Організаційно-правові засади екологічної безпеки

Екологічне право, як комплексна галузь права, являє собою сукупність правових норм на базі державного суверенітету та державної власності на основні об'єктів природи, що регулюють суспільні відносини щодо раціонального використання природних ресурсів, їх поліпшення, відтворення поновлених природних ресурсів та охорони навколишнього середовища для задоволення життєво важливих потреб суспільства з урахуванням інтересів нинішнього і майбутніх поколінь людей.

Сферу правового регулювання в системі «природа – суспільство» становлять екологічні суспільні відносини. Вони виникають з приводу тих чи інших природних об'єктів, ресурсів, особливо комплексів, що перебувають під охороною, щодо яких встановлено визначений правовий режим.

Природні об'єкти складають матеріальні компоненти природного середовища, які мають соціально-економічне та біологічне значення для розвитку суспільства. Такими об'єктами природи є земля, її над­ра, води, ліси, тваринний та рослинний світ, атмосферне повітря.

Природні ресурси являють собою частину всієї сукупності природних умов існування людства та найважливіші компоненти його довкілля, які використовуються в процесі суспільного виробництва для задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства. Іншими словами, природні ресурси – це частина всієї сукупності природних умов існування людини; найважливіші компоненти природного се­редовища, що її оточує.

Природні умови – це природне для людей середовище, яке забезпечує можливість їх життя. До них належать атмосферне повітря, со­нячна та геотермальна енергія, рельєф, клімат, опади тощо. Компонентами навколишнього середовища є земельні та водні ресурси, надра, рослинний та тваринний світ тощо.

Природні ресурси використовують у виробничих (для задоволення матеріальних потреб) та у невиробничих (для задоволення різноманітних культурно-оздоровчих та інших потреб) сферах. За ознаками кількісних та якісних змін відомі практично невичерпні (сонячне випромінювання, енергія припливів та відпливів, внутріземне тепло, води морів, океанів та ін.) тавичерпні природні ресурси. Останні поділяються на не відновлювані (корисні копалини) та відновлювані (рослинний та тваринний світ). Відомі й варіанти іншого класифікацій­ного поділу природних ресурсів.

Система державного природоохоронного законодавства

Природний комплекс, який особливо охороняється, являє собою ділянку природного середовища (земельну, лісову, водну, надрову), в межах якої є природні компоненти, що становлять особливу наукову або культурну цінність (типові або рідкісні ландшафти, спільнота рослинних і тваринних організмів, рідкісні геологічні утворення, види рослин, тварин, пам'ятки природи, національні природні парки тощо). Ці комплекси виокремлюють на карті місцевості. У цих межах забороняється будь-яка діяльність, що порушує природний стан названих об'єктів.

Екологічне право має свої методи правового регулювання. Під методами правового регулювання звичайно розуміють сукупність за кріплених у юридичних нормах способів (прийомів, засобів) впливу на поведінку людей, які беруть участь у регульованих правом суспільних відносинах. У юридичній літературі до структурних елементів методу правового регулювання відносять три способи впливу на поведінку суб'єктів правовідносин: дозвіл, розпорядження (позитивне зобов'язання) і заборона. Учасникам регульованих правом суспільних відносин у разі дозволу надаються права на активні дії у визначених правом межах можливої поведінки; у разі позитивного зобов'язання визначається належна поведінка, тобто покладаються обов'язки активної і конкретної поведінки (щось зробити, передати, припинити, заплатити); у разі заборони не дозволяється проводити визначеного роду діяння.

Аналогічні способи, детерміновані специфікою екологічних відносин, створюють у сукупності метод правового регулювання екологічного права. При цьому, реалізація наявності норм цієї галузі забезпечується ще чотирма способами, а саме: узгодження, рекомендації стимулювання належної поведінки та забезпечення законності.

Перелічені способи сприяють досягненню закріплених у правових нормах цілей щодо охорони природи і раціонального використання природних ресурсів. Вони забезпечують перетворення моделі належної можливої екологічної поведінки, передбаченої правом, у конкретну поведінку суб'єктів правовідносин.

Функціонування способів правового регулювання здійснюється по всьому ланцюгу екологічних правовідносин – виникнення, розвиток, припинення. При цьому загальнооздоровчим способом забезпечується процес становлення учасників екологічних правовідносин, наділення суб'єктивними правами та обов'язками та їх здійснення в рамках

зазначених екологічних вимог. Так, загальнооздоровчим способом забезпечується право загальнодоступного природовикористання (використання землі загального користування у населених пунктах, лісокористування, загальне водокористування). Цей спосіб здійснюється за принципом: дозволено все, крім дій, які прямо забороняються законом. Інші види природокористування реалізуються за допомогою способу правового регулювання. Він будується за принципом: заборонено все, крім дій, які дозволені нормами права.

Норми-заборони, притаманні екологічному праву, забезпечують охорону права державної власності на природні об'єкти. Самовільна відмова від права користування певним об'єктом природи, а також інші угоди в прямій чи прихованій формі, які порушують право державної власності на землю, її надра, води і тваринний світ, є недійсними. Норми-заборони унеможливлюють використання природних об’єктів не за цільовим призначенням, оберігають їх від забруднення, засмічування, виснаження та інших дій, що погіршують якісний стан природних ресурсів чи їх ушкодження, знищення.

Державне управління в галузі використання та охорони природних ресурсів є складником державного управління єдиним народногосподарським комплексом країни. Діяльність компетентних державних органів у галузі охорони природи та використання природних ресурсів становить поняття державного управління.

Дана діяльність спрямована на виконання трьох основних завдань: 1) забезпечення раціонального та ефективного використання природних ресурсів; 2) максимальне обмеження (усунення) негативного впливу антропогенного чинника на навколишнє середовище та екологічну рівновагу; 3) всесвітнє поліпшення та відновлення природних ресурсів. Виконання цих завдань має служити одній меті – забезпечити якісно новий рівень народного добробуту, зберігаючи при цьому якість навколишнього середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Джерела правового регулювання екологічних відносин. Розглядаючи джерела екологічного права, ми виходимо із загальнотеоретичного розуміння їх – у матеріальному і в юридичному сенсі. Під джерелом права в матеріальному сенсі розуміють матеріальні умови життя суспільства, його політичний та соціально-економічний лад, у юридичному – форму вираження і закріплення державної волі у вигляді нормативно-правових актів.

Серед нормативно-правових актів, які регулюють екологічні відносини, що виражають екологічну політику України, слід виділи Конституцію України, Закони, Укази, Постанови та Розпорядження уряду, нормативні акти галузевих органів державного управління, рішення місцевих рад та їх виконавчих структур, локальні нормативні акти.

Прикладом комплексного вирішення проблеми правового регулювання екологічних відносин є правотворча діяльність вищого органу державної влади України, який з цих питань прийняв низку законодавчих актів.

Охорона навколишнього природного середовища, раціональні використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід'ємна умова сталого економічного і соціального розвитку України.

