book_ukr

ленко закликали всі українські політичні сили консолідуватися в боротьбі за національне відродження. У 1909 р. практично розпалася "Спілка", майже не залишилося місцевих організацій УСДРП.

Царський уряд проводив відверту антиукраїнську політику. Почався наступ реакції на ідеологічному фронті. Одна за одною у містах припиняли діяльність культурно-освітні організації. Закривалися українські періодичні видання, що почали виходити в 1905 р. Знову заборонялась українська мова і викладання нею в навчальних закладах. Певні верстви російського суспільства звинувачували українських громадських діячів у відсутності патріотизму, їх критикували як прихильників "зрадницького сепаратизму", "мазепинців".

Від українських губерній до ІІІ Думи було обрано 111 депутатів. Переважну більшість становили поміщики (64), священики (13) і селяни (20). За партійною приналежністю це були праві та російські націоналісти (55), октябристи (41), кадети (5). Національно-демокра- тичні партії України не мали своїх представників.

Реакція продовжувала наступ на демократичні свободи, відвойовані у царизму в роки революції. В Україні тривалий час діяв воєнний стан, або стан посиленої чи надзвичайної охорони. У містах і селах лютували каральні військові загони, козацькі сотні та чорносотенні банди. Поліція громила робітничі організації – профспілки, кооперативи, закривала прогресивні журнали й газети.

Царські власті влаштовували справжні гоніння на все українське: заборонялося видавати й продавати друковану продукцію національною мовою; конфісковувалися твори Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка та інших письменників, у яких вбачалися заклики до непокори існуючому ладу; було визнано недоцільним користуватися Євангелієм українською мовою, виданим Синодом; закрито Товариство української мови в Києві, яке проіснувало 40 років.

4. ЗЕМСЬКА РЕФОРМА П. СТОЛИПІНА В УКРАЇНІ. УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 1914–1918 РОКІВ

Великим гальмом на шляху розвитку ринкових відносин у сільському господарстві було поміщицьке й общинне землеволодіння. Не бажаючи зачіпати поміщиків, царський уряд звернув увагу на селянську общину. Ліквідація общинного землеволодіння почалася з ініціативи голови Ради міністрів П. Столипіна 9 листопада 1906 р. Микола II підписав підготовлений Столипіним указ. Згідно з ним селяни дістали можливість виходити із сільської общини та ставати господарями, власниками землі, об'єднувати отримані ділянки в одну (так званий відруб) або залишатися на старому подвір'ї чи виселялися на хутір.

221

ВУкраїні аграрна реформа П. Столипіна проходила найуспішніше. Якщо в губерніях європейської Росії з общин вийшло близько 24 % господарств, то на Правобережній Україні – 50,7, Південній Україні – 34,2 і тільки на Лівобережжі – 13,8 %.

У результаті концентрації земельних наділів у руках заможних власників, використання ними машин, добрив, розширення посівних площ в Україні за 1909–1913 рр. майже а півтора рази збільшився валовий збір зерна, а підвищення цін на хліб на світовому ринку сприяло зростанню його експорту через азово-чорноморські порти.

Виходячи з общини, чимало селян продавали землю й переселялися за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. Протягом 1906–1912 рр. там опинилося близько мільйона українських селян. Проте майже чверть із них не знайшла в далеких регіонах кращої долі й тому змушена була повернутися в рідні місця, щоб поповнити лави безземельного сільського пролетаріату.

Аграрна реформа П. Столипіна гальмувалася придворними колами. Великі землевласники її не підтримували, оскільки боялися втратити дешеву робочу силу. Столипін опинився між двох вогнів. Ліві партії також були налаштовані проти реформи, яка зменшувала соціальну напруженість на селі, тобто послаблювала революційний потенціал селянства. 1 вересня 1911 р. есер Богров смертельно поранив його під час вистави в Київському оперному театрі. За заповітом Столипіна було поховано на території Києво-Печерської лаври.

Промислова криза й економічний застій у 1910 р. змінилися пожвавленням, а згодом промисловим піднесенням. Воно сприяло зростанню чисельності робітничого класу, подальшій його концентрації на великих підприємств, формуванню пролетарської солідарності, розгортанню боротьби проти царизму. Улітку 1910 р. відбулися економічні страйки робітників Москви. Їх підтримали робітники Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава, Миколаєва. Активну участь в опозиційних виступах брала студентська та учнівська молодь. Разом із робітничим класом на боротьбу піднімалося селянство.

