2. Гроші: сутність та коротка історія їх розвитку.

Незважаючи на багатовікові дослідження і велику кількість теоретичних концепцій грошей, людство сьогодні не має однозначної й остаточної відповіді на питання, що таке гроші. Уявлення, які не викликали сумнівів в одних суспільних умовах, зі зміною останніх вступали в суперечність з реальною дійсністю і відкидалися.

Очевидно, все це можна пояснити тим, що суть грошей змінюється адекватно змінам характеру суспільних відносин, в яких вони функціонують. Тому для визначення суті грошей необхідно з'ясувати питання про їх походження, про причини, що зумовлюють виникнення та існування грошей в економічному житті суспільства.

Найбільш послідовно та усвідомлено логіко-історичний підхід до дослідження грошей реалізовано К. Марксом. Проте він не міг не бути обмеженим тими історичними умовами, що існували майже півтора століття тому. В нових умовах цей підхід має бути реалізований з урахуванням сучасного рівня розвитку грошей.

Спочатку розглянемо загальну логіку історичного розвитку грошей, яка розпочинається з товарообміну. Звичайно, історично товарообмін не був першою формою обміну, оскільки до нього, як найвизначніші на той час, існували обмін діяльністю і нееквівалентний продуктообмін. Але саме з товарообміну розпочинається власне історія виникнення грошей.

Відповідно до схеми К. Маркса, першою формою товарообміну була проста, одинична або випадкова:

х товару А = у товару В

У даному випадку певна кількість одного товару обмінюється на відповідну кількість іншого (наприклад, 1 туша тварини – 200 одиниць риби). В основі обміну лежить вартість, як якась внутрішня суспільна властивість товару, що проявляється в кількісній визначеності мінових пропорцій.

В процесі обміну товари відіграють неоднакову роль. Перший (у нашому прикладі - товар А) виконує активну функцію, виражаючи свою вартість в іншому (товарі В), який слугує лише засобом для вираження вартості першого товару, відіграючи, відповідно, пасивну роль. Відповідно до цього розрізняються форми вартості, в яких перебувають товари А і В. Товар, який виражає свою вартість в іншому, перебуває у відносній формі вартості. Товар же, який слугує засобом для вираження вартості іншого, перебуває в її еквівалентній формі. Відносна та еквівалентна форми вартості є єдністю з протилежностей, які взаємно передбачають і взаємно виключають одна одну. Взаємно передбачають, оскільки відносна форма вартості є такою тільки по відношенню до еквівалентної, і навпаки. Взаємно виключають, оскільки якщо товар перебуває у відносній формі вартості, то він не може одночасно перебувати в еквівалентній, і навпаки.

З розвитком обміну на зміну простій, одиничній або випадковій формі вартості приходять повна або розгорнута, а потім і загальна.

Якщо при простій формі вартості обмін був нерегулярним, а пропорції обміну продуктів випадковими, то з розвитком виробництва відбувається поділ праці на тваринництво і землеробство, обмін стає систематичним. Внаслідок регулярного обміну мінові пропорції набували стійкішого характеру, наближались до витрат праці. Але, оскільки товар безпосередньо обмінювався на інший, а обмін між общинами з розпадом первісного ладу поступився місцем індивідуальному обміну, останній наштовхнувся на певні обмеження. Так, власник шкури тварини міг придбати зерно в тому випадку, якщо ця шкура була потрібна власнику зерна. Тому обмін одного товару на інший нерідко ставав неможливий, вартість кожного товару не набувала кінцевого загальноприйнятого вираження. Для цього необхідний був товар, який би мав споживчу вартість для всіх членів суспільства.

Розвиток виробництва, поглиблення суспільного поділу праці, розширення кола обмінюваних продуктів зумовили стихійне виокремлення того товару, на який обмінювались всі інші товари. Із закріпленням за золотом ролі загального еквівалента утвердилась грошово-товарна форма власності. Це – та сама загальна її форма, що відрізняється лише видом товарного еквівалента. Отже, поява грошей, як засобу платежу пояснюється труднощами, що виникають в процесі обміну одного товару на інший, а саме:

- обмін без посередництва грошей можливий тільки тоді, коли з двох осіб, що здійснюють обмін, кожній потрібен саме такий товар, який виробляє інша сторона;

- кожній зі сторін потрібна саме та кількість продукту, яку здатна постачати для обміну інша сторона;

- вартість продуктів, що їх виробляє кожна зі сторін, буває дуже важко визначити; цю перешкоду можна подолати тільки через аналіз сукупності інших товарів, які вже обмінювались на даний товар.

Згодом роль грошей починають виконувати коштовні метали – золото і срібло. М. І. Туган-Барановський пояснює це тим, що саме ці метали є ідеальними для того, аби бути грішми і виконувати функції грошей, а саме:

- вимірювати ціну товарів;

- слугувати для виконання різних умов щодо купівлі товарів;

- слугувати як засіб для виплати боргів.

Придатність коштовних металів для виконання цих функцій пояснюється тим, що золото й срібло (у новіші часи саме золото) найпридатніші для того, щоб вимірювати ціну товарів, оскільки мають практично незмінну вартість. М. І. Туган-Барановський пояснює придатність коштовних металів виконувати функцію грошей, виходячи з таких їхніх властивостей:

- Зберігання. Ціна коштовних металі визначається порівняльною стійкістю, оскільки золота добувається значно менше, ніж становлять його запаси. Користування золотою річчю полягає в тому, що її не знищують, як продукт, а зберігають, завдяки чому його запаси поступово збільшуються;

- Поділ без втрати вартості. Властивістю грошей є те, що вони повинні ділитися, не втрачаючи своєї вартості для завершення операції купівлі-продажу. Цією властивістю не наділено будь-якого предмета, тому ідеальним для цього є золото, оскільки при поділі воно не втрачає своєї цінності;

- Легкість переміщення. Гроші повинні легко переміщуватись, тобто мати високу ціну, оскільки чим вища їхня ціна, тим менші видатки на переміщення грошей однієї і тієї ж самої ціни;

- Засіб збереження цін майна. Гроші мають зберігати ціну майна, матерія самих грошей не повинна змінюватись при перерахуванні;

- Однорідність. Золото й срібло дуже легко відрізнити з поміж інших металів, вони однорідні, що є необхідним для здійснення операцій купівлі-продажу

- Початково при обміні золото та інші благородні метали зважувалися, ділилися на відповідні шматки тощо. Цей початковий щабель грошово-товарної форми називатимемо грошово-металевим.

Проте, незручності, пов'язані з поділом і втратою при цьому частини металів, з визначенням їх проби тощо, викликають необхідність фіксації їх ваги і проби з розвитком обміну. Поступово здійснюється перехід до грошово-зливкової форми вартості. Зливок являє собою той самий шматок грошового металу, але оформлений і визначений за вагою і пробою.

Дальший розвиток грошово-зливкової форми вартості приводить до виникнення грошово-монетної. Монета з'являється як розвинута форма зливка і початково відрізняється від них тільки зовнішньо. Проте за зовнішнім переходом від однієї форми товару до іншої приховується більш глибока відмінність, пов'язана з тим, що повноцінна монета (наприклад, золото) – це не тільки товар, який відіграє роль загального еквівалента, але й знак грошей. У монеті не тільки міститься, але й позначена певна кількість грошей. З точки зору міри вартості, це позначення є суто технічною операцією. Але гроші функціонують не тільки як міра вартості, але й як засіб обігу.

Для виконання грошима функції засобу обігу – на відміну від функції міри вартості – важливо не те, що вони вимірюють вартість, а те, що вони опосередковують рух товарів. Отже, для грошей як засобу обігу їх власний вартісний зміст не має значення. Тому важливим є відокремлення грошей, як засобу обігу як реального грошового товару. В обігу можуть перебувати не реальні гроші, а їх знаки. Але щоб грошовий знак міг відокремитись від реальних грошей, він повинен спочатку з'явитись на них. Саме виникнення монети фіксує цей момент. З одного боку, повноцінна монета – це не грошовий знак, а реальні гроші, з іншого – реальні гроші виступають як грошовий знак. Монета є безпосередня єдність грошового знаку і реальних грошей. Вона є найвищим історичним пунктом у розвитку товарного вмісту грошей. Весь наступний рух являє собою спадну лінію розвитку товарних грошей. Сам по собі грошовий знак є зовнішнім по відношенню до вмісту, позначуваного ним. Тому вміст може змінитись, перетворитись на протилежний, а грошовий знак залишиться тим самим і позначатиме зовсім інший вміст ніж спочатку.

25.Розвиток форм вартості?

На ранніх етапах розвитку людського суспільства відбувався безпосередній обмін товару на товар. Спочатку це був випадковий деякі надлишки продуктів, якими можна було обмінятись. Так з’яви-лася проста, випадкова, або одинична, форма вартості: х товару А = у товару В. Товар А відіграє активну роль, виражаючи свою вартість у то-варі В. Тому перший товар знаходиться у відносній формі вартості. Товар В виконує пасивну роль, оскільки служить вираженню вар-тості першого, протистоїть йому як еквівалент. Тому другий товар перебуває в еквівалентній формі вартості. Отже, проста, випадкова, або одинична, форма вартості – це така форма, за якої одному товару, що знаходиться у відносній формі вартості, відповідає інший один товар, що перебуває в екві-валентній формі вартості. Якщо поміняти товари А і В місцями, суть простої форми вартості не зміниться. Зміниться лише роль товарів (товар В знаходитиметься у відносній формі вартості, а то-вар А – в еквівалентній). Відносна вартість (тобто вартість товару, виражена в певній кількості товару-еквівалента) залежить як від вартості товару А, так і від вартості товару В. Еквівалентна форма вартості має три особливості. Перша особливість еквівалентної форми вартості полягає в тому, що споживна вартість товару-еквівалента безпосередньо виражає свою протилежність – вартість. Власна споживна вартість товару-еквівалента не має значення, бо в ній лише виражається вартість іншого товару. Так, при зважуванні предметів люди користуються терезами, на одну шальку яких кладуть предмет, а на іншу – гирі. Метал, з якого вони виготовлені, має ряд фізичних, хімічних та інших властивостей. Проте всі вони при зважуванні не беруться до уваги, крім однієї – метал має вагу. Друга особливість еквівалентної форми вартості полягає в тому, що конкретна праця, втілена в товарі-еквіваленті, виражає свою протилежність -і абстрактну працю, затрачену на виробництво іншого товару. Аналогічно й споживна вартість товару-еквівалента хоч і створена конкретною працею, але віддзеркалює абстрактну працю. Третя особливість еквівалентної форми вартості полягає в тому, що приватна праця виробника, який створив товар-еквівалент, є її прямою протилежністю – безпосередньо суспільною працею. В цьо-му випадку, як і в перших двох, конкретна властивість товару-екві-валента відбиває свою протилежність. Отже, аналіз навіть простої форми вартості свідчить про те, що вартість не може бути виражена безпосередньо в робочому часі. Вартість одного товару може бути виражена тільки опосередкова-но, через вартість іншого товару. В самому факті прирівняння у певній міновій пропорції двох різнорідних товарів розкривається їх спільність. Розвиток суспільного поділу праці, зокрема виділення скотар-ства і землеробства, сприяв подальшому розвитку товарних відно-син. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до ре-гулярного. Він знаменував також перехід від простої, випадкової, або одиничної, форми вартості до повної, або розгорнутої. Її мож-на виразити так: х товару А = у товару В, або = z товару С, або = q товару D1 або = п товару Е. Отже, на відміну від простої форми вартості при розгорнутій її формі еквівалентами в обміні є численні товари, а мінові пропорції мають регулярний характер. Повна, або розгорнута, форма вартості – це така форма, при якій одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, від-повідає безліч інших товарів, що знаходяться в еквівалентній формі вартості. Проте розгорнута форма вартості має суттєві недоліки, які вза-галі властиві міновому господарству як специфічній історичній формі догрошового обміну і створюють труднощі у відносинах товарови-робників. До них належать, по-перше, незавершеність відносної вартості, через яку кількість товарів-еквівалентів з розвитком обмі-ну могла нескінченно зростати. По-друге, різнорідний характер та-ких еквівалентів. Наприклад, вартість м’яса виражалась і в зерні, і в овочах, і в вовні, і у вині. Це ускладнювало мінові пропорції товарів і орієнтацію товаровиробників в їх господарській діяльності. По-третє, неможливість у багатьох випадках безпосереднього обміну товарів внаслідок невідповідності попиту і пропозиції на конкрет-ному ринку або інтересів товаровиробників. По-четверте, зумовле-ність пропорцій обміну Значною мірою споживчими властивостями товарів. Наприклад, можна обміняти товар на будь-яку міру зерна, але не можна обміняти його на половину горщика, чверть сокири тощо внаслідок відсутності в останніх довільної подільності. Отже, повна, або розгорнута, форма вартості не розв’язує супе-речності між споживною вартістю і вартістю, між конкретною і абстрактною працею, що міститься в товарі. Їх розв’язує (але не усуває) подальший розвиток товарного виробництва і обміну, під час якого відбувається перехід від розгорнутої форми обміну до загальної. Відповідно відбувається перехід від повної, або розгор-нутої, форми вартості до загальної. Поступово із загальної маси товарів стихійно виділялись такі, які почали відігравати роль головних предметів обміну. Такими то-варами в одних місцевостях була худоба, в інших – хліб (зерно), в третіх – хутро тощо. У одного й того ж народу в різні часи, на різних місцевих ринках і у різних народів в один і той же час існували різні найбільш ходові товари, які виконували роль загального еквівалента. Це свідчило про перехід до загальної форми вар-тості, яка може бути представлена так: х товару А, у товару В, z. товару С, q товару D … = п товару Е. Отже, загальна форма вартості – це така форма, при якій безлічі товарів, які перебувають у відносній формі вартості, від-повідає один товар, що знаходиться в еквівалентній формі вар-тості. Загальна форма вартості відрізняється від повної тим, що при ній замість численних еквівалентів з’являється один, на який усі товаровиробники обмінюють свої товари, а його обмінюють на потрібні їм товари.

26.Закон грошового обігу?

Закон вартості і форма його прояву у сфері обігу (закон грошового обігу) характерні для всіх суспільних формацій, в яких існують товарно-грошові відносини. Аналізуючи шляхи розвитку форм вартості грошового обігу, К. Маркс вивів закон грошової о обігу, сутність якого виражається в тому, що кількість грошей, необхідних для виконання функцій засобу обігу, повинна дорівнювати сумі цін товарів, що реалізуються, яка поділена на число обертів (швидкість обороту) однойменних одиниць. Закон грошового обігу виражає економічну взаємозалежність між масою товарів в обігу, рівнем їх цін і швидкістю обігу грошей. Розвиток кредитних відносин обернено впливає на кількість грошей. Зменшення кількості грошей викликане погашенням шляхом взаємозаліку певної частини боргових вимог і зобов’язань. Кількість грошей для обігу і платежу визначається в умовах розвинутого кредитного господарства наступними умовами: • загальним обсягом товарів та послуг, що знаходяться в обігу (пряма залежність); • рівнем товарних цін і тарифів на послуги (пряма залежність, так як чим вищі ціни, тим більше потрібно грошей); • ступенем розвитку безготівкових розрахунків (обернена залежність); • швидкістю обігу грошей, в тому числі кредитних (залежність обернена). Таким чином, закон, що визначає кількість грошей в обігу, набуває наступного вигляду: Кількість грошей, які необхідні для обігу: Сума цін товарів, що реалізуються Сума цін товарів, проданих в кредит Сума платежів по боргових зобов’язаннях Сума платежів, що взаємно погашаються Середня кількість оборотів грошей як засобу обігу та як засобу платежу Таким чином, на кількість грошей, необхідних для обігу, впливають різні фактори, які залежать від умов розвитку виробництва. При металевому обігу кількість грошей регулювалась стихійно, за допомогою грошей в функції засобу накопичення та заощадження (скарбу). Якщо потреба в грошах зменшувалась, то зайві гроші (золота монета) вилучалися з обігу в скарби, якщо збільшувалась – відбувався прилив грошей в обіг. Тому кількість грошей в обігу завжди підтримувалась на необхідному рівні. При обігу розмінних на золото банкнот можливість їх вільної о обміну на метал (золото, срібло) виключає знаходження в обігу їх зайвої кількості. Якщо обіг обслуговується банкнотами, не розмінними на золото, чи паперовими грошима (казначейськими білетами), то в цьому випадку обіг готівкових грошей здійснюється у відповідності до закону паперово-грошового обігу. Специфічний закон обігу паперових грошей може виникнути лише із відношення їх до золота, лише через те, що вони є представниками останнього. І закон цей зводиться до того, що випуск паперових грошей повинен бути обмежений тією їх кількістю, в якій дійсно оберталося б символічно представлене ними (золото чи срібло). Отже, коли кількість паперових грошей буде рівною теоретичній кількості золота, що необхідна для обігу, ніяких негативних явищ не виникне – паперові гроші чи нерозмінні банкноти будуть відігравати роль грошових знаків, тобто замінників золотих монет. Зазначена вимога забезпечує стійкість грошей і характерна для всіх суспільних формацій, де існує грошовий обіг. Нічим не обмежена емісія грошей призводить до порушення цього закону, переповнення сфери грошового обігу зайвими грошовими знаками та їх знецінення. Умови та закономірності підтримки грошового обігу визначаються взаємодією двох факторів: потребами господарства в грошах та фактичним надходженням грошей в обіг. Це головна умова стабільності грошової одиниці. Якщо в обігу більше грошей, ніж потребує господарство, то це призводить до знецінення грошей – зниження купівельної спроможності грошової одиниці.

27. Інфляція: причини, сутність, наслідки?

