Поняття арбітражного рішення

 Поняття арбітражного рішення. Форма і порядок ухвали арбітражного рішення

Перш ніж переходити до з'ясування поняття «арбітражне рішення», треба підкреслити, що жоден з міжнародно-правових актів, які регулюють міжнародний комерційний арбітраж, не дає чіткого його визначення. Немає такого визначення і в Типовому законі ЮНСТТРАЛ про міжнародний торговельний арбітраж 1985 р. та Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж», який прийнято на основі Типового закону, тому нам необхідно дати визначення поняття «арбітражне рішення», з'ясувати його правову природу.

Різні автори залежно від того, якого підходу щодо визначення правової природи арбітражу вони дотримуються, дають різні визначення поняття «арбітражне рішення». Прибічники «договірної» природи арбітражу, виходячи з того, що арбітраж є лише різновидом звичайних цивільно-правових відносин, розглядають арбітражне рішення в нерозривному зв'язку з арбітражною угодою1. Основу кожного арбітражного рішення, яке виносила Зовнішньоторговельна арбітражна комісія Всесоюзної Торгової Палати, вказував Д. Рамзайцев, складала арбітражна угода, в силу якої комісія отримувала від сторін повноваження на вирішення спору. Отже, кожне рішення Зовнішньоторговельної арбітражної комісії виникає на основі цивільно-правових відносин, в які вступають між собою Комісія і сторони, які уклали арбітражну угоду2. Обов'язок Комісії щодо сторін, які спорять, полягає в тому, щоб самостійно встановити зміст правовідносин сторін. Таким чином, доходить висновку Д. Рамзайцев, рішення Комісії, яке покладає на сторони (або на одну із них) обов'язки, є виразом зобов'язання, яке існує щодо сторін.

Прибічники «процесуального» підходу щодо визначення природи арбітражу виходять з того, що арбітражне рішення тотожне судовому рішенню, посилаючись при цьому на схожість функцій арбітражу та суду3. На підтвердження своєї позиції «процесуалісти» посилаються на те, що в деяких країнах законодавство наділяє арбітражні рішення безпосередньо виконавчою силою, без будь-якого додаткового втручання органів публічної влади". Законодавство України, зокрема стаття 349 ЦПК України, прямо наділяло рішення міжнародних комерційних арбітражів, які були винесені на територи України, силою виконавчих документів і, таким чином, безпосередньо виконавчою силою".

Обидва розглянутих підходи мають багато недоліків і не в змозі повністю розкрити природу арбітражу в цілому та арбітражного рішення зокрема. Намагаючись подолати всі протиріччя як «договірної», так і «процесуальної» теорій щодо природи арбітражу і арбітражного рішення, з'явилася так звана «змішана» теорія. Суть її полягає в тому, що арбітраж становить правовий інститут, який поєднує як договірно-правові, так і процесуальні елементи'. Прибічники цього підходу розглядають арбітраж не як «статичне» правове явище, а крізь призму його розвитку в часі. Починаючи з моменту укладення арбітражної угоди і закінчуючи винесенням арбітражного рішення та його виконанням, як між сторонами, так і між сторонами та третейським судом, сторонами та державними судами різних країн, виникають правовідносини як цивільно-правового, договірного характеру, так і цивільно-процесуального характеру. Погоджуючись в цілому зі «змішаною» теорією щодо природи арбітражного рішення, зосередимо увагу на таких моментах, як форма, зміст арбітражного рішення та момент набуття ним юридичної сили.

З'ясуймо, яким ознакам має відповідати ставлення третейського суду щодо суті розглянутого ним спору, щоб вважатися арбітражним рішенням. Такі ознаки частково передбачаються нормами міжнародних конвенцій, частково внутрішньодержавними нормативними актами з питань міжнародного комерційного арбітражу, а також положеннями регламентів різних постійно діючих арбітражних органів і положеннями типових регламентів для арбітражів ad hoc. Як правило, міжнародні конвенції та національні нормативні акти містять вимоги до арбітражного рішення загального характеру. До таких вимог можна віднести, по-перше, те, що арбітражне рішення повинно бути винесено одноособовим арбітром або більшістю складу третейського суду у письмовій формі. Ця вимога стосується порядку ухвали арбітражного рішення, форми та порядку підписання арбітражного рішення. По-друге, загальновизнаною є також вимога, щоб арбітражне рішення було мотивованим і в ньому були вказані дата і місце його винесення.

