Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Україна і формування тоталітарного режиму

421

інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголо­ шене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. бу­ ло закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у пар­ тії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усу­ нення з політичної арени інших політичних партій. Нап­ рикінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:

а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б); б) Українська партія соціалістів-революціонерів бо­

ротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з біль­ шовиками; її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влити­ ся до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

в) Українська комуністична партія (укапісти). її утво­ рено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. АнтоненкоДавидович. Партія проіснувала до 1925 р.

Влада безцеремонно поводилася з легальними партія­ ми, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів мен­ шовиків. Характерно, що найбільшу каральну акцію ДПУ провело «на честь» 25-річчя І з'їзду РСДРП. У квітні то­ го ж року було зроблено спробу ліквідувати Одеську орга­ нізацію меншовиків, під час якої заарештовано багатьох членів партійного комітету й осередку соцмолу. Напри­ кінці серпня — на початку вересня ДПУ розгромило Уста­ новчий з'їзд Російської соціал-демократичної спілки ро­ бітничої молоді, що проходив у Ірпіні біля Києва. Під тиском наростаючої хвилі репресій Всеукраїнський з'їзд меншовиків (лютий 1924 p.), делегати якого представля­ ли 700 членів Катеринославської, Донецької, Харківсь­ кої та Одеської організацій РСДРП, затвердив постанову про самоліквідацію меншовицьких осередків в Україні.

Після усунення з політичної арени партій-конкурен- тів комуністична партія відкрито монополізувала всю пов­ ноту влади в країні. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія керує усіма орга-

422	Україна в складі СРСР (1922—1939)

нізаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності про­ летарської диктатури, починаючи з придушення класо­ вих ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, сви­ нарства».

До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло поло­ ження про керівну і спрямовуючу роль комуністичної пар­ тії в політичній системі. Отже, існуюча монополія біль­ шовицької партії на владу була закріплена законодавчо.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депу­ тати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпар­ тійних. Партійний білет відкривав шлях до керівних по­ сад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промис­ ловості комуністи становили четверту частину, серед ди­ ректорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників — 40%.

4.Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Вже на початку 20-х років місцеві органи радянської влади почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично закріплений спеціальними циркулярами НКВС

іНародного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як органів вла­ ди на селі».

7жовтня 1924 р. ВЦВК і РНК України ухвалили «По­ ложення про порядок реєстрації спілок і товариств», згідно з яким утверджувався довільно-нормативний режим утво­ рення товариств. Усі товариства переводилися під юрис­ дикцію НКВС і, головне, створювалися законодавчі підс­ тави для монополізації всіх сфер суспільного життя рес­ публіки. Одне за одним виникають підконтрольні держа­ ві товариства: «Антиалкогольне товариство», товариство «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й про­ мисловості» тощо. Поступово формується олігархія гіган­ тських товариств-монополістів, підпорядкованих держа­ ві, убезпечених від щонайменшої соціальної конкурен­ ції.

Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, ком­ сомол, громадські організації, держава забезпечила без­ заперечну власну монополію на суспільне життя.

5. Встановлення монопольного контролю з боку пар­ тійно-державного апарату над економічною сферою, цен­ тралізація керівництва економікою. Утворюється коман-

Україна і формування тоталітарного режиму

423

дно-адміністративна система як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Ця система охоплює суб'єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).

Особливо важливим елементом адміністративно-коман­ дної системи був апарат — зв'язуюча ланка між «верха­ ми» і «низами». Очевидно, саме тому Сталін неодноразо­ во наголошував на тому, що «питання про держапарат є одним із найістотніших питань всього нашого будівницт­ ва». Проте налагодження роботи цієї важливої ланки йшло надзвичайно повільно і з величезними труднощами.

