- •Історія філософії
- •Частина і. Історія стародавньої філософії
- •Розділ 1. Філософія в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї
- •Становлення індійської філософії
- •Специфіка сприйняття індійської філософії
- •Історія філософії
- •Освоєння індійської філософії західним світом
- •Виникнення філософії в Індії
- •Санкх'я, йога, ньяя, вайшешика
- •Джайнізм
- •Чарвака–локаята
- •Буддизм
- •Веданта–міманса
- •Упанішади і йога веданти
- •Становлення китайської філософії Культурно–соціальні передумови
- •Образ мудреця і китайський міф
- •Частина і. Історія Стародавньої філософії
- •Література
- •Місце та значення філософії досократиків
- •Філософія досократиків Попередники Мілетської школи
- •Частина і. Історія Стародавньої філософії Мілетська школа філософії
- •Частина і. Історія Стародавньої філософії'
- •Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби відродження
- •Розділ 1. Раннє середньовіччя
- •Повчання апостольських отців
- •Філософія патристики
- •Східна донікейська патристика
- •Західна (латинська) донікейська патристика.
- •Післянікеиська патристика
- •Розділ 2. Середнє середньовіччя. Від патристики до схоластики
- •Розділ 3. Пізнє середньовіччя. Філософія схоластики
- •Рання схоластика
- •Пізня схоластика
- •Розділ 4. Філософія доби відродження Історичне місце Відродження і його загальна характеристика
- •Філософське підґрунтя гуманізму Відродження
- •Література
- •Частина III. Філософія нового часу XVI–XVIII ст. Історико–філософське означення європейської філософії Нового часу
Пізня схоластика
Вільям Оккам
Вільямм Окком, відомий як doctor invincibilis – Нездоланний вчитель (бл. 1280 – бл. 1350 pp.) – англійський філософ схоласт, представник пізньої схоластики, логік, провідний номіналіст, політик–публіцист. Навчався в Оксфорді, Парижі у Дунса Скота, опонентом якого пізніше став. Оккам був обвинувачений у єресі, за що йому загрожувало чотирирічне ув'язнення в Авіньоні. Він тікає і рятується в Мюнхені при дворі імператора Людвіга Баварського, підтримуючи останнього у боротьбі з папою проти панування церкви над державою, за розмежування сфер їх юрисдикції. Вільям Оккам – активний провісник ідей Реформації, автор трактатів з політики, філософії, логіки. Основні праці: «Summa Logicae» («Сума логіки»), «Philosophia naturalis» («Природнича філософія») тощо.
Оккам розмірковує про співвідношення філософії і теології, віри і розуму. На його думку, філософія не служниця теології, а теологія – не наука, а комплекс положень, що пов'язаний не раціональною послідовністю, а цементуючою силою віри. Істини віри не піддаються логічним обґрунтуванням. Розум не здатний підтримати віру, бо царина людського розуму і володіння віри – не перетинаються. Віра і знання радикально розрізняються за предметом і методом. Вільям Оккам обґрунтовує ідею «подвійної істини». Звідси логічною випливає вимога і висновок: філософія має звільнитися від теології.
Проблема універсалів. Оккам здійснює критику реалізму з позиції номіналізму. На його думку, реально існує лише індивідуальне, одиничне. Універсалі'! – це лише імена, а не підґрунтя реальності і не реальні субстанції, що існують поза людською душею. Універсалій немає ані в речах, ані поза душею, ані до речей. Вони суть вербальні форми для зручності розуму вибудовувати типи відношень для логічного застосування.
Оккам вперше у середньовічній схоластиці бере на себе місію «очистити» сучасну йому філософію (і науку) від, як він вважав, метафізичного «баласту». Для цього він винаходить методологічний принцип, який отримав назву «бритва Оккама», згідно з якою «сутностей не слід приумножувати без необхідності». Або «те, що можна пояснити за допомогою меншого, не потрібно виражати за допомогою більшого». Цей принцип – принцип простоти, або «бережливості» – вимагав вилучення з науки «субстанційних форм», «натури», тобто метафізичної реальності. Але, доведений до свого логічного кінця, цей принцип стає безпорадним.
213
Історія філософії
Справа в тім, що без так званої метафізичної реальності стають неможливими ані наука, ані просте усвідомлення існуючого. Звідси – принципова боротьба Оккама з платонізмом, арістотелізмом у християнському світогляді втрачає свій сенс. Можна висунути припущення, що принцип Віль–яма Оккама руйнував підвалини фундаментальних наук.
Спадщина Вільяма Оккама і, перш за усе, його номіналістична метафізика справили відчутний вплив на подальший розвиток філософської думки Європи. Послідовники Оккама (оккамісти), серед яких Мислитель з Отрекури і Бурідан, мали значний вплив на пожвавлення тогочасного інтелектуального та філософського життя, зумовили появу нових філософських осередків. Особливе поширення оккамізм мав у Оксфордському і Паризькому університетах, стимулюючи розвиток логіки і наукових дисциплін.
Нікола Кузанський
Нікола Кузанський (Nicolaus Cusanus; справжнє прізвище – Кребс) (1401–1464 pp.) – видатний представник пізньої схоластики і раннього Відродження, теолог, філософ, вчений. Дитячі роки проходили у «школі спільного життя», де хлопчик засвоює перший християнський духовний досвід. У молоді роки навчався у Гейдельберзькому, Паду–анському і Кельнському університетах. Обирає церковну кар'єру і у 25 років отримує сан священика 3 1448 р. – кардинал римсько–католицької церкви, відомий релігійний діяч. Разом з тим, Нікола Кузанський близький до гуманістичної культури. Він видатний вчений свого часу, відомий дослідженнями у галузі математики, астрономії, географії тощо. Автор значної кількості творів з філософії і теології. Його філософія, що формувалась на межі Середньовіччя і доби Гуманізму, розвивалась під впливом античного і християнського доробку, перш за все – піфагореїзму, платонізму, неоплатонізму і арістотелізму як античної, так і християнської доби (Прокл, Діонісій Ареопагіт, Іоанн Скот Еріугена), латинської патристики (особливо Августин Аврелій), містики (особливо Майстер Екгарт) і номіналістів (Вільям Оккам).
Проблема Бога. Як і у будь–якого християнського філософа, Бог у центрі уваги і постає найвищою метою пізнання Ніколи Кузанського. Разом з тим, він розуміє, що пізнання Бога – пізнання особливе, що здійснюється воно понад будь–якою думкою і поняттям. Тому усі мудрі люди єдині в усвідомленні неможливості знанням осягнути творця. Бо, погоджується Кузанець, тільки Бог «розуміє свою сутність, а наше розуміння відносно його розуміння виявляється у безсилі наблизитися до нього»1. Отже, славен буде Бог на розумінні сутності якого перериваються наукові розвідки, безумст–
' Див.: Николай Кузанский. Об ученом незнании // Сочинения в двух томах. – М., 1979. – Т. 1. – С. 72.
214
Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження
вом виявляє себе мудрість і суєтою – витонченість слів. «Бог несказанен и таков потому, что бесконечно выше всего именуемого. Ввиду бесспорной истинности этого мы ближе к истине, когда высказываемся о боге через отстранения и отрицания, подобно великому Дионисию, утверждавшему, что бог не есть ни истина, ни ум, ни свет, ни вообще что бы то ни было выражаемое в словах»1. Саме тому було б більш справедливим змальовувати Бога, за допомогою апофатики. Проте, «апофатика» не повинна змусити нас опустити руки. Вона лише стимулює більш ефективні та адекватні способи позитивного богопізнання. Наприклад, візьмемо поняття «нескінченність», до якого звертаються як до означення Бога. Кузанець вважає, що за апофатичним (негативним) богослов'ям Бог не є ані Отець, ані Син, ані Святий Дух. Спосіб Його описання – «нескінченність». Але для віруючої людини Бог – це завжди Творець, проте, «нескінченність» сама по собі ані породжує нічого, ані сама нічим не народжена Очевидно, що Абсолютна нескінченність є не плодотворна. Плодотворною «нескінченність» постає в образі «Вічності»
«Вічність» також віддзеркалює божественну, тобто абсолютну нескінченність, але «вічність» не є негативним поняттям. Вона фіксує і стверджує собою «Єдність», або максимальну присутність, що, у свою чергу, символізує «Отця». «Вічність», будучи проявленням нескінченності, констатує «сталість», тобто «рівність собі». «Рівністю» покладається «своє інше» Отця, тобто «Син». Отже, символом божественної «рівності» є Син. «Зв'язок», що фіксує відношення «рівності» в «єдності», символізує Святого Духа «Єдність», «Рівність», «Зв'язок» складають з себе Трійцю Бога–Отця, Бога–Сина і Бога–Св. Духа.
Треба відзначити, що Кузанець досліджує Бога не тільки як богослов, або теолог. Він інтерпретує Його як діалектик. Як діалектик він здійснює перехід «нескінченності» до «вічності». Як діалектик він «єдність» інтерпретує як «рівність», а «єдність і рівність» – через «зв'язок», чим відкриває нові пласти божественного розуміння. Тобто як діалектик він змушує поняття породжувати одне і світитися спільним світлом. Ніколі Кузанському зрозуміло, що «рівність» завжди передбачує певну «нерівність», подібно до того, як «неподільність» відкриває собою «розрізнення». Саме у такий спосіб людський розум здійснює перехід від позначення Бога трансцендентного і несказанного до усвідомлення Бога–Творця, Бога, буттям якого просякнуте існування тварного світу.
Як бачимо, філософське розгортання Ніколою Кузанським зв'язку апофатики і катафатики було початком нового мислення, що підняло по–
Николай Кузанский. Об ученом незнании. – С. 93.
215
Історія філософії
няття скінченного світу до концепції нескінченного буття. Цей зв'язок був підґрунтям усвідомлення краси як втілення Божественного у світі речей. І нескінченність у Кузанця стає чимось дуже локальним і плідним, чим зводить апофатику до катафатики. Апофатична нескінченність перетворюється на продуктивність Божественної Трійці. Як символ «вічності–рівності–зв'язку» Трійця є, по–перше, Буттям, у якому «тонуть», втрачаючи сенс протилежності і максимум співпадає з мінімумом; по–друге, є умовою буття усього сущого як форма (ідея) тварного буття. Саме в цьому криється відповідь, як світ залучається до буття. Для конкретизації думки Нікола Кузанський пропонує два принципи: по–перше, обмеження «абсолютного максимуму»; по–друге, розгортання Бога у світ і згортання, або повернення усіх речей у Божественне лоно.
Реалізацією першого принципу постає виникнення Всесвіту. Нагадаємо, що Бог є абсолютна максимальність, єдність, яка абсолютно випереджає і об'єднує будь–які відмінності і протилежності. Він абсолютний першопочаток, кінцева мета і буття всіх речей і світу в цілому, подібно до того, як нескінченна лінія містить у собі усі фігури. Всесвіт є також універсальність, тобто єдність множинного. Він також є першопочатком, проте, конкретно визначеним. «Вселенная целиком вышла к существованию посредством простой эманации конкретного максимума из абсолютного максимума»1. Отже, Всесвіт – конкретний максимум, що еманує з Бога, але не передує в часі тварному світу, а виникає разом з ним. «... А поскольку вещи составляют части Вселенной и без них она... не могла бы быть единой, цельной и совершенной, то все сущее пришло к бытию одновременно со Вселенной...»2. Наприклад, якщо людство розглядати як факт абсолютного буття, то в останньому ми відкриватимемо Бога. Коли ж у бутті ми виокремлюємо факт буття людства, то тут відкриваємо Всесвіт. Отже, людство уособлюється у кожній людині, проте і не може існувати без неї.
Дія другого принципу – «розгортання Бога у світ» – є початком розмежування максимуму і мінімуму, які в Абсолюті втратили свій сенс, але у скінченному світі його отримують. Так «єдність» розгортається у кількість, «спокій» – у рух, «вічність» – у час, «тотожність» – у відмінність, «рівність» – у нерівність тощо. Таким чином, Бог не є множинністю, але розгортає останню з Себе. Розгортає за допомогою Всесвіту (Універсуму), який є «досконалою повнотою», або повнотою першопринципів. Кожна річ потенційно є все, але актуально – тільки вона сама Тому потенція світу і Бога – незрівнянні. У Кузанця Бог не творить, а «розгортається» у світ необхідно. У
1 Николай Кузанский. Об ученом незнании. – С. 109.
2 Там само. – С. 109.
216
Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження
цьому очевидним є звернення до традиції неоплатонізму та його принципу еманації, що суперечить християнській ідеї творення.
Людина, за Ніколою Кузанським, – це мікрокосм, що подібний до макрокосму; єдність божественного і природного. Розгортання Божественних можливостей, що закладені в людині, відбувається через Ісуса Христа. Ісус Христос – Бог, рівний всякому буттю, божественний Син, в якому перебуває довічний Отець і святий Дух. Проте в Ньому, як у Слові, існує все, що може існувати тварного у Всесвіті. Тобто Він є втіленням Бога у людину абсолютним чином. Він уособлює у собі єдність протилежностей божественного і тварного. «Страдающий и смертный человек Христос не мог прийти к славе Отца, который как абсолютная жизнь есть само бессмертие, без облечения своего смертного тела у бессмертие» . Кузанец доводить, що Ісус – то шлях для людства. Безсмертя во Христі отримала природа, отже, воскресіння чекає усіх, і добрих, і поганих, не всі перетворяться у променях слави, і не усіх вона перетворить на синів Божих. Тому єднання з Богом очікує тільки тих, хто належить Христу вірою, надією і любов'ю.
Проблема пізнання. Назва основного твору «De docta ignorantia» («Про вчене незнання») розкриває основну гносеологічну ідею його творчості, яка полягає у тому, що логічний ряд, тобто те, що вважалось змістом docta, не набуває істини, не дає повної відповіді на питання і веде до ignorantia. Проте, це не відмова від раціоналізму; це відкриття раціоналізму найвищого гатунку і металогіки, що приходить на зміну логіці. Співставлення можливостей скінченого розуму веде від об'єкта до об'єкта, встановлюючи їх подібність, але не здатне відтворити картину Світобудови, тому зупиняється перед Нескінченністю. Розум так наближується до істини, як вписаний багатокутник до кола, але ніколи його не досягне. «...Об истине мы явно знаем только, что у точности она есть, она неуловима: наш разум относится к ней как возможность к абсолютной необходимости... Недаром суть (quidditas) вещей, истина сущего, непостижима у своей чистоте, и, хоть философы ее разыскивают, никто не нашел ее как она есть. И чем глубже будет наша ученость у этом незнании, тем ближе мы приступим к истине». Така постановка проблеми свідчить як про математичне відкриття Ніколи Кузанського, так і про гносеологічну і діалектичну ідею (на основі свідомого проведення принципу «збіг протилежностей»), «что корень знающего незнания – у понимании неуловимости точной истины» .
Те, що не під силу «розуму», здолає «інтелект», що підносить людину до божественного рівня – інтелектуального споглядання, на якому ото–
1 Николай Кузанский. Об ученом незнании. – С. 162.
2 Там само. – С. 53–54.
3 Там само. – С. 53.
217
Історія філософії
тожнюються протилежності. Цьому має відповідати стан людської душі: віра керує розумом, розум розповсюджує віру. Кузанець нагадує, що з віри розпочинається будь–яке розуміння. Дійсно, будь–яка сфера діяльності передбачує деякі першопочатки, які приймаються тільки вірою, і на яких будується всі наступні розмірковування. Віра містить у собі все багатство умоспоглядання, тому інтелектуальне пізнання є розгортанням віри. Але максимальне пізнання передбачає і максимальну віру, яка у свою чергу, не може бути без любові. Отже, Любов – форма віри, що надає останній істинного буття; більш того, любов є знаком віри найвищого ґатунку. Проте глибокої віри не може бути і без святої надії на володіння самим Ісусом.
Вплив творчості Ніколи Кузанського важко переоцінити, як на платоніків доби Відродження, Нового часу, так і на філософів сьогодення. Його ідеї завжди стимулювали мислення, живили філософську думку у вирішенні вічних і вічно нових питань.