визнає вчення про безпосередньо та абсолютно пізнаваючий, споглядальний та сприймаючий розум. Шопенгауер розрізняє два світи. Один - це уявлення. Інший, відокремленний від нього, це світ реальний, Світ - воля. В першому панує причинність як і в усьому, що знаходиться у часі та просторі. Інший вільний від усяких меж і нічим не сформований, не скутий. Розрізнити ці два світи – задання філософії Шопенгауера. Дві різні сфери; сфера феноменів, яка не має в собі нічого реального і щось зовсім інакше, до сих пір нерозгадане, таємниче, можливо принципово не розуміле. "Це вже не уявлення, а воля…". "Воля - це початок усього існуючого. Воля - це абсолютно вільне бажання, що не має ні причин, ні підстав". Уся різноманість світу за Шопенгауером - це виявлення волі. Пізнання людини - також одна з об'єктивацій світової волі, включеної до нескінченної боротьби її виявлень. Воно служить волі, зокрема цілям збереження істоти, що має різноманітні потреби. Відокремлення волі та пізнання складає важливу особливість філософії Шопенгауера. При цьому в своїх міркуваннях він рухається не від буття до людини, а від людини до буття. Воля - це незмінне прагнення буття. Шопенгауер наділяє її трьома головними властивостями: тотожністю, незмінністю, свободою. Розум людині, за Шопенгауером, це продукт волі. Він гине разом з індивідом, але воля при цьому не втрачається, не руйнується. Людина не завжди співвідносить свою поведінку з мірками одержаного знання. Нація і страх, кохання і ненависть викривлюють наші уявлення, породженні інтелектом. Розум усилює свою міць завдяки волі. Будучи рабом волі, інтелект має властивість пізнавати. Інколи інтелект направляє волю. Але в цій неузгодженості виявляється протиріччя людської природи. В людині закладено кілька програм, і наївно вважати, що вони співвіднесені, гармонізовані у деякій сфері розуму чи волі. Навпаки, унікальність людини виявляється сама в цій первісній "неузгодженості". Песимістична установка мислення виявляється принципово іншим поглядом за відношенням до бездумно теологічної традиції. На думку Шопенгауера, у злі є щось позитивне, воно взагалі неминуче, як наслідок бажання жити. Німецький філософ вважає, що звільнення від світового зла вимагає тотального відновлення втрачених і нереалізованих можливостей, радикального перетворення існуючого світу, багато людей звертаються до релігії, шукають компенсації в мистецтві. Шопенгауер покладає сподівання, яке, не його думку, забезпечує волі кінцеве звільнення. Свобода волі виявляється не в окремих вчинках і втіленнях волі, а в самій її спрямованості. Таким чином, за Шопенгауером, Світова Воля - це могутній творчий принцип, породжуючий всі речі процеси, але споконвічно в ній закладене щось хибне, негативне.

74. Конт О. Курс позитивної філософії (фрагмент: вчення про три теоретичні стани у розвитку пізнання - теологічний або фіктивний; метафізичний або абстрактний; науковий або позитивний). Конт О. французький мислитель, засновник позитивізму. Позитивізм ґрунтується на принципі, що все істинне, “позитивне” знання може бути отримане лише як результат окремих спеціальних наук у їх систематичному об’єднанні і що філософія як особлива наука, котра претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. У своїх працях Конт пише, що “кожна з наших головних ідей, кожна з галузей нашого знання проходить послідовно три різні теоретичні стани: стан теологічний або фіктивний; стан метафізичній або абстрактний; стан науковий або позитивний. Тобто, людський дух, за своєю природою, у своїх дослідженнях користується послідовно трьома методами мислення, за характером своїм істотно різними і навіть прямо протилежними один одному. У теологічному стані людський дух, спрямовуючи свої дослідження на внутрішню природу речей, первісні і кінечні причини вражаючих його явищ, прагнучи до абсолютного пізнання, вважає, що явища творяться прямим і постійним впливом надприродних факторів, довільне втручання яких пояснює усі аномалії Світу. У метафізичному стані, що являє загальну видозміну теологічного, надприродні фактори замінені на абстрактні сили, справжні сутності (уособлені абстракції), нерозривно пов’язані з різними речами і у змозі самі собою творити всі спостережувані явища, пояснення котрих полягає у такому випадку лише у пошуку відповідної сутності. У позитивному стані людський дух пізнає неможливість досягнення абсолютних знань, відмовляється від дослідження походження та призначення існуючого світу і від пізнання внутрішніх причин явищ і прагне, правильно комбінуючи розмірковування та спостереження, пізнати дійсні закони явищ, тобто їх незмінних відношень послідовності і подоби. Пояснення явищ, доведе до його дійсних меж, є віднині тільки встановлення зв’язків між різними окремими явищами і деякими загальними фактами, число котрих зменшується все більше і більше в міру прогресу науки. По-перше, вивчення позитивної філософії, дає нам єдино раціональний засіб виявити логічні закони людського розуму, до відшукання котрих досі використовувались не придатні засоби. Другим наслідком є провідна роль позитивної філософії у всезагальній реформі нашої системи виховання. Спеціальне вивчення загальних положень наук змінило виховання, й сприяло прогресові окремих позитивних наук; це складає третю властивість. Четверта і основна властивість науки, яку Конт назвав позитивною філософією полягає в тому, що позитивну філософію можна вважати єдиною міцною основою суспільних реформ.

75. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року... (поняття комунізму та його типів; проблема відчуження людини та шляхи її розв'язання). За Марксом комунізм є позитивним вираженням ліквідації приватної власності; на перших порах він виступає як всезагальна приватна власність. Він має двоякий вигляд: по-перше, панування речової власності над ним таке велике, що він прагне знищити все те, чим, на початку приватної власності, не можуть володіти всі; безпосереднє фізичне володіння є єдиною метою життя й існування; категорія робітника не ліквідовується, відношення приватної власності залишається відношенням усього суспільства до світу речей; Цей комунізм заперечує особистість людини, є лише послідовним вираження приватної власності, яка є цим запереченням. Таким чином, перше позитивне скасування приватної власності, „грубий” комунізм, є тільки форма прояву мерзенності приватної власності, яка хоче утвердити себе як позитивна спільність. Комунізм політичного характеру, (демократичний або деспотичний); із скасуванням держави, але в той же час ще незавершений і все ще перебуваючий під впливом приватної власності, тобто відчуження людини. Відчужену працю (працю за примусом, підневільну працю) Маркс розглядав в 4 аспектах: 1) Працівник використовує матеріали, взяті у природи та в результаті отримує потрібні для життя предмети, продукти праці. Ані вихідні матеріали, ані продукти людині не належать – вони їй чужі. Природа стає для робітника лише засобом праці, а предмети, що створюються у виробництві – засобом життя, фізичного існування. Працівник повністю від них залежить. 2) Процес праці для робітника вимушений. Але така праця це не задоволення потреби в праці, а засіб для задоволення інших потреб. Лише поза працею робітник володіє свободою. Таким чином він вільний лише здійснюючи життєві функції (їжа, пиття, статевий акт), спільні у людини і тварин. А праця (форма діяльності притаманна для людини) для працівника є приниженням в собі чола. 3) Праця підневільна віднімає у людини її „родове” життя. Життя чола нерозривно зв’язане з природою. Цей зв’язок – діяльний контакт з природою у якому, головним є праця, виробництво. Але для робітника праця є лише засобом для підтримки власного життя, а не роду. Працівник ставиться до природи і виробництву не як вільна людина, а як робітник, тобто відчужено. Це означає, що в робітника відібрані родове життя та людська сутність. 4) Підневільна праця породжує відчуження між людьми. Раби чужі однин до одного, оскільки вони конкурують за можливість працювати. Не лише робітники, але всі люди є відчуженими. Відносини між людьми також відчужені і різниця полягає лише у видах та рівнях відчуження. Маркс вказував на існування первинних і вторинних рівнів відчуження. Відчужена праця рівноцінна існуванню приватної власності. Життя людей в умовах відчуження робить їх частковими індивідами або нерозвинутими, недолюдськими істотами. Процес обернений відчуженню є присвоєння людині власної справжньої сутності. Маркс пов’язує цей процес із власними перетвореннями, із звільненням, що має у своїй основі знищення відчуженої праці. В цьому випадку праця буде засобом саморозвитку чола, реалізацією чолом своїх внутрішніх сторін. Характеристика присвоєння людині власної сутності, або перетворення праці із примусової в людську розглядається Марксом за тими критеріями, що і процес відчуження: 1) за присвоєнням предмету праці та її результату; 2) за звільненням самої діяльності; 3) за присвоєнням людиною загальної родової сутності; 4) за гармонізацією людських відносин. Таким чином Маркс створює грандіозну картину людства, яке живе в єдності з природою, перетворює природу відповідно до її законів. Гармонія із зовнішньою природою здійснюється через діяльність, в якій людина реалізує свої цілі не за законами утилітарної користі, а за законами краси. Універсально розвинута, живуча в єдності та гармонії з зовнішньою та внутрішньою природою людина є ідеальним філософським образом, що уявляв Маркс в якості ядра комуністичного ідеалу.