book_ukr

	Найважливіші події
Період	Подія
1921, 8–16 березня	– Відбувся Х з'їзд РКП(б). Продрозверстку було замінено прод-
30 серпня	податком.
	– Прийнято Постанову РНК УСРР про втілення в життя нової
жовтень	економічної політики.
	– Відбувся Всеукраїнський православний церковний собор. Створе-
	но Українську автокефальну церкву на чолі з митрополитом
1921–1923	В. Менківським.
	– Голод у південній частині України.
1923, 17–25 квітня	– Відбувся ХІІ з'їзд РКП(б). Початок політики коренізації.
27 липня	– Вийшов Декрет РНК УСРР про "українізацію" шкіл і культурно-
1925, березень	освітніх установ.
	– Початок літературної дискусії в Україні (1925–1928)
1927, 20–29 листопада	– На Х з'їзді КП(б)У прийнято п'ятирічний план розвитку народного
1928, січень	господарства.
	– Початок надзвичайних заходів у сільському господарстві.
1929, листопад	– Вийшла Постанова пленуму ЦК ВКП(б) про здійснення в найко-
	ротший строк колективізації в Україні. Початок масової колекти-
1932–1933	візації та "розкуркулення".
	– Голодомор в Україні.

Контрольні запитання

1.Назвіть причини голоду 1921–1923 рр. в Україні.

2.Якою була участь іноземних благодійних товариств, організацій у спасінні життя українців під час голоду 1921–1923 рр.?

3.У чому полягали особливості впровадження непу в сільському господарстві України?

4.Якими були основні напрями індустріалізації?

5.Назвіть характерні риси колективізації в Україні.

6.Кого можна назвати провідниками політики українізації?

321

Лекція 20

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ

(1918–1939 РОКИ)

План лекції

1.Західна Україна у складі Польщі.

2.Західноукраїнські землі та Румунія.

3.Закарпаття як складова частина Чехословаччини.

4.Культурне й духовне життя на західноукраїнських землях

у20–30-х рр. ХХ ст.

1. ЗАХІДНА УКРАЇНА У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ

Наприкінці 1919 р., коли на основній частині України утвердилася радянська влада проблема возз'єднання українських земель перейшла у площину воєнного протистояння Польщі, з одного боку, і Радянської Росії та Радянської України, з іншого. Польські керівні діячі марили про відновлення Речі Посполитої ХУІІІ ст. – від Балтики до Причорномор'я. Це означало, що їхні претензії поширювалися мало не на всі стародавні українські землі. Навпаки, Франція та її союзники у війні вважали природним керуватися при утворенні нових держав етнографічним принципом. Вони погоджувалися включати в межі Польщі тільки ті території, де поляки становили більшість населення.

У 1919 р. Паризька мирна конференція рекомендувала провести східний польський кордон по лінії Гродно – Немирів – Брест-Литовськ – Устилуг і далі на захід від Рави-Руської та на схід від Перемишля до Карпат. Цей кордон згодом стали називати "лінією Керзона" – за прізвищем міністра закордонних справ Великобританії. Вона проходила, з певними відхиленнями по межі фактичного розселення поляків, українців і білорусів. Усі вони були на користь Польщі. В її кордонах

322

залишилися найдавніші українські землі, на той час уже частково сполонізовані – Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. Улітку 1920 р., коли війська Пілсудського зазнали поразки й перед Червоною армією відкрився шлях на Варшаву, польські керівні кола звернулися до країн Антанти з благанням про порятунок. Лорд Керзон дав у Москву телеграму з вимогою зупинити Червону армію за 50 км на схід від лінії, визначеної 1919 р. в Парижі, після чого пропонувалося скликати в Лондоні мирну конференцію. Ця пропозиція ставила на реальний ґрунт вирішення проблеми возз'єднання українських земель у кордонах УСРР.

Однак наступ військ Червоної армії продовжувався. За два десятки кілометрів від Варшави він обернувся для неї нищівною поразкою. У наступні півтора місяці фронт знову пересунувся в район Житомира й Бердичева. Історичний шанс для возз'єднання українських земель було втрачено. Відповідно до Ризького мирного договору споконвічні українські землі, площа яких перевищувала територію Великобританії, залишалися в межах Польщі. Східна Галичина з додатком українських земель по Збруч і Горинь, що входили до складу дореволюційної Росії, утворили новий географічний регіон – Західну Україну. Половину площі міжвоєнної Польщі становили так звані "східні креси", тобто західноукраїнські та західнобілоруські землі. Близько третини населення країни належало до національних меншин, серед яких переважали українці.

Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною проходила з відома західних країн. Керуючись своїми стратегічними інтересами, Антанта, передусім Франція, надавала польській стороні військову та політичну підтримку. Антанта на перших порах розраховувала примирити Польщу і ЗУНР з тим, щоб використати збройні сили цих держав проти експансії західноукраїнських земель Радянською Росією. Керівники західних держав не реагували на вимоги галичан підтримати їх у боротьбі за свою незалежність. У вересні 1921 р. Східна Галичина була включена до складу Польщі – Львівське, Тернопільське та Станіславське воєводства, які підпорядковувалися варшавській владі. Зрештою Рада послів Антанти в березні 1923 р. своїм рішенням закріпила за Польщею ці території. Окуповані українські землі становили третину території тодішньої Польської держави. Згідно з переписом населення 1931 р. на них проживало 8,9 млн людей, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків.

Загальна чисельність мешканців України, які опинилися в межах Польщі, Чехословаччини та Румунії, становила на початку 20-х рр. минулого століття близько 7 млн. Найбільше їх було в Польщі – понад

323

5 млн, значно менше в Румунії – 790 тис. і Чехословаччині – 455 тис. Понад 80 % населення займалося сільським господарством. Аграрні реформи, проведені в 1919 р. в Польщі, Чехословаччині та Румунії, не ліквідували безробіття і не розширили наділи малоземельних селян. Так, 33,8 % усіх земель у Західній Україні належало поміщикам, 8 % – державі, 2,1 % – церкві; 48,4 % селянських господарств мали близько 2 гектарів землі кожне, майже 15 % господарств були малота безземельними. Треба враховувати, що найпекучішою проблемою західноукраїнських селян було не тільки малоземелля та безземелля, а й перенаселеність сіл. Попри те, що Галичина – один із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, – польський уряд ще на початку 20-х рр. почав запрошувати сюди поляків, зміцнюючи їхньою присутністю свою колонію. Це були військові й цивільні поселенці, так звані осадники, які отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Військові в основному займали престижні посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників та дрібних чиновників. За підрахунками, протягом 20 років окупації (1919–1939) на українських землях було поселено близько 200 тис. польських, румунських і чехословацьких колоністів. Для них створювалися спеціальні фонди з поміщицьких і церковних земель. Упродовж лише 20-х рр. польський уряд виділив у Західній Україні для своїх колоністів понад 600 тис. гектарів землі.

Важким тягарем для західноукраїнських селян стали податки, різні побори та повинності, особливо з ремонту та будівництва шляхів. Високі ціни на промислові товари і надмірно низькі на сільськогосподарську продукцію підривали економіку селянських господарств, особливо під час світової економічної кризи 1929–1932 рр. Заробітна плата західноукраїнського селянства в 1931 р. була найнижчою в Європі. За таких умов ненависть українських селян до багатих іноземних землевласників і щедро субсидованих колоністів ще більше посилилася. Важкі соціально-економічні умови західноукраїнських селян спричинили еміграцію. Тисячі розорених людей змушені були залишити рідний край у пошуках кращого життя за кордоном. За даними офіційної польської статистики, тільки з чотирьох воєводств Західної України в 1925–1939 рр. емігрувало понад 373 тис. осіб переважно працездатного сільського населення. Отже, у 20–30-х рр. унаслідок антиукраїнської політики окупаційних властей соціальноекономічне становище західноукраїнського селянства погіршилося.

В умовах жорсткого економічного тиску з боку польської влади на західноукраїнських землях інтенсивно розвивався кооперативний рух. Це був один із засобів самоврядування, соціального самозахисту, про-

324

тидіяння політиці польських правлячих кіл, спрямованої на гальмування розвитку української економіки. Кооперативи об'єднували переважно селян-виробників і торговельні організації, регулювали ціни на сільськогосподарські продукти (Спілка українських купців і промисловців, Українське технічне товариство та ін.). Якщо в 1926 р. у Галичині було 2,5 тис. кооперативів, то в 1939 р. – близько 4 тис. Занепокоєні зростанням кооперативного руху, польські урядовці всіляко перешкоджали його розвитку, обмежували його функції. Та попри всі перепони кооперативний рух міцнів. Він прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед західних українців. На відміну від корінних польських, румунських і чеських територій, промислове виробництво тут у 1924–1928 рр. не тільки не зросло, а навпаки, дедалі більше занепадало. Українські землі розглядалися як ринок збуту товарів, джерело сировини та дешевої робочої сили. Польський уряд офіційно поділив країну на дві господарські частини: Польщу "А", до якої належали корінні польські землі, та Польщу "Б", куди входили переважно анексовані українські та білоруські землі. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток корінної території стимулювався, а на українських землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Польська фінансова система фактично стала знаряддям економічного закабалення українських земель.

Міжвоєнну Польщу не можна назвати розвиненою країною. Однак "східні креси" особливо вражали своєю відсталістю. Основою промислового виробництва були сировинні галузі – нафтоозокеритна та лісова. Певне значення мала переробка сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 р., більшість найманих робітників у Західній Україні працювали у сільському господарстві. Підприємства належали в основному закордонному або польському капіталу. Українці переважали тільки в кооперації. Економічна криза 1929–1933 рр. ("Велика депресія") болюче вдарила по Польщі. Реальні заробітки робітників іще до кризи не досягали довоєнного рівня, а під час її вони істотно впали. Особливо руйнівний вплив на робітників та їхні сім'ї мало безробіття.

Політика окупаційних властей щодо місцевого населення мала дискримінаційний характер. Певні відмінності зумовлювалися особливостями політичної системи країни, рівнем демократичних традицій і, звичайно, політичною активністю самого українства. Анексовані західноукраїнські землі перебували у становищі напівколоній. Спроби позбавити населення національної ідентифікації, провалилися: у 1921–1922 рр. українські суспільні організації провели частковий бойкот перепису населення, виборів до сейму й сенату, призову до польської армії.

325

Однак наступ на автономні права українців тривав, хоч вони й були закріплені в Конституції Польщі 17 березня 1921 р. Від українців позбавлялися в державних установах, включаючи повітові, учителівукраїнців зі Східної Галичини переводили до західної частини, де переважало польське населення; студентами Львівського університету могли стати лише ті громадяни, які дали присягу на вірність польській державі. У польській конституції 1921 р. проголошувався курс на вільний розвиток національних меншин, який мав забезпечуватися автономним устроєм і місцевим самоврядуванням. Демократичні засади цієї конституції були важливим аргументом, який висували польські правлячі кола перед Антантою, коли вимагали визнати результати територіального розмежування після всіх воєн. Коли східний кордон Польської держави дістав міжнародну легітимність (СРСР не претендував на західноукраїнські й західнобілоруські землі згідно

зумовами ризького мирного договору 1921 р.), наступ на національні права українців посилився. На західноукраїнських землях польські урядові кола намагались витравити такі поняття, як "Україна", "українець", "українське населення східних кресів". Українців називали "русинами", а сам регіон – "Східною Малопольщею". "Немає ніякого українського народу, – цинічно заявляв міністр освіти польського уряду С. Грабський. – Український народ – це вигадка комуністів

зпропагандистською метою". Він переконував громадськість, що українська проблема в Польщі буде ліквідована протягом 25 років.

Найбільш крайніх позицій дотримувалася Партія націонал-демокра- тів (ендеків) на чолі з Р. Дмовським і С. Грабським. Вона користувалася особливою популярністю серед польського населення Західної України. Ендеки твердили, що Західна Україна – це невід'ємна складова частина Польської держави, а українське населення цієї території становить "руську гілку великого польського дерева". Прагнучи здійснити національно-культурну асиміляцію українців, вони проштовхнули через сейм у 1924 р. закон, який заборонив вживання української мови в урядових установах. У парламентських і урядових колах партія ендеків мала великий вплив. Тому її недалекогляд-

на політика посилювала напруженість у міжнародних відносинах і розхитувала підвалини відродженої Польщі.

31 липня 1924 р. польський сейм схвалив програму утраквістичних (двомовних) шкіл, в яких навіть молитву "Отче наш" заборонялося виголошувати українською, з букварів усунули всі повідомлення про Україну. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. Якщо в 1912 р. у Східній Галичині функціонувало майже 2,5 тис. українських шкіл, то в 1927 р. – лише 815. Але з жовтня 1925 р. після

326

протестів світової громадськості переселення українських учителів до Західної Галичини припинили, а частину лояльних до влади українців допустили до державної служби. Під наглядом цензури перебувало 60 українських видавництв, близько 120 редакцій українських газет і журналів (станом на 1930 р.). Систематично друкувалися списки заборонених українських книг, альманахів, календарів та інших видань, що виходили як у Галичині, так і за її межами. До початку Другої світової війни до цих списків було занесено понад тисячу найменувань. У той же час "українська політика" Варшави щодо Волині була тісно пов'язана з концепцією "прометеїзму" – забезпечити Польщі роль лідера визвольної боротьби народів від Прибалтики до Кавказу. Відповідно у Волині деякі польські кола хотіли бачити привабливий приклад польсько-українського співробітництва, своєрідний "П'ємонт українського руху". Тут не провадилась, на відміну від східногалицьких регіонів, політика асиміляції українського населення.

29 червня 1931 р. колишні прихильники С. Петлюри за підтримки воєводи Г. Юзовського створили Волинське українське об'єднання (ВУО). Його члени виступали за дружбу українського й польського народів, автокефалію української православної церкви, ініціювали програму наділення землею незаможних селян. ВУО підтримало ідею двомовності в системі освіти, що насправді означало витіснення українських шкіл (до осені 1932 р. їх залишилося на весь край лише чотири). Однак реально об'єднання мало скоріше моральний, ніж політичний чи економічний вплив. До того ж у лютому 1939 р. польський уряд прийняв програму "державної політики Польщі на Волині", де передбачалась повна колонізація та окатоличення українців.

Митрополит греко-католицької церкви А. Шептицький на початку 20-х рр., щоб привернути увагу світової громадськості до проблем Східної Галичини, здійснив трирічну поїздку до восьми країн Європи й Америки. Після прибуття на батьківщину він був на місяць ізольований польською владою в Познані. Але владика не мав намірів розпалювати польсько-українське протистояння, тому 8 вересня 1925 р. греко-католицький єпископат присягнув на вірність польській державі, хоча частина уніатського кліру сповідувала ідеали "християнського націоналізму". Оскільки поняття "священик" і "просвітитель" для галичан були ідентичними, благотворний вплив духовенства постійно зростав серед членів таких організацій, як "Просвіта", "Рідна школа", "Союз українок" та інші. У 30-х рр. духовною опікою українського студентства, молоді займалися такі організації, як "Академічне душпастирство", "Марійське товариство", "Католицький союз української молоді". На базі останнього було створено товариство "Орли", чисель-

327

ність якого на початку 1935 р. становила понад 30 тис. членів. Майже 12 років (1928–1939) у Львові працювала Греко-католицька богословська академія – єдиний вищий навчальний заклад національного характеру (у Львівському університеті була лише одна українська кафедра – української мови та літератури). Однак релігійна ситуація залишалася напруженою. Користуючись протегуванням влади, католики в кінці 20-х рр. вимагали повернути їм 724 із 1 тис. 169 православних церков і монастирів, які існували на той час. Незважаючи на неодноразові судові позови, до 20 жовтня 1933 р. православним вдалося повернути лише десять храмів.

Комуністи були на нелегальному положенні. Комуністична партія Східної Галичини з 1923 р. була перейменована на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Перейменування не слід вважати формальним. Діяльність комуністів поширилася на всі українські землі у складі Польщі. Після того як Антанта визнала анексію Східної Галичини, юридичне становище українських земель австро-угорської та російської спадщини зрівнялося. У Москві вважали, що КПЗУ має об'єднатися з Компартією Польщі. Це рішення було проведено через Комінтерн. Однак КПЗУ продовжувала зберігати певну самостійність. Незважаючи на нечисленність (близько 4 тис. членів у середині 30-х рр.), вона була політично активною. Найбільшого впливу на суспільство комуністи досягли в роки "Великої депресії". Вони успішно поєднували легальні та нелегальні форми боротьби з існуючим режимом. Для легальної боротьби було створено широку і досить аморфну організацію – Українське селянськоробітниче соціалістичне об'єднання ("Сільроб").

Нестача землі на селі в роки "Великої депресії" відчувалась особливо гостро. Більшість селянських дворів господарювала без будь-яких технологічних удосконалень. За цих умов господарювання було нерентабельним. Податковий тиск довершував руйнування господарств. Протестуючи проти винищувальної податкової системи, селяни під впливом комуністів усе частіше в роки "Великої депресії" переходили до насильницьких форм боротьби. З літа 1930 р. почастішали підпали садиб поміщиків і осадників. Селянські загони руйнували лінії зв'язку, нападали на поліцейські пости з метою захоплення зброї. Виступи селян охопили всю територію Львівського, Станіславського, Тернопільського й Волинського воєводств. Секретар ЦК Компартії Польщі Ю. Ленський із задоволенням констатував, що в цих виступах "уперше за кілька років виявилися елементи громадянської війни". У червні–липні 1932 р. відбулося Ліське повстання, в якому взяли участь близько трьох десятків тисяч селян Ліського, Добромильського, Сокальського й Турківського повітів. Польський уряд надіслав на

328

придушення повстання підрозділи регулярної армії. Такі розправи з селянами назвали пацифікацією (умиротворенням). Розголос про них набув міжнародного характеру й викликав протести в Лізі Націй. Коли економічне становище селян поліпшилося, вплив КПЗУ почав зменшуватися. Польським властям, які в 1934 р. створили в Березі Картузький концтабір для ізоляції екстремістських елементів, несподівано допоміг Комінтерн. Західноукраїнських комуністів, які перебували в СРСР на навчанні, один за одним було заарештовано й кинуто до сталінських концтаборів. Багато їх там і загинуло. У 1938 р. виконком Комінтерну взагалі розпустив Компартію Польщі, а в її складі й КПЗУ.

Трагічні наслідки визвольних виступів (1917–1920) переосмислювались у політичному середовищі. Вони оцінювалися неоднозначно, проте міцніла тенденція до державної самостійності. Ідея незалежної соборної держави залишилася у свідомості української еліти, що виявилося передусім у діяльності українських політичних партій. Польща була парламентською республікою, її політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Тут існувала багатопартійність. На середину 20-х рр. у Польській державі нараховувалося близько 100 політичних партій, з них понад 20 – українських (за деякими даними – 12), які легально діяли у країні, видавалася опозиційна преса. Опозиція мала також своїх представників у польському парламенті. Це давало можливість національним меншинам захищати свої інтереси, брати участь у суспільно-політичному житті.

Дії польського уряду щодо анексії (Галичини) зустріли організований опір основних українських партій: Народно-трудової, Радикальної, Християнсько-суспільної та Соціал-демократичної. З їхньої ініціативи в 1921–1922 рр. були проведені масові акції протесту. Після окупації Польщею Галичини та Волині перед західноукраїнськими політичними силами постало питання: продовжувати нерівну боротьбу в нових умовах чи визнати польську владу й спробувати будувати своє національне життя в межах чужої держави. У 1923–1927 рр. у суспіль- но-політичному русі Західної України відбувалися суттєві зміни. Політичні партії відображали три орієнтації, що домінували в тогочасному польському суспільстві: прорадянську, пропольську та самостійницьку.

Упродовж 20–30-х рр. у Польщі проводилось чотири виборчі кампанії, у ході яких обиралися депутати до сейму та сенату. Саме вони продемонстрували еволюцію позиції українських політичних сил щодо залучення їх до легальної політичної боротьби за національні права українців: від бойкоту (унаслідок відозви 10 вересня 1922 р. ЗУНР у вигнанні до населення Галицького краю (Галичини)), до прямої участі у виборах. Важливою ділянкою боротьби за права українсь-

329

кого населення та його державне існування ставав польський парламент. Нові парламентські вибори були призначені на березень 1928 р. Цього разу практично всі українські партії вирішили взяти в них участь. На виборах до сейму в Східній Галичині за українськими списками було набрано 40,7 % голосів (за польськими – 40,8 %, єврейськими – 9,5 %). Після додаткових виборів до сейму й сенату на Волині, які відбулися 1930 р., українське парламентське товариство мало 50 послів і 14 сенаторів.

Найбільшою в польському сеймі (17 депутатів і 3 сенатори) була фракція Національно-демократичного об'єднання (УНДО), яке утворилося 11 липня 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з низкою менших угруповань. За змістом своєї діяльності УНДО являло собою політичну партію. У його програмі шляхи досягнення української державності не були чітко визначені. Частина членів партії спочатку сподівалася на мирну еволюцію УСРР у бік національної держави. Це було наслідком компромісу між радянофілами та прихильниками "орієнтації на власні сили". До 1927 р. УНДО вважала УСРР напівсуверенною державою, яка з часом мала стати цілком незалежною, однак боротьба з "націонал-ухильництвом" у КП(б)У, репресії проти інтелігенції, насильницька колективізація тощо змінили ставлення до неї. З кінця 20-х рр. УНДО зайняла ворожу позицію щодо радянського режиму й покладала надії на його повалення революційним шляхом. У 30-х рр. в об'єднанні запанувала думка, що Українська держава постане внаслідок війни, завдяки інтервенції західних держав. На думку лідерів УНДО В. Мудрого, С. Барана, І. Кадрина, Західна Україна мала стати "П'ємонтом", тобто базою для визволення Наддніпрянської України з-під влади більшовицької Москви. Почалися пошуки компромісу з польським урядом на антирадянській платформі. У 1932 р. керівництво УНДО вирішило тимчасово відмовитися від гасел незалежності та соборності, замінивши їх вимогою національно-територіальної автономії для всіх українських земель у Польській державі.

Напередодні виборів до сейму 1930 р. велися переговори про занесення кандидатів ОУН до виборчих списків УНДО, але загибель Ю. Головінського зірвала ці плани. Крім того, проведена польською владою в 1930 р. "пацифікація" (утихомирювання) Східної Галичини, під час якої знищувалися паростки національної культури українців, ширилась польська колонізація, примусила ОУН дедалі частіше вдаватися до індивідуального терору. 15 квітня 1932 р. Є. Коновалець обґрунтував його необхідність теоретично: ОУН може використовувати терор, оскільки є революційною організацією. Значна частина активу ОУН ставилася з презирством до цивілізованого стилю пове-

330