Женевська конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень 1927 р. і Нью-Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. не містять будь-яких вимог щодо форми і порядку ухвали арбітражного рішення.

' Це положення існувало до прийняття Закону України «Про виконавче провадження» і внесення відповідних змін до ЦПК України в зв'язку з прийняттям цього Закону.Європейська конвенція закріплює єдину вимогу щодо арбітражного рішення — обов'язкову наявність мотивувальної частини рішення. Конвенція закріплює презумпцію, що сторони домовилися в арбітражній угоді, що рішення з їх спору повинно бути мотивованим. Дана презумпція не застосовується лише в двох випадках: по-перше, коли сторони окремо домовилися про те, що арбітражне рішення не повинно бути мотивованим, а по-друге, коли сторони арбітражної угоди обрали арбітражну процедуру, згідно з якою арбітражне рішення не прийнято мотивувати, і при цьому жодна із сторін спору не вимагала, щоб це рішення було мотивованим.

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» містить цілий ряд вимог щодо оформлення рішення. До таких вимог можна віднести обов'язковість письмової форми арбітражного рішення, підписи під рішенням всіх арбітрів, що брали участь у розгляді справи, мотивування арбітражного рішення та наявність висновку третейського суду про задоволення чи відхилення позовних вимог, визначення витрат третейського суду по розгляду справи та їх розподіл між сторонами, визначення дати та місця арбітражу.

Регламенти постійно діючих арбітражних органів по-різному ставляться до переліку та змісту вимог щодо арбітражного рішення.

Регламент МКАС при ТПП України практично повністю повторює відповідні положення Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Регламент Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торгової палати в Парижі визначає тільки те, що арбітражне рішення є остаточним, вважається винесеним в місці арбітражного розгляду і в день, коли воно підписано арбітром.

Регламент Німецької інституції по арбітражній справі передбачає спеціальні параграфи, які мають назву «Арбітражне рішення» та «Рішення по витратам». В цих параграфах зазначено, що арбітражне рішення повинно бути винесено у письмовій формі, підписано більшістю складу третейського суду, в ньому мають бути вказані мотиви, дата та місце винесення, а також встановлено, яка сторона спору має нести витрати, пов'язані з арбітражним розглядом спору тощо.

Регламент Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма встановлює, шо арбітражне рішення повинно містити дату винесення рішення, мотиви, які його обґрунтовують, і рішення має бути підписано всіма арбітрами.

Розглянувши вимоги до форми, порядку ухвалення і підписання арбітражного рішення, які містяться в регламентах деяких постійних арбітражних органів, а також в національних і міжнародно-правових актах з питань міжнародного комерційного арбітражу, ми можемо дійти висновку, що ці вимоги, загалом, однотипні і стосуються, перш за все, форми, в якій має бути винесено рішення, порядку підписання та наявності мотивувальної частини арбітражного рішення.

Вимоги до арбітражного рішення, які встановлює національне законодавство, міжнародні конвенції та регламенти, відсутність жорстких вимог до його змісту та порядку ухвали, суттєво відрізняють арбітражні рішення від рішень державних судів, щодо яких законодавство передбачає конкретні і однозначні вимоги. Єдина суттєва вимога щодо змісту арбітражного рішення — вимога бути мотивованим, хоча і вона залежить від волі сторін, яким надано право домовлятися про це.

Розглянувши вимоги до форми, змісту, порядку ухвалення арбітражного рішення, можна зробити висновок, що тільки в разі недодержання саме цих вимог, юридична сила арбітражного рішення може бути поставлена під сумнів як шляхом порушення справи про його скасування, так і в процесі його визнання та виконання.

Торкаючись питання набуття арбітражним рішенням чинності, слід зауважити, що доктрина та практика міжнародного комерційного арбітражу виходять із принципу, що належним чином винесене арбітражне рішення є остаточним і оскарженню, в тому розумінні як це застосовується до рішень державних судів, не підлягає. Цей принцип було закріплено в ряді національних правових актів з питань міжнародного комерційного арбітражу, наприклад у Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж»'.

Регламенти постійно діючих арбітражних органів також містять норми, згідно з якими арбітражні рішення є остаточними. Наприклад, регламент Німецької інституції по арбітражній справі вказує: «Арбітражне рішення є остаточним і має для сторін силу судового рішення, яке набуло чинності, а стаття 36 Регламенту Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма вказує, що: «Арбітражне рішення є остаточним і обов'язковим з моменту його винесення».

