1. Земельне право як галузь права.

2. Поняття “земля”.

3. Об’єкти земельного права.

4. Предмет земельного права

5. Методи земельного права.

6. Система земельного права як галузі права.

7. Закони як джерела земельного права України.

8. Підзаконні акти як джерела земельного права.

9. Роль судової практики у регулюванні земельних відносин.

10. Поняття та особливості змісту права власності на землю.

11. Право власності на землю Українського народу.

12. Право приватної, державної, комунальної власності на землю.

13. Право колективної власності на землю.

14. Особливості підстав виникнення, зміни та припинення права власності на землю.

15. Загальна характеристика безоплатного набуття права власності на земельні ділянки державної та комунальної власності (приватизація землі).

16. Приватизація громадянами України земельних ділянок у власність із земель запасу (“повна процедура”).

17. Приватизація земельних ділянок, наданих раніше у користування громадянам (“спрощена процедура”).

18. Приватизація земельних ділянок юридичними особами.

19. Приватизація земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

20. Набуття права власності на земельні ділянки за цивільно-правовими угодами.

21. Особливості набуття за цивільно-правовими угодами права власності на земельні ділянки державної та комунальної власності.

22. Особливості викупу земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб.

23. Набуття права власності на земельні ділянки в процесі паювання.

24. Поняття та види права землекористування.

25. Підстави виникнення та припинення права землекористування.

26. Зміст права землекористування.

27. Поняття, види та загальна характеристика обмежень та обтяжень прав на землю.

28. Правові засади оренди землі.

29. Земельний сервітут.

30. Емфітевзис

31. Суперфіцій.

32. Правова природа права на земельну частку (пай).

33. Порядок паювання земель колективної власності.

34. Порядок паювання земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій.

35. Організаційно-правове забезпечення управління в галузі використання, відтворення та охорони земель

36. Функціонально-правове забезпечення управління в галузі використання, відтворення та охорони земель.

37. Планування використання земель.

38. Правове регулювання межування адміністративно-територіальних утворень.

39. Правові засади розподілу та перерозподілу земель.

40. Правові основи здійснення моніторингу земель.

41. Правові основи здійснення контролю за використанням, відтворенням та охороною земель.

42. Правове регулювання землеустрою.

43. Правові засади ведення державного земельного кадастру.

44. Юридичний захист прав на землю.

45. Юридична природа та правові форми плати за землю.

46. Юридична природа земельного податку.

47. Юридична природа орендної плати за земельні ділянки.

48. Загальні засади обчислення розміру земельного податку за різні категорії земель. Пільги зі сплати земельного податку.

49. Поняття, зміст та правове регулювання охорони земель.

50. Захист сільськогосподарських та лісогосподарських угідь від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб.

51. Правове регулювання захисту земель від несприятливих природних і техногенних процесів.

52. Консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

53. Стандартизація і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів.

54. Фінансове забезпечення заходів з охорони земель.

55. Особливості адміністративної, кримінальної, цивільної відповідальності за земельні правопорушення.

56. Відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

57. Правові засади поділу земель на категорії.

58. Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення.

59. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення.

60. Правові форми використання земель сільськогосподарського призначення на праві власності.

61. Поняття та зміст права сільськогосподарського землекористування.

62. Поняття та склад земель населених пунктів.

63. Співвідношення земель населених пунктів із землями житлової та громадської забудови.

64. Правовий режим земель населених пунктів.

65. Поняття, склад та особливості правового режиму земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення.

66. Поняття, склад та особливості правового режиму земель оздоровчого призначення.

67. Поняття, склад та особливості правового режиму земель рекреаційного призначення.

68. Поняття, склад та особливості правового режиму земель історико-культурного призначення.

69. Поняття та склад земель лісогосподарського призначення, їх співвідношення з поняттям “ліс”.

70. Поняття та склад земель водного фонду.

71. Зони із особливими правовими режимами в складі земель водного фонду.

72. Загальна характеристика правового режиму земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

73. Правовий режим земель промисловості

74. Правовий режим земель транспорту.

75. Правовий режим земель зв’язку.

76. Правовий режим земель енергетики.

77. Правовий режим земель оборони.