Апарат був досить громіздким: 1928 р. в Україні в народному господарстві, відповідно до офіційної статис­ тики, було всього 1 млн 942 тис. робітників і службов­ ців, з яких 242 тис. осіб працювало в апараті органів державного і господарського управління, органів управ­ ління кооперативних і громадських організацій, тобто апаратчиком був кожен восьмий. Структурна незбалансованість держапарату, незважаючи на його численність, не давала змоги ефективно керувати економікою. У своєму виступі на XVI з'їзді ВКП(б) В. Затонський акцентував увагу саме на цьому аспекті проблеми: «Ось, наприклад, дані, що стосуються осені 1929 р. по Україні: централь­ ний апарат становив 2% з усієї сукупності радянського, кооперативного і господарчого апарату, округ — 17,2%, район — 8,6%. Те, що округ більший від центру, це ще не погано, але те, що район тільки 8%, означає, що дуже тоненькі ніжки були, дуже слабкий район. І не дивно, що ми усі свої основні кампанії змушені були проводити за допомогою системи уповноважених, а це — найгірша із систем, тому що уповноважені, прибуваючи на місця, замість організації нормальної радянської влади і роз­ гортання нормальної пролетарської демократії, природ­ но переводять усе на рейки наказу і ревкомівства».

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «над­ звичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.

Збереження і зміцнення системи монополій породжу­ вали насилля. У цьому контексті й слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з'їзді ВКП(б): «Репресії в галу­ зі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу». Хоча він тут же підкреслює, що «елементом

424	Україна в складі СРСР (1922—1939)

допоміжним, а не головним», у реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним», а не на слові «допо­ міжним». У довоєнний період, починаючи з 1929 p., Укра­ їною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929—1931) — розкуркулення, депортації; друга (1932— 1934) — штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова; третя (1936—1938) — до­ ба «Великого терору».

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати органі­ зовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким конт­ ролем хід суспільних процесів.

Особливу активність «підсистема страху» (вираз Г. По­ пова) в Україні розгортає наприкінці 20-х та в 30-ті ро­ ки. Одним з перших кроків до масового терору стала кам­ панія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала «шахтинська справа» (навесні 1928 p., згідно з офі­ ційними повідомленнями, у Шахтинській окрузі Північ- но-Кавказького краю було «викрито» велику «шкідниць­ ку» організацію, яка нібито складалася з вороже настро­ єних технічної інтелігенції та замаскованих білогвардій­ ців). В Україні цей сигнал було почуто одразу. У березні 1928 р. в Харкові відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому Л. Каганович виступив з доповід­ дю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій», наголосивши, що «навіть і до чесного спеца (тобто спеціаліста із числа старої інтеліген­ ції — О.Б.) слід виявляти певний мінімум недовіри, адже спец все-таки не комуніст, не революціонер, не пролетарій, і звихнутися йому дуже легко».

Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опиняться й керівники промисловості України, яким буде приписано створення «Харківського центру» для ке­ рівництва «шкідництвом». Після цього набула імпульсу різнопланова, але цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції.

«Звинувачення» і «викриття» наростали, як снігова лавина, — сфальсифікований судовий процес «Спілки виз­ волення України», розгром міфічних «Українського на­ ціонального центру», «Польської організації військової»,

Україна і формування тоталітарного режиму

«Блоку українських націоналістичних партій», «Троць- кістсько-націоналістичного блоку». Протягом 1930— 1941 pp. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «цен­ трів», «блоків» і «організацій» (ця цифра, на яку найчас­ тіше роблять посилання в історичній літературі, потре­ бує, на нашу думку, уточнення, адже, як свідчать архів­ ні джерела, тільки в одній Житомирській області з 1 жов­ тня 1937 р. до 15 лютого 1938 р. було «викрито» і лікві­ довано 19 «націоналістичних контрреволюційних органі­ зацій» і 27 «повстанських груп»).

Міцніюча тоталітарна держава, борючись з опозиці­ єю, не жаліла і власних структур. Так, відповідно до рі­ шень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конфе­ ренції КП(б)У протягом 1929—1930 pp. в Україні було проведено «чистку» в 61 823 установах радянського дер­ жавного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили «чист­ ку», звільнено майже 40 тис. (11%).

Відповідно до настанов Сталіна, репресії на початку 30-х років застосовуються проти: а) «шкідництва»; б) «пе­ реродженців і дворушників» у самій партії; в) «рештків ворожих класів»; г) «рештків старих контрреволюційних партій».

Коса сталінського терору безжально різонула націо­ нальну українську еліту. Тільки в інспірованій справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на колі­ на, — з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук. — Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо».

Жертвами репресій насамперед стали найяскравіші постаті українського національного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Акаде­ мії наук України, за неповними даними, було репресова­ но 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 89 письменників було зни­ щено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 еміг­ рували.

