Історія України

Зовнішньополітична діяльність Романа Мстиславича

У1199 р. волинський князь Роман Мстиславич зайняв Галич і заснував нове державне утворення — Галицько-Волинське князівство. Утвердження князя Романа в Галичі відбулося силою, з огляду на те, що галичани хотіли собі окремого князя, а не князя за сумісництвом. Зважаючи на це, Роман Мстиславич змушений був заручитися підтримкою союзних йому поляків краківського князя Лєшка Білого (київський князь Рюрик Ростиславич відмовив Роману у його претензіях на Галич).

Опанувавши Галич, Роман Мстиславич провадить активну як внутрішню, так і зовнішню політику. У 1198 р. на Візантію напали половці, спустошивши все на своєму шляху. На прохання візантійців, Роман Мстиславич здійснив успішний похід на половців, що значно покращило важке становище імперії. У 1200 р. у Константинополі перебувало посольство від князя Романа, до якого входили Твердята Остромирич, Недан, Домажир і Невгар. Посольство уклало союз, скріплений шлюбом Романа Мстиславича з Анною, дочкою імператора Ісаака II Ангела та його другої дружини Маргарити-Марії. Остання була сестрою угорського короля Андрія II, що посприяло зближенню Угорщини і Галичини. Старша дочка Ісаака II Ангела Ірина була дружиною ФіліпаІУ Гогенштауфена, з яким, за деякими даними, зустрічався Роман Мстиславич. Можливо, саме з цих контактів виникла у Романа Мстиславича ідея запровадження на Русі так званого доброго порядку — усталення системи спадкування київського престолу, аналог того, що запроваджувався тоді у Священній Римській імперії. Відомо, що князь Роман пожертвував на честь св. Петра монастирю бенедиктинців у Ерфурті 20 гривен срібла, за що його зарахували до фундаторів цього монастиря. Ерфурт був столицею Тюрінгії, ландграф якої — Герман — був прихильником Го- генштауфенів і спільно з князем Романом підтримував угорського короля Андрія II у його протистоянні з Імре.

Зважаючи на те, що мати князя Романа була полькою, він підтримував добросусідські відносини з Польщею. У другій половині 1204—на початку 1205 років, на думку дослідників, Роман Мстиславич уклав угоду з Угорщиною і Польщею про взаємодопомогу. Коли 1204 р. хрестоносці захопили Константинополь, Папа Римський Інокентій III розпочав інтенсивні переговори зі Сербією і Болгарією, церкви яких пішли на унію з Римом. Тоді ж папа звернувся до князя Романа з пропозицією прийняти католицизм і отримати королівську корону, на що отримав відмову. Це, очевидно, було зумовлено тим, що папа доклався до хрестового походу проти союзної Роману Візантії й утворення там Латинської імперії (зрештою, вороже налаштованими до Риму були і союзні князю Роману Гогенштау- фени).

1205 р. у Священній Римській імперії відбувалася боротьба за імператорський трон між Філіпом IV Гогенштауфеном і От- тоном IV Вельфом. У цю боротьбу на боці Філіпа IV втрутився і Роман Мстиславич, який у червні 1205 р. розпочав похід у Саксонію, але в Польщі через не докінця з'ясовані причини, увійшов у конфлікт з князем Лєшком Білим і загинув під Завихостом над Віслою 19 червня 1205 р. Смерть князя була важкою . втратою для щойно утвореної Галицько-Волинської держави.