Відповіді

1. Земельне право є самостійною галуззю права, складовою частиною системи права України. Його предметом є суспільні відносини, що виникають з приводу використання та охорони земель. Специфіка земельних відносин обумовлена особливостями об'єкта правового регулювання -землі.Земля може використовуватися в різних якостях: як засіб виробництва у сільському господарстві, як просторова база для розміщення різних об'єктів (шляхів, доріг, будівель, споруд і т.ін.), як частина навколишнього природного середовища тощо.До специфічних особливостей землі як засобу виробництва можна віднести також її просторову обмеженість (необхідність використання земель в тій кількості, яка визначена природою), постійність місцезнаходження (необхідність використання земельної ділянки там, де вона розміщена), незамінимість (неможливість використання замість земель інших засобів виробництва).Поряд із предметом правового регулювання до критеріїв галузі права відносять і метод правового регулювання - сукупність засобів і способів впливу правових норм на учасників земельних відносин. Метод земельного права складається із встановлених земельно-правовцми нормами прав та обов'язків учасників земельних правовідносин і застосовування до них заходів державного примусу при невиконанні правових норм.Дія сучасного земельного права характерним є поєднання імперативного і диспозитивного методів правового регулювання.Імперативний метод полягає у встановленні державою обов'язкових дія виконання приписів і заборон та заходів юридичної відповідальності за їх невиконання. Цей метод відігравав переважну роль в умовах виключної власності держави на землю в радянський період. Сьогодні імперативні способи регулювання земельних відносин застосовується в основному до відносин, які складаються у сфері державного управління землею (ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель і т.п.).У сучасний період все більше використовується діапозитивний метод регулювання земельних відносин, який передбачає можливість учасників земельних відносин самостійно визначати модель своєї поведінки, але у межах, визначених законом. Земельна реформа надшила суб'єктів земельних правовідносин широкими можливостями здійснення угод із земельними ділянками.Для сучасного земельного права став характерним і метод екологізації, який виражається у закріпленні вимог щодо покращення екологічної ситуації, екологічних принципів використання земель, захисту їх від негативних впливів виробничої та іншої діяльності.Характерні для земельного права і свої галузеві принципи -нормативно-керівні засади регулювання усіх видів земельних відносин, а також реалізації земельно-правових норм. Ряд принципів земельного права закріплені безпосередньо у Земельному кодексі України. До них, зокрема, належать:а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;б)" забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;в) невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадянами своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження землею;г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;ґ) забезпечення гарантій прав на землю;д) пріоритету вимог- екологічної безпеки.Як і кожна галузь права, земельне право має свою систему -певну внутрішню структуру побудови галузі, порядок і послідовність розташування її правових інститутів.За своєю структурою земельне право поділяється на загальну та особливу частини.До загальної частини належать правові інститути, які мають загальний характер для всіх земель. До них можна віднести інститути права власності на землю; права користування землями та оренди земель; державного управління земельним фондом; охорони земель; відповідальності за порушення земельного законодавства та ін.Особливу частину становлять правові інститути, які визначають правовий режим окремих категорій земель: сільськогосподарського призначення; житлової та громадської забудови; природнозаповідного фонду; оздоровчого призначення; рекреаційного призначення; історико-культурного призначення; лісового фонду; водного фонду; промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

2. Поняття «земля» у законодавстві та правовій доктрині

Ключовим у визначенні предмету земельного права як галузі права (земельних правовідносин) виступає поняття «земля».

Поняття «земля» в залежності від контексту використовується у багатьох розуміннях: (1) як планета, (2) як суходіл, (3) як ґрунти - верхній шар земної поверхні, придатний для життя рослин, (4) як економічна категорія - загальний засіб праці і основний засіб виробництва у сільському господарстві, (5) як територія з угіддями, якою хтось володіє, територія з правовим режимом, тощо. В межах одного розуміння можуть також існувати різні підходи до наповнення поняття «земля» конкретним змістом. Тому розуміння поняття «земля», використане при визначенні предмету земельного права, потребує уточнення.

NB. Невід´ємною ознакою мови, у тому числі юридичної, є багатозначність. Значення терміну обумовлюється виключно тим змістом, який вкладають у нього мовці, отже, «термін не може бути правильним або неправильним, суворо кажучи, він може бути будь-яким». Тому автор вважає некоректними поширені дискусії щодо істинності або «правильності» визначення того чи іншого терміну. Навряд чи можна довести, що якийсь термін може визначатися лише певним чином. Разом із тим, розглядаючи застосування певної термінології, можна визначити більш чи менш усталене застосування певного терміну в певному контексті у певний період (адже цілком можливо, що в інший період розуміння того самого терміну буде іншим). Крім того, виходячи із міркувань доцільності, можна домовитися із «співрозмовниками» про узгоджене розуміння того чи іншого, в принципі багатозначного, терміну. Саме такі завдання - підмітити закономірності у застосуванні терміну «земля» в законодавстві, правозастосуванні та доктрині та «домовитися» із читачами щодо вживання цього терміну самим автор, і мають бути вирішені нижче.