На підставі з'ясованих нами ознак та вимог до форми, змісту і порядку підписання арбітражного рішення спробуймо дати визначення арбітражного рішення.

Арбітражне рішення — це остаточне, належним чином оформлене ставлення третейського суду до спору, який він розглядав на підставі арбітражної угоди, та до вимог, які були заявлені сторонами. В арбітражному рішенні третейські судді вирішують усі процесуальні та матеріальні питання, що виникли у зв'язку з розглянутим спором. Винесенням арбітражного рішення припиняється розгляд справи по суті і припиняються повноваження (мандат) третейського суду щодо розгляду цього спору.

Зміст поняття «остаточність» арбітражного рішення, як це розуміють регламенти постійно діючих арбітражних інститутів та відповідні положення національних нормативних актів з питань міжнародного комерційного арбітражу, відрізняється від змісту поняття «остаточність» арбітражного рішення, який закладений в міжнарод-

' Стаття 32 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» вказує: «Арбітражний розгляд припиняється остаточним арбітражним рішенням ...».

них конвенціях з питань виконання іноземних арбітражних рішень та відповідних положеннях національних нормативних актів, що стосуються скасування арбітражних рішень. Перші розглядають «остаточність» арбітражного рішення як підкреслення риси, властивої саме арбітражному рішенню, згідно з якою арбітражне рішення не може бути переглянуто ні складом третейського суду, який його виніс, ні будь-якими державними судовими органами. Другі розглядають «остаточність» арбітражного рішення як його «обов'язковість» і спроможність бути виконаним. В першому підході відображене юридичне положення арбітражного рішення щодо минулого, тобто до розгляду спору, а в другому — положення арбітражного рішення щодо майбутнього, до його можливого виконання.

З погляду другого підходу «остаточність» арбітражного рішення — це питання, яке треба розглядати винятково під кутом зору законодавства країни, на території якої чи згідно з законами якої арбітражне рішення було винесено. Такий підхід, наприклад, було закріплено в Женевській конвенції 1927 р. Згідно з положеннями цієї Конвенції однією з умов виконання арбітражних рішень є те, що арбітражне рішення стало остаточним в країні, в якій воно було винесено, у тому сенсі, що воно не буде вважатися таким, якщо воно може бути предметом опозиції, апеляції або перевірки в порядку нагляду (в країнах, де такі процесуальні форми існують), або якщо буде доведено, що питання дійсності рішення є предметом судового розгляду1. Як ми бачимо, Женевська конвенція 1927 р. пов'язує питання «остаточності» арбітражного рішення з неможливістю його оскарження за законом країни, в якій це арбітражне рішення було винесено.

Нью-Йоркська конвенція не містить норми, яка б вказувала, що винесене арбітражне рішення є остаточним з точки зору здатності бути виконаним. Водночас Конвенція передбачає як підставу, за наявності якої у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, те, що арбітражне рішення ще не стало остаточним для сторін спору. Згідно з цим положенням Нью-Йоркська конвенція передбачає можливість визначення «остаточності» арбітражного рішення як за законом країни, в якій арбітражне рішення було винесено, так і за законом країни, право якої було застосовано. Більш детально питання «остаточності» арбітражного рішення (в контексті його спроможності бути виконаним) ми розглянемо в главі 10 посібника.

7.2. Внутрішнє та іноземне арбітражне рішення

В силу того, що міжнародний комерційний арбітраж виконує функції вирішення спорів, що виникають в сфері міжнародної тор-гівлі і між суб'єктами права різних держав, важливим є питання виконання рішень міжнародних комерційних арбітражів як в країні місця їх винесення, так і в іншій країні, наприклад країні місця знаходження відповідача чи країні місця знаходження його майна. Залежно від того, співпадають місце арбітражу і, відповідно, місце винесення арбітражного рішення з місцем його виконання чи ні, умовно можна говорити або про внутрішні, або про іноземні арбітражні рішення.

Історія міжнародно-правового регулювання виконання арбітражних рішень свідчить, що спочатку було закріплено обов'язок держав виконувати на своїй території арбітражні рішення, які були на ній винесені. Цей обов'язок закріплено в ст. З женевського Протоколу про арбітражні застереження 1923 р.