З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

Правова охорона навколишнього середовища – це сукупність державних заходів, закріплених у праві, які здійснюються з метою збереження та покращення сприятливих умов для життя людини, запобігання негативному впливу суспільства на навколишнє середовище Правове регулювання відносин у сфері «людина – природа – суспільство» встановлює та закріплює права та обов'язки учасників цих відносин, а також забезпечує реалізацію цих прав та обов'язків (наприклад, визначає права та обов'язки водокористувачів, умови та порядок користування водою, штрафні санкції за їх порушення).

Правове регулювання здійснюється за допомогою норм права. У них визначені: межі державного суверенітету щодо природних об’єктами, об'єктів природокористування (повітря, вода, земля, надра, рослинний та тваринний світ), учасники відносин природокористування та охорони навколишнього середовища, права та обов'язки цих учасників, відповідальність за порушення в цій галузі.

Правові норми – це закони та підзаконні акти, які можуть бути умовно класифіковані за напрямками їх дії (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Класифікація законодавчих актів

щодо охорони навколишнього середовища

Норми щодо охорони природи та природокористування закріплені Конституцією України (ст. 13,14,16,50,66), у них визначені:

об’єкти природокористування;

забезпечення екологічної безпеки та збереження генофонду;

гарантії доступу до інформації про стан навколишнього середовища.

Згідно з Конституцією України, прийнятою Верховною Радою 28 червня 1996 року, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, тобто довкілля, є об'єктами права власності українського народу. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівновагі і на території України, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави.

Норми, присвячені охороні цілих природних комплексів, зафіксовані у постановах уряду «Про заходи щодо попередження забруднення басейнів Чорного та Азовського морів», «Про встановлення відповідальності за забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров’я людей або для життя ресурсів моря».

Основним законом, який регулює екологічний стан у країні, є Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» (від 25.07.91р). У ньому визначені основні принципи охорони навколишнього середовища:

пріоритет вимог екологічної безпеки;

гарантованість екологічної безпеки життя та здоров'я людей;

збереження цілісності природних об'єктів;

екологізація матеріального виробництва;

розв'язання проблем охорони середовища на основі широкої між народної співпраці.

Закон визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Завданням його є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки запобігання негативному впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних об'єктів, пов'язаних і історико-культурною спадщиною.

Основними заходами охорони навколишнього середовища є такі: а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічній стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів у ході здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності; б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей; в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища; г) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій; д) збереження просторової та видової різноманітності та цілісності природних об'єктів і комплексів; є) науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природних і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища; є) обов'язковість екологічної експертизи; ж) гласність і демократичність у прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду; з) науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє при-середовище; и) безкоштовність загального і вартість спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності; і) стягнення плати за забруднення навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; ї) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної змінності територій, сукупної дії чинників, які негативно впливають на екологічну обстановку; й) поєднання заходів стимулювання та відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища; к) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва.

Об’єктами правової охорони навколишнього середовища є навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси – залучені до господарського обігу і такі, що не використовуються в народному господарстві в цей період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси. Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають також здоров'я і життя людей.

У Законі чітко визначені екологічні права громадян (стаття 9). Громадяни, зокрема, мають право на: а) безпечне для життя та здоров'я навколишнє природне середовище;... ж) одержання екологічної освіти.

При цьому, екологічні права (стаття 10) забезпечуються: а) проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища; ... є) невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Порядок з екологічними правами громадян, Закон покладає на них обов'язки в галузі навколишнього природного середовища (стаття 12). Громадяни України зобов'язані: а) берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; ... д) компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

У розділі III визначені повноваження рад народних депутатів у галузі охорони навколишнього природного середовища – від компетенції Верховної Ради України (стаття 13), Верховної Ради Криму (стаття 14) до повноваження місцевих рад народних депутатів (стаття 15).

У розділі IV «Повноваження органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища» визначені дії управління в галузі його охорони (стаття 16) з боку Кабінету Міністрів України (стаття 17), уряду Автономної республіки Крим (стаття 18), виконавчих і розпорядчих органів місцевих рад і народних депутатів (стаття 19), спеціально уповноважених органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів (стаття 20) та повноваження громадських об’єднань у галузі охорони навколишнього природного середовища (стаття 21).

Особливе місце в Законі відводиться екологічній експертизі (розділ IV), у тому числі об'єктам екологічної експертизи (стаття 27), де, зокрема, зазначається, що експертизі підлягають матеріали, речовини, продукція, господарські рішення, системи та об'єкти, впровадження або реалізація яких може призвести до порушення норм екологічної безпеки та негативного впливу на навколишнє природне середовище чи створення небезпеки для здоров'я людей.

Розділ V Закону присвячений спостереженню, прогнозуванню, обліку та інформуванню в галузі навколишнього природного середовища: моніторинг (стаття 22), кадастри природних ресурсів (стаття 23), державний облік об’єктів, які шкідливо впливають на стан навколишнього природного середовища (стаття 24), та інформування про його стан (стаття 25).

У VII розділі Закону «Стандартизація і нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища» визначені завдання стандартизації та інформування в галузі охорони навколишнього природного середовища (стаття 31), екологічні стандарти (стаття 32) та екологічні нормативи (стаття 33). Система екологічних нормативів включає: а) нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у навколишньому природному середовищі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище, гранично припустимий вміст шкідливих речовим і продуктах харчування); б) гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруднювальних хімічних речовин, рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників.

При цьому зазначається, що екологічні нормативи повинні відповідати охороні навколишнього природного середовища та здоров'я людей від негативного впливу його забруднення.

Питання, що стосуються контролю та нагляду в галузі охорони навколишнього природного середовища, викладені у розділі VIII Закону, де визначені завдання та державний контроль (статті 34, 35), а також громадський контроль (стаття 36) та прокурорський нагляд за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища (стаття 37).

У IX розділі визначене регулювання використанням природних ресурсів Законодавство гарантує громадянам право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безкоштовно. Визначені природні ресурси республіканського та місцевого значення (стаття 39) та викладені екологічні вимоги до використання природних ресурсів (стаття 40).

Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища викладений у X розділі Закону. Фінансування заходів щодо охорони навколишнього середовища викладені в статті 42, а плата за спеціальне використання та забруднення навколишнього природного середовища – в статтях 43, 44. Розподіл платежів за використання природних ресурсів та фонди охорони навколишнього середовища викладені в статтях 46 і 47. Окремі статті Закону присвячені стимулюванню в системі охорони навколишнього природного середовища (стаття 48) та екологічному страхуванню (стаття 49).

У розділі XI Закону викладені заходи щодо забезпечення екологічної безпеки. Дається визначення екологічної безпеки (стаття 50): це такий стан навколишнього середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров'я людей.

Викладаються (стаття 51) екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, уведення в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об'єктів. Екологічна безпека гарантується громадянам охороною навколишнього середовища: під час застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (стаття 52); від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу (стаття 53); від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних чинників та радіоактивного забруднення (стаття 54); від забруднення виробничими, побутовими, іншими відходами (стаття 55); у процесі розвитку населених пунктів.