Ст. 1 ЗУ «Про охорону земель» визначає землю як «поверхню суші з грунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею».

ГОСТ 26640-85 містить дещо інше визначення:

«земля - найважливіша частина навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, надрами, водами, є основним засобом виробництва у сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства».

Слід наголосити, що регулятивне значення таких визначень дуже обмежене, але все-таки вони певною мірою ілюструють, в якому саме розумінні термін «земля» розглядається у земельному законодавстві.

У доктрині земельного права наводяться й інші визначення землі, що, проте, знаходяться у загальному руслі законодавчих підходів.

Власне визначення землі пропонує В. В. Носік. На його думку, в юридичному значенні земля (як основне національне багатство) - це «розташована над надрами в межах державн

их кордонів частина земної поверхні з родючим шаром грунту, який використовується для виробництва у сільському господарстві абсолютної і додаткової вартості, що має розподілятися між сільським господарством, промисловістю і державою через приватну і суспільну форми власності за об ´єктивним природним законом прогресивного економічного розвитку суспільства, що забезпечує збереження і підвищення родючості грунту, відновлення людської праці і розширене відтворення капіталу з метою забезпечення потреб та інтересів кожного громадянина і всього Українського народу».

На думку Н. І. Титової, земля (виступаючи специфічним майном, об´єктом цивільного права) взагалі не є об´єктом земельного права; цей термін «означає певну відокремлену від природного середовища працею людини частину (масу) речовини ...»

Натомість, для позначення об´єкта земельного та екологічного права слід вживати поняття «землі», яке означає «органічний компонент екосистеми, не вилучений з довкілля, який тісно взаємодіє з іншими природними об ´єктами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо)».

3. Об'єктами земельних правовідносин є землі в межах території України, індивідуально-визначені земельні ділянки, земельні частки (паї) та права на них.

Земельна ділянка — це частина землі, відокремлена і визначена на місцевості за допомогою меж, з визначеними щодо неї правами. Земельні частки (паї) на місцевості не виділяються. Вони є ідеальними частками земельної ділянки, що перебувають у загальній спільній (частковій) власності. Земельні частки є самостійним об'єктом земельних прав, а право на земельну частку (пай) — це право її власника вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки.

До Об’єктів земельних правовідносин державної власності ставляться землі, що перебувають у межах їхніх адміністративно-територіальних границь, за винятком земель, що становлять федеральну, муніципальну, приватну й іншу форму власності. Об’єктами муніципальної власності є землі, що перебувають у границях адміністративних районів і населених пунктів за тими ж виключеннями. Крім того, об’єктами земельних правовідносин власності виступають земельні ділянки, надані у власність фізичним й юридичним особам.