Пізніше в Женевській конвенції 1927 р. держави — її учасниці взяли на себе зобов'язання з виконання на своїй території арбітражних рішень, винесених на території інших країн-учасниць Конвенції, на підставі арбітражних угод, які підпадали під дію женевського Протоколу 1923 р. Таким чином, було зроблено перший крок на шляху міжнародно-правового регулювання виконання саме іноземних арбітражних рішень.

Наступним кроком в міжнародно-правовому регулюванні виконання іноземних арбітражних рішень стала Нью-Йоркська конвенція. Вона присвячена питанням виконання як іноземних арбітражних рішень, так і арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми за законодавством країни місця виконання.Як критерій для визнання арбітражного рішення іноземним Нью-Йоркська конвенція застосовує критерій місця винесення арбітражного рішення. Якщо місце виконання інше, ніж місце винесення арбітражного рішення, то мова йде про іноземне арбітражне рішення, звичайно ж, для держави, в якій таке визнання та виконання відбувається. Так, п. 1 ст. І Нью-Йоркської конвенції проголошує, що дана Конвенція застосовується щодо визнання і виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та держава, де запитується визнання і виконання таких рішень. Таким чином, для держави, в якій вимагається виконання арбітражного рішення, винесеного на території іншої держави, таке арбітражне рішення буде вважатися «іноземним» арбітражним рішенням.

В літературі', присвяченій міжнародному комерційному арбітражу, часто можна зустріти таке поняття, як «конвенційне» арбітражне рішення. Під цим терміном розуміється винесене арбітражне рішення, виконання якого вимагається на підставі положень Нью-Йоркської конвенції 1958 р. Використання такого терміна особливо актуальне і доцільне з практичної точки зору в державах — учасницях Нью-Йоркської конвенції, які зробили відповідні заяви (застереження) на підставі ст. 1(3) Конвенції стосовно виконання на їх

1 Див.: Albert Jan van den Berg. The New-York Arbitration Convention of 1958. — The Hague: TMC Asser institute. Kluwer Law International, 1994.

100

території тільки арбітражних рішень, що винесені на території інших держав — учасниць Конвенції.

Правом зробити таке застереження скористалися більш ніж дві третини держав-учасниць Нью-Йоркської конвенції. Наприклад, Нідерланди зробили таке застереження: «Посилаючись на пункт З статті 1 Конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, уряд Королівства заявляє, що він буде застосовувати Конвенцію для визнання і виконання тільки тих арбітражних рішень, які були винесені на території іншої Договірної держави». Становить інтерес також і застереження, зроблене Румунією: «Румунська Народна Республіка буде застосовувати Конвенцію для визнання і виконання рішень, винесених на території іншої Договірної держави. Стосовно рішень, винесених на території деяких країн, які не є учасниками Конвенції, Румунська Народна Республіка буде застосовувати Конвенцію лише на підставі взаємності, яка встановлена угодою сторін»'.

Таким чином, на відміну від Женевської конвенції 1927 p., яка встановлювала порядок і умови виконання виключно «конвенційних» арбітражних рішень, тобто рішень, винесених на території однієї з країн-учасниць, Нью-Йоркська конвенція 1958 р. відмовилась від цього жорсткого підходу. Проявом цього є те, що згідно з Нью-Йоркською конвенцією виконанню підлягають арбітражні рішення незалежно від того, чи винесені вони на території держав-учасниць Конвенції, чи ні. В цьому полягає загальне правило Нью-Йоркської конвенції щодо місця винесення арбітражного рішення. Але для держав, які не готові були відмовитися від суто конвенційного підходу, закладеного в Женевській конвенції 1927 p., була передбачена можливість зробити застереження і обмежити коло арбітражних рішень, на обов'язковість виконання яких вони давали згоду підписанням Нью-Йоркської конвенції, тільки колом «конвенційних» арбітражних рішень, тобто тільки тих рішень, які винесені на території держав-учасниць.