Боротьба Київської Русі з монголо-татарською навалою

Справжнім лихом для Києва та Київської Русі були його давні вороги — кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари. Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, відомо, що у XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енергію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останні десятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх некочових цивілізацій. Монголо-татарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У бою на річці Калці у 1223 році об’єднане військо зазнало поразки, це сталось внаслідок феодальних міжусобиць через які князі діяли неузгодженно. Шлях на київ було відкрито. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому. Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Через кільканадцять років вони очолені ханом Батиєм, знову посунули на захід. У 1236 році величезне монголо-татарське військо вдерлось у Східну Європу. Протягом 1237-1238 роківмонголи сплюндрували багато міст Північно-Східної Русі. Першим впало Рязанське князівство, за ним Володимирське, Суздальське, Московське. В 1239-1240 роках батий захопив південно-руські міста: Переяслав,Чернігів,Київ. Незважаючи на героїчний опір, війська окремих руських, розрізнені внаслідок феодальної роздробленості Русі, не могли встояти перед численними ионголо-татарськими полчищами. Отож, як не боролися люди, а все ж не змогли подолати нападників. Захопивши Переяславське і чернігівське князівства, орда стала навпроти Києва на лівому боці Дніпра. Зачаровані красою міста, монголи запропонували киянам здати місто без бою, але ті вирішили битися. Орда відступила, щоб наступного 1240 року величезною силою облягти Київ. Облога міста тривала кілька днів. Його захищали і вояки і жителі, та одного дня вороги таки вдерлися до Києва. Настали страшні години. перелякані люди ховалися по церквах в надії на порятунок. Багато людей зачинилися в Десятинній церкві, що була споруджена володимиром Великим. Зветься вона так, через те що на її зведення і утримання було виділено десяту частину усіх прибутків князя. Чимало людей залізло на дах, та стеля церкви завалилася, й усі, хто був там, загинули. Багато пам яток архітектури Києва, та інших українських, було зруйновано внаслідок монголо-татарської навали. та були і феномени. Наприклад мозаїка Софіївського собору, на якій зображено Оранту залишилася цілою і неушкодженою протягом багатьох століть, незважаючи на багаторазове руйнування всього собора. Київський воєвода Дмитро, який керував обороною міста, пораненим потрапив до монгольського полону. Хан Батий, залишив його живим, зважаючи на неабияку відвагу і досвід воєводи, та мав його собі за радника. Від Києва монголи подалися на Волинь, а звідти на Галицьке князівство. А потім поділивши орду на дві частини, хан послав її на Угорське князівство, Польщу, Чехію. Та полчища були ослабленні війною з Руссю, тому Батий осів на Волзі і заснував свою державу Золоту Орду зі столицею у місті Сарай. Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське рійсько на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Князі знали, що мон­голи готуються до походу, але, поглинені влас­ними чварами, нічого не вдіяли, щоб об'єднати сили. Тим часом під рукою Батия була не лише неймовірна за числом, а й добре вишколена кін­нота. Нечисленні дружини руських князів, навіть за підтримки погано озброєного й наспіх зібра­ного міського ополчення, були не в змозі стри­мувати натиск ворога, що мав перевагу в кілька, а то й у десятки разів. Руські люди доб­лесно билися зі страшним ворогом, завдаючи йому значних втрат. Вогнем і мечем зруйнувало воно міста Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою й жорстокою, й навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на початку грудня 1240 р. Київ упав під ударами монголо-татар. Спочатку, протягом кінця 1237-зими й весни 1238 рр., монголи завоювали Північно-Східну Русь. Були здобуті штурмом, розграбовані й спа­лені Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Уг­лич, Твер та інші міста. Майже всі їхні мешканці були винищені завойовниками. Протягом цілого року (до весни 1239 р.) мон­гольські полчища перебували в південноруських степах, відпочиваючи й підгодовуючи коней. По тому вони рушилися на Південну Русь, захопили зненацька Переяслав і спалили його. Згодом