У 1910 р. проходила виборча кампанія до IV Державної думи. По Україні до її складу було обрано 97 депутатів: із них 59 крайніх монархістів, 21 октябрист, 14 кадетів і прогресистів, один трудовик. Українські політичні партії, які виступали на виборах у блоці з кадетами, не змогли провести в Думу жодного депутата.

ВУкраїні не припинявся національно-визвольний рух. Продовжували діяти деякі культурно-освітні організації, товариство "Просвіта", "Українське наукове товариство" в Києві. Кращі літературні сили Наддніпрянщини, Галичини, Буковини об'єднував "Літературно-науковий

222

вісник", користувався популярністю український педагогічний журнал "Світло". Поширенню ідеї українського відродження сприяла наукова, громадська та літературна діяльність М. Грушевського, В. Винниченка, М. Коцюбинського та інших відомих учених і письменників.

З українством як громадською силою, яка зростала, змушені були рахуватися й російські політичні партії. Так, Товариство українських поступовців підтримувало контакти з кадетами і трудовиками, які виступали в Думі з критикою царської влади щодо України. Саме вони почали збирати підписи для обговорення законопроекту про дозвіл використання української мови в початкових школах з переважаючим українським населенням і підтримували інші українські домагання у сфері культурно-національного самовизначення.

У 1914 р. царський уряд заборонив святкувати не лише день народження Т. Шевченка, а й відправляти звичайні в цей день панахиди, що викликало хвилю протестів по всій Україні. Група депутатів IV Думи підтримувала учасників протестів. На одному із засідань Думи розпочалася дискусія з цього приводу, під час якої один із виступаючих назвав цю заборону образою для всієї України. Прогресивна громадськість країни відзначила шевченківський ювілей. Відбулися демонстрації, мітинги, урочисті зібрання інтелігенції. Усе це підносило інтернаціональну значущість української національної культури, розкривало загальнолюдські ідеї гуманізму одного з найбільших його корифеїв, надихало трудящих на боротьбу за своє національне та соціальне визволення.

223

	Найважливіші події
Подія	Період
1900, 29 січня	– У Харкові створено Революційну українську партію (РУП).
1 травня	– У Харкові відбулася перша в Україні першотравнева демонстрація.
1901, 11 січня	– Опубліковано розпорядження царського уряду про віддання в солдати
1904, лютий–травень	183 студентів Київського університету за участь у революційному русі.
	– У містах України пройшли масові демонстрації протесту проти
1905–1907	російсько-японської війни з вимогами повалення самодержавства.
	– Відбулась перша російська революція, яка охопила й українські землі.
1905, 14–25 червня	– На панцернику "Князь Потьомкін Таврійський" відбулося повстання
	проти царського самодержавства.
17 жовтня	– Опубліковано маніфест Миколи ІІ "Про вдосконалення державного ладу".
жовтень–листопад	– У містах і робітничих селищах України створено Ради робітників
1906	(Донбасу, Катеринослава, Харкова).
	– Початок столипінської аграрної реформи.
1907, 11 травня	– У Києві з ініціативи М. Грушевського засновано Українське наукове
1908	товариство.
	– У Києві утворено Товариство українських поступовців.
1911, 4 вересня	– Відбулося освячення пам'ятника княгині Ользі в Києві.
1913, 23 лютого	– В Україні вперше відзначався Міжнародний жіночий день.
1914, 25–26 лютого	– В Україні пройшли масові демонстрації, страйки-протести проти забо-
	рони урядом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.
19 липня	– Німеччина оголосила війну Росії. Почалася перша світова війна.

Контрольні запитання

1.Розкажіть про розвиток капіталістичних відносин в економіці України на початку ХХ ст.

2.Наведіть приклади, що свідчать про піднесення суспільно-політичного руху на Наддніпрянщині на початку ХХ ст.

3.Коли в Україні у складі Російської імперії утворилася перша політична партія?

4.Які події відбувалися в Україні під час першої російської революції 1905–1917 рр.?

5.Які особливості здійснення земельної реформи П. Столипіна в Україні?

224

Лекція 15

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

План лекції

1.Соціально-економічний розвиток.

2.Суспільно-політичний розвиток.

3.Український національний рух.