Особливій охороні підлягають природні території та об'єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси, для збереження сприятливої екологічної обстановки, запобігання та стабілізації негативних природних процесів і явищ (стаття 60). Законом визначаються курортні та лікувально-оздоровчі зони (стаття 62); рекреаційні зони (стаття 63), а також рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення у природних умовах на території держави, види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України.

Розділ ХІІІ Закону визначає зони надзвичайних екологічних ситуацій (стаття 65) та вимоги щодо запобігання аваріям і ліквідації їх шкідливих екологічних наслідків (стаття 66), а також порядок вирішення спорів у галузі охорони навколишнього природного середовища (стаття 67).

Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища (стаття 68) несуть особи, винні у: а) порушенні прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище;... б) приниженні честі та гідності працівників, які здійснюють контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, посяганні на їх життя і здоров'я.

Підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодувати збитки, заподіяні ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в порядку та розмірах, встановлених законодавством України.

Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів.

Незаконно добуті в природі ресурси та виготовлена з них продукція підлягають безплатному вилученню, а знаряддя правопорушення – конфіскації. Одержані від їх реалізації доходи спрямовуються в місцеві позабюджетні фонди охорони навколишнього природного середовища.

Службові особи та спеціалісти, винні в порушенні вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, за подання державних органів охорони навколишнього природного середовища згідно з рішенням їх управлінських органів, позбавляються премій за основними результатами господарської діяльності повністю або частково.

Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища (стаття 69), підлягає компенсації, зазвичай у повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від плати за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного до використання за цільовим призначенням.

Власники джерел підвищеної екологічної небезпеки зобов’язані компенсувати шкоду, заподіяну громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що вона спричинена стихійними природними явищами чи навмисними діями потерпілих.

У статті 70 ідеться про адміністративну та кримінальну відповідальність за екологічні правопорушення і злочини – визначення складу екологічних правопорушень і злочинів, порядок притягнення винних до адміністративної та кримінальної відповідальності за їх вчинення встановлюється Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним Кодексом України.

Міжнародні відносини України в галузі охорони навколишнього природного середовища викладені в статті 71 «Участь України в міжнародному співробітництві в галузі охорони навколишнього природного середовища» та в статті 72 «Обов’язок іноземних юридичних осіб і громадян та осіб без громадянства щодо додержання законодавства України про охорону навколишнього середовища».

Земельний кодекс (13. 03.92 p.) регулює охорону та раціональне використання земель. У ньому визначені:

форми власності на землю (державна, колективна, приватна);

охорона цінних та продуктивних земель;

право на отримання земельних ділянок (за плату або безплатно);

обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів;

відповідальність землекористувачів за порушення закону.

В цьому кодексі встановлено три форми власності на землю: державна, колективна і приватна. Право на одержання земельної ділянки у приватну власність за плату або безоплатно мають громадяни України. Земельні ділянки можуть надаватися в постійне або тимчасове користування, в т.ч. на умовах оренди.

Земельний кодекс встановив переважне надання земель для потреб сільського господарства з метою забезпечення раціонального використання родючих земель.

Охорона цінних і продуктивних земель (ріллі, ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, земель природоохоронного, рекреаційного призначення, курортів та ін.) досягається встановленням особливого порядку їх вилучення для державних і громадських потреб (тільки як виняток, за рішенням Верховної Ради України). Вилучення особливо цінних продуктивних земель, земель науково-дослідних, сільськогосподарських установ, заповідників, національних, дендрологічних та меморіальних парків, поховань та археологічних пам'яток не допускається.

З метою охорони земель Земельний кодекс установлює обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів:

використовувати землю ефективно і відповідно до цільового призначення;

підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки внаслідок своєї господарської діяльності;

здійснювати захист земель від водної і вітрової ерозії, забруднення заболочення, засолення та інших процесів руйнування для збереження підвищення родючості землі.

При розміщенні, проектуванні, будівництві та введенні в дію нових і реконструйованих об'єктів та споруд повинно передбачатися дотримання екологічних та санітарних вимог щодо охоронних земель.

У разі порушення вимог земельного законодавства вступає в дію адміністративна, кримінальна або цивільна (відшкодування заподіяної шкоди) відповідальність згідно із законодавством України.

Закон «Про охорону атмосферного повітря» (16.11.92 р.) спрямований на збереження сприятливого стану атмосферного повітря, його обновлення та покращення екологічної безпеки життєдіяльності людей, недопустимість шкідливої дії на навколишнє природне середовище.

У законі висвітлені питання:

екологічні стандарти та нормативи у галузі охорони повітря;

контроль за обсягом та складом забруднювальних речовин;

вплив діяльності людини на погодні умови;

вимоги до охорони атмосфери;

перелік порушень законодавства про охорону атмосфери.

Цей Закон спрямовано на збереження сприятливого стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини, а також відвернення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище. Він визначає правові та організаційні основи й екологічні вимоги у галузі охорони та використання атмосферного повітря. У розділі II, що стосується «Стандартизації і нормування у галузі охорони атмосферного повітря», найважливішими статтями, які мають відношення до охорони здоров'я людини, є стаття 4 «Завдання стандартизації і нормування в галузі охорони атмосферного повітря»; стаття 5 «Стандарти у галузі охорони атмосферного повітря»; стаття 6 «Нормативи у галузі охорони атмосферного повітря»; стаття 7 «Нормативи ,екологічної безпеки атмосферного повітря». Зміст цих статей полягає в тому, що для оцінювання стану атмосферного повітря встановлюються єдині для території України нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря, а саме: гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин в атмосферному повітрі для людей та об'єктів навколишнього природного середовища; гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на атмосферне повітря для людей та об'єктів навколишнього природного середовища.

У разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів можуть встановлюватися більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин та рівні інших шкідливих впливів на атмосферне повітря.

Нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря розробляються і вводяться в дію Міністерством охорони здоров'я України та Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. Статті 8, 9 присвячені нормативам гранично допустимих викидів за6руднювальних речовин стаціонарними джерелами, а також під час експлуатації технологічного та іншого обладнання споруд та об'єктів в атмосферне повітря шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних чинників.

У розділі III «Заходи щодо охорони атмосферного повітря» в стаття 12, 13 регламентуються обов'язки підприємств, установ і організацій щодо охорони атмосферного повітря та регулювання викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами.

Згідно зі статтею 15 «Регулювання рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників на атмосферне повітря» та статтею 16 «Регулювання шкідливих впливів на атмосферне повітря у разі відсутності нормативів» місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни під час здійснення своєї діяльності зобов'язані вживати необхідних заходів щодо запобігання та недопущення перевищення встановлених рівнів акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на атмосфе­рне повітря і здоров'я людини. Шкідливі впливи на атмосферне повітря, для яких ще не встановлено відповідних нормативів екологічної безпеки, забороняються.