ворог здобув Чернігів, оборону якого очолював князь- Мстислав Глібович. «Переможений був Мстислав, і безліч воїнів його побито було, і місто взяв [монгольський хан Менгу], запалив вогнем», — із гіркотою зазначив південнорусь-кий книжник. Далі Батий намірився захопити Київ. Попри вимогу одного з його воєвод—Мен-гу-хана — кияни відмовилися здати місто. Менгу не наважився на штурм. Минув рік, і головні си­ли Батия облягли стольний град Руської землі. Це сталося восени 1240 р. У Галицько-Волинському літописі зберегли­ся враження очевидця облоги Києва незлічен­ним монгольським військом. За скрипінням возів, ревінням верблюдів, іржанням коней во­рога не було чути людських голосів. Єдиний раз для штурму руського міста Батиєві довелося зо­середити всі свої сили. Як оповідає Псковський літопис, облога Києва тривала 10 тижнів і 4 дні. А інший північноруський літопис — Лаврен-тіївський — називає день здобуття монголами давньоруської столиці: 6 грудня 1240 р. Головний удар Батий завдав з півдня, він припав на Лядські ворота. Не зупиняючись ні вдень, ні вночі, монгольські тарани бухали в бра­му та стіни цієї фортеці, аж поки завойовники не змогли вдертися до «міста Ярослава». «Того са­мого року,— із сумом свідчить Лаврентіївський літопис, — здобули Київ татари і святу Софію розграбували, і монастирі всі, й ікони, й хрести, і все узороччя церковне взяли, а людей від малого до великого всіх убили мечем». Дуже мало киян залишилося серед живих, та вони з часом зуміли відродити своє прекрасне місто. По здобутті Києва орди Батия ринули на Захід. Вони заволоділи Галицькою та Волин­ською землями й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи у Батия сил уже не вистачило: надто великих втрат зазнало його військо на Русі. 1242 р. Батий припинив похід на Захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди в пониззя Волги. Там монголи заснували свою державу — Орду (в історичній літературі вона виступає звичайно Монголо-татарська навала мала дуже тяжкі наслідки для руських земель. Від багатьох міст та селищ залишилися лише назви у літописах. значну частину населення монголо-татари винищили або взяли у полон. Найбільш спустошені були міста-центри економічного, політичного та культурного життя давньоруських земель. Руські князівства були поставлені у васальну залежність від Золотої Орди. Хан залишив князів і бояр на їхніх місцях, але підкоряв їх своїй владі. Руське населення було обкладене тяжкою даниною на користь хана і татарської знаті. Крім того населення повинно було виконувати інші платежі і повинності : поплужне (поземельна дань від плуга ), корм ( утримання ханських урядовців ), ям ( надання транспортних засобів ханським урядовцям ), тамга ( мито ), війна (повинність, яка виявлялася в тому, щоб видавати людей в ханський воєнний похід).Від данини звільнялося тільки духівництво, на яке покладався обов язок прилюдно молитися за ханів. монголо-татарські загарбники намагались використити православну церкву в інтересах зміцнення своєї влади на Русі. Найтяжче було князівствам розташованим ближче до Золотої Орди, тоді як дальнім - Галицькому, Волинському, Київському – було трохи легше. Вони корилися хану, хоча у внутрішньому житті мали повну волю. Щоб тримати в покорі населення та збирати з нього данини, хани призначали на руських землях баскаків ( намісників ) з військом. Під їх контролем перебували також князі. Особливо нестерпним монголо-татарське іго було для народних мас, які зазнавали подвійного гніту : від ханів і феодалів ( князів ібояр ). Руські феодали посилювали експлуатацію залежного від них населення, разом з тим перекладали на них і весь тягар монголо-татарських поборів. Народні маси не раз повставали проти іга ( 1259 - в Новгороді; 1262- в містах Північно-Східної Русі; Ростові; Володимирі; Суздалі; Ярославлі; 1231 і 1327 – в Твері ). Монголо-татарське іго затримувало економічний і культурний розвиток руських міст, ослаблювало їх політично і посилювало феодальну роздробленість. Карл Маркс називав владу Орди над підкореними народами кривавим брудом монгольського іга, і підкреслював, що воно не тільки гнітило, а й ображало душу народу, який ставав його жертвою. Боротьба Русі проти іга описана і в Галицько-Волинському літописі. В 14-15 столітті Золота Орда занепадає і ось у 1480 році Русь повністю звільнилася від монголо-татарського іга. 