Сутність економічних явищ - ІНФЛЯЦІЇ. Як економічне явище інфляція існує вже тривалий час. Вважається, що її поява пов'язана навіть не з виникненням грошей, з функціонуванням яких вона нерозривно пов'язана. Термін інфляція вперше почав використовуватися в Північній Америці в період громадянської війни 1861-1865 рр.. і означав процес збільшення паперово-грошового обігу. У ХІХ столітті цей термін вживається також в Англії і у Франції. Широке розповсюдження в економічній літературі поняття інфляція отримало в ХХ столітті відразу після Першої світової війни. У світі немає країн, де б у другій половині ХХ ст. не існувала інфляція. Вона ніби прийшла на зміну колишньої хвороби ринкової економіки, яка стала  явно слабшати, - циклічним кризам. Інфляція - це знецінення грошей, зниження їх купівельної спроможності, дисбаланс попиту та пропозиції. У буквальному перекладі термін «інфляція» (від латинського inflatio) означає "здуття", тобто переповнення каналів обігу надлишковими паперовими грошима, не забезпеченими відповідним зростанням товарної маси. Лаконічно інфляції можна дати ще і таке визначення: інфляція - це підвищення загального рівня цін.  Суть інфляції полягає в тому, що національна валюта знецінюється по відношенню до товарів, послугам та іноземним валютам, які зберігають стабільність своєї купівельної спроможності. Деякі вчені-економісти до цього переліку ще й золото, надаючи йому як і раніше значення загального еквівалента. Звичайно інфляція має у своїй основі не одну, а кілька взаємозалежних причин, і виявляється вона не тільки в підвищенні цін - поряд з відкритою цінової, має місце прихована, або пригнічена, інфляція, що проявляється перш за все в дефіциті, погіршенні якості товарів. Але не всяке підвищення цін служить показником інфляції. Ціни можуть підвищуватися в силу поліпшення якості продукції, погіршення умов видобутку паливно-сировинних ресурсів, зміни суспільних потреб. Але це буде, як правило, не інфляційний, а до певної міри логічне, виправдане зростання цін на окремі товари. Сучасна інфляція має ряд відмінних особливостей: якщо раніше інфляція носила локальний характер, то зараз - повсюдний, всеосяжний; якщо раніше вона охоплювала більший або менший період, тобто мала періодичний характер, то зараз - хронічний. Сучасна інфляція випробовує вплив багатьох факторів, як грошових, так і негрошових. Інфляція зазвичай вимірюється індексом споживчих цін (ІСЦ), який одночасно свідчить про зміну життєвого рівня населення. Вихідним для ІСЦ є «споживчий кошик» - набір товарів і послуг, що купуються середньостатистичний міським мешканцем протягом того чи іншого проміжку часу (кварталу, місяця). Вартість кошика за минулий рік, місяць береться за базу, відправну точку при вимірі інфляції. Припустимо, базисним для нас є 1998 рік, коли вартість корзини становила 60 грн. на місяць. Потім, використовуючи середньозважені цінові показники, обчислюється вартість цього кошика в цінах 1999 року. Нехай вона дорівнює 90 грн. на місяць. Після цього можна визначити ІСЦ за 1999 рік. У нашому прикладі він складе 90 100 = 150 60 Темп інфляції для даного року можна обчислити таким чином: відняти індекс цін минулого року із індексу цього року, і розділити цю різницю на індекс минулого року, а потім помножити на 100. Наприклад, якщо в 1998 р. індекс цін на споживчі товари дорівнював 142, а в 1999 р. - 150, то рівень інфляції для 1999 обчислюється наступним чином: 150 - 142100 = 5,6% 142 Подібний підхід до вимірювання інфляції має свої недоліки. Збереження твердого набору товарів і послуг у споживчому кошику (зміни в наборі відбуваються зазвичай через 8-10 років) не враховує іноді досить стрімких змін в реальній структурі споживання. У нього входять нові товари, а деякі традиційні відступають на задній план. За оцінками Інституту Соціально-економічних проблем народонаселення, частка продуктів харчування, яка становила у нас в 80-і рр.. близько половини вартості споживчого кошика, піднялася в 1992 р. до 80-90%. Інфляцію ділять на класичну і сучасну. Класична мала місце в XVII-XIX ст. Характерною рисою був тимчасовий характер. Вона виникала в надзвичайних ситуаціях, переважно під час війни, коли держава фінансувала військові фінансові втрати за допомогою грошового верстата. Класична інфляція, як правило, була гіперінфляцією. Сучасна інфляція поділяється на кілька видів. З позиції зростання цін розрізняють: > Повзуча (помірна) інфляція, для якої характерні відносно невисокі темпи зростання цін, приблизно до 10% на рік. Такого роду інфляція властива більшості країн з розвинутою ринковою економікою, і вона не є чимось незвичайним. Багато сучасних економістів вважають таку інфляцію необхідною для ефективного економічного розвитку. Вона дозволяє ефективно коректувати ціни стосовно до змінних умов виробництва і попиту. Середній рівень інфляції по країнах Європейського співтовариства склав за останні роки близько 3-3,5%. > Галопуюча інфляція при якій характерний ріст цін від 20% до 200% на рік. Чи є вже серйозною напругою для економіки, хоча зростання цін ще не важко передбачити і включити в параметри угод і контрактів. > Гіперінфляція найбільш згубна для економіки. Являє собою астрономічний ріст кількості грошей в обігу, і як наслідок - катастрофічне зростання товарних цін. В окремих випадках з'являються паралельні валюти, сильно зростає роль іноземних валют. Гіперінфляція наносить дуже сильний удар, руйнується національне господарство. Більшість економічної літератури приводить приклад Нікарагуа періоду громадянської війни (33000% - середньорічний приріст цін) або ж післявоєнну Угорщину, проте новітній приклад з Сербією показав, що це ще далеко не межа. У результаті економічного ембарго світової спільноти проти цієї колишньої республіки Югославії річне зростання цін складає 3000000000%. Рецепт виживання такий: автономність і самодостатність, спрощення виробництва, скорочення зовнішніх зв'язків. Все частіше промисловим підприємствам доводиться заводити свої теплиці, свиноферми і навіть міні-електростанції, посилювати акцент на бартерних і клірингових операціях. Якщо розглядати інфляцію з точки зору співвідносності зростання цін по різних товарних групах, тобто по ступеню збалансованості їх зростання, то можна виділити: 1. Збалансовану інфляцію 2. Незбалансовану інфляцію При збалансованій інфляції ціни різних товарів незмінні відносно один одного, а при незбалансованої - ціни різних товарів постійно змінюються по відношенню один до одного, причому в різних пропорціях. Збалансована інфляція не страшна для бізнесу. Доводиться лише періодично підвищувати ціни товарів: сировина подорожчала в 10 разів, і ви відповідно збільшуєте ціну своєї кінцевої продукції. Ризик втрати прибутковості притаманний тільки тим підприємцям, які стоять останніми в ланцюжку підвищення цін. Це, як правило, виробники складної продукції, заснованої на неоптимальним. Ціна на їхню продукцію відображає всю суму підвищення цін зовнішньої кооперації, і саме вони ризикують затримати збут наддорогою продукції кінцевому споживачеві. В Україні та СНД переважає незбалансована інфляція. Зростання цін на сировину випереджає зростання цін на кінцеву продукцію, вартість комплектуючого компоненту перевищує ціну всього складного приладу і т.п. Незбалансована інфляція - велика біда для економіки. Ні прогнозу на майбутнє, немає впевненості хоча б у тому, що товарні групи-лідери зростання цін залишаться лідерами і завтра. Неможливо раціонально вибрати сфери застосування капіталу, розрахувати і порівняти прибутковість варіантів інвестування. У такій ситуації можливі лише короткі спекулятивно-посередницькі операції, удобрені стихійними, незбалансованими стрибками відносних цін як у галузевому, так і в територіальному аспектах. З точки зору очікуваності або передбачуваності, інфляцію ділять на: > Очікувану > Неочікувану Очікувана інфляція може передбачати і прогнозувати заздалегідь, з достатнім ступенем надійності; несподівано - виникає стихійно і прогноз тут неможливий. Фактор очікуваності, передбачуваності по-новому освітлює нам питання впливу інфляції на стратегію бізнесу, а саме: їли всі фірми і все населення знає напевно, що в наступному році ціни зростуть, скажемо в 100 разів, то в умовах ідеального вільного ринку є цілий рік на завчасну адаптацію до прогнозоване стрибка цін. Всі підприємства і населення також підвищать у 100 разів ціну на свій товар (верстати, обладнання, послуги, робоча сила і т.д.). Ніхто, таким чином, істотно не постраждає навіть від гіперінфляції, а в разі непередбачуваності, несподіванки зростання цін навіть на 10% (помірна інфляція) може відбутися істотне зниження прибутковості відповідних підприємств. Комбінація збалансованої і очікуваної інфляції не завдає істотної економічної шкоди, а незбалансованої і несподівано - особливо небезпечна, чревата великими витратами адаптаційного плану. Економісти розрізняють також такі типи інфляції, як: > Інфляція попиту > Інфляція витрат (пропозиції) Традиційно, зміни в рівні цін пояснюються зайвим сукупним попитом. Економіка може спробувати витрачати більше, ніж вона здатна виробляти. Виробничий сектор не в змозі відповісти на цей надлишковий попит збільшенням реального обсягу продукції, тому що всі наявні ресурси вже повністю використані. Тому цей надлишковий попит призводить до завищених цін на постійний реальний обсяг продукції і викликає інфляцію попиту. Суть інфляції попиту іноді пояснюють однією фразою: «Дуже багато грошей полює за надто малою кількістю товарів». Характерно, що зайнятість в такій ситуації повна, бо яка стимулюється високою ціною промисловість максимально повинна завантажувати виробничі потужності. В СНД це не так: дефіцитний попит зростає, незавантаженість потужностей збільшується, номінальна прибутковість операцій зростає. Підприємствам вигідніше менше виробити і дорожче продати кожну одиницю продукції. У такій ситуації найімовірніше прогноз на зниження зайнятості. Інфляція пропозиції (витрат) може бути викликана зростанням будь-яких витрат виробництва (заробітна плата, засоби виробництва і т.д.). Прикладом тут можуть служити наслідки світової нафтової кризи 70-х рр.. Учасники Організації країн - експортерів нафти обмежили загальна пропозиція нафтопродуктів і різко підвищили ціни. Процес цей охопив, як водиться, і інші енергоносії, а потім, оскільки енергія - важливий компонент практично будь-якого виробництва, результатом з'явилася широка хвиля інфляції з боку витрат, що спровокувала падіння економічної активності. Інфляцію з боку витрат стимулюють непрямі податки, акцизи. Складовим елементом витрат виробництва є витрати на зарплату. Зростання зарплати в умовах інфляції цілком природний і закономірний. Однак досвід Заходу свідчить про те, що часом потужні профспілки домагаються значного збільшення оплати праці, передбачаючи подальший розвиток інфляції. На практиці нелегко відрізнити один тип інфляції від іншого, всі вони тісно пов'язані і постійно взаємодіють. ПРИЧИНИ ІНФЛЯЦІЇ Незалежно від стану грошової сфери товарні ціни можуть змінюватися внаслідок зростання продуктивності праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в системі відтворення, монополізації ринку, державного регулювання економіки, введення нових ставок податків, девальвації і ревальвації грошової одиниці, зміни кон'юнктури ринку, впливу зовнішньоекономічних зв'язків , стихійних лих і т.п. Очевидно, що не всякий ріст цін - інфляція, тому особливо важливо виділити справді інфляційні. Так, зростання цін, пов'язаний з циклічними коливаннями кон'юнктури, не можна вважати інфляційним. По мірі проходження фаз циклу помітно буде змінюватися і динаміка цін. Ціни підвищуються у фазі бума і падають у фазі кризи, а потім знову зростають у наступних фазах виходу з кризи. Підвищення продуктивності праці при інших рівних умовах призводить до зниження цін. Проте можливі випадки, коли підвищення продуктивності праці призводить до підвищення заробітної плати. У цьому разі підвищення заробітної плати в якійсь галузі дійсно супроводжується підвищенням загального рівня цін. Стихійні лиха не можна вважати причиною інфляції. Наприклад, у результаті стихійного лиха на якійсь території зруйновані будинки. Очевидно, що зросте попит на будівельні матеріали, послуги будівельників, транспорт і т.д. Великий попит на послуги і промислову продукцію буде стимулювати виробників до збільшення обсягів виробництва і в міру насичення ринку ціни будуть знижуватися. Отже, до найважливіших інфляційних причин зростання цін можна віднести наступні: 1. Диспропорціональність - незбалансованість державних витрат і доходів, так званий дефіцит державного бюджету. Часто це дефіцит покривається за рахунок використання «друкарського верстата", що призводить до збільшення грошової маси і, як наслідок, до інфляції. 2. Інфляційно небезпечні інвестиції - переважно мілітаризація економіки. Асигнування на військові потреби ведуть до створення додаткового платоспроможного попиту і, отже, до збільшення грошової маси. Надмірні військові асигнування звичайно є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші. 3. Відсутність чистого вільного ринку і конкуренції як його частини. Сучасний ринок в значній мірі огополістичний. Олігополіст, прагнучи підтримати високий рівень цін, зацікавлений у створенні дефіциту (скороченні виробництва і пропозиції товарів). 4. «Імпортується інфляція», роль якої зростає зі зростанням відкритості економіки і тягне її в світогосподарські зв'язки тієї чи іншої країни. Можливості для боротьби у держави досить обмежені. Метод ревальвації власної валюти, іноді застосовується в таких випадках, робить імпорт більш дешевим. Але ревальвація робить і більш дорогим експорт вітчизняних товарів. 5. Інфляційні очікування - виникнення в інфляції самопідтримки. Населення та господарські суб'єкти звикають до постійного підвищення рівня цін. Населення вимагає підвищення заробітної плати і запасається товарами наперед, очікуючи на їх швидке подорожчання. Виробники ж побоюються підвищення цін з боку своїх постачальників, одночасно закладаючи в ціну своїх товарів прогнозований ними ріст цін на комплектуючі, розгойдуючи тим самим маховик інфляції. Живий приклад інфляційних очікувань ми можемо спостерігати у своєму повсякденному житті. Існує досить очевидний зв'язок між інфляцією та безробіттям. При високій безробіття інфляція була низькою, і навпаки. Цей взаємозв'язок в узагальненому вигляді могла бути виражена в так званих «кривих Філліпса» (названих по імені австралійського економіста Філліпса, який в 1958 р. вперше представив графіки подібного роду.) На графіку з кривою Філіпса по горизонтальній осі відзначається рівень безробіття, а по вертикальній - інфляції. Крива будується наступним чином: спочатку відзначаються всі крапки - тобто різні поєднання рівнів безробіття та інфляції, що мали місце протягом досліджуваного періоду. Потім за допомогою різних статистичних методів намагаються прокласти криву, що з'єднують ці точки. Якщо крива лежить вище горизонтальної осі і правіше вертикальній, це показує, що інфляція і безробіття в економіці відбуваються одночасно. З графіка видно, що коли безробіття велика, інфляція низька і, отже являє собою менш значну проблему. Причини цієї залежності докладно обговорювалися в 50-і і 60-і роки. Переважна пояснення полягало в тому, що високе безробіття змушує що працюють за наймом погоджуватися на меншу заробітну плату. Це в свою чергу викликає уповільнення зростання цін. У той же час, якщо становище на ринку праці гарне і рівень безробіття низький, то найманим працівникам легше виторгувати собі таке підвищення заробітної плати, яке випереджає зростання продуктивності праці і тим самим піднімає ціни. Таким чином, низьке безробіття викликає тенденцію до більш високої інфляції, у той час як високе безробіття супроводжується низькою інфляцією. Встановлено, що крива Філліпса може бути використана для боротьби з безробіттям лише в умовах помірної інфляції з постійним темпом. При несподіваних економічних потрясінь темп інфляції зростає також несподівано і може супроводжуватися різким зростанням безробіття. Іншими словами, співвідношення, встановлене кривою Філіпса не дійсно для тривалих періодів часу. Переливання безробіття в інфляцію за цим методом небезпечно для економіки із-за непередбачених наслідків. Внаслідок цієї негативної риси уряду більшості західних країн, у тому числі США та Англії, перейшли до теорії природного рівня безробіття, яка використовується до цього дня. Суть цієї теорії полягає в тому, що в довгостроковому плані прийнятний рівень інфляції можливий тільки при природному рівні безробіття. Природний рівень безробіття повинен визначатися структурою ринку робочої сили з урахуванням інформації про потреби в різних галузях. Необхідно зауважити, що і ця політика забезпечення природного рівня безробіття і зниження рівня інфляції до помірних і стабільних не завжди досягає своїх цілей. При всіх позитивних факторах цього методу в нього в нього існує ще один важливий недолік: при досягненні природного рівня безробіття інфляція продовжує деякий час ніби за інерцією посилюватиметься, її темпи не можуть швидко скоротитися. Також необхідно відмітити, що природний рівень безробіття не завжди є соціально прийнятним. 3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ІНФЛЯЦІЇ. Сам факт інфляції - зниження купівельної спроможності грошової одиниці, тобто зменшення кількості товарів і послуг, які можна придбати за цю грошову одиницю, - не обов'язково призводить до зниження особового реального прибутку чи рівня життя. Інфляція знижує купівельну спроможність грошової одиниці, проте ваш реальний прибуток чи рівень життя знизиться тільки в тому випадку, якщо номінальний дохід буде відставати від інфляції. До основних наслідків інфляції відносяться: > Перерозподіл доходів і багатства > Відставання цін державних підприємств від ринкових > Прихована державна конфіскація коштів через податки > Прискорена матеріалізація грошових коштів > Нестабільність економічної інформації > Зворотній пропорційність темпу інфляції і рівня безробіття Розглянемо кожне з наслідків більш докладно. Перерозподіл доходів і багатства. Припустимо, що якийсь пан А взяв позику в пана Б на 5 місяців, і за ці 5 місяців інфляція знецінила грошову одиницю у 2 рази. Це означає, що через покладений термін А поверне Б формально, по номіналу всю суму кредиту, а реально - тільки 50%. Найбільш прикро те, що повністю позбутися від подібного негативного ефекту не можна в силу непередбачуваності і незбалансованості інфляції. При інфляції, отже, невигідно давати в борг. Відставання цін державних підприємств від ринкових цін. У державному (регульованому) секторі ринкової економіки ціни витрат виробництва і товарів переглядаються рідше і довше, ніж у приватному секторі. В умовах інфляції кожне підвищення своїх цін держпідприємства змушені обгрунтовувати, одержувати на це дозвіл вищестоящих організацій. Це довго і неефективно. В умовах щомісячного, різкого, несподіваного і стрибкоподібного зростання інфляції такий механізм навіть технічно трудноосуществім. У результаті наростає дисбаланс приватного та громадського секторів, держава втрачає свій економічний потенціал впливу на ринок. Третій наслідок незбалансованої, нехай навіть очікуваної інфляції, позначається через податкову систему. У такій ситуації прогресивне оподатковування в міру росту інфляції автоматично все частіше зараховує різні соціальні групи і види бізнесу в усе більш заможні й дохідні, не розбираючи: чи зріс доход реально чи тільки номінально. Це дозволяє уряду збирати зростаючу суму податків навіть без прийняття податкових законів і ставок. Відношення бізнесу і населення до уряду, природно, погіршується. Промислово розвинені країни Заходу проводять індексацію податкових законів з урахуванням темпу інфляції. Подібна індексація, на жаль, малоефективна, бо в силу незбалансованого зростання цін відбувається перерозподіл багатства, посилюється відрив номінального значення доходу від реального, причому в різних груп бізнесу і населення по-різному, в різний час і з різною швидкістю. Єдина індексація не може вловити подібних нюансів, вона оцінює всі доходи переважно формально, за номіналом. Ще один наслідок незбалансованої інфляції - населення і корпорації прагнуть матеріалізувати свої швидко знецінюються грошові запаси. Фірми розробляють плани по активізації використання грошових ресурсів. Негативне тут полягає в тому, що стимулюється слабопродуманний, поспішний і надмірний темп нагромадження матеріальних запасів про запас. Приклад тому - панічний матеріалізація грошових коштів на всій території СНД. Дефіцит наростає паралельно з «затоваренням» складських приміщень підприємств і організацій, захламленіе квартир населення. Чергове наслідок інфляції - нестабільність і недостатність економічної інформації, що заважають складанню бізнес-планів. Ціни - головний індикатор ринкової економіки. Цінова інформація - головна для бізнесу. У ході ж інфляції ціни постійно міняються, продавці і покупці товарів все частіше помиляються у виборі оптимальної ціни. Падає впевненість у майбутніх доходах, населення втрачає економічні стимули, знижується активність бізнесу. У силу відсутності якісної інформації про ціни, посилюється дезорієнтація суб'єктів ринкового господарства, знижується ефективність розміщення економічних ресурсів. У підприємств зростають витрати, пов'язані з потребою адаптуватися до постійних змін. Наступний наслідок інфляції - реальна грошова процентна ставка зменшується на величину щорічного відсотка росту інфляції. Так, якщо в 1990 р. темп інфляції в США був 4%, то власники грошей у цьому ж році одержали реальний дохід на валюту на ці ж 4% нижче. Зростання інфляції практично завжди сполучається з високою, хоча і неповною зайнятістю і великим обсягом національного виробництва. І навпаки, зниження інфляції збігається за часом зі спадом виробництва і зростанням безробіття (крива Філіпса). Ця залежність зниження інфляції ціною зростання безробіття лежить в основі багатьох державних антиінфляційних програм. Чи може інфляція бути вигідною? Найбільш вразливими виявляються одержувачі низьких доходів, оскільки галопуюче зростання цін охоплює перш за все товари першої необхідності. У незаможних верств населення вони поглинають практично 100% реального доходу, що залишається після оплати комунальних послуг. А ціни на ці продукти зростають прискореним темпом. Соціальні заходи з підтримки незабезпечених верств, безсумнівно, потрібні, хоча в умовах форсованої інфляції вони не вирішують проблеми. Від інфляції страждають підприємці і працівники, зайняті в галузях з повільною оборотністю капіталу, сезонним характером виробництва, спеціалізованої продукцією зі слабкою еластичністю пропозиції. Від інфляції страждають державні службовці, зарплата яких фіксована (вчителі, медики, працівники зв'язку тощо). Збитки зазнають також кредитори, які надали довго-і середньострокові позики під фіксовані або слабовозрастающіе відсотки. Що зазнає лиха стороною стають одержувачі пенсій, страховок, орендних чи комунальних платежів. Кому ж може «повезти» в умовах інфляції? Це: > Посередникам, зайнятим перепродажем товарів, цінних паперів, валюти > Економічним агентам і фізичним особам, що зуміли отримати кредити > Особи, які вклали гроші в нерухомість, картини та інші цінності  В цілому, однак, інфляція не створює сприятливої атмосфери для прояву підприємницьких талантів. Тут швидше працюють випадкові обставини, далекі від професійної майстерності і працьовитості. Звичайними наслідками швидкого зростання цін стають своєрідні інфляційні психози, втрата довіри до ощадних установ і банкам, соціально-політичні кризи.

28. Антифляційна діяльність держави?

4.АНТІІНФЛЯЦІОННАЯ ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ. Боротьба з інфляцією - завдання макроекономічна. Антиінфляційні заходи можуть носити радикальний або адаптаційний характер. Адаптаційна політика. На приватному рівні індексація доходів здійснюється через колективний договір профспілки з асоціацією підприємців або з окремим підприємцем. Зростання заробітку ставиться в залежність від зростання інфляції. Так, у США 60% трудових контрактів конкретно і багатоваріантно обумовлюють зростання заробітку в залежності від темпу інфляції. У Європі механізм антиінфляційної захищеності поширений ще більше. Державне втручання і контроль за індексацією набагато сильніше. Індексація ж доходів людей з фіксованою оплатою праці (службовці, студенти, пенсіонери, військові) має на меті не погіршити їх становище у порівнянні із зайнятими в приватному секторі. В разі різких, несподіваних стрибків цін, всі належні коефіцієнти індексації доводиться частіше і швидше переглядати. Навіть при дуже високій адаптаційної «моторності» уряду відставання індексації від фактичного зростання цін неминуче. У Скандинавських країнах як антиінфляційної застосовувалася політика співвідношення цін і окладів. Вона ефективна в короткостроковому плані, але в довгостроковому вона не приживається. Наступний варіант - державні рекомендаційні орієнтири встановлення цін і заробітної плати. Приклад - правління Кеннеді та Картера в США. Цього теж не вистачає надовго.  Існує безліч видів політики доходів, але економісти зі світовим ім'ям визнають, що до цих пір ще не знайдений оптимальний, що дозволяє динамічно поєднувати помірне зростання цін і невисоку безробіття. Пошук нових варіантів триває. В основі більшості з них лежить так звана «компромісна теорія інфляції», згідно з якою зростання безробіття і зростання інфляції взаімообратни. Це означає, що для зниження темпів інфляції, треба збільшити кількість безробітних. У зв'язку з цим застосовується забезпечення так званого природного рівня безробіття. Природний рівень безробіття - той, за якого динамічно врівноважуються фактори, що впливають на зміни заробітної плати та цін. При ньому досягається помірна взаємна стабільність і цін, і заробітної плати. Природним такий рівень можна назвати ще й тому, що він досягається через природний для ринку механізм адаптації попиту до пропозиції: у випадку економічного спаду безробіття збільшується понад природного рівня і інфляція спадає. Таким чином, у довгостроковому плані стабільний, помірне зростання інфляції можливий тільки після досягнення природного рівня зайнятості. Останній визначається емпірично. Для стримування інфляції практично у всіх країнах потрібно усе більше й більше звільняти, тобто підвищувати природний рівень безробіття. Поставимо запитання: яку ціну заплатить наше суспільство за зниження рівня інфляції? Кількісні оцінки такі: для зниження інфляції на 1% безробіття має протягом року бути на 2% вище свого природного рівня. Згідно із законом Оукена це означає зниження реального валового національного продукту на 4% нижче потенційного. Для СНД проблема необхідності платити безробіттям та недовиробленням за зниження інфляції стоїть особливо гостро. У будь-якому випадку, ніхто ще не довів, що звільнити людину для економіки вигідніше, ніж забезпечити його роботою та отримати в результаті більше дефіцитного кінцевого продукту. До радикальних антиінфляційних заходів відносяться грошові реформи, які поділяються на три види. 1. Нуліфікації. Передбачає пряме анулювання, тобто визнання недійсними, забороненими до прийому знецінюються знаки. Цей метод застосовується при катастрофічних розмірах інфляції. Прикладом нуліфікації є радянська грошова реформа 1922-1924 рр.. До цього в країні зверталися трильйони радзнаків. У кілька етапів вони були «виміняні» на казначейські квитки в пропорції 50 млрд. радзнаків на один скарбничий квиток рубльового гідності, тобто практично анульовані. 2. Ревалорізація. Чи означає повернення до попередньої купівельної спроможності грошової одиниці. Цього можна досягти шляхом дефляції, тобто вилученням зайвих грошей з обігу. Такий метод застосовується при порівняно невисоких масштабах інфляції. Дефляціонну політику проводили уряди Англії та Франції після першої світової війни. 3. Деномінація, при якій старі грошові знаки обмінюються в певній пропорції на нові, відбувається як би обваження грошової одиниці. Гроші, не пред'явлені до обміну, втрачають силу. Відповідно перераховуються ціни, доходи та ін У чистому вигляді деномінація проводиться для впорядкування грошового обігу і полегшення розрахунків. Досить часто, однак, поважчала грошова одиниця знову починає інфляційний біг і  На сучасному етапі економічного розвитку уникнути інфляції неможливо, вона стала невід'ємною рисою ринкової економіки. Завдання стоїть таким чином, щоб не допустити високих темпів інфляції, переростання її в гіперінфляцію, сприяти поступовому зниженню інтенсивності інфляційних процесів.

29. Закон вартості, його сутність та механізм дії? Найважливішим законом товарного виробництва є закон вартості. Відповідно до нього виробництво й обмін товарів здійснюються на основі їх вартості, величина якої вимірюється суспільно необхідними затратами праці. Дія закону вартості виявляється в тому, що всі різноманітні за обсягом затрати праці зводяться до середніх, суспільно необхідних. Зведення це відбувається на ринку, через суспільні контакти всієї маси товаровиробників і покупців, через механізм попиту та пропонування. Необхідними умовами дії закону вартості або встановлення цін на товари на рівні їх вартості є такі: обмін товарів перестає бути випадковим чи тільки поодиноким явищем; товари виробляються в кількості, що відповідає взаємній потребі в них. Ця потреба встановлюється досвідом у результаті тривалого обміну; відсутня будь-яка природна або штучна монополія, яка не давала б можливості сторонам, що укладають угоду, продавати товари вище від вартості або нижче від неї. Іншими словами, необхідно, щоб попит і пропонування вільно взаємодіяли, впливаючи на обмін і виробництво товарів, зумовлюючи конкуренцію між виробниками. Закон вартості відіграє надзвичайно важливу роль у товарному виробництві: а) він виступає стихійним регулятором пропорцій суспільного виробництва (розподілу праці між галузями). У товарному виробництві, заснованому на приватній власності на засоби виробництва, цей розподіл відбувається стихійно в результаті постійних коливань цін навколо вартості. Якщо реальна частка праці в даній галузі менша за потрібну, то пропонування на товари перестає покривати попит і ціни зростають. Виробництво продукту цієї галузі стає надзвичайно вигідним. До неї і перейде значна частина товаровиробників. Відбудеться перерозподіл праці між галузями. Та ж галузь, що характеризується надвиробництвом, тобто перевищенням пропонування над попитом, під впливом низьких цін звужуватиметься. Отже, силою, яка регулює товарне виробництво, приводить його в систему, є вартість, закон вартості; б) закон вартості - основа диференціації товаровиробників. Він зумовлює зведення всіх індивідуальних витрат праці до суспільно необхідних. За таких умов одна група товаровиробників, в яких індивідуальна вартість вища за суспільну, не реалізує частину праці, а інша, в котрої індивідуальна вартість нижча за суспільну, навпаки, реалізує надлишок праці над індивідуальними витратами. Отже, перша група товаровиробників неминуче бідніє і розорюється, тоді як друга збагачується. Суперечність між індивідуальною і суспільне необхідною працею призводить до диференціації товаровиробників; в) закон вартості сприяє зародженню капіталістичних відносин. Частина товаровиробників, яка в результаті ринкових відносин збагатилася, розширює виробництво, а це вимагає додаткової робочої сили. Товаровиробники, які розорилися, не мають ніяких засобів існування, крім робочої сили - здатності до праці. Вони й вимушені йти до багатих товаровиробників і; продавати їм свою робочу силу. Одні стають поступово капіталістами-підприємцями, інші - найманими робітниками; г) закон вартості стимулює розвиток продуктивних сил. Суперечності між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом є рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства. Технічний прогрес у виробництві супроводжує, принаймні такі моменти: зростання продуктивності праці забезпечує зниження індивідуальної вартості й отримання надлишку продукту над витратами, підвищений доход товаровиробника. Доход завжди є запорукою успішної конкурентної боротьби цього товаровиробника з іншими товаровиробниками, оскільки він має деяку базу для зниження цін витіснення конкурента. Впровадження технічних новинок у виробництво також неминуче приводить до зниження і середніх суспільно необхідних витрат на виробництво даного продукту. Це змушує всіх товаровиробників зменшувати індивідуальні витрати, а отже, підвищувати технічний рівень виробництва і його організацію. За такої системи господарства прогрес у розвитку продуктивних сил досягається значно швидше, ніж у натуральному господарстві. Розглянута регулююча роль закону вартості була характерною для простого товарного виробництва. Основні її елементи функціонують і нині. Проте в цивілізованій ринковій економіці посилюється економічна діяльність держави, яка через систему фінансово-кредитних важелів активно втручається у відтворювальний процес. Ринок і держава - це за сучасних умов ті головні дві сили, які регулюють суспільне виробництво, доповнюючи одна одну і формуючи таким чином найбільш оптимальний господарський механізм.

30. Функції закону вартості?

Закону вартості у сучасній системі економічних відносин належить дуже важлива роль. Функціональне значення закону вартості заключається у забезпеченні факторів економічного стимулювання розвитку продуктивних сил. Ефективність цієї функції у практиці господарювання залежить від варіантів взаємозв’язку з іншими законами – конкуренції, монополії, грошового обігу та інших законів економічних відносин, від закріплених принципів їх взаємозв’язків в юридичних законах держави по керуванню та регулюванню товарно-грошових відносин. Але крім цієї функції закон вартості виконує ряд наступних функцій: 1. Перша функція заключається у виконанні обліку суспільної праці через формування суспільно-необхідних витрат праці. 2. Друга функція полягає у тому, що закон забезпечує розподіл праці між різними сферами виробництва. Інакше кажучи, закон вартості є стихійним регулятором у розподілі ресурсів товарного виробництва. У здійсненні цієї функції важливу роль грає динаміка цін. Через механізм коливання ринкових цін навколо вартості відбуваються переливання та переміщення факторів виробництва (праці, капіталу ... ) з одних галузей національної економіки в інші, регулюється відношення між випуском товарів. Для задоволення різних потреб суспільства вся суспільна праця повинна розподілятися між різними галузями. Внаслідок стихійності виробництва ця пропорційність постійно порушується, та ,відповідно, будь-який товар може виявитися виробленим або у надлишку, або у недостатній кількості. Наприклад, перевищення пропозиції на взуття над попитом на неї може викликати падіння цін на взуття нижче його вартості. А недостатня пропозиція тканин призведе до підвищення ціни на них вище їх вартості. У таких умовах частина товаровиробників може перейти від виробництва взуття до виробництва тканин, як до більш вигідної справи. Внаслідок цього, виробництво та пропозиція на взуття будуть зменшуватися, та ціни на нього зростуть, а виробництво та пропозиція на тканини зростуть, та ціни на них будуть зменшуватися. В умовах стихійного виробництва може початися зворотній перехід товаровиробників від виробництва тканин довиробництва взуття. Таким чином, закон вартості регулює розміри товарного виробництва та співвідношення між виробництвом різних товарів. 3. Третьою функцією є стимулююча. Закон вартості сприяє зниженню виробничих витрат, що відбувається внаслідок розвитку виробничих сил у товарному виробництві. Якщо індивідуальні витрати праці товаровиробника перевищують суспільно-необхідні, то для того, щоб не збанкротувати, він повинен понизити величину своїх витрат. Закон вартості ніби «карає» його, тим самим, змушуючи товаровиробника підвищувати продуктивність праці або переключатися на випуск іншого виду виробу. Ті товаровиробники, чия індивідуальна вартість товарів менша, ніж суспільна вартість, отримують ряд економічних переваг. У такому випадку вони не лише відшкодовують затрачену працю, але і крім того отримують додатковий дохід. Це стимулює товаровиробників знижувати індивідуальну вартість та підвищувати продуктивні сили на базі впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Кокурентна боротьба спонукає підприємців слідувати їх прикладу. Внаслідок цього нова техніка рано чи пізно отримає широке розповсюдження. Таким чином, закон вартості рухає розвитком продуктивних сил суспільства. 4.Четверта функція полягає в тому, що закон вартості є основним для диференціації товаровиробників. Причиною диференціації є неспівпадіння, нерівність індивідуальної та суспільної вартості. Ті товаровиробники, у котрих індивідуальна вартість нижча за суспільну, при продажі своїх товарів будуть у вигідному стані, тобто отримають додатковий дохід. А ті виробники, у котрих індивідуальна вартість вища за суспільну, несуть збитки, та зазвичай, не зумівши їх відшкодувати, вони банкротують. Збагачення одних товаровиробників та зубожіння інших – таким є незворотній результат дії закону вартості. Зубожілим та збанкротувалим товаровиробникам нічого не залишається, крім продажу своєї робочої сили. А та частина піприємців, що збагачується – претворюється на капіталістів, які наймають цю робочу силу. Таким чином, диференціація товаровиробників, що відбувається на основі дії закону вартості, призводить до переходу від звичайного товарного виробництва до капіталістичного. 5.П’ята функція – розподільна, яка здійснюється за допомогою цін. Дана функція заключається у розподілі суспільного продукту між регіонами та піприємствами. Закон вартості - об'єктивний економічний закон товарного виробництва. Він визначає способи й принципи виміру, розподілу й стимулювання суспільної праці на ринку. Згідно з цим законом обмін товарів здійснюється на основі вартісної еквівалентності, яка визначається суспільно-необхідними затратами праці. Закон вартості стимулює тих виробників, які забезпечують більш високу продуктивність праці. Ті ж виробники, чия продуктивність праці нижча суспільно-нормальної (середньої), при обміні несуть збитки. По мірі формування світового ринку дія закоу вартості розповсюджується і на світогосподарські зв’язки. Тут закон вартості виконує функцію свідомого регулювання високоассоційованої економіки. Суспільство свідомо використовує закон вартості при регулюванні цін, грошового обігу, товарного обігу у зовнішній торгівлі. На світовому ринку національні вартості виступають у ролі індивідуальних, з яких формуються інтернаціональні вартості. Як відомо, усі різні країни знаходяться на різних етапах розвитку. Так, якщо країна володіє високою продуктивністю праці та продає свої товари по інтераціональній вартості, яка вища за індивідуальну вартість, то вона отримує додатковий прибуток. Та навпаки, країни з високою національною вартістю та низькою продуктивністю праці – несуть збитки. Але, необхідно зауважити, що не завжди країні, у якої низька продуктивність праці та висока індивідуальна вартість, зовнішньоторгівельні зв’язки не вигідні. Вони є раціональними, якщо країна купує товари дешевше, ніж могла б виробляти їх сама. Тому не так важлива величина вартості, як співвідношення національних та інтернаціональних вартостей товарів, що експортуються та імпортуються.

31. Регулювання структури виробництва законом вартості? Структура виробництва — якісне розчленування і кількісна пропорційність суспільного процесу виробництва. Як цілісна система, що перебуває у процесі постійного розвитку, С. в. сформувалася у період машинної стадії капіталізму. В її основі лежить суспільний поділ праці. Розрізняють галузеву, загальноекономічну, територіальну і соціально-економічну структури виробництва. Галузева С. в. — це групування підприємств на галузі, підгалузі і види виробництв. Галузь — група підприємств, що випускають однорідну або споріднену продукцію (наприклад, машинобудування, легка промисловість), які, в свою чергу, діляться на дрібніші підгалузі і види підприємств. Рівень розвитку галузевої С. в. є важливим показником розвитку продуктивних сил. У СІНА, наприклад, нараховується близько 700 галузей і підгалузей, в Україні — біля 300. Загальноекономічна (відтворювальна) С. в. розглядається як пропорційність між натурально-речовими і функціональними частинами суспільного продукту — між фондом заміщення матеріальних витрат виробництва і чистим продуктом (національним доходом), між фондом нагромадження і фондом споживання, між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, між виробничою і невиробничою сферами. У співвідношенні цих частин процесу відтворення важливо забезпечити пропорційність, яка залежить від типу відтворення — екстенсивного чи інтенсивного. Територіальна С. в. характеризується розміщенням виробництва в окремих регіонах країни. Соціально-економічна структура характеризується соціальним та професійно-кваліфікаційним складом населення, співвідношенням різних верств за формами власності, рівнем життя і т. ін.,

32. Умови існування та сутність ринку?

Ринок формується в процесі становлення та розвитку товарного господарства і стає його неодмінним, провідним елементом. Умовами виникнення товарного господарства і ринку є, як відомо, суспільний поділ праці та наявність економічно відособлених, економічно незалежних товаровиробників, які спеціалізуються на виробництві окремих товарів або наданні послуг. Це суттєво відрізняється від ринку вільної конкуренції насамперед тим, що передбачає активне втручання держави за допомогою економічних важелів, які, в свою чергу, забезпечені підтримкою права, у економічні процеси суспільства (насамперед у сфері фінансово-кредитної та грошової політики, політики оподаткування, інвестування та ін.), а також формування політики соціального захисту малозабезпечених верств населення. Цивілізований сучасний ринок не допускає зрівнялівки та утриманства. Ринок передбачає самостійність суб'єктів ринкових відносин, їх рівноправність з приводу купівлі-продажу, розвиток системи горизонтальних зв'язків, в т.ч. зовнішньоекономічних; добропорядну, сумлінну конкуренцію, а також переважно вільні ціни. Багато залежить від ступеня правового забезпечення ринкових відносин, існуючого механізму реалізації правових норм та правової культури в суспільстві.

До умов, які необхідні для розбудови, ефективного функціонування та подальшого розвитку ринку, слід віднести:

• наявність у суспільстві плюралізму (множини) форм власності, у тому числі обов'язково приватної, яка дозволяє найбільш повно реалізувати інтереси суб'єкта цієї форми власності;

• рівність всіх форм власності перед законом і однакову їх захищеність;

• свободу підприємництва, яка передбачає, що господарюючий суб'єкт має право обирати будь-яку (в межах чинного законодавства) форму діяльності, придбати економічні ресурси і здійснити виробництво із цих ресурсів певних товарів (послуг) на свій розсуд, а також реалізувати ці товари (послуги) за своїм бажанням;

• свободу вибору, тобто, свободу власника ресурсів (виробника) розпоряджатися ними, а споживача - власника грошей - вільно купувати товари (послуги), які він вважає доцільними для задоволення своїх потреб;

• наявність особистого інтересу, який є рушійною силою ринку і спрямований на те, щоб господарюючий суб'єкт мав змогу мінімізувати витрати, максимізувати прибуток, а споживач - придбати певний товар (послугу) за найнижчою ціною. Саме завдяки особистому інтересу виробники і споживачі реалізують свій вільний вибір;

• впровадження механізму конкуренції, що означає, по-перше, наявність на ринку великої кількості незалежних продавців і покупців будь-якого продукту або ресурсу і це не дозволяє їм суттєво вплинути на ринкову ситуацію, а відповідно і на ціну товару (послуги); по-друге, конкуренція означає також свободу для покупців і продавців виходити на ті чи інші ринки і залишати їх. Цей аспект конкуренції зумовлює гнучкість, яка життєво важлива для того, щоб економіка надовго зберігала ефективність і могла адаптуватися до змін, уподобань споживачів, технологій або пропозиції ресурсів;

• постійний і досить жорсткий контроль з боку держави за процесом монополізації виробництва та обігу, неухильне вживання антимонопольних заходів, бо ринок, як вже зазначалося, може функціонувати лише за умов конкурентного середовища;

• здійснення регулювання тих сфер життєдіяльності суспільства, які виходять за межі можливостей окремих (навіть найбільш потужних) суб'єктів підприємницької діяльності - структурна, інвестиційна, кредитна, соціальна політика, грошовий обіг, оподаткування, охорона навколишнього середовища та ін.;

• наявність розвинутої структури та інфраструктури ринку;

• створення досить надійної та відрегульованої системи правового захисту ринкових відносин.

Ринкові відносини не є раз і назавжди даними, незмінними. Слідрозрізняти простий обмін, купівлю-продаж і торгівлю. У першому випадку обмінтоварів відбувається в один і той же час і в одному місці. У другомувипадку відбувається поділ купівлі та продажу і в часі, і впросторі, тобто сьогодні можна продати в одному місці, а через якийсьчас купити необхідну річ в іншому місці. І, нарешті, в третьому випадкувідокремлення виробників і споживачів досягає вищого ступеня, коликупівля і продаж здійснюються при посередництві третіх осіб, тобто колиіснує торгівля як відокремлена, самостійна галузь товарногогосподарства. Якщо до цього товаровиробник і споживач вступали ввідносини безпосередньо, то тепер поряд з виробниками таспоживачами виступають працівники торгівлі як суб'єкти ринкових відносин. Це значно прискорює процес реалізації товарів, сприяєрозширеного відтворення економіки. Разом з тим поява посередникаміж виробниками та споживачами ускладнює відносини в суспільстві. Длятого, щоб відшкодовувати витрати, пов'язані з обігом товарів, працівникисфери обігу використовують ту частину вартості, яку вони створюють,виконуючи ті операції, які є продовженням процесу виробництва всфері обігу (транспортування, збереження, фасування і т. п.). При цьомувони привласнюють частину вартістю, яку виробники передають їм зареалізацію їх товарів. Зменшуючи витрати обігу, вони отримуютьможливість для поліпшення матеріально-технічної бази торгівлі, посиленнястимулів її працівникам і т. п.