4. Предмет земельного права та його особливості

   Земельні відносини являють собою самостійний вид суспільних відносин і характеризуються істотними особливостями, які зумовлені предметом врегулювання — використанням та охороною земельних ресурсів країни. Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це конституційне положення закріплено і в новому Земельному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 р. та введеному в дію з 1 січня 2002 р. Воно має принципово важливе значення для врегулювання земельних відносин.    Термін “земля” можна розглядати в різних аспектах: як об'єкт природного походження, планета, земна куля, частина космічної системи тощо. Як земна куля (планета) Земля виступає об'єктом правового регулювання міжнародного права. Землю можна також розглядати як середовище проживання людини і суспільства, що охоплює земну і повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тваринний і рослинний світ. У цьому значенні земля є об'єктом правового регулювання (наприклад, екологічного права).    Зовсім в іншому значенні земля виступає як об'єкт правового регулювання у земельному праві. В ньому під терміном “земля” розуміється частина земної поверхні, що розташована над надрами і називається ґрунтовим шаром, у межах території, на яку поширюється суверенітет держави. Землі в такому значенні притаманні унікальні властивості, що використовуються людиною і суспільством.    Характерними рисами землі як природного ресурсу є її незамінність, обмеженість у просторі, локальність за місцем розташування і нерухомість.    Однією з найважливіших характеристик землі як засобу виробництва є її ґрунтова характеристика, адже тому що земля має унікальну властивість — родючість. Саме тому землі належить особлива роль у сфері сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.    Згідно зі ст. 2 ЗК України земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Вони виникають між державою, її органами, органами місцевого самоврядування, юридичними особами та громадянами і становлять предмет земельного права. Формою земельного права є приписи нормативних актів, що регулюють весь комплекс земельних відносин. їх прийнято називати земельним законодавством.    Земельне право як галузь права відрізняється від земельного законодавства тим, що воно регулює переважно однорідні відносини. Земельне законодавство регулює пов'язані з ними різнорідні суспільні відносини, зокрема управлінські, фінансові.    Земельне право включає лише ті компоненти правового режиму земель, які безпосередньо пов'язані із земною поверхнею, її родючим шаром. Тому гірничі, лісові, водні, фауністичні та інші відносини, що мають специфічні риси і властивості та становлять у вітчизняній правовій системі самостійні правові угруповання, розглядаються тією мірою, в якій це необхідно для аналізу земельних відносин та визначення поняття земельного права.    Суто гірничі, водні, лісові, фауністичні та інші природно-ресурсні відносини регулюються спеціальним законодавством, тому на них безпосередньо не поширюється земельне законодавство. Більше того, згідно зі ст. 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання саме земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави, раціонального використання та охорони земель. З цього випливає, що предмет земельного права охоплює лише земельні відносини.    Разом з тим, відповідно до ст. З ЗК України земельні відносини, що виникають під час використання надр, лісів, вод, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. У таких випадках йдеться про земельно-правові норми, що були включені до відповідних природно-ресурсних кодексів та законів (Кодекс про надра, Лісовий кодекс. Водний кодекс, закони про інші природні ресурси) в період дії попереднього Земельного кодексу. Якщо ці норми суперечитимуть вимогам нового Земельного кодексу, то слід керуватися приписами цього Кодексу, який має певний пріоритет над іншими кодифікованими та звичайними актами природно-ресурсного законодавства.    Для існування самостійної галузі в системі права необхідна наявність: предмета правового регулювання, методів його регулювання, джерел права та заінтересованості суспільства у виділенні відповідної галузі права як самостійної правової єдності.    Про закономірні процеси становлення нових напрямів у правовій системі свідчать також фундаментальні пошуки з цієї проблематики, встановлення особливих правових режимів при врегулюванні відповідних груп суспільних відносин. Тому норми, що регламентують гірничі, водні, лісові та інші відносини, за своїм змістом істотно відрізняються від норм, покликаних регулювати земельні відносини. Земельне, водне, лісове та гірниче право традиційно визнавалися відомими вченими як відокремлені галузі з їх достатнім обґрунтуванням.    Про самостійність галузі права свідчить наявність спеціального, особливого предмета правового регулювання. Предметом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, врегульованих нормами даної правової галузі. Для визнання цих відносини предметом окремої галузі права об'єктивно необхідні специфічні ознаки, які відрізняють їх від інших суспільних відносин, урегульованих нормами права.    Аналіз норм земельного права дає підстави стверджувати, що регулювання земельних відносин грунтується на: поєднанні врегулювання використання землі як природного ресурсу, територіального базису та основного засобу виробництва; різноманітті форм власності на землю та інші природні ресурси; достатності повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо врегулювання земельних відносин на своїх територіях; визнанні рівності учасників земельних відносин у здійсненні захисту своїх прав на землю; державному управлінні використанням та охороною земельних ресурсів незалежно від форм власності та інших прав на землю.    У сучасному земельному законодавстві є норми, що регулюють відносини, які мають цивільно-правовий характер: угоди (правочини) щодо земельних ділянок, спадкування, відшкодування збитків тощо. Ці відносин регулюються нормами цивільного законодавства, лише якщо вони не врегульовані земельно-правовими нормами. Тому цивільно-правові норми є додатковими, субсидіарними для врегулювання земельних відносин.    У чинному земельному законодавстві є чимало адміністративно-правових норм. Вони стосуються управління і контролю у галузі використання та охорони земельних ресурсів, здійснення землевпорядкування та ведення земельного кадастру. Проте адміністративно-правові норми в земельному законодавстві мають спеціальне призначення, пов'язане із земельними відносинами. Це надає їм земельно-правового змісту, у зв'язку з чим їх не можна віднести до суто адміністративно-правових відносин.    Земля стає предметом земельних відносин у зв'язку з привласненням її продуктів і використанням її корисних властивостей. При цьому вона залишається об'єктом природи. Особливості земельних відносин полягають у тому, що їх виникнення і розвиток безпосередньо пов'язані з об'єктивними закономірностями розвитку людського суспільства і суспільного виробництва. Таким чином, предметом земельного права є суспільні відносини, зумовлені особливими властивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, у якій вони регулюються нормами земельного права.    Земельне право виходить з певної кількості суб'єктів права власності на землю та видів прав на земельні ділянки, регулює поведінку суб'єктів земельних прав, пов'язаних з раціональним використанням землі та її охороною. Земельно-правові норми встановлюють порядок діяльності державних та інших органів щодо організації раціонального використання та охорони земель, а також захищають конституційні права та інтереси громадян та юридичних осіб, які пов'язані з використанням земельних ділянок у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Все вищевикладе-не дає підстави для висновку про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яке являє собою систему правових норм, що регулюють земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, охорони їх від негативного впливу, захисту прав громадян та юридичних осіб на землю та додержання встановленого правопорядку в галузі земельних відносин