Особливого значення в Законі надається заходам щодо охорони атмосферного повітря під час аварійних ситуацій та відвернення і зменшення забруднення повітря автотранспортними та іншими пересувними засобами й установками, а також шкідливого впливу їх фізичних чинників.

Підприємства, установи й організації, викиди забруднювальних речовин або шкідливі впливи фізичних та біологічних чинників яких у разі перевищення встановлених граничних нормативів, аварій та несприятливих метеорологічних умов можуть призвести до надзвичайних екологічних ситуацій, зобов’язані мати заздалегідь розроблені плани заходів щодо охорони атмосферного повітря, погоджені з органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Міністерства охорони здоров’я України, місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

У разі виникнення таких надзвичайних екологічних ситуацій керівники підприємств, установ та організацій зобов'язані негайно у встановленому поряд­ки про це органи, що здійснюють державний контроль у галузі охорони атмосферного повітря, і вжити заходів щодо охорони атмосферного повітря та ліквідації причин і наслідків його забруднення (стаття 17).

З метою відвернення і зменшення забруднення атмосферного повітря автотранспортними та іншими пересувними засобами й установками та шкідливого впливу їх фізичних чинників здійснюються такі заходи: 1) розроблення і виконання комплексу дій щодо зниження токсичності викидів, знешкодження шкідливих речовин та зменшення шкідливого фізичного впливу під час проектування виробництва, експлуатації та ремонту автомобілів, літаків, суден, інших пересувних засобів і установок; 2) переведення транспортних засобів на менш токсичні види енергії та палива; 3) раціональне планування і забудова населених пунктів із дотриманням необхідної відстані до автомобільних шляхів; 4) виведення з густонаселених житлових кварталів за межі міста автотранспортних підприємств, автозаправних станцій, вантажного транзитного автомобільного транспорту; 5) обмеження в'їзду автомобільного транспорту та інших пересувних засобів і установок у селищні зони, місця відпочинку і туризму; 6) поліпшення утримання в належному стані автомобільних шляхів та вуличних покриттів; 7) упровадження в містах автоматизованих систем регулювання дорожнього руху; 8) вдосконалення технологій транспортування та зберігання палива, забезпечення постійного контролю за якістю палива на нафтопереробних підприємствах і автозаправних станціях; 9) удосконалення діяльності контрольно-регулювальних та діагностичних пунктів з перевірки вмісту забруднювальних речовин у відпрацьованих газах автотранспортних та інших пересувних засобів і установок, а також їх шкідливого фізичного впливу на атмосферне повітря.

Виробництво й експлуатація транспортних та інших пересувних засобів і установок, у яких вміст забруднювальних речовин у відпрацьованих газах перевищує нормативи або рівні шкідливого впливу фізичних чинників, забороняються (стаття 19).

Вимоги щодо охорони атмосферного повітря під час застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, видобування корисних копалин та проведення вибухових робіт, а також у разі забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами, викладені в статтях 20, 21 та 22 Закону.

Наголошується, що переліки засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, використання яких дозволяється в господарській діяльності, а також способи їх застосування погоджуються з Міністерством охорони здоров'я України та Міністерством навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України.

Під час створення нових препаратів повинні розроблятися нормативи гранично допустимих концентрацій і методи визначення залишкової кількості цих препаратів у атмосферному повітрі.

Підприємства, установи та організації, а також громадяни зобов'язані додержуватися правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, щоб не допустити забруднення атмосферного повітря (стаття 20).

Видобування корисних копалин та вибухові роботи повинні проводитися з додержанням правил щодо відвернення або зниження рівнів забруднення атмосферного повітря способами, погодженими з Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Міністерством охорони здоров'я України та іншими органами відповідно до законодавства України.

Розміщення в населених пунктах нових териконів і відвалів, які можуть бути джерелами забруднення атмосферного повітря або іншого шкідливого впливу на нього, забороняється (стаття 21).

Складування, зберігання або розміщення виробничого, побутового сміття та інших відходів, які є джерелами забруднення атмосферного повітря пилом, шкідливими газоподібними речовинами та речовинами з неприємним запахом або іншого шкідливого впливу, допускається лише за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування територіях у межах встановлених ними лімітів з додержанням нормативів екологічної безпеки і в разі можливості їх подальшого господарського використання.

Не допускаються спалювання зазначених відходів на території підприємств, установ організацій та населених пунктів, за винятком випадків, коли це здійснюється з використанням спеціальних установок за додержання вимог щодо охорони атмосферного повітря.

Власники або уповноважені ними органи управління підприємств, установ і організацій зобов'язані забезпечувати перероблення, утилізацію та своєчасне вивезення відходів, що забруднюють атмосферне повітря, на підприємства, які використовують їх як сировину, або на спеціальні звалища (стаття 22).

У статті 23 «Відвернення і зниження шуму» викладені заходи, яких необхідно вживати для запобігання шумові: а) створення та впровадження малошумних машин і механізмів на основі технічного нормування; б) поліпшення конструкцій транспортних засобів та умов їх експлуатації, а також утриман­ня в належному стані залізничних і трамвайних колій, автомобільних шляхів, вуличних покриттів; в) розміщення підприємств, транспортних магістралей, аеродромів та інших об'єктів з джерелами шуму під час планування та забу­дови населених пунктів відповідно до встановлених санітарно-технічних вимог та карт шуму; г) виробництво будівельних матеріалів, конструкцій і технічних засобів та споруд з необхідними акустичними властивостями; д) організація заходів для відвернення та зниження виробничих, комунальних, побутових і транспортних шумів, включаючи уведення раціональних схем і режимів руху залізничного, повітряного, водного та автомобільного транспорту в межах населених пунктів.

Громадяни зобов'язані додержуватися вимог, встановлених з метою боротьби з побутовим шумом у квартирах, а також у дворах житлових будинків, на вулицях, у місцях відпочинку та інших громадських місцях.

Розділ ІVЗакону присвячений додержанню вимог щодо охорони атмосферного повітря під час проектування, будівництва або реконструкції промислових об’єктів.

Планування, розміщення, забудова і розвиток міст та інших населених пунктів повинні здійснюватися з урахуванням екологічної ємності територій, додержанням вимог щодо охорони, раціонального використання та екологічної безпеки атмосферного повітря.

У населених пунктах, у зоні яких на атмосферне повітря впливає діяльність кількох підприємств, установ і організацій, за рішенням місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування розробляються зведені проекти нормативів гранично допустимих викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря і шкідливих впливів на нього фізичних та біологічних чинників. У випадках, коли за розрахунками у зведених проектах або результатами спостережень за станом атмосферного повітря виявляється перевищення нормативів екологічної безпеки, органи Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України і Міністерства охорони здоров'я України можуть встановлювати для окремих підприємств, установ та організацій більш суворі нормативи гранично допустимих викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря і рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників. Такі підприємства, установи та організації зобов'язані розробити додаткові заходи щодо зменшення рівнів шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних чинників у порядку, визначеному статтею 8 цього Закону.

У разі неможливості зменшення викидів забруднювальних речовин і зниження рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників на атмосферне повітря до встановлених нормативів діяльність відповідних підприємств, установ, організацій, споруд та інших об'єктів припиняється або їх виробничий профіль змінюється відповідно до статей 15, 17, 20 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (стаття 24).

З метою охорони атмосферного повітря в районах житлової за6удови, масового відпочинку і оздоровлення населення під час визначення місць розташування нових, реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, які впливають на стан атмосферного повітря, встановлюються санітарно-захисні зони.

Якщо внаслідок порушення встановлених розмірів та режиму санітарно-захисних зон виникає необхідність у відселенні мешканців, виведенні з цих зон об'єктів соціального призначення або здійсненні інших заходів, підприємства, організації та установи, місцеві органи державної виконавчої влади, місцевого самоврядування повинні вирішувати питання про фінансування необхідних робіт і заходів та терміни їх реалізації. У випадках, коли здійснення зазначених заходів спричинено введенням нових нормативів, питання їх фінансування та терміни реалізації вирішуються Кабінетом Міністрів України (стаття 25).

Проектування, розміщення, будівництво та введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, удосконалення існуючих і впровадження нових технологічних процесів та устаткування повинно здійснюватися з обов'язковим додержанням норм екологічної безпеки, врахуванням сукупної дії викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря і шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних чинників усіма діючими і запланованими для будівництва спорудами та іншими об'єктами, а також з урахуванням накопичення забруднення в атмосфері, транскордонного його перенесення, особливостей кліматичних умов.

Забороняється будівництво та введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, які не відповідають вимогам щодо охорони атмосферного повітря (стаття 27).

Законом забороняється впровадження відкриттів, винаходів і раціоналізаторських пропозицій, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій та систем, якщо вони не відповідають установленим в Україні вимогам щодо охорони атмосферного повітря. У разі порушення встановлених вимог така діяльність припиняється уповноваженими на те державними органами, а винні особи притягуються до відповідальності (стаття 29).

Розділ V «Регулювання відносин у галузі використання атмосферного повітря» стосується використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення (стаття 30), обов'язків підприємств, установ та організацій, діяльність яких пов'язана з використанням атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення (стаття 31) та обмеження або припинення такого використання (стаття 32).

Розділ VI «Економічний механізм забезпечення охорони атмосферного пові­тря» складається з 5 статей, а саме: «Організаційно-економічні заходи щодо забезпечення охорони та використання атмосферного повітря» (стаття 33), «По­рядок встановлення лімітів викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря і рівнів шкідливого впливу на нього фізичних і біологічних чинників» (стаття 34), «Порядок визначення нормативів плати і стягнення платежів за забруднення атмосферного повітря та за інші шкідливі впливи на нього» (стаття 35), «Плата за використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення» (стаття 36) та «Розподіл платежів за забруднення атмосферного повітря, інші шкідливі впливи на нього та використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення» (стаття 37).

Розділ VII присвячений контролю у галузі охорони атмосферного повітря. Державний контроль здійснюється: місцевими органами державної виконав­чої влади; Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України та його органами на місцях; Міністерством охорони здоров’я України та його органами на місцях у частині додержання нормативів екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин в атмосферному повітрі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого впливу), інших правил і нормативів, спрямованих на відвернення негативного впливу на здоров'я людей; Державною автомобільною інспекцією Міністерства внутрішніх справ України та її органами на місцях у частині додержання нормативів вмісту забруднювальних речовин у відпрацьованих газах та шкідливого впливу фізичних чинників, установлених для відповідного типу автомобільного транспорту та сільськогосподарської техніки; іншими державними органами, а також органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства України (стаття 39).

Виробничий контроль за охороною атмосферного повітря здійснюється підприємствами, установами, організаціями, іншими органами в процесі їх господарської та іншої діяльності, якщо вона шкідливо впливає або може вплинути на стан атмосферного повітря.

Підприємства, установи, організації та інші органи зобов'язані здійснювати контроль за проектуванням, будівництвом і експлуатацією споруд, устаткування та апаратури для очищення викидів в атмосферне повітря від забруднювальних речовин і зниження шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників, оснащенням їх приладами, необхідними для постійного нагляду за ефективністю очищення, додержанням нормативів викидів забруднюючих речовин і рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників та додержанням інших вимог законодавства в галузі охорони атмосферного повітря (стаття 40).

Громадський контроль у галузі охорони атмосферного повітря здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища відповідно до статті 36 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (стаття 41).

Розділ VIII «Державний облік та моніторинг у галузі охорони атмосферного повітря» визначає, що державному обліку підлягають: об'єкти, які шкідливо впливають або можуть впливати на стан атмосферного повітря; обсяг атмосферного повітря, що використовується як сировина основного виробничого призначення; види та обсяг шкідливих речовин, які викидаються в атмосферне повітря; види і розміри шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників на атмосферне повітря.

Державний облік здійснюється за критеріями, що визначаються: у частині викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря і використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення – Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України; у частині шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників на атмосферне повітря – Міністерством охорони здоров'я України.

Державний облік у галузі охорони атмосферного повітря здійснюється за єдиною системою в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України (стаття 42).

Збір, опрацювання, збереження та аналіз інформації про стан атмосферного повітря здійснюється в рамках єдиної системи державного моніторингу навколишнього природного середовища органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Міністерства охорони здоров'я України, Державного комітету України з гідрометеорології, а також підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану атмосферного повітря (стаття 43).

У IX розділі перелічені правопорушення в галузі охорони атмосферного повітря, а саме: 1) порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного повітря; 2) перевищення лімітів і нормативів гранично допустимих викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря; 3) перевищення нормативів гранично допустимих рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників на атмосферне повітря; 4) викиди забруднювальних речовин в атмосферне повітря та використання атмосферного повітря як сировини виробничого призначення без дозволу спеціально уповноважених на те державних органів; 5) здійснення незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат; 6) впровадження відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також закупівля в зарубіжних країнах та експлуатація технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об'єктів, які не відповідають встановленим вимогам щодо охорони атмосферного повітря; 7) порушення правил складування й утилізації промислових та побутових відходів, транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, що спричинило забруднення атмосферного повітря; 8) проектування і будівництво об'єктів з порушенням норм і вимог щодо охорони і використання атмосферного повітря; 9) невиконання розпоряджень та приписів органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони та використання атмосферного повітря; 10) відмова від надання своєчасної, повної та вірогідної інформації про стан атмосферного повітря, джерела забруднення, а також приховування або перекручення даних про стан екологічної обстановки, яка склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря.

Законодавством України може бути встановлена відповідальність і за інші правопорушення в галузі охорони та використання атмосферного повітря.

Особи, винні у порушенні законодавства про охорону атмосферного повітря, несуть відповідальність згідно з актами законодавства України.

Спори з питань охорони і використання атмосферного повітря вирішуються в порядку, встановленому законодавством України (стаття 44).

Підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодувати збитки, заподіяні порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря, у порядку та розмірах, встановлених законодавством України (стаття 45).

Участь України в міжнародному співробітництві в галузі охорони атмосферного повітря викладається в розділі X, де зазначено, що Україна бере участь у міжнародному співробітництві в галузі охорони атмосферного повітря відповідно до законодавства України та міжнародних угод, ратифікованих Україною.

Якщо міжнародними договорами встановлені інші правила, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то застосовуються правила міжнародного договору (стаття 46).

Водний кодекс (1995 р.) забезпечує правову охорону вод від забруднення та регулює порядок водокористування. У ньому визначені:

пріоритет питного та господарчого водокористування;

обов'язки водокористувачів щодо раціонального використання них об'єктів;

зони санітарної охорони та водоохоронні зони лісів;

види відповідальності за порушення водного законодавства.

Водний кодекс встановлює пріоритет питного і побутового водокористування. З метою охорони вод, які використовуються для питних і побутових, курортних, лікувальних і оздоровчих потреб, встановлюються округи і зони санітарної охорони із суворим режимом використання, а також водоохоронні зони лісів.

У Водному кодексі закріплені обов'язки водокористувачів щодо раціонального використання водних об'єктів, економного використання води, відновлення і покращання якості вод. Власники засобів водного транспорту, лісосплавні організації повинні не допускати забруднення і засмічення вод внаслідок втрати масел, хімічних речовин і нафтопродуктів, деревини.

У Водному кодексі встановлено кримінальну або адміністративну відповідальність за порушення водного законодавства, а також передбачено відшкодування збитків, які заподіяні порушенням водно-законодавства.

Лісовий кодекс (21.01.94 p.) регулює відносини стосовно охорони та відновлення лісів, підвищення їх продуктивності, раціонального використання лісових ресурсів. У ньому викладені:

основні задачі, зміст та вимоги організацій лісового господарства;

критерії поділу лісів, згідно з екологічним та державним значенням;

види загального та спеціального використання лісових ресурсів;

права та обов'язки лісокористувачів;

оплата за використання лісових ресурсів;

відповідальність за порушення законодавства.

У Лісовому кодексі визначені основні завдання, вимоги і зміст ор­ганізації лісового господарства, критерії поділу лісів на дві групи за їх екологічним і господарським значенням; встановлені порядок та види загального і спеціального використання лісових ресурсів, права та обов'язки лісокористувачів; порядок охорони і захисту лісів; плата за використання лісових ресурсів, економічне стимулювання охоро­ни, захисту, раціонального використання та відтворення лісів. Осо­би несуть відповідальність за порушення Лісового кодексу.

Кодекс про надра (24.07.94 р.) регулює відносини щодо забезпечення раціонального комплексного використання надр для задоволення потреб суспільства у мінеральній сировині. Кодекс встановлює:

охорону надр та гарантію безпеки людей;

поняття «охорона надр»;

порядок та види користування надрами;

права та обов'язки користувачів надрами;

плату за користування надрами; основні вимоги у галузі охорони надр;

перелік правопорушень законодавства та види відповідальності.

Кодекс визначає поняття про надра, порядок і види користуван­ня надрами, права та обов'язки користувачів надр, встановлює плату за користування надрами, основні вимоги в галузі охорони надр.

У Кодексі про надра встановлений перелік правопорушень законодавства про надра, які тягнуть за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову і кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.

Закон «Про природно-заповідний фонд» (16.06.92 р.) визначає:

правові основи організації, охорони та використання природно-заповідного фонду;

природні комплекси та об'єкти;

охорону фонду;

відповідальність за порушення законодавства.

Цей Закон визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів. Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші та водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного ба­лансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У зв'язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення та використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.

У розділі І «Загальні положення» дається класифікація територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, до яких належать: 1) природні території та об'єкти – природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища; 2) штучно створені об'єкти – ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки – пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки і парки – пам'ятки садово-паркового мистецтва, залежно від їх екологічної та наукової цінності можуть бути загальнодержавними або місцевого значення.

Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками або пам'ятками природи, ­мети і необхідного режиму охорони заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні; пам'ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Визначені форми власності на території та об'єкти природного фонду. Території природних заповідників, заповідні зони біосфери заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю народу України.

Регіональні ландшафтні парки, зони – буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані на­ціональним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва - можуть перебувати як у власності народу України, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, створені до прийняття цього Закону, не підлягають приватизації.

У разі зміни форми власності на землю, на якій розташовані заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва - землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання (стаття 4).

У статті 5 визначені правові засади функціонування територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Підкреслюється, що завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму та характеру функціонування природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків визначаються у положеннях про них, які розробляються відповідно до цього Закону і підтверджуються: Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення); органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України на місцях (щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення).

Завдання, особливості природоохоронного режиму пам'яток природи та заповідних урочищ визначаються на основі цього Закону безпосередньо в їх первинних документах.

Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами.

Ботанічні сади, дендрологічні парки місцевого значення та парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до законодавства України можуть бути визнані юридичними особами. При цьому, збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду забезпечується таким чином: 1) встановленням заповідного режиму; 2) організацією систематичних спостережень за станом природних комплексів та об'єктів; 3) проведенням комплексних досліджень з метою розроблення наукових основ їх збереження та ефективного використання; 4) додержанням вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розроблення проектної та проектно-планувальної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз; 5) запровадженням економічних важелів стимулювання їх охорони; 6) здійсненням державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання; 7) встановленням підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів; 8) здійсненням широкого міжнародного співробітництва у цій сфері; 9) проведенням інших заходів з метою збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду (стаття 8).

Території та об'єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися в таких цілях: природоохоронних, науков-дослідних, оздоровчих та інших рекреаційних, освітньо-виховних, а також для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.

Встановлені частиною першою цієї статті основні види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановле­ним вимогам щодо охорони, відтворення та використання природних комплексів та окремих об'єктів (стаття 9).

Громадяни України з питань охорони та використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду мають право на: 1) участь в обговоренні проектів законодавчих актів з питань розвитку заповідної справи, формування природно-заповідного фонду, у розробці та реалізації заходів щодо їх охорони та ефективного використання, запобігання негативному впливові на них господарської діяльності; 2) внесення пропозицій про включення до складу природно-заповідного фонду найбільш цінних природних територій та об'єктів; 3) ознайомлення з територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, здійснення інших видів користування з додержанням встановлених вимог щодо заповідного режиму; 4) участь у здійсненні громадського контролю за охороною територій та об'єктів, внесення пропозицій про притягнення до відповідальності винних у порушенні вимог охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Законодавством України можуть бути визначені й інші права громадян з питань охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду (стаття 10).

Розділ ІІ Закону «Управління в галузі організації охорони та використання природно-заповідного фонду» визначає спеціально уповноважений орган державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду (стаття 11), управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду (стаття 12) та регламентує участь громадян в управлінні територіями та об'єктами природно-заповідного фонду.

Об’єднання громадян, статутами яких передбачена діяльність у галузі охорони навколишнього природного середовища, мають право на участь в управлінні територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, а саме: 1) внесення пропозицій щодо організації нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду, забезпечення їх охорони, ефективного використання і відтворення природних комплексів та об'єктів; 2) сприяння державним органам у їх діяльності в цій сфері; 3) участі у встановленому порядку в проведенні екологічної експертизи об'єктів, що негативно впливають або можуть негативно вплинути на стан територій та об'єктів природно-заповідного фонду; 4) участі в контролі за додержанням режиму таких територій та об'єктів; 5) здійснення відповідно до законодавства України інших заходів, передбачених їх статутами (стаття 13).

Розділ IIIЗакону визначає режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Він стосується як природних та біосферних заповідників (глави 1-2, статті 15,16,17,18,19), так і національних, регіональних природних парків та заказників (глави 3-4, статті 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26).

Окремі глави Закону присвячені: пам'яткам природи (глава 6,статті 27,28), заповідним урочищам (глава 7, статті 29, ЗО), ботанічним садам (глава 8, статті 31, 32), дендрологічним паркам (глава 9, статті 33, 34), зоологічним паркам (глава 10, статті 35,36), паркам – пам'яткам садово-паркового мистецтва (глава 11, статті 37, 38).

Законом визначаються також охоронні зони територій та об’єктів парково-заповідного фонду (розділ IV, статті 39,40).

Розділ V«Науково-дослідні роботи на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду» визначає мету наукових досліджень (стаття 41), основні засади забезпечення організації наукових досліджень (стаття 42) та літопис природи територій та об'єктів природно-заповідного фонду України (стаття 43).

Економічне забезпечення організації та функціонування природно-заповідного фонду викладені в розділі VIЗакону, статті 44-50.

Розділ VIIвизначає порядок створення й оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Попередній розгляд клопотань про їх створення викладений у статті 52.

Клопотання про необхідність створення або оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду попередньо розглядається у місячний термін; щодо територій та об'єктів загальнодержавного значення - Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України; щодо територій та об'єктів місцевого значення - органами цього міністерства на місцях.

У разі схвалення клопотань Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України та його органами на місцях, їх погоджують із власниками та первинними користувачами природних ресурсів у межах територій, рекомендованих для заповідання.

На підставі результатів погодження клопотань Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України забезпечує розроблення спеціалізованими проектними та науковими установами проектних природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, заказників, пам'яток природи, парків - пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення.

Розроблення проектів створення регіональних ландшафтних парків, заповідних урочищ, а також заказників, пам'яток природи та парків - пам'яток садово-паркового мистецтва місцевого значення - забезпечується органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України на місцях.

Забезпечення розроблення проектів створення ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків може бути доручено зацікавленим державним органам або установам.

Проекти створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду підлягають державній екологічній експертизі.

У разі позитивного висновку екологічної експертизи щодо проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду всі матеріали передаються Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України або його органами на місцях до державних органів, уповноважених приймати рішення щодо створення або оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

Рішення про створення природних заповідників, національних природних парків та відведення їм земельних ділянок, а також щодо інших територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України.

Рішення про створення біосферних заповідників приймається Президентом України після розгляду цього питання відповідно до міжнародних угод.

Рішення про організацію або оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об’єктів природно-заповідного фонду приймається обласними, міськими (міст республіканського підпорядкування) радами народних депутатів.

Порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним паркам, зоологічним паркам і видачі документів на право користування землею визначається Земельним кодексом України.

Заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, які вони займають, передаються пілд охорону підприємств, установ, організацій та громадян органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України з оформленням охоронного зобов'язання (стаття 53).

Зміна меж, категорії та скасування статусу територій або об'єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до статей 50-53 цього Закону (стаття 54).

З метою недопущення знищення або руйнування внаслідок господарської діяльності цінних для заповідання природних територій та об'єктів, до прийняття в установленому порядку рішень про організацію або оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду і виділення необхідних для цього коштів, проводиться їх резервування.

Території, що резервуються з метою наступного заповідання, залишаються у віданні їх землевласників та землекористувачів і використовуються за цільовим призначенням із додержанням особливих вимог охорони навколишнього природного середовища, що визначаються рішеннями про резервування. При цьому власникам та користувачам природних ресурсів з метою відшкодування збитків, пов'язаних з обмеженням господарської діяльності, можуть встановлюватися пільги з урахуванням статті 49 цього Закону.

Рішення про резервування приймаються органами, уповноваженими приймати рішення про створення й оголошення відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду на основі статті 53 цього Закону (стаття 55).

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду (визначення, призначення, зміст та порядок ведення) визначений у розділі VIІІ Закону (статті 56, 57, 58, 59).

Четвертий розділ Закону «Охорона територій та об'єктів природно-заповідного фонду, контроль за додержанням їх режиму» визначає, що охорона природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення покладається на служби їх охорони, які створюються в складі адміністрації заповідних територій зазначених категорій.

Охорона територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій покладається на підприємства, установи та організації, у віданні яких вони перебувають. У разі необхідності їх охорона може покладатися на адміністрації розташованих поблизу природних заповідників, біосферних заповідників, національних парків та регіональних ландшафтних парків.

Місцеві ради народних депутатів, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевого самоврядування сприяють охороні й збереженню територій та об'єктів природно-заповідного фонду (стаття 60).

До складу служб охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду входять керівники адміністрацій природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків загальнодержавного значення, працівники охорони, а також інших підрозділів цих адміністрацій. Служби охорони очолюють керівники адміністрацій територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Працівники служб охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду мають право: 1) вимагати від громадян і службових осіб пояснення у зв'язку з порушенням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон; 2) перевіряти у громадян і службових осіб посвідчення на право перебування, використання природних ресурсів та здійснення іншої діяльності в межах відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду; 3) доставляти порушників установленого режиму з метою з'ясування особи; 4) складати протоколи про порушення вимог законодавства, надсилати їх відповідним органам для притягнення винних осіб до відповідальності; 5) вилучати у порушників предмети та знаряддя незаконного використання природних ресурсів, транспортні засоби, відповідні документи; 6) проводити особистий огляд осіб, речей, транспортних засобів та перевірку знарядь і продукції, одержаної внаслідок природокористування; 7) безперешкодно відвідувати підприємства, установи, організації, судна та інші транспортні засоби в межах відповідних територій, об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон для перевірки додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища та природно-заповідний фонд; 8) вносити пропозиції до відповідних державних органів про припинення, зупинення чи обмеження будь-якої діяльності, що порушує вимоги законодавства про природно-заповідний фонд, давати обов'язкові для виконання приписи з метою усунення порушень, виявлених у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Працівникам служби охорони може бути надано у встановленому порядку право носіння форми, а також зброї під час виконання службових обов'язків.

Законодавством України забезпечується правовий і соціальний захист працівників служби охорони та інших служб, що здійснюють охорону територій та об’єктів природно-заповідного фонду (стаття 61).

Державний контроль за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, його органами на місцях та іншими спеціально уповноваженими державними органами (стаття 62).

Закон «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (21.09.95 р.) встановлює:

права та обов'язки громадян у сфері використання ядерної енергії;

діяльність, пов'язану з функціонуванням ядерних установок та джерел іонізуючих випромінювань;

правові основи міжнародних обов'язків країни у сфері використання ядерної енергії;

державне регулювання безпеки людей та навколишнього середовища;

дисциплінарну, цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення законодавства у сфері ядерної енергії.

Закон «Про екологічну експертизу» (9. 02. 95 р.) регулює суспільні відносини у галузі екологічної експертизи для підтримання екологічної безпеки й охорони навколишнього середовища. У ньому закріплені:

раціональне використання та відтворення природних ресурсів;

захист екологічних прав та інтересів громадян та держави в цілому;

суб'єкти екологічної експертизи та форми експертизи й статус екологічного експерта;

відповідальність за порушення у цій сфері.

Стан навколишнього природного середовища орієнтується на визначені критерії, функції яких визначаєсистема стандартів. Стандарти якості навколишнього середовища – це єдині вимоги, правила та нормативи, що встановлюються державними органами для оцінювання стану середовища та його окремих компонентів з метою охорони природи, раціонального використання її ресурсів, забезпечення оптимальної якості середовища.

Відповідно до масштабів своєї діяльності та порядку встановлення стандарти поділяються на державні, галузеві та регіональні.

Органами Держстандарту встановлені основні напрямки у стандартизації навколишнього середовища: призначення, класифікація; показники якості середовища; правила охорони та раціонального використання природних ресурсів; методика визначення параметрів стану середовища, захист середовища від забруднення.

Система стандартів поділяється на дві великі підсистеми: підсис­тему основних тадодаткових стандартів (1 розділ).

Підсистема основних стандартів установлює вимоги, які безпосередньо відносяться до параметрів стану навколишнього середовища у цілому (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Основні стандарти стану середовища

Граничнодопустимі концентрації шкідливої дії встановлюють порогову величину пилового, газового, теплового, радіаційного та шумового забруднення навколишнього середовища шкідливими для здоров'я людей, рослинного та тваринного світу домішками, викидами та відходами господарської діяльності.

Граничнодопустимі концентрації (ГДК) – це максимальна кількість шкідливих речовин у одиниці об'єму або маси водного, повітряного та ґрунтового середовища, яка практично не впливає на здоро­жи. Вони, єдині на усій території країни.

Граничнодопустимі навантаження (ГДН) – це граничні значення; державного або рекреаційного, навантаження на природне середовище; встановлені з урахуванням ємності середовища, його ресурсного потенціалу можливості до відновлення, з метою охорони середовища від забруднення. Нормуються такожграничнодопустимі надлишкові кількості (ГДНК) – кількість шкідливих речовин у продуктах та живих організмах, які мають здатність акумулюватись у ділянках та ланцюгах живлення.

Санітарно-захисні нормативи застосовуються для встановлення санітарних норм джерел водокористування, зелених зон міст, промислових підприємств, курортів тощо. Санітарні нормативи включають будівельні норми та правила проектування промислових об’єктів та затверджуються Держбудом, Держстандартом та Міністерством охорони здоров'я.

Виробничо-господарські стандарти нормують:

граничнодопустимі викиди (ГДВ) – обсяг (кількість) забруднювальних та інших речовин, які потрапляють за одиницю часу в атмосферу, водойми, ґрунти та надлишок яких призводить до негативних наслідків для середовища;

граничнодопустимі рівні (ГДР) – вплив на людей чинників середовища: шуму, вібрації, забруднень, які діють періодично або протягом усього життя та не викликають соматичних або психічних захворювань чи будь-яких змін у стані здоров'я;

граничнодопустиму дозу (ГДД) – кількість шкідливих речовин, які не залишають згубних наслідків на організм;

граничнодопустимі надходження (ГДН) – кількість речовин забруднювача, який надходить на визначену площу біоценозу за одиницю часу в кількостях, що не перевищують ГДК.

Технологічні нормативи встановлюють граничнодопустимі скиди (ГДС) – максимально допустима маса забруднювальних речовин, які дозволяється скидати у водний об'єкт зі стічними водами, а потім виводити з нього за одиницю часу з метою забезпечення норм якості води у контрольному пункті.

Підсистема додаткових стандартів установлює організаційні, правові та термінологічні передумови для розробки та функціонування основних стандартів. Вона включає стандарти екологічної технології, еколого-організаційні та еколого-правові стандарти.

До термінологічних стандартів належать:

ГОСТ 17.2.1.03-84 «Охрана природы. Атмосфера. Термины и определения контроля загрязнения»;

ГОСТ 17.4.1.03-84 «Охрана природы. Почвы. Термины и определения химических загрязнителей»;

ГОСТ 17.4.1.0-83 «Охрана природы. Рекультивация земель. Термины определения»;

ГОСТ 17.6.1.01-83 «Охрана природы. Охрана и защита лесов. Tермины и определения».

Екологоорганізаційні стандарти диктують вимоги до керівництва та контролю окремих видів діяльності або об'єктів (ГОСТ 17.2.3.01-86 «Охрана природы. Атмосфера. Правила контроля воздуха в населенных пунктах»). Екологоправові стандарти – вимоги до форм правових актів.

Установлена спеціальна структура позначення стандартів у галузі охорони природи. ГОСТ 17.2.1.01-76 «Охрана природы. Атмосфера. Классификация выбросов по составу» означає:

ГОСТ – державний стандарт;

17 – номер системи стандартів у галузі охорони природи;

2 – шифр комплексу стандартів у галузі захисту атмосфери;

1 – шифр групи термінів та визначень;

01 – порядковий номер стандарту;

76 - рік реєстрації стандарту. Існують шифри комплексів стандартів: 1 – гідросфера; 2 – атмосфера; 3 – ґрунти; 4 – землі; 5 – флора; 6 – фауна; 8 – надра.

Для оцінювання відповідності чинних стандартів із сучасним рівнем розвитку науки, техніки та виробництва Держстандарт проводить систематичні перевірки всіх стандартів. У результаті цих перевірок може бути обмежено чи продовжено чинність певного стандарту або зовсім відмінено його. Для організації та забезпечення розробки, розгляду, експертизи, узгодження та підготовки до затвердження державних стандартів та інших нормативних документів створюються технічні комітети. Нині час працює технічний комітет стандартизації «Охорона навколишньо­го природного середовища та раціональне використання ресурсів», за яким закріплені об'єкти стандартизації: раціональне природокористування; охорона повітря, біоресурсів; паспортизація відходів та технологій перероблення; радіаційна екологія.

За останні роки розроблено та прийнято понад 100 держстандартів у галузі охорони природи, переліку класифікацій, паспортизації методів та правил контролю стану навколишнього середовища. Основна концепція стандартизації на сьогоднішній день має на меті нормативне значення потреб комплексного управління охороною довкілля та забезпечення екологічної безпеки у всіх сферах діяльності людей.