У 1933 р. стався погром усього культурного життя України. Паралельно до репресій проти творчої та науко­ вої інтелігенції в цьому році розпочалася «чистка» Нар­ комату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» май­ же 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних

426	Україна в складі СРСР (1922—1939)

управліннях народної освіти через політичні мотиви за­ мінили 100% керівництва, у районних — 90%. Часто за звільненням наступало позбавлення волі.

Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 p., коли протягом п'яти днів (наприкінці жовтня — на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно — 1111 в'язнів Соловецького табору. Серед розстріляних — зірки української національної еліти — Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Воро­ ний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слісаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий (Юліан Шпол). Ті, хто лишилися живі, були приречені на роздвоєне творче життя, на постійний внутрішній конфлікт, необхідність балансувати між дисиденством і обслуговуванням режиму.

Жахливим за наслідками був і удар по армії. У Київ­ ському та Харківському округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з'єд­ нань, у тому числі щонайменше 17 комдивів та 18 комб­ ригів. Під час репресій 1937—1938 pp. загинули комен­ данти всіх Укріплених районів — особливих з'єднань, розташованих в Україні. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні до Москви М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортува­ ли, що з військ округу за рік «вичищено» майже 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 т и с , «оновлені» прак­ тично всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслід­ ки цих репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР.

Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кіль­ кісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії пот­ рапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У. З 11 членів Політбюро ЦК, обраних на пленумі після XIII з'їзду КП(б)У 1937 p., загинули 10 осіб (жи­ вим залишився тільки Г. Петровський), а з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Із 102 членів і кандидатів у чле­ ни ЦК, 9 членів Ревізійної комісії, що їх обрав цей же з'їзд, репресовано 100 осіб. Із травня 1937 р. до лютого

1938 р. на посади перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 осіб, з яких 9 незабаром було оголошено «во­ рогами народу». До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду. Вже після смер­ ті Сталіна в ході реабілітацій колишній слідчий Родос, якого з трибуни XX з'їзду КПРС було названо «нікчем­ ною людиною з курячим кругозором, у моральному від-

Україна і формування тоталітарного режиму

427

ношенні буквально виродком», заявив на засіданні Пре­ зидії ЦК КПРС: «Мені сказали, що Косіор і Чубар є воро­ гами народу, тому я, як слідчий, повинен був витягти з них зізнання, що вони вороги народу... Я вважав, що виконую доручення партії».

Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибивалися такі «зізнання». Ось як характеризує ситуа­ цію в Україні 1938 р. відомий історик Р. Конквест у кни­ зі «Великий терор»: «Терор був настільки загальним і настільки «скорострільним», що законні органи влади фактично розпалися. В українському ЦК не було більше кворуму; не існувало органу, що призначав уряд. Нарко­ ми, що призначалися нерегулярно, з'являлись у нарко­ матах на тижні чи навіть на дні і потім щезали. Безпре­ цедентний удар по політичному керівництву означав повну руйнацію української партії. Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна і радянська робота практично завмерла». Проте прес репресивного тиску на суспільство не послаблювався. «Ворогів ми пощипали чи­ мало, — заявив на IV Київській обласній партійній кон­ ференції М. Хрущов, — але зазнаватися нам, особливо працівникам України, ... не можна».

Для зміцнення тоталітарного режиму важливо не тіль­ ки знищити будь-яку опозицію, не тільки прищепити сус­ пільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу загальної недовіри, взаємної підозри. Саме з цією метою ХНІ з'їзд КП(б)У висунув гасло: «До кінця викорчувати залишки ідіотської хвороби — політичної безпечності, під­ няти революційну пильність». Внаслідок цього, у різні інстанції і «компетентні органи» мутним потоком пішли численні наклепи і доноси. Норми моралі, людська гід­ ність поступалися місцем боротьбі за елементарне біоло­ гічне виживання.

Атмосфера в суспільстві була гнітючою. Відчуваючи наростаючий тиск тоталітарного режиму, люди намага­ лися знайти бодай примарливі гарантії від сваволі репре­ сивного апарату. Одні бачили вихід у доносах, інші — в підлабузництві до начальства. Інколи ці розпачливі по­ шуки призводили до трагікомічних ситуацій. Виступаю­ чи на XVIII з'їзді ВКП(б), А. Жданов іронічно розповідав про одну з них: «Деякі члени партії для того, щоб пере­ страхуватися, зверталися за допомогою до лікувальних установ. Ось довідка, видана одному громадянину: «Тов. (ім'ярек) за станом свого здоров'я і свідомості не може бути використаним ніяким класовим ворогом для своїх

428	Україна в складі СРСР (1922—1939)

цілей. Райпсих Жовт. р-ну м. Києва (підпис)». А з вер­ шини піраміди влади лунала цинічно-оптимістична фра­ за: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-х роках свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополіза­ ція влади більшовицькою партією, усунення з політич­ ної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільс­ тва; встановлення партійно-державним апаратом моно­ польного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.

Масові репресії, що набули в 20—30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умо­ вою функціонування тоталітарного режиму, оскільки во­ ни в політичній сфері придушували опозиційні сили, ней­ тралізували потенційних противників системи, блокува­ ли розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних про­ цесів; в економічній сфері — сприяли підтриманню основ­ ного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколю­ вали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шля­ хом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функці­ ональних якостей системи — дисципліни та єдності.

13.

Західноукраїнські землі

в20—30-х роках

13.1.Українські землі в складі Польщі

З1919 р. під польською окупацією опинилися 125,7 тис. км2 земель Східної Галичини та Західної Во­ лині, що становило майже третину усієї площі тодішньої Польської держави. Відповідно до даних перепису 1931 p., на цій території проживало 8,9 млн осіб, в тому числі 5,6 млн українців та 2,2 млн поляків. Все це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої ро­ бочої сили та ринками збуту, воно зумовило появу і за­ гострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні.

Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.

І етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невиз­ наченості полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Укра­ їною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася від­ стояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом пос­ тупок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов'язалася перед держава­ ми Антанти гарантувати українському населенню авто­ номію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гаран­ тувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галиць-

430	Західноукраїнські землі в 20—30-х роках

ким воєводствам: Львівському, Станіславському і Терно­ пільському. І хоча всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргу­ ментами під час остаточного вирішення долі західноук­ раїнських земель радою послів великих держав.

Українці Галичини намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій, демонстрацією активності. Так, во­ ни відмовлялися визнати уряд Польської держави своїм законним урядом, бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 p., застосовували тактику терору і сабота­ жу. Проте в більшості випадків відчай і приреченість ле­ жали в основі цієї активності українців Східної Галичини.

На межі 1922—1923 pp. політичний рейтинг східногалицької української буржуазії дуже впав. Ще в середи­ ні 1922 р. польське посольство у Ватикані обґрунтувало безперспективність проникнення католицизму на слов'ян­ ський Схід за допомогою греко-католицької церкви. Це призвело до зміни політики Папи Пія XI щодо східногалицького питання і до фактичної відмови від подальшої підтримки А. Шептицького та уряду ЗУНР.

Шептицький Андрєй (1865—1944) — громадсько-політичний ді­ яч, просвітник, митрополит Української греко-католицької церк­ ви (з 31 жовтня 1901), архієпископ, доктор теології. Освіту здобув у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінари. Зас­ новник Українського національного музею у Львові (1905), Богос­ ловського наукового товариства (1923), теологічних журналів. У церковному житті — прихильник екуменізму. Шептицький послі­ довно боровся за ідею незалежної України, підтримував ті полі­ тичні сили на західних землях, які відстоювали їхній автономний статус у 1900—1920 pp. Під час нацистської окупації — почесний голова Української Національно) Ради, відкрито виступав проти масового винищення євреїв. Підтримуючи змагання ОУН—УПА за незалежність України, водночас не приймав крайнощів (терору, саботажу тощо). Похований у соборі Св. Юра у Львові.

У цей період змінює акценти у своїй політиці й Англія. Так, на початку 1923 р. англійський уряд за поступки, які йому зробила Франція на Близькому Сході (зокрема, в районі Мосулу — мосульська нафта), погодився на анек­ сію Східної Галичини Польщею — союзницею Франції.

14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Гали­ чиною.

IIетап — «тиску» (1923—1926). У цей період при владі

вПольщі перебували народові демократи (ендеки), які в