Поряд з державами, які скористалися можливістю, наданою ст. 1(3) Нью-Йоркської конвенції, ряд держав — її учасниць зробили заяви і застереження, згідно з якими вони взяли на себе зобов'язання визнавати і виконувати арбітражні рішення, що винесені на території держав, які не є учасницями Конвенції, але за наявності відповідних умов. До держав, які зробили такі заяви, належить і Україна, для якої юридично обов'язковою є заява, зроблена Українською PCP під час ратифікації Конвенції в 1961 р. Дана заява проголошує: «Українська Радянська Соціалістична Республіка буде застосовувати положення даної Конвенції у відношенні арбітражних рішень, винесених на території держав, які не є учасника-

ми Конвенції, тільки в тій мірі, в якій вони забезпечать її взаємне застосування»1. При ратифікації Конвенції аналогічну заяву зробив і СРСР.Це застереження не є дуже коректним з юридичної точки зору. Не зовсім зрозуміло, яким чином можна визначати наявність взаємності чи її відсутність у питаннях виконання арбітражних рішень, а також ступінь цієї взаємності. Виникає також питання: чи може відповідний державний суд України відмовити у виконанні іноземного арбітражного рішення, винесеного в країні, яка не є учасницею Нью-Йоркської конвенції, на підставі відсутності взаємності, і яким чином це може бути доведено в судовому засіданні? Цікавим є погляд С. Лебедєва з приводу застереження того ж самого змісту, яке зробив свого часу СРСР. Він вказує, що таким чином встановлена загальна норма про визнання та виконання в СРСР іноземних арбітражних рішень, але за умови, що у разі, коли вирішується питання про визнання або виконання в цьому загальному порядку арбітражних рішень, винесених на території держави, яка не є учасницею Конвенції, вимагається встановити наявність взаємності на території цієї держави щодо арбітражних рішень, які були винесені в СРСР2. Взаємність для цих випадків він пропонує розглядати як наявність у державі, яка не є учасницею Конвенції, умов для виконання іноземних арбітражних рішень не менш привабливих, ніж ті, що передбачені Конвенцією. В цілому з цим поглядом можна погодитися, але залишається відкритим цілий ряд питань, пов'язаних із застосуванням застереження, яке свого часу зробила Українська PCP. Наприклад, хто має доводити наявність чи відсутність взаємності: сторони чи сам суд? Як на мене, питання взаємності щодо виконання арбітражних рішень можна віднести до питань публічного порядку України. Якщо так, то відповідні державні суди України можуть розглядати питання, пов'язані з наявністю чи відсутністю взаємності згідно зі ст. V(2)(b) Конвенції, на власний розсуд. Якщо при розгляді цього питання суд встановить відсутність взаємності, він вправі відмовити у виконанні арбітражного рішення на території України на підставі, передбаченій ст. V(2)(b) Конвенції.

Мною висловлювалась думка про те, що з практичного погляду було б доцільно шляхом певного роз'яснення з боку Верховного Суду України звернути увагу судів на можливість (а скоріше на необхідність) вирішення питань взаємності при розгляді всіх справ про визнання та виконання на території України іноземних арбітражних рішень. 24 грудня 1999 р. Пленум Верховного Суду України прийняв постанову «Про практику розгляду судами клопотань

про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України»'. У цій постанові розглядалось і це питання. Так, п. 3(в) вказує: «Указом Президії Верховної Ради Української PCP від 22 серпня 1960 р. про ратифікацію Конвенції визначено, що Україна застосовуватиме її положення щодо арбітражних рішень, постановлених на території держав, які не є учасницями Конвенції, лише на умовах взаємності. При виникненні у зазначених випадках спору щодо наявності взаємності питання слід з'ясовувати через Міністерство закордонних справ України». На жаль, це роз'яснення не дає відповіді на поставлені питання.

Підбиваючи підсумки, можна зробити висновок, що Нью-Йоркська конвенція передбачає два режими: один — загальний, другий — спеціальний, хоча другий режим поширює свою дію на більшість держав-учасниць Конвенції. Аналіз застереження, зробленого Україною, дає підстави стверджувати, що для України обов'язковим є загальний режим виконання іноземних арбітражних рішень з певними особливостями.

Існування і юридичне закріплення як у міжнародних конвенціях, так і в національному законодавстві багатьох країн поняття «іноземне арбітражне рішення» обумовлює необхідність визначення поняття «внутрішнє арбітражне рішення». На жаль, ані в чинному законодавстві України, ані в чинних міжнародних конвенціях з питань міжнародного комерційного арбітражу це поняття не визначено. Не розроблене воно й у вітчизняній юридичній літературі. На мою думку, це поняття повинно бути сформульоване, перш за все, на рівні доктрини і за можливості закріплене в національному законодавстві тих країн (у тому числі України), де законодавство передбачає різні правові режими виконання «внутрішніх» та «іноземних» арбітражних рішень. Важливість вирішення цього питання для України як на науковому (теоретичному) рівні, так і на рівні законодавства і практичного застосування, пов'язана з існуванням різної процедури визнання і виконання в Україні внутрішніх та іноземних арбітражних рішень.

Треба звернути увагу на те, що на міжнародно-правовому рівні були визначені принципи виконання саме «іноземних» арбітражних рішень, бо ж саме в цій сфері виникало багато проблем, і саме ці проблеми не можна було врегулювати на рівні внутрішнього законодавства окремої країни. Необхідно було застосовувати механізми міжнародно-правового регулювання. Щодо «внутрішніх» арбітражних рішень, то це питання залишилося для вирішення законодавством кожної окремої країни.

До визначення поняття «внутрішнє» арбітражне рішення можна застосовувати два підходи.

'

Перший полягає в тому, щоб визначити поняття «внутрішнє» арбітражне рішення на основі і у зв'язку з поняттям «внутрішній третейський суд», який, в свою чергу, треба відрізняти від поняття «міжнародний третейський суд». Ці два види третейських судів відрізняються один від одного на основі: по-перше, суб'єктного складу сторін арбітражної угоди і, відповідно, сторін спірних правовідносин; по-друге, характеру правовідносин, з яких виник спір (мають вони внутрішньогосподарський чи зовнішньоторговельний характер); по-третє, можливості або неможливості застосування в процесі розгляду спору іноземного закону для визначення прав і обов'язків сторін і вирішення спору; по-четверте, різного статусу і правового режиму виконання арбітражних рішень.

Другий підхід полягає в тому, щоб вивести поняття «внутрішнє» арбітражне рішення стосовно певної країни шляхом протиставлення двох понять, які стосуються одного виду третейських судів, а саме — міжнародних третейських судів: поняття «арбітражне рішення, яке винесено на території іншої держави», тобто «іноземне» арбітражне рішення, і поняття «арбітражне рішення, винесене, наприклад, на території України міжнародним комерційним арбітражем», тобто «неіноземне» арбітражне рішення, а значить «внутрішнє, з погляду українського законодавства, арбітражне рішення».

Розгляньмо перший підхід. Відмінність міжнародних третей-• ських судів (міжнародного комерційного арбітражу) від внутрішніх третейських судів полягає в тому, що вони створюються для розгляду і вирішення спорів між особами, які належать до різних держав, і по цивільно-правових спорах, які виникли з міжнародної торгівлі. Таким чином, вони мають міжнародний характер. Так, п. З ст. 1 Типового закону ЮНСТТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж вказує, що арбітраж є міжнародним, якщо: комерційні підприємства сторін арбітражної угоди на момент його укладання знаходяться в різних державах'.

Правова доктрина і законодавство багатьох країн світу, в тому числі України, стоять на позиції, згідно з якою за сторонами визнається право передавати спори, що виникають між ними у сфері комерційної діяльності, на вирішення третейських судів і в силу цього виключати юрисдикцію державних судів. Таке право сторін закріплено, як правило, в нормативних актах, що регулюють вчинення правосуддя господарськими чи торговими судами. В Україні таке право сторін закріплено в ГПК, ст. 12 якого встановлює: «Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу)2. Господарським судам

'

України, які є спеціалізованими державними судами, підвідомчі спори між українськими підприємствами і організаціями, а також спори за участю іноземних юридичних та фізичних осіб, якщо це прямо передбачено законом або відповідним міжнародним договором України.

Якщо спір, що виник з внутрішньогосподарських правовідносин і підвідомчий господарським судам України, буде передано за згодою сторін, які обидві є суб'єктами права України, на вирішення третейського суду, то створений для розгляду такого спору третейський суд вважатиметься «внутрішнім» третейським судом, а його рішення щодо спору має грунтуватися виключно на нормах національного законодавства України без будь-якого застосування іноземного права і вважатися суто «внутрішнім» як за походженням, так і за сферою виконання.

Таким чином, критеріями, за якими третейські суди можна вважати «внутрішніми» третейськими судами, є те, що сторонами спору є тільки українські юридичні або фізичні особи (відсутність іноземного елемента в суб'єктному складі), спірні правовідносини мають внутрішньогосподарський характер, вирішення спору третейським судом проходить тільки на підставі чинного матеріального і процесуального законодавства певної країни без застосування норм іноземного права та норм міжнародних договорів, набуття чинності рішенням третейського суду та його виконання здійснюються виключно на підставі національного закону цієї країни.