Таким чином, відокремлення товарного обігу та ринку яксамостійної підсистеми товарного виробництва, яке відбулосявнаслідок поглиблення суспільного поділу праці, має величезнезначення для прискорення обороту товарів, економії матеріальних і трудовихресурсів. З давніх часів ринок визначався як місце торгівлі товарами (ринкова площа). Він і зараз існує в нашій країні у вигляді колгоспнихринків, де реалізуються, головним чином, продукти харчування. Є і речовіринки, де продаються товари народного вжитку, а їх питома вага взагальному обсязі товарообігу порівняно невеликий. З поглибленнямсуспільного поділу праці, розвитком товарного виробництва поняття «Ринок» наповнюється новим змістом. У структурі суспільноговиробництва утворюється сфера обігу. Вона, по суті, і єринком, тобто сферою обігу та реалізації товарів.

Сучасний ринок - це один з головних елементів складної системигосподарювання, в якій тісно взаємодіють ринковий механізм ічисленні, насамперед державні, регулюючі інститути. Вінвключає також стан суспільної свідомості (культура, право-свідомість,ідеологія).

Ринковий механізм проявляється передусім у взаємодії попиту іпропозиції. Попит - це форма вираження потреб суспільства. Однак цене всі потреби, а лише ті, які забезпечені грошима, тобто цеплатоспроможний попит. Пропозиція теж не тотожне виробництва, боце лише ті товари, які або вже є на ринку, або можуть бути тудидоставлені. Отже, попит та пропозиція - це специфічні категорії,які виражають взаємодію виробництва та споживання в умовахринкової економіки. Співвідношення попиту і пропозиції характеризуєкон'юнктуру ринку, а оптимальне співвідношення між ними означає рівновагупопиту та пропозиції. Ринкова рівновага, в свою чергу, свідчитьпро збалансованості, пропорційності розвитку народного господарства.

Якщо ціни на товари зростають (за інших рівних умов), то попитзменшується. Якщо пропозиція товарів збільшується (знову ж таки принормальному, а не дефіцитному ринку), то вони можуть бути реалізовані запорівняно низькими цінами. До того ж треба мати на увазі, що не лише цінивизначають кількість придбаних товарів. Існують ще такі фактори, яксередній дохід покупців, розміри ринку, ціни і корисність інших товарів,які можуть замінити товар, а також суб'єктивні смаки іприхильності. Рівновага ринкових цін встановлюється на такому рівніспіввідношення попиту і пропозиції, коли вони збалансовані, тобто коликількість товарів, які хочуть купити споживачі (покупці),відповідає кількості товарів, які хочуть продати виробники (продавці). Ціна рівноваги - це ціна такого рівня, при якомупропозиція відповідає попиту.

маючи на увазі при вживанні поняття «попит» необхідну кількість іпам'ятаючи, що воно не є твердо встановленим і зазвичай змінюється взалежно від вартості, припустимо, що в якийсь певний момент попитперевищує пропозицію, тобто, що є особи, готові за ринковою ціноюкупити більшу кількість товару, ніж пропонується для продажу. При цьомуконкуренція має місце на стороні покупців. Вартість зростаєпропорційно дефіциту, як можуть припустити деякі, а саме: якщопопит перевищує пропозицію на 1/+3, вартість підвищується на 1/+3. Але цеаж ніяк не так, оскільки, коли вартість зросте на 1/3, попит може всеще перевищувати пропозицію, навіть при цій більш високу вартість можепотрібно більше товару, ніж можна отримати, і конкуренція міжпокупцями буде як і раніше, продовжуватиметься. Якщо товар є предметомжиттєво необхідним, за який люди швидше готові заплатити будь-яку ціну,ніж відмовитися від нього, дефіцит в 1/3 може підняти ціну в 2, 3, 4 рази. Або, навпаки, конкуренція може припинитися до того, як вартістьзросте хоча б пропорційно дефіциту. Через зростання цін, при якому вонине зросли на 1/+3, придбання всієї кількості товару може опинитися замежами можливостей або схильностей покупців. Зростання зупиниться вточці, якою б вона не була, в якій зрівнюються попит і пропозиція; поціною, що усуває зайву третину попиту або висуває додатковіпродавців, достатніх для його задоволення. Коли завдяки одному зцих способів або їх комбінації попит стане дорівнює, і не більше ніж дорівнює,пропозицією, зростання вартості зупиниться. Замість припущення про перевищенняпопитом пропозиції припустимо, що пропозиція перевищує попит. Теперконкуренція буде з боку продавців: зайве кількість товару можезнайти збут, тільки викликаючи додатковий рівний собі попит. Цездійснюється шляхом здешевлення товару: вартість падає і робить предметдоступним для більш численних покупців або спонукає тих, хто вжебув його споживачем, купувати більше. Падіння вартості необхідно длявідновлення рівності попиту і пропозиції, в різних випадках по-різному. Види речей, у яких вона звичайно виявляється максимальним, знаходяться надва полюси шкали споживання: це або предмети життєво необхідні, аботі особливі предмети розкоші, схильність до яких обмежується вузькимколом осіб. Що стосується їжі, то оскільки ті люди, які вже мають її вдостатній кількості, не вимагатимуть більше внаслідок того, що їжаподешевшала, а вважатимуть за краще витратити на інші речі те, що вони зберегли наїжі, викликаний здешевлення зростання споживання, як показує досвід, покриєтільки малу частину додаткового пропозиції, породженого ряснимврожаєм, і падіння вартості практично зупиняється тільки тому, щофермери вилучають своє зерно з ринку і притримують його в надії на більшвисоку ціну, або внаслідок операцій спекулянтів, які скуповують зерно,коли воно дешево і накопичують його, щоб викинути на ринок у моментбільш гострої потреби в ньому. Зрівнюються чи попит та пропозиціязавдяки збільшенню попиту на товар в результаті його здешевлення абозавдяки вилученню з ринку частини пропозиції, не так важливо. Важливіше інше,а саме: що вони зрівнюються в будь-якому випадку. Попит та пропозиція,необхідну кількість і запропонована кількість обов'язково зрівнюються. Якщо в якийсь момент вони нерівні, конкуренція прирівнює їх, і робитьсяце за допомогою регулювання вартості. Якщо попит збільшується,вартість зростає, якщо попит зменшується, вартість падає, з іншогобоку, якщо пропозиція падає, вартість зростає, і, навпаки, воназменшується, якщо пропозиція збільшується. Зростання або падіння триваєдо тих пір, поки попит і пропозиція не стануть знову рівні один одному, івартість, з якою товар з'являється на будь-якому ринку, не що інше, яквартість, що викликає на цьому ринку попит, якраз достатній дляпоглинання існуючого або очікуваної пропозиції. У такому випадку цезакон вартості, що відноситься до всіх товарів, кількість яких непіддається збільшенню за бажанням. Такі товари, безсумнівно, євинятком. Для того набагато більш великого класу речей, якідопускають необмежену збільшення, дійсний інший закон. Але не меншнеобхідно чітко розуміти і твердо дотримуватися теорії цьоговиняткового випадку. По-перше, він виявиться вельми корисний, допомагаючизрозуміти більш загальний випадок. А по-друге, виключення простягається ширше іохоплює більше ситуацій, ніж можна було б спочатку припустити. Єнезначна кількість товарів, пропозиція яких природно і неминучеобмежена. Але пропозиція будь-якого товару може бути обмеженештучно. Будь-який товар може стати предметом монополії, як, наприклад,чай в Англії до 1834 р., тютюн у Франції, опіум у Британської Індії вданий час (1848 р.). Ціна монополізованому товару передбачаєтьсязвичайно довільною, залежить від волі монополіста і обмеженою тількиграничної оцінкою покупця цінності цього товару для нього. Упевному сенсі це так, але тим не менше цей випадок не становитьвиключення в тому, що стосується вартості залежно від попиту тапропозиції. Монополіст може за свій розсуд призначити будь-яку високуціну, аби вона не перевищувала ту, яку споживач не зможе або незахоче сплатити: але зробити це він може, лише обмеживши пропозицію. Голландська Ост-Індійська компанія отримувала монопольну ціну за прянощі,вирощується на островах, але для цього вона була змушена в вдалі сезонизнищувати частину врожаю. Якщо б вона упиралася в тому, щоб продати все,що зробила, вона повинна була чинити тиск на ринок, знижуючи цінунастільки низько, що, можливо, отримала б за більшу кількість меншу загальнувиручку, принаймні, вона показувала, що дотримувалася такої думки,коли знищувала лишки. Відтак, монопольна вартість визначаєтьсяне якимось особливим принципом, а є всього лише різновидомзвичайного випадку взаємодії попиту та пропозиції. Крім того, хочаіснує лише трохи товарів, пропозиція яких ніколи не підлягаєзбільшення, будь-який товар може тимчасово виявитися таким, а з деякимитоварами так зазвичай і трапляється. Наприклад, кількістьсільськогосподарської продукції не може бути збільшено до наступноговрожаю; кількість зерна, вже існуючого в світі, - це все, що можнаодержати іноді протягом найближчого року. У цей проміжок часу зерноуподібнюється практично речей, кількість яких не може бути збільшена. Що стосується більшості товарів, то длязбільшення їх кількості потрібен певний час, і якщо попитзбільшується, то до тих пір, поки не з'явиться відповідна пропозиція (тобто доки пропозиція не зможе пристосуватися до попиту), вартість будепідвищуватися настільки, щоб пристосовувати попит до пропозиції. Існує й інший випадок, який представляє пряму протилежність тількищо розглянутому. Є інші товари, пропозиція яких моженеобмежено зростати, але не може бути швидко зменшена. Зустрічаютьсяречі, які настільки довговічні, що наявний кількість їх завжди дужевелике порівняно з річним виробництвом. Золото та більш довговічніметали - речі подібного роду; до них відносяться також і вдома. Пропозиціятаких речей могло б бути відразу ж зменшено за допомогою їх знищення, алев тому, щоб зробити це, міг би бути зацікавлений тільки їх власник,якщо б він мав у своєму розпорядженні монополією на предмет і міг відшкодувати його частковезнищення збільшенням вартості залишку. Отже, вартість такихречей може довго залишатиметься через надлишок їх пропозиції або скороченняпопиту настільки низькою, щоб викликати повне припинення їх подальшоговиробництва; але так як зменшення пропозицій внаслідок зносу єнастільки повільним процесом, навіть при повній припинення виробництвапотрібно довгий час для відновлення початкової вартості. Протягомцього інтервалу вартість буде регулюватися винятково попитом тапропозицією і стане потроху зростати в міру зносу існуючогозапасу, поки не виявиться вигідною для виробника, після чоговиробництво відновиться. Нарешті, є товари, у яких, хоча їхкількість може бути збільшено або зменшено у великій і навіть унеобмеженої ступеня, вартість не залежить ні від чого, крім попиту іпропозиції. Це в першу чергу стосується такого товару, як «праця».

Ринок забезпечує остаточне визнання суспільної вартостіпродукту, його вартості та праці, втіленого в товарі. Лишереалізація товару свідчить про те, що дана споживчапотрібна вартість людям, суспільству, а праця, витрачена на виробництводаного товару, є суспільно-необхідним. Це означає, що самеринок забезпечує матеріально-речову збалансованість (тобтовиробництво різних споживчих вартостей відповідає структуріпопиту) і фінансову, грошову збалансованість (тобто відповідність сумивартостей, а значить, цін товарів і платоспроможного попиту).

Ринок-це конкуренція між самостійними підприємствами --товаровиробниками, яка змушує знижувати індивідуальні витратинижче виробництва суспільно необхідних, тобто ринок - це сферапрояви дії закону вартості. Щоб забезпечитиконкурентоспроможність не тільки сьогодні, але і в майбутньому,товаровиробники не можуть використовувати всю одержуваний прибуток дляспоживання. Ринок, конкуренція диктують необхідність все більшу її частинувкладати у виробництво, в його технічне та організаційневдосконалення. У цьому величезну роль грає акціонерна формаорганізації виробництва. У відповідності до вартості основного капіталувипускаються акції, які приносять їх власникам дохід у формідивіденду. Розмір дивіденду коливається в залежності від ефективностівиробництва та реалізації продукції. Чим вище ефективність, тим більшедивіденд, то вищий курс акції. Мінімальний його розмір визначаєтьсявідсотком, що виплачуються банком на к?? мав. Якщо дивіденд зменшується дорівня банківського відсотка, власникові акцій, як правило, не вигідно їхзберігати. Адже він може покласти гроші в банк і, не ризикуючи, отриматитакий же дохід. Падіння курсу акцій - це сигнал до того, що потрібновживати дієвих заходів з модернізації виробництва, його реконструкціюабо навіть перепрофілювання. Як бачимо, ринковий механізм дужечутливий до змін ефективності виробництва та господарювання, вінвідразу ж сигналізує про технічному або організаційному відставаннявиробництва. Це означає, що його механізм органічно пов'язаний з науково -технічним прогресом, слугує важливим стимулом удосконалення техніки іорганізації виробництва і управління.

33. Структура та функції ринку?

Основні функції ринку:

- ціноутворювальна ( ринок сам встановлює ціну на товар чи послугу за рахунок собіваотості продукції, попиту та пропозиції на цей товар).

- відтворювальна ( на ринку завжди існує конкуренція, котра спонукає виробників до виробництва нових товарів).

- спонукальна ( ринок завжди буде стимулом виробників щодо покращення якості продукції а споживачів щодо купівельної спроможності).

- контролююча ( суть цієї функції полягає в тому, що ринок є гарантом справедливого продажу товарів та послуг виробників і справедливої конкуренції на ньому).

- функція посилення конкуренції ( на ринку повинна існувати конкуренція для того, щоб для виробників був стимул до покращення свого продукту і оновлення основного виробничого капіталу).

- санації та інформаційна функція.

Для того, щоб більш конкретно розглянути ринок як економічну категорію потрібно розглянути його структуру, або з елементів з яких він складається.

Структура ринку - це сукупність кількох ринків на території певної країни, району, регіону, держави та їх звязки між ними.

За рівнем розвитку економічних свобод:

- вільні або стихіні ( функціонують та розвиваються по ринкових правилах, немають ніяких обмежень з боку держави та інших органів);

- регульовані ринки;

- монополістичний;

- олігополістичний.

34. Внутрішньогалузева конкуренція та утворення ринкової вартості?

Внутрішньогалузева конкуренція, яка ведеться за вплив і місце на ринку (у результаті її утворюється єдина громадська або ринкова вартість). Вона проводиться між фірмами однієї галузі, що виробляють аналогічні товари, які задовольняють одну і ту саму потребу,Ринкова вартість — найбільш вірогідна ціна, за яку об’єкт може (міг) бути проданий на відкритому конкурентному ринку (Методика оцінки державних корпоративних прав, зате, постановою КМУ від 02.08.99 № 1406); Ринкова вартість — сума, яку можна отримати від продажу активу на активному ринку (Інструкція з бухгалтерського обліку запасів товарно-матеріальних цінностей комерційних банків України та схвалення відповідних рекомендацій, зате, постановою Правління НБУ від 20.08.99 № 419; Інструкція з бухгалтерського обліку основних засобів і нематеріальних активів комерційних банків України, зате, постановою Правління НБУ від 11.12.2000 № 475).

Рыночная стоимость — наиболее вероятная цена, по которойтоварилиуслугамогут быть проданы на свободномрынкев условияхконкуренции, когда стороны сделки действуют разумно, располагая всей необходимой информацией, а на величине ценысделкине отражаются какие-либо чрезвычайные обстоятельства, то есть когда:

1. одна из сторон сделки не обязана отчуждать объект оценки, а другая сторона не обязана принимать исполнение;

2. стороны сделки хорошо осведомлены о предмете сделки и действуют в своих интересах;

3. объект оценки представлен на открытом рынке посредством публичной оферты, типичной для аналогичных объектов оценки;

4. цена сделки представляет собой разумное вознаграждение за объект оценки и принуждения к совершению сделки в отношении сторон сделки с чьей-либо стороны не было;

5. платёж за объект оценки выражен в денежной форме.

В соответствии со Стандартами оценки (утверждены Постановлением Правительства Российской Федерации от 06 июля 2001 г., № 519) под рыночной стоимостью объекта оценки понимается наиболее вероятная цена, по которой объект оценки может быть отчужден на открытом рынке в условиях конкуренции, когда стороны сделки действуют разумно, располагая всей необходимой информацией, а на величине цены сделки не отражаются какие-либо чрезвычайные обстоятельства.

35. Міжгалузева конкуренція. Утворення середньої норми прибутку та ціни виробництва?

Міжгалузева конкуренція - один з видів капіталістичної конкуренції; специфічна форма боротьби між окремими капіталістами, акціонерними компаніями та монополістичними об'єднаннями. В основі міжгалузева конкуренція лежить прагнення до максималізації прибутку. Вона вирівнює галузеві норми прибутку, що складаються в процесівнутрішньогалузевої конкуренції, формує оптимальну структуру економіки, стимулює розширення найбільш перспективних галузей.Механізм міжгалузевої конкуренції діє таким чином. Товаровиробники до виходу на ринокзнають, що свійтовар, щоб уникнути збитків слід проводити з якомога меншими витратами. Але вони не знають, як і кількісна потреба суспільства в даному товарі, і яка кількість товару в той же самий час проводять їх конкуренти.Про цевони дізнаються лише після виходу товару на ринок і тому звістка про те, що їхній товар не має суспільної споживної вартості, тобто не затребуванийсуспільством, на них обрушується, як стихійне лихо. З'ясувавши в результаті ринкових потрясінь, в яких галузях попит перевищує пропозицію, які зазнали краху виробники направляють надлишковіресурсив ці галузі до тих пір, поки вони не переповняться, і не виникне нове потрясіння. Таким чином,функціяміжгалузевої конкуренції полягає у ліквідації дисбалансу в структурі виробництва і потреб на товари різних галузей, тобто в приведенні структури виробництва у відповідність зі структурою суспільних потреб. Міжгалузева конкуренція в економіці може здійснюватися у формах конкуренції за допомогоюпереливу капіталу чи функціональної конкуренції (конкуренції субститутів). Найчастіше міжгалузева конкуренція являє собою процеспереливу капіталу з однієї галузі в іншу, завдяки чому стихійно складаються пропорції відтворення суспільного капіталу. У результаті переливу капіталу з галузей з більш низькою в галузі з більш високою нормою прибутку утворюється середній прибуток, яка відіграє важливу роль у перетворенні вартості товару в ціну виробництва. Конкуренція за допомогою переливу капіталу виникає при зміні підприємством профілю своєї діяльності чи її диверсифікації. Вона викликається відмінностями кон'юнктури і норми прибутку в різних галузях. В ідеалі перелив капіталу міг би наводити до вирівнювання норми прибутку по всіх галузях. Однак на практиці для переливу капіталу існують перешкоди, які в економічній літературі отримали назву вхідних і вихідних бар'єрів.Вхідні бар'єри - це перешкоди для проникнення на ринок нових конкурентів. До них відносяться: · Економія на масштабах виробництва · Диференціація продукту · Потреба в значному капіталі · Високі витратипо переорієнтації споживачів · Недоступність каналів збуту · Обмеженість доступу до джерел ресурсів · Відсутність земельних ділянок · Високий рівень використовуваних в галузі технологій · Наявність у діючих в галузі підприємств виключного права займатися даним видом діяльності · Патентний захист інновацій · Ліцензійні обмеження ·Бракдосвіду · Протидія існуючих фірм та інВихідні бар'єри - це перешкоди для спроб фірм, діючих на ринку, піти з нього. Це можуть бути: · Необхідність списання крупних інвестицій · Великі витрати по конверсії виробництва · Небажання втратити свій імідж · Честолюбство менеджерів · Протидія уряду чи профспілок · Протести постачальників, клієнтури і ділерів та ін Чим вище вхідні і вихідні бар'єри, тим менша загроза проникнення в галузь нових конкурентів. Функціональна конкуренція, на відміну від цього, не передбачає переходу в іншу галузь. Вона грунтується на тому факті, що зовсім різні товари, вироблені підприємствами різних галузей, можуть виконувати для споживача однакові функціїі виступати в якості взаємозамінних товарів (товарів-субститутів). Так, конкурентом виробника ковзанів може бути виробник лиж у тій мірі, в якій для споживача два види зимового спорту є взаємозамінними. Також взаємозамінними є, наприклад багато продуктів харчування. Наявність субститутів різко розсовуємежіринку і веде до загострення міжгалузевої конкуренції, тому при виробленні конкурентної стратегії найбільш привабливими для підприємця є такі галузі, продукція яких не має хороших чи близьких замінників. Але міжгалузева конкуренція - вона дуже повільна, на перелив капіталу з галузі в галузь можуть піти десятиліття. За допомогою певних заходівдержаваможе прискорити реакцію, це величезний виграш у часі, а в сучасній економіці хто швидше, той і перемагає

Аналіз капіталістичного виробництва, зроблений К.Марксом, є великим науковим досягненням. Це визнають усі науковці, за винятком хіба що тих, хто незнайомий з творами К.Маркса. Але в сучасних умовах переважна більшість західних учених, а разом з ними і багато вітчизняних науковців, вважають економічні дослідження, і особливо теорію додаткової вартості, неправильною або просто застарілою. Це зрозуміло, бо західні вчені живуть за ринкової економіки і захищають її, а автор "Капіталу" виступав не тільки проти товарного виробництва, а й проти її підґрунтя - приватної власності. Остання - "священна корова" будь-якого суспільства, економіка якого сформована на ринковій основі. Уже це одне є вагомою причиною замовчування теорії К.Маркса і визнання її застарілою або не науковою. У цьому напрямі діє і такий чинник, як заклик автора "Капіталу" до революційної зміни капіталістичної системи виробництва, що, як свідчить історія, веде до великих втрат і страждань цілих народів. До вказаних чинників слід віднести й повне економічне фіаско соціалізму, який будувався в країнах соціалістичного табору за допомогою методів масштабного і кривавого насильства, яким супроводжувалися пролетарська революція і сам процес розбудови соціалізму. Усе це разом і призвело до того, що вчення засновника марксизму в сучасних умовах ігнорується переважною більшістю як західних, так і вітчизняних науковців. Проте невдала спроба розбудови нової системи суспільного виробництва ще не означає для людства відмову від пошуку такого способу організації економіки, який би був позбавлений тих недоліків, що притаманні товарному виробництву. А вони є, і аналіз більшості з них дав ще К.Маркс. І хоча його вчення не є остаточною істиною, і деякі висновки вже не відповідають сучасному стану капіталістичних виробничих відносин, відкриття ним головних законів розвитку капіталістичної системи зберігає свою актуальність і сьогодні. І це справедливо не тільки стосовно теорії додаткової вартості, а й щодо інших закономірностей, притаманних капіталістичному способу виробництва. Серед них і теорія, що пояснює утворення середньої норми прибутку і трансформацію вартості товару в ціну виробництва. Розглянемо це більш детально.