4.Українська культура й духовне життя на початку ХХ ст.

1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

Унаслідок значного припливу іноземного капіталу у промисловості західноукраїнських земель, які перебували у складі Австро-Угорської імперії, переважали галузі, що стосувалися видобутку нафти, озокериту, солі, а також первинної переробки сировини. У 1903 р. видобуток нафти становив 1,1 млн т, або близько 5 % світового видобутку. Екстенсивні методи експлуатації родовищ та дешева робоча сила давали акціонерним компаніям, у яких переважав австрійський, німецький і французький капітал, високі прибутки. Розвивалися металообробна та машинобудівна галузі промисловості. Їхні підприємства виробляли й ремонтували устаткування для місцевої нафтопереробної та харчової промисловості, випускали нескладні сільськогосподарські машини й обладнання.

Регіон був постачальником лісу для багатьох країн. Тут розвивалася лісопильна, деревообробна й паперова промисловість. Однак загальний рівень економічного розвитку західноукраїнських земель залишався невисоким. Попри все, завдяки бурхливому розвитку кооперативного руху, кредитних спілок галицькі українці оволодівали навичками комерційної діяльності, навчалися закуповувати та продавати товар без посередників.

225

Більшість придатних для обробітку земель належала польським, румунським та угорським поміщикам, до яких наймалися працювати селяни, що володіли невеликими земельними наділами. Таких господарств у Галичині було понад 50 %. Аналогічна ситуація склалася на Північній Буковині й Закарпатті. Зростала соціальна диференціація, заможні селяни скуповували землі збіднілих разом із худобою та реманентом. Завдяки банківським позикам вони створювали великі ферми, на яких використовували сільськогосподарську техніку й поступово зміцнювали своє економічне становище.

2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК

Одним із ключових питань для західних українців наприкінці XIX – на початку XX ст. була виборча реформа. Річ у тому, що система курій, як уже зазначалося, жорстко обмежувала вплив на українських виборців. Тому у віденському парламенті й місцевих сеймах фактично хазяйнували австрійські, німецькі, польські, румунські, угорські чиновники. Галицький провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися в різні способи: фальсифікувалися списки виборців, за кілька годин до початку виборів змінювали місце та час їхнього проведення, викрадали скриньки з бюлетенями, щоб перешкодити передвиборчій агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями.

Українці домагалися справедливої системи представництва в місцевих сеймах і віденському парламенті, що мало розширити їхні можливості в поліпшенні своєї долі. Вони виступали за розширення конституційних свобод, уведення загального, рівного, прямого й таємного виборчого права.

На думку значної частини українських політичних діячів, насамперед тих, що пов'язували українську державність з автономією українських земель у складі Австро-Угорщини та стояли на автономістськофедералістських засадах, виборча реформа й забезпечення справедливої для українців системи представництва в галицькому сеймі та віденському парламенті були найважливішими питаннями.

Кампанія за виборчу реформу, яка розпочалася в 90-ті рр. XIX ст., ще не набула масового розмаху на початку XX ст. Особливо інтенсивним цей рух став у 1905–1906 рр. У Львові, Перемишлі, Чернівцях, Бродах, Коломиї, Стрию, Бориславі, Самборі та інших містах відбули-

226

ся багатотисячні зібрання, віча, на яких ухвалювалися рішення про необхідність переходу до справедливої системи виборів. Протягом січня 1906 р. у Галичині відбулося близько 300 мітингів і зібрань,

вяких узяли участь 500 тис. осіб.

Улистопаді 1905 р. українці створили так званий Народний комітет у справі виборчої реформи, який очолили Ю. Романчук і К. Левицький. У січні 1906 р. цісар Франц-Йосип змушений був прийняти українську делегацію, від імені якої говорив митрополит А. Шептицький. На підтримку вимог делегації 2 лютого у Львові було скликано народне віче за участю 50 тис. осіб, що свідчило про високий рівень національ- но-політичної свідомості галицьких українців.

Боротьба західних українців за справедливу систему виборів закінчилася вдало. У січні 1907 р. австрійський уряд проголосив нове положення про вибори до імперського парламенту, що значно пожвавило політичне життя українців.