Південно-Західна Русь В епоху феодальної роздробленості в ХП-ХІП ст. завершуються процеси виділення окремих земель-князівств. Київ перетворюється із столиці Русі на "стольне" місто Київської землі. Окрім Київського, на території Південно-Західної Русі в ХП-ХІП ст. існували також незалежні Чернігівське, Новго-род-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства, поміж яких не вщухала міжусобна боротьба. З відокремленням нових і нових князівств багатство, населення та землі Києва зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства. Та незважаючи на це, Київ ще довго залишався об'єктом боротьби за впливи. Той, хто володів ним, не тільки пишався престижем правителя "матері міст руських", а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним центром усієї Русі. Поряд із політичними проблемами існували й господарські. Як ми вже пересвідчились, розташування Києва на великому торговому шляху "із варяг у греки" відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною Європою - з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочівників. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись Аб-басидський халіфат зі столицею у Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двох найзначніших партнерів у торгівлі. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне, економічно та соціальне занепадала. Важливе місце в житті Південно-Західної Русі належало Чернігово-Сіверській землі з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Стародуб. Постійну виснажливу війну з половцями змушене було вести Переяславське князівство. В тяжких умовах постійних князівських чвар і набігів степняків Переяславське князівство підтримувало зв'язки з могутнім Володимиро-Суздальсь-ким князівством та діставало від нього допомогу. Золотоординське іго на Південно-Західній Русі Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. В 1206 р. хан Темучин (Чингісхан) був проголошений ханом всієї Монголії й розпочав відтоді здійснювати широку завойовницьку політику. Після смерті Чингісхана його наступник хан Удегей продовжував агресивну зовнішню політику. Очолити похід на Русь мав онук Чингісхана Батий. Наприкінці 1237 р. Батий рушив на руські землі. Протягом 1237-1238 років, незважаючи на героїзм воїнів, були розгромлені війська рязанського і володимиро-суз-дальського князів. У 1238 році монголо-татарські орди почали завойовувати Південно-Західну Русь. У 1241 р. ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Наразившись на рішучу відсіч, знесилені війська Ба-тия у 1242 році повернули на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу Золоту Орду. Монголо-татарська навала завдала величезної шкоди Півден-но-3ахідній Русі. Завойовники спустошили та зруйнували багато міст. Значна частина населення була або знищена, або взята у полон. В пожежах, що супроводжували війська Батия, загинули палаци, храми, архіви і бібліотеки, багато інших скарбів культури стародавніх міст. Внаслідок захоплення земель полчищами Батия, на Русі надовго встановилося нещадне та виснажливе золотоординське іго — ціла система правління монголо-татарсь-ких феодалів на руських землях. Золотоординське іго невблаганно руйнувало продуктивні сили Русі. Спустошення захоплених відсталими в соціально-економі-чному відношенні кочівниками територій давньоруських земель і систематичне пограбування народу золотоординськими правителями тяжко позначилися на сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, затримали подальшу еволюцію товарно-грошових відносин і в цілому на довгий час законсервували феодальний натуральний спосіб ведення господарства. Цьому сприяло також руйнування міст — носіїв економічного прогресу. Особливо тяжке становище склалося на території південних земель Русі, зокрема Київщини і Переяславщини, які знаходилися безпосередньо біля території ординських кочовищ. Постійна небезпека пограбування, захоплення у полон примушували давньоруське населення тікати у важко-доступні для ординців райони. Разом з тим, хоча економіка Русі була підірвана завойовниками і, починаючи з другої половини XIII ст., опинилася в глибокій кризі, золотоординцям не вдалося повністю зупинити процес розвитку феодальних відносин на руських землях. У другій половині XIII — на початку XIV ст. у Придніпров'ї, на Поділлі, Волині відбудовувалося господарство, підірване монголо-татарською навалою. Руське селянство засновувало нові поселення, збільшувало площі оброблюваних земель. Поступово відроджувалися міста, ремесла, торгівля. У другій половині XIII та в XIV ст. тривало розширення й зміцнення великої феодальної власності - основи феодального ладу. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу. Спираючись на великокнязівську владу, місцеві феодали зміцнювали своє панування над залежним селянством, яке сплачувало на користь великого князя данину - татарщину (її раніше збирали баскаки), сербщину, відбувало різні повинності, а на користь місцевих феодалів - оброк натурою: хутром, воском, зерном. Зміни сусупільно-політичного ладу в руських землях у період поглиблення феодальної роздробленості Після ординського завоювання основними суспільними верствами на Русі залишилися клас феодалів-землевласників, пов'язаних між собою поземельними економічними відносинами суверенітету — васалітету, і клас феодальне залежного селянства, яке ще більше закабалилося. В умовах золотоординського іга частина феодалів в особі деяких місцевих князів та великих бояр, керуючись таким інтересом, як можливість збереження феодальних повинностей на основі експлуатації залежного населення і свого привілейованого політичного і правового становища, дуже швидко знайшла спільну мову з ординськими феодалами і стала здійснювати проординську політику, співробітничаючи з ханами Золотої Орди. Великим феодалом в цей період залишалась церква. Частина ієрархічної верхівки православного духовенства перейшла на службу до золотоординців, закликаючи народні маси до покірності. Чисельність заможних верств в південноруських землях поповнювала верхівка міського населення — лихварі, великі та середні купці, власники майстерень. Становище трудящих мас в Південне-Західній Русі погіршувалось внаслідок зростання кількості колоністів - вихідців з інших країн, які інтенсивно заселяли її міста. Отримуючи великі привілеї у порівнянні з місцевими мешканцями, колоністи захоплювали головні галузі торгівлі та ремісництва, ставали орендарями, наглядачами над землями феодалів, виноторгівцями. Із збільшенням феодального землеволодіння світських та духовних феодалів було тісно пов'язане селянське обезземелення, зростання їхньої заборгованості феодалам. З'явилися нові категорії залежного селянства: кріпаки (закабалені селяни), неповноправні члени общини, наймити, підсусідки, змушені через відсутність засобів виробництва виконувати різні повинності на користь багатих сусідів, халупники, які не мали навіть своїх господарських споруд і тулилися на дворищах тих же багатих сусідів, дольники, яким залишалася тільки частина виробленого ними продукту. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, звалися "сябрами", "товаришами", "поплічниками", "потужниками" та ін. Знаходячись у стані тієї чи іншої феодальної залежності, селяни зазнавали подвійного гніту: місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. Головним видом податків було збирання грошової ренти ("подимщини"). Збиралася і дань натурою (медом, воском, хутрами, зерном, сіном, худобою, птицею тощо). Трудове населення виконувало 14 видів ординських "даней" та повинностей. Головними з них були: "вихід", або "царева дань"; податок безпосередньо для ординського хана; торгові збори ("мит", "танка"); візничі повинності ("ям", "підводи"); утримання ханських послів ("корм"); різні "дари" та "почесті" хану, його родичам і наближеним. Кожного року з руських земель виходила у вигляді данини велика кількість срібла. Періодично збиралися великі "запити" на військові та інші потреби. Причому збирання данини з населення Русі ординські хани нерідко віддавали на відкуп так званим бесерлянам, що оберталось для мешканців Русі додатковими поборами, кабалою. До експлуатованих верств населення входили і низи міста: підмайстри, учні ремісничих майстерень, слуги, нерідко численні позацехові ремісники та усякий інший "чорний" і "дрібний" люд. Це була найбільш численна частина міського населення, становище якої постійно погіршувалося. У ХП-ХІП ст. у Південно-Західній Русі підносяться Галицьке та Волинське князівства. Землі, на яких наприкінці XII ст. утворилось об'єднане Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра. На південному заході ця територія мала природну межу - Карпати. Західний кордон Галицько-Волинського князівства не був точно визначеним: тут великі пустоші відокремлювали Русь від Польщі. Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після приєднання Берестейської землі (в другій половині XII ст. ) - річки Норов та Ясельда. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Кордон тут проходив через Прип'ять і Стир, правим берегом Горині, далі верхів'ями Случа та Південного Бугу й повертав на річки Ушиця і Прут. Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. Незаймані ліси зростали не лише в Карпатах і на Поліссі, а й на обпіирах над Дністром, Сяном та Бугом. У долинах цих рік проживало численне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяло жито, овес, менше ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіра й хутро диких звірів використовувалися для виробництва одягу, бойового спорядження). Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел. У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст -торгово-ремісничих центрів: на Волині — Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуш; у Галичині — Перемишль, Звенигород, Теребовль. Гончарство, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня. Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із західноєвропейськими та придунайськими країнами. В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий "гостинець" з Балтійського моря (з Горуня) пролягав на Холм, Городло, Володимир, інший - на Берестя і Ковель, з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Головна торгово-транспортна артерія з'єднувала Володимир-Во-линський із Луцьком, Пересопницею і Києвом, з Галича через Теребовлю, Межібіж, Болокове, Василів пролягав "гостинець" на Київ, із Звенигорода — на Городок, Перемишль, Сенок і через перевал "Ворота" - на Закарпаття і в Угорщину. Господарські центри, що до них прилягали навколишні "городки" і села, стали основою численних "волостей"- уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопниць-ка, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині - Перемишльська, Звенигородська, Теребов-лянська й Галицька. В розглядуваний час посилилась неоднорідність соціального складу міст. В них проживали представники усіх верств феодального суспільства. Міське управління, суд, керівництво міським ополченням зосереджувалися в руках міської феодальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також дрібних торговців, часто виділяючи з своїх боярських садиб в їхнє користування подвір'я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту. Наступну за феодалами сходинку в становій драбині городян займала торгово-реміснича верхівка міст. Основна маса міського населення була представлена "чорними", "меньшими" людьми. Ними були дрібні торговці і ремісники, чисельні підмайстри, "убогі" люди, які не мали визначених занять. В склад міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів. Форми експлуатації нижчих верств міського населення ставали все більш різноманітішиними. Вводилися нові податки, встановлювалися нові багаточисельні повинності, посилювалося гноблення з боку лихварів. Посилення в ХП-ХІП ст. наступу феодалів на права селян та міських низів вело до подальшого зубожіння трудящих мас та поглиблення їх залежності від представників пануючого класу. Літописи згадують про "грабежі нечестивих бояр". В силу цього загострювалися антагоністичні протиріччя. Трудящий люд піднімав повстання. Так, у 1144 р. міщани Галича виступили проти князя Володимирка; в 1230 р. галичани повстали проти боярина Судислава; з 1236 по 1255 р. тривав народний рух "бо-лохівців" - жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева. Смерди рятувалися від боярської сваволі втечею на Пониззя; їх звали "берладниками", "вигінцями", "бродниками". У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, отримала розповсюдження двірсько-вотчинна система управління. Особи, які займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, в той же час здійснювали різні функції управління в межах свого князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини. Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств - земель, а останні - на волості, центрами яких були міста — городи. У містах Галицько-Волинської землі заправляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XIV ст. поширюється Магдебургське право, що забезпечувало містам самоврядування. Найбільші надходження до державної скарбниці йшли за рахунок данини з жителів міст і волостей. Збиралися також побір, татарщина, ловче. На торговельних шляхах існували митниці, де з купців збирали мито. Великі прибутки мали князі від коломийської солі. В грошовому обігу перебували, як і скрізь на Русі, "гривні кун" - зливки срібла певної ваги і форми. Свою монету галицько-волинські князі не карбували, на внутрішньому ринку оберталися монети сусідніх держав (гроші, денарії та ін.). Основними формами військових сил були вот та дружини. Вот - це загальне народне ополчення. Дружина складалася з бояр та їхніх загонів. На утримання княжого війська йшли, зокрема, прибутки з прикарпатських солеварень. Протягом другої половини XIII - першої третини XIV ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рівня економічної, політичної та військової могутності. Період феодальної роздробленості був закономірним етапом розвитку Давньої Русі XII - XIV ст. Проте на другому етапі цього періоду - в другій половиш XIII - XIV ст. - на основі дальшого розвитку продуктивних сил суспільства і диференціації великої феодальної власності розвиваються сили централізації, носіями яких були середні й дрібні феодали та городяни. Це призводило до утворення єдиних держав. В першій половині XIII ст. у Південно-Західній Русі підноситься Галицько-Волинське князівство. Завоюванням руських земель Золотою Ордою закінчився великий період вітчизняної історії, період поступального розвитку Давньої Русі. Загалом, протягом другої половини XIII ст. - першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі .