7.Феодальна роздробленість Русі, її причини і наслідки.

Руська земля від початку свого оформлення в державницьку цілісність становила територію підконтрольну київському князеві і його дружині у формі данної залежності, котра становила "оплату" за "захист" від зовнішніх ворогів-опонентів київського князя. Реформування релігійного життя і становлення державницьких інституцій в давньоруській державі із запровадженням християнства як основної редігії виникає можливість запровадити на Русі систему феодальних відносин на ієрархічній основі шляхом запровадження удільних князівств. Київський князь відігравав правоустановчу роль у вибудові та функціонуванні феодальної ієрархії. Оскільки князівська влада обмежувалась силовими і арбітражними функціями (судовими) то й київський князь не мав соціальної основи аби отримати правоустановчі функції в Руській землі, а тому удільні князівства отримали собі легітимні повноваження на місцях, котрі були ідентичними повноваженням київського князя і не потребували вертикального втручання зі сторони князя в Києві. Умови для встановлення влади удільних князів було закладено занепадом родоплемінної еліти та зростанням авторитету міст і станогвленням церкви як інституції, котра мала вертикально інтегровану структуру, яка охоплювала все суспільство Руської землі і регламентувала відносини в суспільстві. Водночас, церква не мала можливості регламентувати відносини в середовищі феодальної еліти і виконувала лише статистичні та арбітражні функції. Отож, у 11 ст. в Руській землі існувало інтегроване навколо церкви суспільство і атономізована феодальна верхівка, котра цілком могла виконувати свої силові функції на основі данних відносин із суспільством, за умов дезінтегрованої адміністративно системи відносин в її середовищі.

8.Га́лицько-Воли́нське князі́вство— південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій. Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія. Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом. Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.