У1907 р. в Австро-Угорщині вперше було здійснено вибори на основі загального й рівного виборчого права. Це сприяло посиленню участі українців у державному житті. У віденському парламенті з'явилося значне українське представництво, і польський контроль над українською більшістю можна було надалі утримувати хіба що засобами насильства. І хоч уряд Галичини продовжував фальсифікувати результати виборів, кількість українських депутатів у віденському парламенті значно зросла. Якщо в 1879 р. українці мали трьох своїх представників у Відні, то в 1907 р. до імперського парламенту потрапили 27 депутатів-українців від Галичини. Крім того, п'ять депутатівукраїнців було обрано від Буковини. Українська депутатська репрезентація у Відні чисельністю 32 особи перетворилася на силу, з якою імперський уряд мусив рахуватися.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях продовжувала активно діяти Українська радикальна партія (УРП), яка приділяла значну увагу національному самовизначенню українського народу. Вона виховувала в масах почуття всеукраїнської національної єдності, робила все, щоб вивести їх з-під впливу москвофілів і залучити на бік національного руху. Радикали першими назвали свою партію "українською" і поширювали свою діяльність на Буковину, частково в Закарпаття, докладали зусилля для пропаганди своїх ідей на Наддніпрянщині.

У1905 р. на з'їзді УРП було схвалено нову програму, в основу якої покладено ідею поєднання соціально-визвольної боротьби українського народу з національною. Вирішення національного питання радикали насамперед пов'язували з федералізацією Австро-

227

Угорщини і з наданням автономії українським частинам Галичини та Буковини. Програма містила вимоги загального виборчого права, свободи зборів, товариств, слова, науки і преси. Порушувалися питання про скорочення робочого дня для робітників, дотримання відпочинку у вихідний день, заборону дитячої праці тощо. Партія виступала за викуп земель у великих поміщиків коштом громадського фонду й передачу її селянам.

Після виборів 1907 р. центр діяльності партії перемістився до парламенту. У 1911 р. до парламенту у Відні вона направила п'ять депутатів, а в галицький сейм 1913 р. – шість. З 1907 р. УРП здійснювала свою політику в парламенті спільно з націонал-демократами. Разом із ними радикали виступали співзасновниками Українського парламентського союзу. Водночас деякі партії активно працювали над організацією січового руху. Ними 1900 р. було засновано організацію "Січ", яка вважала своїм завданням фізичне виховання молоді.

Роль лівого опозиційного крила в партійній структурі українського політичного табору в Галичині виконувала Українська соціал-демокра- тична партія (УСДП). Вона негативно ставилася до москвофілів, вбачаючи в них агентів царського уряду й ворогів української справи, критикувала Українську радикальну партію за відхід від "наукового соціалізму". УСДП звинувачувала Українську національно-демокра- тичну партію (УНДП) у "фальшивому декларуванні" свого загальнонародного характеру, реально захищаючи інтереси тільки більшменш заможних верств населення (міщан, інтелігенції, духівництва). Українські соціал-демократи не змогли налагодити конструктивного співробітництва з іншими прогресивними українськими партіями в Австро-Угорщині.

УСДП визнавала метою робітничого руху соціалізм, але відкидала найрадикальніші, не правові засоби його досягнення, а також ідею захоплення політичної влади через збройне повстання. Українські соціал-демократи перебували під впливом ідей австрійських соціалдемократів, які обстоювали поступову соціалізацію засобів виробництва, здобуття влади парламентським шляхом, збереження та використання існуючої держави як інструмента суспільної трансформації.

Українські соціал-демократи Галичини після отримання звістки про події 9 січня 1905 р. в Петербурзі організували в містах і селах збори, мітинги й демонстрації солідарності з народами Російської імперії. Усього впродовж квітня – грудня 1905 р. галицькі соціалдемократи організували понад 300 зборів і мітингів, які проходили під гаслами солідарності з російським революційним рухом, проведення в краї виборчої реформи й нерідко закінчувалися вуличними демонстраціями. Під час революційних подій УСДП допомагала соціа-

228

лістичним партіям Наддніпрянщини у виданні політичної літератури, чим сприяла розвитку революційного руху в Російській імперії.

Узахідноукраїнському суспільстві діяли й національні партії центристського напряму. Такою була Українська національно-демократична партія. Соціально-економічні питання, які розглядалися в її програмі, характеризувалися в цілому ліберальною позицією, хоча висувалася вимога звільнення українців від визиску "з боку інших народів". Особливо це стосувалося селянства. Партія вимагала поступового зміцнення кредиту, торгівлі. Проте наголошувалося на національному аспекті справи. При цьому націонал-демократи підкреслювали, що вони визнають дійсність і "теперішній капіталістичний устрій", і пропонували вироблений порядок поетапної реалізації запланованих економічних реформ.

Еволюційний шлях в економіці УНДП підпорядковувала ідеї "націоналізації", що передбачала сприяння зростанню національного промислу, зосередження в руках українців основних галузей економіки краю. Як перший крок до цього українському населенню було запропоновано керуватися в торговельній і економічній сферах національним принципом – купувати товари тільки в українських крамницях.

Упрограмі УНДП ставилося завдання про посилення впливу українців на законодавство й адміністративні органи в державі, краї, повіті та громаді через реформування основних представницьких інституцій. Для цього обстоювалися запровадження загального виборчого права й ліквідація куріальної системи виборів, яка сформулювала вимоги дотримання конституційних свобод, недоторканності житла, свободи зборів, слова, друку тощо.

До своїх першочергових вимог партія відносила національнотериторіальну автономію українських земель у складі Австро-Угор- щини. З українських частин австрійської держави, зокрема Галичини й Буковини, мала бути створена окрема національна провінція зі своїм сеймом, тобто парламентом. Націонал-демократи визнавали за можливу ідею спільного крайового сейму в Галичині, проте за умови, що керівництво сейму буде складатися з двох рівних частин – української та польської. УНДП ставила собі за мету зрівняти позиції українців і поляків у краї, що відповідало політичній характеристиці партії ліберально-консервативного напряму.

Націонал-демократи головну увагу звертали на селянство й на початку XX ст. брали активну участь у їхніх виступах, надавши їм організованого руху за збільшення заробітної плати й поліпшення побутових умов. Під час страйку 1902 р., що розгорнувся в Галичині проти польських поміщиків, УНДП спробувала скерувати його в політичне русло й надати йому національно-політичного характеру.

229

І хоча виступ було придушено силами війська та жандармерії, страйк підірвав шляхетське землеволодіння.

Наприкінці XIX ст. в українському русі Австро-Угорщини завершилось організаційно-політичне формування консервативної течії. На початку XX ст. її представляв Католицький русько-народний союз (КРНС). Його програмні документи ґрунтувалися на визнанні австрійського уряду й місцевої адміністрації та передбачали низку суспільно-господарських реформ на кшталт папських соціальних енциклік. КРНС відповідно до ідеології західноєвропейського католицького клерикалізму гостро критикував соціалізм, виступав на захист панівного ладу. Його ідеолог митрополит А. Шептицький доводив у своїх працях і виступах, що тяжке становище, в якому опинилися трудящі маси, можна перебороти працьовитістю, ощадністю і тверезістю. Діяльність союзу значною мірою сприяла збереженню культурно-національних традицій українського населення, однак вийти за межі просвітительства він не міг.

У грудні 1911 р. на основі КРНС утворилася Християнсько-сус- пільна партія (ХСП). Вона виступала з критикою УНДП за її непослідовну "католицьку" політику в справах релігії та церкви. Проте ХСП підтримувала домагання націонал-демократів щодо здійснення виборчої реформи, створення українського університету у Львові й запровадження національно-територіальної автономії в Галичині. Ця партія була опозиційною щодо москвофілів, але завоювати широкої популярності в масах не змогла.

Створення української багатопартійності в Галичині призвело до певної організаційно-політичної консолідації москвофілів, які в січні 1900 р. створили у Львові з ініціативи Руської ради Руську народну партію (РНП). її соціальною опорою були консервативні елементи світської і духовної інтелігенції, представники великого землеволодіння, чиновництва, а також частина селянства, яке орієнтувалося на російський царизм. РНП обстоювала національну єдність українців з росіянами, пропагувала необхідність повного переходу на російську мову. У соціальній і політичній сферах її програма проголошувала прагнення поліпшити долю бідних верств населення через парцеляцію великих маєтків, організацію дешевого кредиту, зменшення поземельного й подушного податків.

У Галичині, Буковині та Закарпатті крім українських діяли польські, угорські, румунські партії, які репрезентували інтереси відповідних національних груп населення або окремих соціальних верств. Так, партії польських поміщиків обстоювали поміщицькі порядки на селі, виступали за полонізацію українського населення, створення

230