За вченням К.Маркса, додатковий продукт, який набуває форми додаткової вартості, створює найманий робітник, що продає свій товар робочу силу, яка в руках капіталіста перетворюється на змінний капітал. Що ж стосується постійного капіталу, то він не змінює своєї вартості і не має відношення до самозростання вартості. Це означає, що в тих галузях, в яких на рівновеликий капітал буде більше змінного капіталу, за всіх інших рівних умов (приблизно однакова, тобто середня для даного часу і даного суспільства інтенсивність праці і т.ін.), буде вироблятися більше додаткової вартості, а відтак, буде вищою норма прибутку. Іншими словами, там, де органічна будова капіталу (співвідношення С/V) буде вищою, там норма прибутку буде нижчою.

Загальновідомо, що в різних галузях народного господарства органічна будова капіталу є різною. Це пояснюється тим, що розвиток науки і техніки ніколи не був рівномірним, і в різних галузях їх рівень різний. Навіть у найбільш високорозвинених країнах поряд з високотехнологічним виробництвом в окремих галузях існують досить низько технологічні. Зокрема, різний рівень виробництва, наприклад, у літакобудівній промисловості і в хлібопекарній. Уже сам кінцевий продукт цих галузей вимагає різного рівня співвідношення між постійним і змінним капіталом. Отже, різна органічна будова капіталу в різних галузях веде до різної норми прибутку. Але для капіталу прибуток є найвищою метою, заради якої він і здійснює виробництво. Це означає, що в ті галузі, де органічна будова капіталу висока, капіталіст перестав би вкладати свій капітал через нижчу, ніж в інших галузях, норму прибутку. Це призвело б до диспропорцій у виробництві і взагалі б зробило процес суспільного відтворення неможливим. Розвиток усіх галузей можливий тільки за умови, що кожен капіталіст, незалежно від органічної будови капіталу, на рівновеликий капітал отримує в середньому однаковий прибуток. Тобто вирівнювання різних норм прибутку є необхідною, об'єктивною умовою функціонування капіталістичного виробництва.

Слід також зупинитися на тому, що теорію утворення середнього прибутку Ф.Енгельс певним чином використав проти тих економістів, які після смерті К.Маркса підняли великий галас стосовно того, що начебто джерелом теорії додаткової вартості для автора "Капіталу" стали роботи німецького економіста К.Родбертуса (1805-1875 рр.). Ф.Енгельс, який ще не підготував до видання третій том "Капіталу", у передумові до другого тому, який він теж редагував, запропонував цим економістам на основі теоретичного доробку Родбертуса довести, як утворюється середній прибуток і при цьому не всупереч закону вартості, а якраз на його основі. У К.Маркса відповідь на це питання вже була зроблена в другому розділі третього тому "Капіталу". Як і можна було очікувати, галасливі псевдо-науковці всі до одного ухилилися від відповіді. І тільки німецький економіст К. Шмідт (1863-1932 рр.) та американський хімік П.Фіреман (народився у 1863 р.) у своїх статтях з приводу середньої норми прибутку дещо наблизились до теорії, уже розробленої К.Марксом.

Розглянемо на прикладі, як же відбувається процес вирівнювання різних норм прибутку в середню норму прибутку. Візьмемо рівновеликий капітал в 100 одиниць і застосуємо його в трьох галузях: машинобудуванні, хімічній промисловості і харчовій галузі з різною органічною будовою відповідно: 90C+10V; 80C+20V та 70C+30V. За умови однакової норми додаткової вартості, скажімо в 100 %, у кожній галузі буде створено різну додаткову вартість, а саме 10гп, 20гп та 30гп. За умови однакового розміру авансованого в кожну галузь капіталу (100 одиниць) це дасть різну норму прибутку, відповідно 10 %, 20 % і 30 %. Зрозуміло, що капіталісти з галузей з низькою нормою прибутку будуть спрямовувати свій капітал у галузі з найвищою нормою прибутку. Почнеться так звана міжгалузева конкуренція, яка виявляється в переміщенні капіталу з галузей, в яких норма прибутку низька, у галузі з вищою нормою прибутку. Цей процес приведе до того, що в тих галузях, з яких капітал перейшов в інші галузі, скоротиться виробництво, а відтак, і пропозиція товарів. Наслідком цього стане зростання цін і підвищення норми прибутку. Навпаки, у галузях, куди буде переміщений цей додатковий капітал, буде розширюватись виробництво товарів, зросте їх пропозиція, а це автоматично приведе до зменшення цін і, відповідно, норми прибутку. Так буде відбуватися доти, доки не відбудеться вирівнювання різних норм прибутку в середню на рівновеликий капітал (табл. 1.7). При цьому середню норму прибутку визначимо як співвідношення всієї додаткової вартості до всього авансованого капіталу. Тепер капіталіст продає свій товар не за вартістю, а за ціною виробництва, яка включає витрати капітала (С + V) і середній прибуток

Таблиця 1.7

Розглядаючи процес утворення середнього прибутку, звернімо увагу на те, що прибуток виникає саме на основі дії закону вартості. Це доводить хоча б той факт, що сума цін виробництва дорівнює сумі вартостей, бо відхилення ціни виробництва від вартості взаємно урівноважуються. При цьому закон вартості, який діяв скрізь, де тільки з'являлось товарне виробництво і який у докапіталістичних формаціях виявлявся через вартість, за капіталізму діє вже через ціну виробництва.

Усе це важливо з тієї позиції, що противники вчення К.Маркса після публікації третього тому "Капіталу" (1894 р.) вже після смерті його автора стали стверджувати, що нібито між першим томом і третім є суперечність. Серед них можна назвати австрійського економіста Бем-Баверка, який намагався довести, що третій том "Капіталу" заперечує перший. Підставою для цього він вважав те, що нібито продаж товарів за цінами виробництва заперечує дію закону вартості, який чітко сформульовано в першому томі. Але, як це розглянуто вище, К.Маркс якраз і доводить, що ціна виробництва базується на вартості і ніяк не суперечить дії закону вартості.

Слід зазначити, що теорія середнього прибутку не тільки замовчується (у тому числі й великою кількістю наших вітчизняних економістів), а ще й деякі вчені намагаються довести її необґрунтованість. Як аргумент наводиться такий факт. Переміщення капіталу неможливе або майже неможливе через різний профіль виробництва в різних галузях. Дійсно, на поверхні явища важко уявити, як капіталіст, що випускає автомобілі, раптом почне виготовляти харчі. Але це тільки зовнішнє уявлення. Справа в тому, що капітал постійно нагромаджується, і нові порції капіталу спрямовуються туди, де норма відсотка найвища. Це, до речі виявляється в диверсифікації капіталу, коли, наприклад, машинобудівна компанія починає виготовляти товари зовсім інших галузей, надає різноманітні послуги тощо. На доповнення до цього і той капітал, який щойно утворюється, теж розпочинає своє життя, як правило, у галузях з найвищою нормою прибутку.

Середня норма прибутку, як і норма прибутку, залежить від тих же факторів, що діють на останню. Це і норма додаткової вартості, і швидкість обігу капіталу, і економія капіталіста на витратах постійного капіталу та його намагання всіляко зменшити заробітну плату. Проте, у середньої норми прибутку є, так би мовити, і свої специфічні фактори, що впливають на її величину. До них слід віднести, по-перше, рівень норми прибутку в окремих галузях. Якщо він буде зростати по галузях, то так само буде зростати і середня норма прибутку. По-друге, якщо суспільний капітал розподілений так, що його переважна частина функціонує в галузях з високою нормою прибутку, то й середня норма прибутку теж буде високою. Принаймні вищою, ніж у тій країні, де аналогічний капітал буде зосереджено переважно в галузях з низькою нормою прибутку.

Загалом у процесі розвитку капіталістичного виробництва середня норма прибутку виявляє тенденцію до зменшення. Це пов'язано, перш за все, зі зростанням органічної будови капіталу. Зрозуміло, що застосування науки і техніки на виробництві в кожному конкретному випадку веде до зростання норми прибутку. Але це має місце доти, доки нова технологія не стане загальною, і тоді середня норма прибутку виявить тенденцію до зниження.

Органічна будова капіталу весь час зростає, бо в цьому реалізується технічний прогрес. Проте середня норма прибутку виявляє тільки тенденцію до зменшення. Це пов'язано з дією цілої низки чинників. До них слід віднести постійне намагання капіталіста якомога повніше використати змінний капітал. Застосовуючи наукові досягнення, різні форми і системи заробітної плати, власник капіталу всіляко підвищує віддачу від робочої сили. В останні десятиліття все більшою мірою в процесі створення нової вартості використовуються інтелектуальні, творчі здібності робочої сили. Безсумнівно важливим чинником виступає і намагання капіталіста зменшити заробітну плату і зробити її нижчою від вартості товару робоча сила. Навіть коли реальна заробітна плата зростає (а це має місце у високорозвинених країнах), то її темпи часто нижчі від темпів зростання вартості робочої сили.

У сучасних умовах, коли інтернаціоналізація господарської діяльності веде до такого явища як глобалізація, особливе місце в стримуванні падіння середньої норми прибутку відіграє міжнародна торгівля. Вона дає можливість капіталісту залучити до виробництва більш дешеву, ніж національна, робочу силу. У цьому напрямі діє і такий чинник, як залучення дешевих ресурсів, що дозволяє зменшити витрати на постійний капітал.

Слід відзначити, що на рубежі ХІХ-ХХст. виникають монополії, які встановлюють своє панування в системі суспільного виробництва. За цих умов виникає монопольно висока норма прибутку. Вона є економічною реалізацією панівного становища монополій в економічному житті суспільства. Але слід підкреслити, що виникнення монопольно високої норми прибутку не припиняє дії закону вартості. Проте певна його модифікація має місце.

По-перше, монополія, хоча і виростає з конкуренції, повністю її знищити не може. Це означає, що і міжгалузева конкуренція залишається, хоча й зазнає певних змін під дією монополій.

По-друге, монополія, хоча й отримує надприбутки, але їх основою є середня норма прибутку. Адже навіть, коли монополія встановлює монопольні ціни, вони мають певну межу - це купівельна спроможність населення.

По-третє, монополія отримує надприбутки і внаслідок того, що це, як правило, потужне, масштабне виробництво, де є всі умови для виникнення прибутку, як різниці між суспільною вартістю товару і вартістю його виробництва в монополіста.

По-четверте, через ціни монополія перерозподіляє частину прибутку, отриманого в інших галузях народного господарства, особливо в тій його ланці, що представлена дрібним товаровиробником.

Таким чином, можна зробити висновок, що теорія середньої норми прибутку, розроблена К.Марксом, не втратила своєї актуальності і у своєму подальшому розвитку відображає ті особливості товарного виробництва, які притаманні новому рівню його організації.

  36. Основні типи ринків?

З погляду маркетингового управління розрізняють два основних типи ринків: споживчий і промисловий. Поділ базується на основі подальшого використання придбаних товарів та послуг. Споживчий ринок — це ринок, на якому придбання товарів і послуг відбувається для особистого або сімейного користування. Промисловий ринок — це ринок, на якому придбання товарів і послуг відбувається для дальшого використання в процесі виробництва, для перепродажу чи здачі в оренду. Включає таких учасників, як виробники, посередники, державні заклади й установи та недержавні, некомерційні організації і заклади. Промисловий ринок має такі особливості попиту: • вторинність попиту — попит на промисловому ринку зумовлюється попитом на споживчому ринку. Збільшення попиту на споживчому ринку на 10 відсотків може привести до збільшення попиту на промисловому ринку в 5 разів і більше; • нееластичність попиту — незначні коливання цін не призводять до змін попиту на промислові товари; • перехресна еластичність попиту — попит на один товар залежить від ціни на інші товари, передусім на товари-субститути; • нестійкість попиту — зумовлюється технологічними змінами та коливаннями попиту на споживчому ринку; • пов'язаність попиту — попит на один тип товару призводить до попиту на пов'язані з ним товари.

37. Монопольні об'єднання: сутність, види, вплив на стан ринку?

Монополії- великігосподарськіоб'єднання (картелі,синдикати, трести,концерниі так далі), що знаходяться в приватній власності (індивідуальної, групової чи акціонерної) і здійснюютьконтрольнад галузями, ринками таекономікоюна основі високого рівня концентрації виробництва і капіталуз метою встановлення монопольних цін і вилучення монопольних прибутків. Панування в економіці служить основою того впливу, який монополії надають на всі сфери життя країни [1]. Формування і зростання монополій історично нерозривно пов'язані переростанням капіталу вільної конкуренції в монополістичний капіталізм. У сфері господарських відносин капіталістичний зростання монополій призвів до посилення їх диктату і панування. Досконалаконкуренціяі «чиста» абсолютнамонополія-​​це теоретичні абстракції, які висловлюють дві полярні ринкові ситуації, два логічних краю. «Монополії є пряма протилежність вільної конкуренції». Монополії завдяки високому рівню зосередження економічних ресурсів створюють можливості для прискорення технічного прогресу. Проте, ці можливості реалізуються в тих випадках, коли таке прискорення сприяє вилучення монопольно-високих прибутків. Йозеф Шумпетер та інші економістидоводили, що великі фірми, які мають значну владу, - це бажане явище в економіці, оскільки вони прискорюють технічні зміни, оскільки фірми мають монопольної владою, можуть витрачати своїмонопольніприбутки на дослідження, щоб захистити чи зміцнити свою монопольну владу . Займаючись дослідженнями, вони забезпечують вигоди як собі, так і суспільству в цілому. Але переконливих доказів того, що монополії відіграють особливо важливу роль у прискоренні технічного прогресу, немає, оскільки монополії можуть затримати розвиток технічного прогресу, якщо він загрожує їх прибутку.

Руйнування ринків монополістами не обіцяє економіці нічого доброго. Придушуючи конкуренцію, вони пригнічують стимули до технологічних інновацій, роблять економіку надзвичайно марнотратною, розвивається головним чином за рахунок залучення додаткових ресурсів, прирікають її на низьку ефективність. Для отримання прибутку у відсутності конкурентів не обов'язково освоювати ефективні технології, знижувати витрати і розширювати збут, досить нав'язати споживачам монопольні ціни. У монополізованої економіці ціни слабо реагують на коливанняпотреб і попиту, а монополії заглушають імпульси, які йдуть від попиту до виробництва. При вивченні того чи іншого ринку береться до уваги здатність, що діють на ньому фірм забезпечити своєчасне оновлення продукції, що випускається, її високуконкурентоспроможність, висока якість, еластичність цін. Якщо ці вимоги недосяжні, то ринок визнається монополізованим, а діючі на ньому фірми підлягають демонополізації. Контрольза ступенем монополізації найбільш чутливий в галузях, що генерують технологічні нововведення і що роблять вплив на стан всієї економіки.Монопольнаполітика викликає у відповідь формування державної політики, головним завданням якої стає підтримка високої конкурентоспроможності ринків. У Росії з переходом до ринкових відносин, коли підприємства отримали реальну економічну самостійність, гостро постала проблема демонополізації економіки. Підприємства, звільнившись від залежності перед вищестоящими органами, міністерствами і відомствами, повчивши повне право визначати обсяги виробництва і ціни реалізованої продукції, почали діяти як класичні ринкові монополії. Основний з усіх проблем радянської економіки був маленький ринок збуту її продукції і тому дуже невеликі обсяги виробництва. Причина криється в тому, що основним цільовим ринком був лишеСРСРабо, в кращому випадку, Радянський Союз плюс Східна Європа. За цінами 1990 ці ринки становили лише приблизно 3000 млрд. дол - порівняємо з 20000 млрд. дол світової економіки в цілому. Продажі на такому невеликому ринку не дозволяли мати конкурентоспроможні масштаби виробництва. У той же час на внутрішньому рівні радянсько-російськаекономікавиявилася високо монополізованої [7]. Але навіть незважаючи на це російські підприємства через свою малозначність виявилися нездатними домогтися цієї ефективності в умовах лібералізації цін і почалася слідом за нею руйнівної інфляції.ЕкономікаРосії зазнає істотні зміни. У ході приватизації очевидно вже зруйновані старі технологічні комплекси, цьому сприяли процеси руйнування загального економічного простору спочатку між Союзом такраїнамиСхідної Європи, потім між республіками колишнього СРСР. Але якщо на початку приватизації багато економістів вважали, що підприємства самі, під впливом ринкових механізмів, почнуть шукати шляхи до нових форм об'єднань, створювати нові господарські комплекси, то вони помилялися. Необхідно участь держави, яка повинна координуватидіяльність підприємств, вказувати їм загальні орієнтири [8]. Державний монополізм у Росії, складався під впливом наступних факторів [9]: наявність адміністративно-командноїсистеми управління: директивнеуправліннята централізовані доходи; стійкий і масовий дефіцит, монополія виникаючи із дефіциту може сама його відтворювати, так як не зацікавлена​​в повному задоволенні споживчого попиту; концентрація і спеціалізація виробництва. Тут можна виділити і розповсюдилася свого часу систему натурального розподілу, яка руйнує ринок і забезпечує всевладдя монополій. Російські монополії не є природними. Централізація в даний час, виражається у створенні концернів і асоціацій, тільки для того, щоб забезпечити «спокійне» існування. Стратегія вітчизняних монополій спрямована на розширення групи товарів нееластичного попиту. Якщо попит на товар зберігає пряму та перехресну еластичність за ціною та доходом, то можливість маніпулювання цінами істотно обмежена і навпаки. Монопольніструктури не готові до відкритої і чесної конкуренції. Вони продовжують як і раніше сподіваються на підтримку держави, хоча й взяла гору переважно інша тенденція, невипадковоРосіянамагається забезпечить максимально можливу відкритість національного ринку. Монопольні структури необхідні для вирішення певних соціально-економічних завдань. Отже при здійсненні демонополізації економіки слід враховувати факт об'єктивної необхідності монополізації. Можна виділити два варіанти трансформації [10]: 1. Демонополізації передує перехід до ринку, і створюються передумови для конкуренції. 2. Боротьба змонополізмомвпроцесіпереходу до ринку. Центральне місце тут займає механізм ринкового саморегулювання і непрямого впливу на економіку.

Існують різні види монополій, що можна класифікувати на трьох основних: природна, адміністративна й економічна.

Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на даний товар у кращому ступені задовольняється однієї або декількома фірмами. У її основі особливості технологій виробництва й обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива або небажана. Прикладом можуть служити енергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок і т. д. У цих галузях існує обмежена кількість, якщо не єдине національне підприємство, і тому, природно, вони займають монопольне положення на ринку.

Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів. З одного боку, це надання окремим фірмам виключного права на виконання визначеного роду діяльності. З іншого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються різним головкомам, міністерствам, асоціаціям. Тут, як правило, групуються підприємства однієї галузі. Вони виступають на ринку як один господарський суб'єкт і між ними не існує конкуренції.

Економіка колишнього Радянського Союзу належала до найбільше монополізованого у світі. Домінуючої там була саме адміністративна монополія, насамперед монополія міністерств і відомств. Більш того, існувала абсолютна монополія держави на організацію і керування економікою, що ґрунтувалася на пануючій державній власності на засоби виробництва.

Економічна монополія є найбільше поширеною. Її поява обумовлена економічними причинами, вона розвивається на основі закономірностей господарського розвитку. Мова йде про підприємців, що зуміли завоювати монопольне положення на ринку. До нього ведуть два шляхи. Перший полягає в успішному розвитку підприємства, постійному збільшенні його масштабів шляхом концентрації капіталу. Другий (більш швидкий) ґрунтується на процесах централізації капіталів, тобто на добровільному об'єднанні або поглинанні переможцями банкрутів. Тим або іншим шляхом або за допомогою обох, підприємство досягає таких масштабів, коли починає домінувати на ринку.

Що є причиною появи і розвитку монополістичних тенденцій? По цьому питанню в економічній літературі існують дві точки зору. По перший монополізм трактується як випадковий, не властивий ринковому господарству. Що стосується іншої точки зору, то монополістичні утворення визначаються як закономірні. Один із прихильників таких поглядів англійський економіст А. Пигу. Він наполягає на тому, що "монополістична влада не виникає випадково". Вона є логічним завершенням стратегії підприємств.

38. Антимонопольна діяльність держави?

Сучасна конкуренція державно регульована. Державне регулювання конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання монопольно – регулюючих та конкурентних сил на тих чи інших ринках. Засобами державного впливу є законодавство про правила створення, функціонування й припинення діяльності підприємств і регулярний вибірковий контроль з боку виконавчої влади, в тому числі через аудиторську систему.

Законодавчу заборону чи обмеження картельних галузевих угод, інколи трестівської організації галузі, вперше було впроваджено у 1891 році в США. Антитрестівське законодавство за типом американського було прийняте у Великобританії в 1848році, у Франції в 1963 році, в Італії в 1964 році. У країнах Східної Європи антимонопольне законодавство почали розробляти наприкінці 80 – х років. Американське антитрестівське законодавство ефективно регулює процеси горизонтального об'єднання і не допускає надмірної внутрішньогалузевої монополізації. Наприклад, застосування антитрестівських санкцій спричинило до розпуску в 1911 році трестів «Стандарт ойл», «Америкен тобекко» розукрупнення в 1982 році «АТТ», обмеження монопольного панування «Алкоа», «Дюпон». Анти картельне законодавство стимулює міжгалузеве переливання капіталу і сприяє розвитку багатогалузевих корпорацій.

У країнах Західної Європи анти картельне законодавство ліберальніше, ніж у США. Зі сфери його дії виключені націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв'язок, страхування тощо. Є винятки щодо деяких типів між фірмових угод, таких як угоди між малими й середніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов’язані з раціоналізацією.

У Німеччині підтримка конкуренції державою є першочерговим завданням внутрішньої економічної політики. Закон проти обмеження конкуренції забороняє утворення картелів та інші види приватних угод, він діє в більшості галузей обробної промисловості та будівництві. Сьогодні держава контролює цінову конкуренцію у вугільній промисловості, соціальній інфраструктурі, приватних організаціях некомерційного характеру, через регулювання обсягу виробництва підтримує конкуренцію в електро -, газо – та водо забезпеченні, на водному транспорті й у зв’язку, стимулює боротьбу за доступ до ринку збуту у вугледобувній промисловості, чорній металургії, в оренді житла.

Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35 відсотків і він має змогу самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати тут конкуренцію. Законом України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», прийнятим у березні 1992 р., змінами до нього та прийнятим у червні 1996 р., на його розвиток Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» караються всі дії підприємця, які спрямовані на створення перешкод доступу на ринок іншим та на встановлення дискримінаційних цін на свої товари. Щоб не допустити зловживання монопольним становищем на ринку, створюються компетентні державні органи, які повинні контролювати угоди, що укладаються між підприємцями, а також між підприємцями та органами влади й управління. До їхніх функції входить також контроль за веденням підприємцями конкуренції з метою запобігання недобросовісним формам і методам ії.

У всіх країнах контроль за виконанням антимонопольних законів здійснюють спеціальні державні антрестівські органи. В Україні такі функції покладено на створений у березні 1992 р. Антимонопольний комітет та його територіальні відділення. До його компетенції входять:

1. визначення монопольного становища підприємців на ринку;

2. здійснення контролю за дотриманням антимонопольних вимог при створенні, реорганізації чи ліквідації монопольних утворень;

3. Прийняття рішень і розпоряджень про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового стану.

Незважаючи на наявність подібних органів, формальний характер їхньої діяльності, неконкурентність окремих формулювань законів спричинюються до ігнорування чи неповного дотримання антимонопольного законодавства. Навіть у ринково розвинутих країнах, які проголосили посилення контролю за галузевими об’єднаннями, кількість недотримань антимонопольного законодавства постійно зростає. Особливо це є типовим для потужних фінансових угруповань.

Нині у країнах з ринковою економікою і в тих, що переходять до ринкової економіки, посилюється підтримка з боку держави ринково – конкурентних сил. Незважаючи на специфічні особливості, переорієнтація на пріоритет ринкового механізму в країнах обох ступенів розвитку має загальні риси, основу яких становить зміна економічних функцій держави. На перший план було висунуто завдання створення сприятливого інвестиційного клімату і стимулювання приватних капіталоутворень шляхом здійснення бюджетно – податкової та кредитно – грошової політики; заохочення сил конкуренції і створення приватному підприємництву певних умов для розгортання ринкової діяльності. Серед заходів, спрямованих на виконання цього завдання, були нерегульовані в ряді галузей економіки реформа управління державними компаніями, ревізія антимонопольного законодавства.

Відповідно до реформ регулювання було скасовано пряме регулювання цін і тарифів в окремих галузях економіки, усунено жорсткі регламентації умов проникнення в галузь конкуруючих капіталів. У США, наприклад, ця система заходів охопила авіа – залізничний і вантажний транспорт, галузі телекомунікації, де домінував вузько галузевий про монополістичний характер державного регулювання.

Ревізія антимонопольного законодавства у країнах з ринковою економікою полягає у розширенні можливостей приватнопідприємницької діяльності. Стимулюється зміцнення багатогалузевих комплексів, усуваються перешкоди підвищенню рівня економічної інтеграції в масштабах національних економічних систем. Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» спрямований на розвиток конкуренції на демонополізацію економіки. Він відкриває можливості щодо становлення ринкових відносин у країні, комерціалізації державних структур, формування сприятливих економічних умов для новостворених підприємств.

У цілому модернізація господарської системи сприяла посиленню ролі цінових факторів, зміцненню, а в деяких країнах становленню ринкових відносин, підвищенню гнучкості економічних систем.

Практика свідчить про економічну неефективність командних систем господарювання. Економіка країни з розвинутим суспільним поділом праці не може нормально функціонувати, якщо нею керують позаекономічними методами: за допомогою прямих вказівок, обов’язкових до виконання команд зверху. Викликана до життя екстремальними умовами, з подоланням їх, командна система повинна бути замінена формою господарювання, ефективність якої перевірена тривалим людським досвідом. Такою формою є ринкова система. Рушійні сили розвитку, втілені в товарному виробництві, особливо в період їхньої стихійної дії, нерідко зумовлювали потрясіння в господарстві країн розвинутої ринкової економіки, руйнівні економічні кризи. Вихід було знайдено в посиленні регулюючих функцій держави. Основою господарської системи, як і раніше, залишається ринок, проте регулятори його взаємодіють з внутрішнім фірмовим плануванням (бізнес – план) і державними важелями централізованого регулювання.

39. Закон попиту, коефіцієнт еластичності попиту, нецінові фактори попиту?

Закон попиту — величина (об'єм) попиту зменшується у міру збільшення ціни товару. Математичноце означає, що між величиною попиту і ціною існує обернено пропорційна залежність (проте не обов'язково у виглядігіперболічнопредставлено формулою y=a/x). Тобто підвищення ціни викликає зниження величини попиту, зниження ж ціни викликає підвищення величини попиту.

Еластичність попиту — це показник, що виражає коливаннясукупного попиту, викликані пониженням цін на товари і послуги. Еластичним називається попит, що сформувався за умови, що зміна його об'єму (у %) перевищує відсотковий вираз зниження цін: Ed>1.

Якщо показники падіння цін і збільшення попиту виражені у відсотках, рівні, тобто зростання об'єму попиту лише компенсує зниження рівня цін, то еластичність попиту рівна одиниці: Ed=1.

У разі, коли ступінь пониження цін перевищує показник попиту на товариі послуги, попит нееластичний: Ed<1. Отже, еластичність попиту - показник ступеня чутливості (реакції) споживачів до змін ціни товару.

Еластичність попиту може бути пов'язана не тільки із зміною ціни на товар, але і зі зміноюдоходуспоживачів. Тому розрізняють еластичність попиту за ціною та еластичність попиту по доходах. Є і попит з одиничною еластичністю. Це ситуація, за якої і дохід, і величина попиту змінюються на однаковий відсоток, отже загальний дохід залишається постійним у міру зміни ціни.

Реакція споживачівна зміну ціни товару може бути сильною, слабкою, нейтральною. Кожен з них породжує відповідний попит: еластичний, нееластичний, одиничний. Можливі варіанти, колипопитвиявляється абсолютно еластичним або абсолютно нееластичним.

НЕЦІНОВІ ФАКТОРИ ПОПИТУ І ПРОПОЗИЦІЇ [НЕЦЕНОВЫЕ ФАКТОРЫ СПРОСА И ПРЕДЛОЖЕНИЯ] - - інші фактори, крім цін, що впливають на попит і пропозицію това-рів. До них належать доходи покупців, їхній соціальний стан. рівень купівельної спро-можності, забезпеченість предметами три-валого користування, демографічні особли-вості регіонів, мода, традиції, наявність на ринку взаємозамінних і взаємодоповнюю-чих товарів, рівень рекламування, витрати виробництва, запаси та інші фактори, у т. ч. сервісні торгові послуги.

40. Закон пропозиції, еластичність пропозиції, нецінові фактори пропозиції?

Закон пропозиції — при інших незмінних чинниках величина (об'єм) пропозиції збільшується у міру збільшення ціни на товар.

Зростання величини пропозиції товару при збільшенні його ціни обумовлене в загальному випадку тією обставиною, що при незмінних витратахна одиницю товару із збільшенням ціни ростеприбутокі виробникові (продавцеві) стає вигідним продати більше товару. Реальна картина на ринку складніша за цю просту схему, але виражена у ній тенденція має місце.

Еластичність пропозиції — показник, що відтворює зміни сукупної пропозиції, які відбуваються у зв'язку зі зростанням цін. У випадку, коли збільшення пропозиції перевершує зростання цін, останнє характеризується як еластичне (еластичність пропозиції більше одиниці — E>1). Якщо приріст пропозиції дорівнює приросту цін, пропозиція називається одиничною, а показник еластичності дорівнює одиниці (E=1). Коли приріст пропозиції менше приросту цін, формується так звана нееластична пропозиція (еластичність пропозиції менше одиниці — E<1). Таким чином, еластичність пропозиції характеризує чутливість (реакція) пропозиції товарів на зміни їхніх цін.

К неценовым факторам предложения относятся те обстоятельства, которые изменяют его величину, но не связаны с ценой того товара, о поставках которого идет речь. Воздействие неценовых факторов на величину предложения, в отличие от цены поставляемого объекта, иллюстрируется не путем перемещения по кривой предложения (вправо вверх, когда цена растет, и влево вниз, когда цена падает), а через смещение самой кривой предложения (рис. 4.3) от ПП к ПП₁ в случае повышающего давления неценового фактора на предложение, и, наоборот, от ПП к ПП₂ при понижающем давлении его неценовых факторов.

К числу неценовых факторов относятся следующие:

1. Изменение цен на ресурсы. Когда повышаются цены на предметы и средства труда, растет зарплата, арендная плата или ставки процента по займам, тогда увеличиваются затраты по производству и сбыту, а при прочих равных условиях — снижаются доходы продавцов и их заинтересованность. Вследствие этого предложение товаров может сокращаться. Обратное наблюдается, если цены на ресурсы падают. Однако многое зависит от степени изменения цен на них, ибо незначительные перемены вряд ли повлияют на предложение. В 90-е годы в СНГ спад отечественного производства и предложения в значительной мере объяснялся опережающим ростом цен на топливно-энергетические и сырьевые ресурсы, услуги транспорта и связи общего пользования.

2. Технологические сдвиги. Технологический прогресс часто вызывает снижение затрат на единицу продукции, что при прочих равных условиях повышает доходы ее продавцов и стимулирует рост предложения. Иногда встречаются казусы технологического регресса, которые могут увеличить издержки на единицу продукции и соответственно снизить ее доходность и предложение. Тут, разумеется, тоже многое зависит от степени прогресса или регресса. Кстати, в 90-е годы особенно в сельском хозяйстве СНГ в связи с резким ухудшением материально-технического снабжения в ряде отраслей (прежде всего, в животноводстве и овощеводстве) наблюдался технологический регресс.

3. Изменение налогов. Поставщики рассматривают налоги в качестве затрат, ибо в их виде они отдают часть выручки государству. Поэтому, если налоги повышаются, стимулы к предложению снижаются. Значительный рост налогового бремени, как это было в СНГ в 90-х годах, способен снизить предложение ввиду налоговых издержек. Напротив, при сокращении налогов (их видов, базы или ставок) возникает дополнительная заинтересованность в росте предложения.

4. Изменение дотаций [от лат. dotatio — дар] и субсидий [от лат. subsidium — помощь]. Получатели дотаций, если ими являются производители и посредники (например, фермеры, городской транспорт и др.), рассматривают их в качестве налогов наоборот, т. е. налогов с отрицательным знаком. Увеличение субсидий поставщикам или введение их новых форм стимулирует предложение. И, напротив, при ликвидации или уменьшении прежних субсидий (как это наблюдалось в 90-х годах в СНГ в отношении сельского хозяйства, транспорта, связи, жилищно-коммунального хозяйства, образования, здравоохранения и др.) ограничиваются, а иногда даже подрываются возможности осуществления производства и предложения в тех объемах, какие еще недавно были экономически выгодны.

5. Изменение численности продавцов. Чем больше поставщиков, тем (при неизменности остальных обстоятельств) выше предложение. И напротив, чем их меньше, тем ниже предложение. Развал СССР и введение таможенных границ между участниками СНГ разрушили общий рынок и в смысле сокращения числа поставщиков, что привело к снижению предложения отечественной продукции и росту предложения из так называемого дальнего зарубежья.

6. Изменение цен на продукты-субституты. Снижение цен на товары-заменители увеличивает доходность других товаров, цены на которые остались прежними, что способно увеличить предложение последних. Например, если цены на сливочное масло упали, то для продавцов выгоднее поставлять маргарин. Если цены на него не изменились, хотя его в данном случае будет труднее сбыть. Напротив, возрастание цен на товары-субституты делает менее выгодным для продавцов (не для покупателей) предложение других товаров, на которые цены не поднялись. Действие данного неценового фактора предложения очень зыбко, ибо цена товаров-заменителей воздействует одновременно и на предложение, и на спрос в отношении других товаров.

7. Ожидание продавцов по поводу цен на их товар в будущем. Когда поставщик ожидает, что в будущем цены на его продукцию поднимутся, тогда он или задерживает реализацию сегодня, чтобы продать завтра, или начинает наращивать производственные мощности для усиления позиций на рынке. Напротив, если продавцы ожидают снижения цен на их продукцию в будущем, они стремятся сбыть как можно больше сегодня, а иногда даже пытаются уменьшить свои производственные мощности или переключиться на предложение другой продукции, падения цен на которую не ожидается. Многое зависит от достоверности ожиданий и от степени ожидаемого изменения цен в будущем.

Как цена реализации, так и неценовые факторы воздействуют на предложение с различной интенсивностью. Степень их влияния фиксируется в эластичности предложения.

41. Ринкова рівновага: сутність, умови, функції?

1.ПОНЯТТЯ РИНКОВОЇ РІВНОВАГИ Формування економічної рівноваги неможливе без поглиблення суспільного поділу праці. Саме суспільний поділ праці, його рівень і характер, що притаманні тій чи іншій економічній системі, зумовлюють суттєві ознаки механізму ринкової рівноваги, принципи його формування і функціонування, визначають специфіку його дії в конкретних історичних умовах. Ступінь розвитку та економічні межі суспільного поділу праці, в свою чергу, залежать від можливостей досягнення структурної збалансованості економічних зв‘язків, їхнього рівноважного стану. Взаємозв‘язок між економічною рівновагою і суспільним поділом праці характеризується тим, що досягнення першої є умовою вдосконалення макроструктури суспільного виробництва. Об‘єктивну зумовленість характеру і рівня розвитку суспільного поділу праці й процесів, для яких він є матеріальною основою, можливостей досягнення економічної рівноваги можна розглядати як один з найважливіших законів ринкової економіки. За змістом система економічної рівноваги багаторівнева. В економічній теорії розмежовують рівновагу обміну, виробництва, розподілу та споживання. У сукупності вони формують загальну систему економічної рівноваги відтворювального процесу. Одночасно виділяються умови статичної рівноваги і умови рівноваги економіки, що динамічно розвивається. При цьому статичну рівновагу розглядають не як самоціль, а лише як попередню сходинку до визначення принципів збалансованості економічних процесів, що реально розвиваються. В теорії також виділяють поняття повної та часткової, тимчасової та постійної рівноваги. Епіцентром формування рівноваги в ринковій економіці є потреби людини. Тому вихідною ланкою багатоструктурного механізму ринкової рівноваги є рівновага між платоспроможним попитом населення і пропозицією. У ринковій економіці основною ланкою врівноваження попиту і пропозиції є природна ціна продукції, що реалізується, або ціна рівноваги. Вона формується в точці перетину кривих попиту і про-позиції й визначається як базова ціна, до змін якої змушена пристосовуватися економіка: зростання ціни приводить до розширення пропозиції порівняно з попитом, а падіння - до розширення попиту порівняно з пропозицією. Йдеться про ідеальні умови виробництва і реалізації продукції - наявність конкуренції і економічних зв‘язків, за яких автоматично забезпечується рівність попиту і пропозиції. Виробництво породжує доходи, на які обов‘язково купуються товари відповідної вартості, і пропозиція товарів сама створює необхідний попит. Ця взаємозалежність попиту і пропозиції була вперше обґрунтована ще в 1803 р. у роботі французького економіста Ж. Б. Сея "Трактат політичної економії". Вона має назву "закон Сея". Найбільш загальні умови формування економічної рівноваги простого і розширеного відтворення були обґрунтовані К. Марксом у другому томі "Капіталу". Поділивши всю структуру суспільного виробництва на І та II підрозділи - виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання, К. Маркс визна-чив три основні умови пропорційної реалізації їхніх складових частин - с, V та m. Головна з них, на якій ґрунтуються дві інші умови, полягає в рівності суми змінного капіталу і додаткової вартості І підрозділу величині використаного у виробничому циклі постійного капіталу II підрозділу, тобто І(V + m) = IIc.

Ринкова ціна рівноваги виконує три наступні функції:

• передає інформацію;

• стимулює впровадженню найбільш економічних методів виробництва;

• розподіляє прибутки (встановлює, хто і яку частину виробленого продукту отримує).

42. Капітал як економічна категорія?

Капітал є похідним фактором виробництва і виник услід за такими факторами, як праця та земля. До капіталу, як зазначалось раніше, належать усі використані в процесі виробництва засоби виробництва, а також складські запаси готової та напівготової продукції у вартісному виразі, які приносять додану вартість або дохід власнику засобів виробництва при використанні праці найманих працівників.

Згідно з поглядами А. Сміта і Д. Рікардо, капітал як економічна категорія — це сукупність засобів виробництва, його можна розглядати як нагромаджену працю. Ці погляди мали і мають багато послідовників як наприкінці XVIII ст., так і нині. Сучасні економісти розглядають капітал як блага, що мають вартість, купівельну спроможність і приносять дохід.

Друга точка зору пов'язана з поглядом на капітал як на сукупність грошей. Капітал починається з грошей, однак не будь-які гроші є капіталом, оскільки не всі вони приносять дохід. Відповідно до третьої точки зору капітал — це інтелектуальне досягнення, вдосконалена праця людини, людський фактор. Цей погляд також має право на існування, тому що в своїй основі виробництво спирається тільки на два фактори: природу та людину. Все інше — машини, устаткування, технологія, інформація, нововведення і нематеріальні акти — результат праці людини. Слід зазначити, що людський капітал стає капіталом лише тоді, коли він приносить дохід. Дохід відрізняється від капіталу тим, що це прирощення до первісно авансованого розміру вартості активів.

Отже, капітал може бути різноманітним (рис. 17). Капітал як фактор виробництва — це засоби виробництва, які належать підприємцям або іншим власникам і використовуються в процесі створення товарів і послуг. Процес виготовлення й нагромадження цих засобів виробництва називається інвестуванням. Інвестиційні товари, на відміну від споживчих, які задовольняють потреби безпосередньо, роблять це опосередковано, забезпечуючи виробництво споживчих товарів.

43. Авансований та діючий капітал?

Суть авансованого капіталу може бути розкрита на основі теорії відтворення факторів виробництва (виробничих ресурсів). Адже відомо, що для того, аби розпочати будь-яке виробництво, потрібна певна сума грошових коштів, отже, саме вони є первісною формою капіталу. Однак щоб організувати виробництво, капітал з грошової форми повинен перейти у продуктивну (виробничу). Така метаморфоза капіталу здійснюється через придбання за грошові кошти виробничих ресурсів — засобів праці, предметів праці, землі, а також через наймання робочої сили.

При здійсненні виробництва ресурси виробничо споживаються, в результаті чого створюються нові споживні вартості (товари), тобто відбувається процес трансформації капіталу з виробничої у товарну форму, а з останньої завдяки реалізації товарів — в свою первісну, грошову форму. Такий рух капіталу відбувається безперервно, тому на кожний даний момент капітал одночасно знаходиться у трьох формах — грошовій, виробничій (продуктивній) і товарній. Цим і зумовлюється та обставина, що певна частина капіталу завжди знаходиться у сфері виробництва, а інша — в сфері обігу.

Кількісною мірою виробничих ресурсів, що перейшли зі сфери виробництва до сфери обігу, є фонди обігу. Вони є функцією не тільки спожитих в процесі виробництва засобів виробництва, а й маси додаткового продукту — прибутку, створеного живою працею. Саме тому вони активно впливають на процес виробництва і виступають як відносно самостійний ресурс. Адже без фондів обігу підприємство не змогло б своєчасно покривати поточні витрати (виплата заробітної плати, купівля паливно-мастильних матеріалів, отрутохімікатів, добрив тощо) та інвестувати основні виробничі фонди.

Слід брати до уваги, що в ринковій економіці діяльність суб’єктів господарювання може бути різнобічною. Тому деяка частина капіталу може авансуватися ними в придбання (створення) засобів, що функціонують за межами класичної виробничої сфери, наприклад на купівлю цінних паперів, здійснення внесків до статутних фондів інших підприємств, на кредитування, фінансування розвитку соціальної сфери тощо. Ця обставина дає одну з підстав трактувати капітал як економічну категорію значно ширше, ніж це прийнято в класичній політичній економії. Як відомо, нею капітал визначається як сукупність основних і оборотних засобів виробництва і нарівні із землею та працею визнається основним фактором виробництва. Проте основні та оборотні засоби, праця і земля мають багато істотних спільних рис, які дають, крім названої (основний фактор виробництва), й інші вагомі підстави для того, щоб об’єднати всі ці ресурси в єдине поняття — авансований капітал.

Такими рисами є: притаманність кожному ресурсу (землі, праці, капіталу) грошової (вартісної) оцінки; незамінність кожного з ресурсів іншими засобами і неможливість здійснення процесу виробництва за відсутності будь-якого з них; можливість вивільнення з процесу виробництва з метою продажу, обміну, звільнення з місця роботи тощо; спрацювання вказаних ресурсів у процесі виробництва і потреба в їх відтворенні; необхідність в авансуванні грошових коштів для придбання цих ресурсів, підтримання їх у функціонуючому стані. Названі ресурси являють собою лише можливість для виробництва продукції. Щоб забезпечити таке виробництво, вони, включаючи фонди обігу, повинні знаходитися в органічній єдності, метою якої є створення споживних вартостей.

Таким чином, авансований капітал аграрних підприємств можна визначити як сукупність авансованих органічно взаємопов’язаних ресурсів, взятих на всіх стадіях їх кругообігу, що забезпечують функціонування підприємства за всіма напрямами його діяльності.

Авансований капітал підприємства представлений його активами, що відображаються у формі 1 «Баланс». Активи — це ресурси авансованого капіталу, що контролюються підприємством і використання яких, як очікується, забезпечить отримання в майбутньому певної економічної вигоди.

44. Роль факторів виробництва у вартості зновстворенного товару?

Фа́ктори виробни́цтва - ресурси, необхідні для виробництва товарів або послуг. Класичними факторами виробництва є робоча сила (всі розумові та фізичні здібності людей), земля (природні багатства), капітал (вже інсуючі/вироблені засоби виробництва, а також фінансовий капітал). Четвертим фактором вважається підприємливість, який об’єднує попередні три фактори. У вченнях класиків по-різному ставилися акценти на окремі фактори виробництва. Наприклад, в працях фізіократів та Франсуа Кене як засновника цієї школи земля/природа була єдиним продуктивним фактором виробництва. Отже, землевласники були єдиним продуктивним класом суспільства. Адам Сміт вважав працю та її поділ основним продуктивним фактором виробництва, оскільки забезпечення товарами та послугами стало з часом краще, проте, якість землі та клімат особливо не змінилися. Такий підхід пояснює також економічний ріст. Теорію щодо оцінки вартості продукту на основі праці розвинули пізніше Давид Рікардо та Карл Маркс. Капіталісти вважали/вважають капітал найбільш важливим фактором виробництва.

45. Робоча сила як товар: умови існування та властивості?

Робо́ча си́ла (англ.Labor power, нім.Arbeitskraft) у економічній теорії— здатністьлюдинидопраці, сукупність фізичних і духовних здібностей, що людина використовує у своїй діяльності^[1]

Робоча сила (англ.Labor force) у статистиці— кількість людей, готовихпрацювати за наймом. У різних країнах цей показник розраховується по різному. Зазвичай він включає кількість працюючих з додаванням зареєстрованихбезробітних. Існують вікові й інші обмеження. Наприклад, американська статистика враховує людей, не молодших від 16 років. Є певні методологічні питання — наприклад, чи включати в цей показник «самозайняте»населення(дрібніпідприємці,фермери,художники), чи тільки працюючих за наймом. У більшості випадків «самозайняте» населення враховується у складі іншого показника —«економічно активне населення».

Іноді під робочою силою розуміють працівниківбудь-якогопідприємстваза виняткомадміністративного персоналу.

Робоча сила у популярній літературі і публіцистиці—робітники. Найчастіше маються на увазі робітники фізичної праці, що виконують роботи низької кваліфікації. Зазвичай у таких випадках не робиться різниці між добровільним найманням на роботу і примусовою працею. Приклад: «Метою окупаційного режиму було знищення СРСР як держави та перетворення території в аграрно-сировинний придаток i джерело дешевої робочої сили для Німеччини та її союзників.»

2. Властивості робочої сили як товару. В попередньому розділі розглядалися умови перетворення робочої сили на товар. Так як робоча сила  специфічний товар, то вона має сво властивості. Перш за все, особливість праці як товару складається в тому, що власником і носієм цього товару є робочий зі всіма його правами людини і громадянина суспільства. Власник грошей не може використовувати робочого, як йому забажається, він повинен дотримуватись суспільних норм права і моралі, вимог державного законодавства і міжнародних конвенцій, які регулюють ринок праці. Наприклад, по відношенню до робітника не можна застосовувати тілесних покарань, не можна принижувати людську гідність працівника, позбавляти його свободи слова і брати участь в суспільних рухах тощо. Підприємець не має права порушувати законодавство про приватність робочого часу, про оплату праці, безпеку праці в різних умовах тощо.

Важливою властивістю товару робоча сила є її вартість. Вартість робочої сили, як будь-якого іншого товару, визначається робочим часом, необхідним для виробництва і відтворення цього специфічного товару. У робочий силі як вартості міститься певна кількість суспільно необхідної праці. Що означає виробництво і відтворення товару робоча сила? Робоча сила, являючи собою здатність до праці, невіддільна від самої людини. Її виробництво і відтворення означають насамперед відтворення самої людини, збереження її нормальної життєдіяльності, що можливо лише шляхом задоволення ї потреб, для чого живий організм потребує певної суми життєвих засобів. Таким чином, робочий час, потрібний для відтворення робочої сили, зводиться до робочого часу, необхідного для створення цих життєвих засобів існування, необхідних для підтримання життя її власника. Але робоча сила здійснюється лише шляхом зовнішнього її прояву, вона здійснюється тільки в праці, витрачається певна кількість людських м’язів, нервів, мозку тощо, яка повинна бути знову відновлена. Ця посилена затрата припускає посилене відшкодування. Власник робочої сили, який працював сьогодні повинен бути в змозі повторити завтра той же самий процес за старих умов сили і здоров’я. Отже, сума життєвих засобів повинна бути достатньою для того, щоб підтримати працівника у стані нормальної життєдіяльності. Природні потреби(їжа, одяг, житло тощо) різні в залежності від кліматичних та інших природних особливостей тієї чи іншої країни. Необхідні для відтворення робочої сили життєві засоби не обмежуються лише засобами, що задовольняють природні потреби. До них належать також засоби, які задовольняють духовні запити робітника, наприклад, потреби в газетах, радіо, телебаченні тощо. Втрати, пов’язані з задоволенням цих духовних запитів, також входять до вартості робочої сили. Потреби людей не є вродженими, даними людині від природи. Вони  продукт суспільного розвитку. Обсяг і структура життєвих потреб, а також способи задоволення їх залежать від економічного і культурного рівня розвитку певної крани і значною мірою від того, за яких умов і в зв’язку з якими життєвими засобами сформувався її робітничий клас. Так, обсяг потреб робітників розвинутих країн значно перевищує обсяг потреб робітників у країнах, відсталих в економічному відношенні. Таким чином, визначення вартості робочої сили включає в себе історичний і моральний елемент.

Безперервне перетворення грошей у капітал потребує постійного заміщення робочих сил, які зникають з ринку внаслідок зношування організму і смерті робітників. Ринок праці може поповнюватись насамперед за рахунок дітей робітників. Тому до вартості життєвих засобів, потрібних для відтворення робочої сили, включаться також вартість засобів існування дітей робітників. Отже, необхідність утримання сім’ї робітника визначає збільшення вартості його робочої сили. Робітник повинен мати досвід, навички, знання з тієї чи іншої галузі праці. Тому витрати на набуття ним цих навичок і знань, тобто на освіту, навчання, також входять у вартість робочої сили.

Отже, вартість робочої сили є вартість життєвих засобів, необхідних для її відтворення і притому відтворення нормальної якості. З розвитком виробництва, з прогресом засобів виробництва змінюється і робоча сила. Підвищується майстерність, вміння, досвід робітника. Зростають потреби людей. Кожному етапу розвитку виробництва відповідає своя суспільно нормальна якість робочої сили. Нижчу, або мінімальну, межу вартості робочої сили утворює вартість життєвих засобів, фізично необхідних для існування робітника і підтримання його здатності до праці. З розвитком капіталізму вартість робочої сили зазнає змін в результаті того, що одночасно діють фактори, які зумовлюють як зниження так і підвищення її. До факторів, що знижують вартість робочої сили, належить насамперед зростання продуктивності суспільної праці, внаслідок чого вартість засобів існування робітників, а тим самим і вартість робочої сили знижується. Зниженню вартості робочої сили сприяє також залучення у виробництво членів сім’ї робітника  жінок і дітей, оскільки в цьому разі утримання сім’ї забезпечується вже не лише за рахунок вартості робочої сили її голови, а й усіх членів сім’ї, що не працюють.

До факторів, які підвищують вартість робочої сили, належать зростання кваліфікації робітника і включення в коло його потреб нових товарів і послуг. Сучасна науково-технічна революція ставить, нові підвищені вимоги до загальноосвітньої і спеціальної підготовки робітників, внаслідок чого збільшується витрати на їхнє навчання. Змінюється склад продуктів, що їх споживають робітники, зростають транспортні витрати, з’являються нові соціальні і духовні запити. Підвищення вартості робочої сили зумовлюється також збільшенням інтенсивності праці робітника, бо тоді він витрачає більше енергії і потребує більшої кількості засобів існування. Отже, чим вища інтенсивність праці, тим вища вартість робочо сили.

У вартості робочої сили виражаються виробничі відносини капіталістичного способу виробництва  купівля-продаж робочої сили та її використання власниками засобів виробництва для здобування додаткової вартості. Іншою властивістю товару робоча сила є споживча вартість. Треба розрізняти працю і здатність до праці. Капіталіст купує здатність до праці, а не працю. Праця процес споживання робочої сили. Споживна вартість робочої сили саме і виявляється в процесі споживання, який є процесом виробництва товарів, вартості і додаткової вартості. На відміну від інших товарів робоча сила створює вартість і до того ж вартість більшу, ніж вона сама має. Надлишок вартості, створений працею робітника понад вартість його робочої сили, становить додаткову вартість. У здатності створювати додаткову вартість полягає споживча вартість робочої сили.

Робоча сила завжди продається в кредит, тобто оплачується після використання її капіталістом. Робітник авансує капіталістові споживчу вартість своєї робочої сили, вартість якої оплачується через певний строк з моменту її купівлі, наприклад, через тиждень, місяць, тобто після того, як капіталіст протягом якогось часу вже використав робочу силу. Особливість товару робоча сила полягає також у тому, що її не можна покласти до складу на зберігання, як це можна зробити з іншими товарами. Якщо робітник не продав свою здатність до праці, то йому як власнику робочої сили нема жодної користі з цього. Більше того, він не буде мати прибутку, отже, і всіх необхідних для свого існування життєвих засобів. Тим не менше його здатність до праці вимагатиме все нових життєвих засобів для її підтримання. Кількість цих життєвих засобів та х ціна на ринок споживчих товарів визначені як до продажу здатності до праці і потрібні йому постійно, незалежно від того, продав чи він свою робочу силу.

Є щ одна особливість робочої сили як товару, на яку не можна не звернути увагу. Це  корисність цього товару після його купівлі, коли він вже починає використовуватись. Робоча сила не знищується при використанні, а навпаки створює всі блага людства і бере участь у збагаченні всіх верств населення. Робітник, працюючи на підприємця, за свою працю отримує винагороду, яка є заробітною платою. Заробітна плата за сучасно дійсності є складних і часто двозначним поняттям. Потрібний певний ряд попередніх відмінностей. Перша відмінність ґрунтується на джерелі отриманого прибутку: зарплата за виробіток і соціальна заробітна плата. Зарплатою за виробіток (прямою зарплатою) називають таку її форму, яка напряму пов’язана з участю робітника у виробничому процесі; вона вимірює продуктивний внесок працівника в діяльність підприємства. Зарплата за виробіток є переважно індивідуальною; існують три основні її варіанти:

• почасова, розмір якої залежить від кількості відпрацьованого часу; може бути погодинною або поденною, потижневою або помісячною;

• відрядна(поштучна) залежить від кількості виробленої продукції;

• преміальна(прогресивна) зарплата намагається об’єднати переваги почасової і відрядної форм.

В деяких випадках зарплата за виробіток є колективною, бо виплачується групі робітників, щоб посилити їхню взаємну солідарність. Поряд із прямою зарплатою розвивається соціальна (непряма) заробітна плата, яка не залежить від виробничої діяльності робітника, але відображає увагу до нього як до особистості, враховує його сімейне і соціальне положення.

Соціальна заробітна плата включає:

• сімейну зарплату: всі регулярні виплати на родину і виплати разового характеру;

• виплати із соціального забезпечення;

• передбачувані платежі(оплачувана відпустка);

• відкладена зарплата: пенсії.

Заробітна плата становить собою і витрати, і прибуток. Все залежить від того, як дивитись  збоку власника грошей чи з боку того, хто їх отримує.

Зарплата, виплачувана підприємцем, включає:

• зарплату за виробіток, яка доповнюється преміями і оплатою натурою індивідуального і колективного характеру;

• відпускні, оплачувані святкові дні та особливі винагороди (річні премії);

• податки, прямо пов’язані з наймом робочої сили;

• соціальні внески, які приймають форму податку;

• соціальні витрати, які підприємства сплачують добровільно;

• витрати підприємств на житло і на професійну підготовку свого персоналу;

• оплати натурою індивідуального і колективного(утримання їдалень, медичних служб тощо) характеру.

Заробітна плата для робітника включає пряму і соціальну зарплату, виключаючи виплати на відкладену зарплату(внески в пенсійний фонд або фонд соціального страхування) та кошти на оплату прямих податків, якими оподатковуються особи найманої праці. В результаті у працівника залишається частковий прибуток. Крім цього, розрізняється також номінальна і реальна заробітна плата. Перша з них означає суму грошей, яку отримують робітники за свою працю. Друга засвідчує кількість товарів і послуг, які працівник може придбати на зароблені гроші. З метою визначення рівня реальної зарплати індекс номінальної ділиться на індекс вартості життя. Оплата праці грає подвійну функцію: з одного боку, є головним джерелом прибутків робітників і підвищення їх життєвого рівня, з іншого  основним важелем матеріального стимулювання росту і підвищення ефективності виробництва. При більш близькому розгляді можна виділити наступні функції заробітної плати:

• забезпечує відтворення робочої сили, тобто підтримання умов життя робітника, який повинен мати можливість нормально жити, відпочивати від роботи, ростити дітей (майбутні трудові ресурси);

 матеріальне стимулювання:

• підвищення кваліфікації(у підприємствах зацікавлені у висококваліфікованих кадрах, яким платять більшу зарплату, тому робітник повинен підвищувати свою кваліфікацію);

• підвищення продуктивності праці;

• поліпшення якості продукції.

Таким чином, ціною праці є заробітна плата  грошовий вираз вартості і ціни робочої сили. Зарплата визначається вартістю засобів існування, необхідних для її відтворення. До неї входять вартість харчування, одягу, взуття, послуг, витрат на утримання сім’ї, освіту, охорону здоров’я, відпочинок, задоволення культурних запитів та інші потреби.

46. Додатковий продукт та його вартість?

Додатковий продукт – частина суспільного продукту, створеного працівниками різних сфер суспільного виробництва понад необхідний продукт. Додатковий продукт виникає в період розпаду первісного ладу на основі нових знарядь праці, першого суспільного поділу її. Поява додаткового продукту вивільнила частину людей від створення засобів до фізичного існування і дала їм змогу займатися мистецтвом, наукою, державними справами, сформувала необхідні умови для розвитку людської цивілізації. Водночас вона створила умови для виникнення й посилення майнової нерівності та приватної власності, що базується на чужій праці, тобто поділу суспільства на класи, експлуатації людини людиною. Додатковий продукт у різних формаціях набуває неоднакових соціально-економічних форм. За рабовласницького ладу він виступає насамперед у вигляді продуктів, послуг, робіт, що їх отримує в натурі рабовласник від праці своїх рабів. Суспільною формою додаткового продукту вільних селян був лихварський відсоток, який вони сплачували за позичене у землевласників зерно, худобу. У феодальному суспільстві додатковий продукт набуває форми феодальної ренти (відробіткової, продуктової і грошової). На нижчій стадії капіталізму – форми додаткової вартості (див. Додаткова вартість). У колишньому СРСР, зокрема під час впровадження сталінської моделі соціалізму, додатковий продукт виражався значною мірою в натуральній формі рабської праці мільйонів політв'язнів, напівфеодальній праці колгоспників, у штучному заниженні заробітної плати більшості інших працівників. У наступний період соціальною формою додаткового продукту було штучне обмеження розміру заробітної плати і формування надмірних суспільних фондів споживання. Існування надмірної частки національного доходу в державному бюджеті через механізм оподаткування. Частина його відтак поверталася у вигляді суспільних фондів споживання. В Україні у 90-ті ступінь централізації національного доходу в державному бюджеті значно зріс через механізм оподаткування: з підприємств вилучалося понад 80% додаткового продукту, що гальмувало процес модернізації виробництва. Водночас значна частка додаткового продукту залишалася в тіньовій економіці, незаконно вивозилася за кордон.

Додаткова вартість - соціально-економічна форма додаткового продукту в умовах розвинутих товарно-грошових відносин, перш за все при капіталізмі. Д. в. - це вартість додаткового продукту, створеного найманими працівниками, яка повністю привласнювалась класом капіталістів в XVI - перші десятиліття XX ст. У наш час деяка частка додаткового продукту у формі дивіденду /Див. Дивіденд/ привласнюється найманими працівниками - власниками певної кількості акцій. На підприємствах, викуплених трудо­вими колективами, більша частка Д. в. привласнюється працівниками цих підприємств, а менша вилучається державою через механізм оподаткуван­ня банками та іншими фінансовими інститутами шляхом отримання процентів за кредити. Передумовою виникнення додаткової вартості було формування класу найманих працівників — вільних, але позбавлених власності на засоби виробництва і виготовлений продукт. Щоб отримати необхідні життєві блага, вони змушені були продавати свою робочу силу. Виробництво Д. в. здійснюється завдяки здатності найманого працівника створювати своєю працею більшу вартість, ніж вартість його робочої сили. Тому, купуючи робочу силу навіть за її вартістю, капіталіст отримує замість цього весь продукт праці, створений найманим працівником. Він складається з еквівалента вартості робочої сили та додаткової вартості, На цьому побудований весь механізм експлуатації при капіталізмі, Щоб створити Д,в. капіталіст повинен купити і засоби виробництва, але ця частина авансованого ним капіталу в процесі капіталістичного виробництва не змінюється, тому отримала назву постійного капіталу.

47. Основний та оборотний капітал?

Оборотний капітал  ( підприємства, фірми,  інших установ) – це такий капітал, який бере участь у виробничому процесі і отриманий дохід дальше переноситься на створення продукції. Цей капітал є повністю в русі і призначений для розширення виробництва. До нього входять купівля засобів виробництва, ресурсів, праця людей. Основний капітал -  це головний капітал, який виконує переважно виробничу функцію ( будівлі, устаткування, машини та ін.). Цей капітал

потребує постійного оновлення з боку виробника. Застаріла техніка і устаткування приноситиме великі затрати на виробництво т оварів і буде не конкурентною на ринку товарів та послуг. Для соновного капіталу є така характерна ознака як знос капіталу.

48. Амортизація, норма амортизації, політика прискореної амортизації?

Амортизáція (пізньолат. amortisation — погашення, сплата боргів) — процес поступового перенесення вартості основних фондівна продукт, що виготовляється з їх допомогою (наприклад, на видобуте вугілля). Для заміщення зношеної частини основних засобів виробництва підприємства роблять амортизаційні відрахування, тобто відрахування певних грошових сум відповідно до розмірів фізичного і морального зносу засобів виробництва. Амортизаційні відрахування проводяться за встановленими нормативами А. основних засобів. Річна норма амортизаційних відрахувань визначається у відсотках від початкової вартості об'єктів. Амортизаційні відрахування обчислюються щомісяця у розмірі 1/12 частини річних норм, зараховуються до амортизаційного фонду і включаються у собівартість продукції або витрати обігу. Амортизаційні відрахування використовуються для повного відтворювання зношених основних фондів (нареновацію), а також для їх часткового відшкодування (на капітальнийремонтімодернізацію).25 відсотків амортизаційних відрахувань надходять до державногобюджетудля фінансування структурної перебудови економіки.

АМОРТИЗАЦІЇ НОРМА, (від амортизація і лат. norma — правило) (рос.норма амортизации ; англ.depreciation (amortization) rate; нім.Amortisationsnorm f, Verschleiβnorm f) — величина, яка визначає суму щорічних амортизаційних відрахувань; зумовлюється вартістю і терміном служби основних фондів, витрат на капітальний ремонт і модернізацію основних фондів протягом періоду їх функціонування, а також ліквідаційною вартістю вибулих основних фондів.

Одним з елементів облікової політики акціонерного товариства є амортизаційна політика, що надає можливість підприємству самостійно обирати методи нарахування амортизації, враховуючи власні економічні інтереси. Особливою складовою амортизаційної політики є прискорена амортизація, впровадження якої суттєво впливає на прибуток, створюючи фінансові резерви для відновлення зношених необоротних активів.

Пошук ефективних методів нарахування амортизації постійно перебуває в полі зору науки. Цим питанням приділяють увагу багато науковців і практиків: М. Дем’яненко, П. Орлов, С. Орлов, В. Пархоменко, Т. Кононенко Н. Рязанова та інші. Однак питання прискореної амортизацій залишається актуальним. Досі не вирішена проблема впливу прискореної амортизації на капітал підприємства. Тому метою публікації є вивчення поняття прискореної амортизації, її впливу на діяльність в акціонерних товариства АПК та її облік  в сучасних умовах.

Прискорена амортизація явище не нове. В усіх розвинутих країнах світу існує така непряма пільга, як прискорена амортизація, що є методом непрямого державного стимулювання розширеного розвитку через створення умов для формування й накопичення на підприємствах фінансових джерел, що забезпечують їх інвестиційну діяльністью.

При використанні прискореної амортизації величина амортизаційних відрахувань, яка вилучається з оподатковуваного прибутку, може бути вищою, ніж величина самого прибутку. При такому завищенні частина прибутку включається у витрати виробництва і тим самим звільняється від оподаткування. Тобто, застосування дозволених законодавством різного роду способів прискореної амортизації дають можливість компаніям відшкодовувати свої витрати ще задовго до кінця служби активів i, таким чином, фактично під виглядом амортизації приховувати від оподаткування значну частину прибутку [4].

Однак, слід зауважити, що при оцінці обсягів прибутку й амортизації треба врахувати одну важливу обставину – інфляційний ріст цін у той чи інший період. Оскільки амортизаційні відрахування визначаються від повної первісної вартості, при рівномірному методі, встановлена норма амортизації може виявитися нижче її економічно обґрунтованої величини. У цьому випадку прискорена амортизація, хоча б частково, доводить амортизаційні відрахування до економічно обґрунтованої величини. Податковим виграшем у даному випадку виступає лише перевищення суми нарахованої амортизації над прибутком, переведеної за допомогою прискореної амортизації у витрати виробництва. При високому рівні інфляції цей виграш може бути зовсім незначним або навіть негативним (тобто прибуток, прихований за допомогою прискореної амортизації від оподаткування, є меншим, ніж податкові втрати від підвищення вартості основних фондів унаслідок інфляції).

49. Просте та розширене відтворення. Джерела розширенного відтворення?

Просте відтворення — це відновлення виробництва в незмінних масштабах

щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фактори виробництва при

цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва,

весь додатковий продукт повністю використовується на особисте

споживання. Таке відтворення характерне для традиційних суспільств з

неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення

виробництва, а звідси — уповільненість економічного та соціального

прогресу. Сьогодні просте відтворення розповсюджене в багатьох країнах,

що розвиваються, в традиційних укладах їх економіки.

Розширене відтворення — це відновлення виробництва в кожному наступному

циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого

продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кількість виготовленого

суспільного продукту; по-друге, часто досягається також поліпшення

якості його складових. Для розширеного відтворення в кожному наступному

циклі потрібні додаткові чи якісніші ресурси, фактори виробництва. При

такому відтворенні фактори виробництва не залишаються незмінними:

основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий

продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на

особисте споживання, Кількісні та якісні зміни факторів виробництва

досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, розвитку

науково-технічного прогресу. Такий вид відтворення типовий для

розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності

кількісного чи якісного зростання виробництва, безперервності

розширеного відтворення при існуючих ринкових економічних системах

неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва,

оскільки об’єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації,

спадів та періодичних криз в економіці.

Джерелами простого і розширеного відтворення основних засобів можуть бути власні, позичкові і залучені кошти та цільові надходження і благодійні внески.

До власних джерел відносять прибуток від основної операційної та іншої операційної діяльності; від фінансово-інвестиційної діяльності та від позареалізаційних операцій; амортизаційні відрахування; надходження від реалізації вибулих основних засобів. Специфічним джерелом фінансування відтворення основних засобів, що не вимагає вкладень, є їх індексація. До позичкових коштів відносять кредити банків та інших фінансово-кредитних установ, а до залучених — випущені підприємством акції й облігації.

Головним джерелом відтворення основних засобів є амортизаційні відрахування і прибуток. Саме завдяки їм підприємство може здійснювати не лише просте, а й розширене відтворення цього ресурсу. Прийнято вважати, що амортизаційні відрахування є джерелом здійснення простого відтворення основних засобів. Проте вони нерідко можуть стати і джерелом розширеного відтворення у випадках, коли підприємству ще немає потреби замінювати працюючі основні засоби, а отримані суми амортизаційних відрахувань завдяки введенню прискореної амортизації є досить значними і можуть бути використані для придбання додаткової кількості основних засобів.

50. Кругооброт промислового капіталу?

Кругооборот капіталу — рух капіталу у сфері виробництва та обігу, у процесі якого він послідовно набуває грошової, продуктивної і товарної форми і завдяки праці повертається до вихідного пункту у зростаючому обсязі.

Оскільки двома основними сторонами капіталу (безвідносно до будь-якої конкретної форми) є речовий зміст і суспільна форма, то рух капіталу здійснюється у процесі кругообороту кожної з них. З точки зору суспільної форми кругооборот капіталу — це процес функціонування і розвитку капіталістичних відносин економічної власності у кожній зі сфер суспільного відтворення на основі збільшення і вдосконалення об'єктів цієї власності, передусім привласнення результатів експлуатації досконалішої робочої сили.

51. Час обороту капіталу: час виробництва та час обігу?

Час обороту капіталу — це тривалість перебування капіталу у сфері обігу, тобто час перетворення грошової форми капіталу на складову продуктивного капіталу (засоби виробництва і робочу силу), а товарної — на грошову, внаслідок чого прискорюється зростання капіталістичної власності. Цей час складається з таких періодів: 1) час від надходження на склад готової продукції до її реалізації; 2) час закупівлі на отримані кошти нових засобів виробництва і робочої сили.

Виготовлені вироби потрапляють в оптову або роздрібну торгівлю (час транспортування) і після цього підлягають реалізації. Завдяки маркетинговій діяльності великі фірми реалізують свою продукцію на певних ринках у запланованих обсягах і у зазначені строки, що дає змогу їм обходитись без складських приміщень або звести до мінімуму витрати на зберігання продукції. Час обороту капіталу скорочується також завдяки використанню досконаліших технічних засобів транспорту і зв'язку, оперативних розрахунків, поліпшенню форм і методів торгівлі, державному регулюванню пропорцій між попитом і пропозицією та інших факторів. Ефективність обороту капіталу значною мірою залежить від ефективності підприємницької діяльності.

Час виробництва — тривалість перебування капіталу у сфері виробництва, під час якого відбувається виробництво необхідного і додаткового продукту у матеріальній формі, а отже, зростання обсягу капіталістичної власності на величину додаткового продукту. Такий час охоплює період з моменту надходження на підприємство засобів виробництва до створення певного виробу та його транспортування на склад. Час виробництва складається з таких періодів:

1) робочого періоду — час, коли відбувається безпосередній процес праці (є найважливішим);

2) часу перерв у роботі — обідньої перерви, простоїв та ін.;

3) часу, протягом якого в окремих галузях предмети праці піддаються впливу природних (бродіння вина, визрівання врожаю та ін.) і штучних (сушіння лісоматеріалів) процесів;

4) часу перебування засобів виробництва в запасі (наприклад, на складі підприємства).

Скорочення часу виробництва прискорює процес перенесення вартості основного капіталу (або основних фондів) на новостворений продукт, зменшуючи при цьому моральне зношування устаткування і підвищуючи ефективність використання речових та особистісних факторів виробництва. Способами скорочення часу виробництва є: впровадження дво- і тризмінної роботи техніки; поліпшення форм і методів організації виробництва; застосування прогресивних систем заробітної плати (за яких стимулюються економія матеріалів, догляд за технікою, раціоналізаторські пропозиції); посилення інтенсивності праці; політика прискореної амортизації; поліпшення матеріально-технічного постачання; впровадження нових технологій, принципово нових предметів праці із заздалегідь визначеними властивостями та ін

Час обігу - період перебування капіталу (за капіталізму) або засобів підприємств (за соціалізму) у сфері обігу. Ч. о. включає: час, протягом якого вироблена продукція, що призначена для реалізації, перебуває на складі; час транспортування її до місця збуту; час реалізації продукції; час, протягом якого відбувається придбання засобів виробництва на одержані від реалізації гроші для продовження виробничого циклу. Ч. о. включає також період перебування готової продукції у формі товарного запасу. За капіталізму Ч. о. (як складова часу обороту капіталу) являє собою період перетворення грошового капіталу на продуктивний і товарного капіталу на грошовий. В умовах соціалізму планомірна організація соціалістичного господарювання спрямована на скорочення часу перебування матеріальних фондів підприємств у сфері обігу і на прискорення їх кругообороту. Скорочення Ч. о. цих фондів забезпечує зростання фондовіддачі, що є важливим показником ефективності й якості роботи соціалістичних об'єднань (підприємств).

52. Швидкість обороту капіталу та фактори, що на неї впливають?

Швидкість обороту капіталу істотно впливає на масу і норму прибутку. У чому це конкретно проявляється? Нам уже відомо, що різні елементи авансованого продуктивного капіталу обертаються з різною швидкістю. Оборотний капітал здійснює повний оборот у кожному кругообороті, і тривалість його, при інших незмінних умовах, залежить від характеру продукту, масштабу й тривалості його виробництва. Так, в галузях, де кожен день випускається готова продукція, величина оборотного капіталу залежить лише від розмірів виробництва, а швидкість обороту - від швидкості реалізації продукції. В галузях, де процес виготовлення кінцевого продукту триває декілька років (наприклад, будівництво океанського корабля), оборотний капітал буде знаходитися у виробництві весь цей період.

валового доходу.

5. Рівень витрат обігу.

6. Рівень прибутковості обороту.

Наведені фактори дають можливість кількісно оцінити вплив кожного фактора, що включено до переліку. В зв'язку з тим, що прибуток є функцією від доходів і витрат, для більш глибокого аналізу і вивчення додаткових резервів його зростання слід дати кількісну оцінку факторів, що побічно впливають на його величину. До них відносяться: асортиментна структура і склад товарообороту за видами продажу (населенню, дрібний опт, у кредит населенню), структура товарообороту за джерелами надходження товарів (самостійні закупівлі, через оптові підприємства), за видами комерційних угод (за місцезнаходженням контрагента, умовами транспортування, страхування, формами розрахунків, валютою платежу).

Четвертий етап зводиться до аналізу рівня прибутковості використання ресурсів та капіталу підприємства. Зміна рівня прибутковості використання ресурсів та капіталу підприємства є суттєвим резервом зростання або фактором зниження загального обсягу балансового прибутку підприємства. Кількісна оцінка впливу цього фактора може здійснюватися на базі застосування такої залежності. Балансовий прибуток дорівнює обсягу капіталу, що використовується, помноженому на прибутковість використання відповідної групи ресурсів чи капіталу підприємства у відсотках до обсягу.

П'ятий етап — це оцінка ступеня досягнення мінімального та нормального обсягу прибутку. Для проведення цієї роботи попередньо розраховується обсяг відповідних показників, який потім порівнюється з фактичними обсягами отримання прибутку. Оцінка ступеня досягнення проводиться на основі розрахунку коефіцієнта досягнення. Це відношення обсягу прибутку, ступінь досягнення якого оцінюється, до фактичного обсягу отриманого прибутку. Інформаційною основою цього етапу аналізу є така додаткова інформація:

—для розрахунку мінімального прибутку використовують середньо-ринкову ставку капіталізації коштів на фінансовому ринку;

—для розрахунку мінімального прибутку використовують середньо-ринкову ставку капіталізації коштів на фінансовому ринку;

—для розрахунку нормального прибутку використовують середньогалузевий рівень прибутковості обороту або активів.

Шостий етап — це оцінка резервів зростання прибутку на перспективу. Він зводиться до дослідження факторів, які впливають на прибуток, є вкрай потрібним, оскільки дозволяє не тільки дати кількісну оцінку їх впливу в ретроспективному періоді, але й використати виявлені взаємозв'язки для обґрунтування можливої зміни прибутку в перспективі. Моделювання можливих змін дії факторів у перспективі та їх вплив на зростання (чи зменшення) прибутку підприємства можна здійснити з допомогою математичного моделювання впливу окремих факторів на зміну обсягів отримання прибутку.

53. Витрати виробництва: сутність та основні види?

У процесі виробництва здійснюються витрати живої та уречевленої праці. Слід розрізняти витрати суспільства і витрати підприємства. Сукупність матеріальних витрат уречевленої та живої праці, що показує вартість виробництва того чи іншого продукту для суспільства, становить витрати суспільства.

Витрати суспільства виступають у формі вартості продукції, а витрати підприємства — собівартості продукції.

Витрати виробництва можна розглядати як зовнішні та вну­трішні.

Зовнішні витрати — це плата за ресурси постачальникам, які не належать до власників цього підприємства. Це, по суті, грошові ви­датки підприємства на придбання машин, верстатів, устаткування, сировини, матеріалів, виплату заробітної плати працівникам тощо. Фірма виплачує ці гроші зовнішнім по відношенню до неї господарсь­ким суб'єктам. Зовнішні витрати іноді називають бухгалтерськими.

Кожне підприємство може використовувати також певні ресур­си, що належать йому самому. Наприклад, сільськогосподарські підприємства відгодовують худобу власними кормами — зерном, сіном, буряками, картоплею тощо.

Витрати на власні ресурси — це внутрішні витрати.

Розрізняють також постійні та змінні витрати виробництва.

Постійні витрати містять видатки на утримання управлінського персоналу, страхування, охорону підприємства. Ці видатки залиша­ються незмінними незалежно від того, скільки продукції виготовляє підприємство. Вони оплачуються навіть тоді, коли продукція не ви­робляється.

Змінні витрати охоплюють видатки на заробітну плату, сирови­ну, електроенергію, напівфабрикати, амортизаційні відрахування. Вони зростають зі збільшенням обсягів випуску продукції. При відсутності продукції ці витрати не оплачуються.

Економічні витрати виробництва — це вартість усіх чинників виробництва, незалежно від того, купуються вони на ринку чи є влас­ністю фірми.

Витрати виробництва мають оцінюватися з точки зору альтерна­тивних можливостей, якими доводиться жертвувати. Будь-який підприємець, обираючи сферу вкладення свого капіталу, порівнює альтернативні варіанти з позиції очікуваної вигоди і обирає найефек­тивніші. Вирішивши, наприклад, вкласти капітал у виробництво праль­них машин, він, по суті, відмовляється від одержання доходу в сільсько­му господарстві або у страховій справі. Згідно з економічною теорією цей альтернативний доход має входити до витрат власника капіталу.

54. Проблеми зниження витрат?

1.1. Природавитрат.

З огляду на дії феномена рідкості (обмеженості всіх видів ресурсів) виробництвобез деяких витрат взагалі неможливо.Справа в тому, що для задоволення всіх готівкових потреб ресурсів ніколи не буває достатньо. У силу цієї обставини будь-яке рішення про виробництво чого-небудь викликає необхідність відмови від використання тих же ресурсів для виробництва якихось інших речей. Таким чином, всі витрати являють собою альтернативні витрати. Альтернативні витрати виробництває головною перешкодою, з яким стикаєтьсяфірмавпроцесіреалізації своїх можливостей максимізації прибутку. Але це твердження - лише перший крок. Крім вкрай загального твердження, що виробництво «завжди чогось коштує», було б украй корисно більш точно знати, скількисамекоштує виробництвотогочи іншого товару за даних обставин. Тим часом питання «скільки?» Має часом кількавідповідей, тому щосамепоняттявитрат має кілька значень. У цьому параграфі ми познайомимося з деякими з них і пояснимо, як вони співвідносяться між собою.