5. 3 Методи земельного права

Метод правового регулювання у правовій доктрині прийнято визначати як правові засоби, прийоми, способи впливу на суспільні відносини¹, поведінку їх учасників², їх певну сферу³, соціальне середовище⁴.

У доктрині земельного права існують погляди, за якими для земельного права характерна низка специфічних (галузевих) методів правового регулювання. Так, на думку В.В. Носіка, галузевими методами земельного права є «визначення цільового призначення земельної ділянки, зонінг, нормування, погодження, утримання від певних дій, відведення земельної ділянки в натурі, експертна, нормативна грошова оцінка земельних ділянок» та ін.⁵

Такий підхід є вираженням існуючої у теорії права тенденції, за якою для виділення галузі права обов’язкова наявність свого специфічного методу (методів) правового регулювання⁶. Проте більш прийнятим є виділення двох основних методи правового регулювання: (1) цивільно-правового (диспозитивного, автономного, методу координації), у якому переважають дозволи, та (2) адміністративно-правового (гетерономного, авторитарного, імперативного, методу субординації), де перевага надається приписам та заборонам⁷. Приєднуємося до висловленої у спеціальній літературі думки, за якою немає жодної галузі права, де б не поєднувалися ці два методи⁸.

Відповідно, для земельного права характерне поєднання традиційних методів правового регулювання – адміністративно-правового (імперативного) та цивільно-правового (диспозитивного)⁹, виділення окремого «земельно-правового» методу (методів) є недоцільним¹⁰. Приєднуючись до такого підходу, вважаємо, що визначальною для визнання земельного права окремою галуззю права є наявність специфічного кола однорідних земельних суспільних відносин (предмету правового регулювання), що на спільних засадах врегульованісистемою правових норм.

6. Система земельного права Земельне право включає в себе систему земельно-право­вих інститутів, які закріплюють земельні відносини в суспільстві. Система земельного права —• це цілісна і послідовна су­купність теоретичних положень, принципів і земельно-пра­вових норм, взаємопов'язаних і об'єднаних регулюванням специфічних суспільних відносин у галузі земельних відно­син. Система земельного права — це його структура, будова і внутрішня форма організації теоретичних положень і земель­но-правових норм, які є елементами системи. Ці елементи об'єднані в певні групи за ознакою однорідності суспільних відносин, на регулювання яких вони спрямовані. Систему земельного права складають різні за своїм значен­ням та характером виконуваних функцій в регулюванні зе­мельних відносин інститути. Найбільш важливі з них відоб­ражають суть земельного права як галузі права, складають загальні інститути, а земельно-правові норми, які регулю­ють окремі сторони або види земельних відносин, — спеці­альні інститути. Віднесення земельно-правових норм до загальної та особ­ливої частини залежить від того, чи розглядають вони за­гальні питання правового регулювання земельних відносин, чи регулюють окремі види земельних відносин. При вивченні земельного права потрібно розділяти понят­тя система права, галузь науки та навчальна дисципліна. Сис­тема земельного права як галузь науки знаходиться в тісному зв'язку з системою науки та з системою учбової дисципліни земельного права. Система земельного права як учбової дис­ципліни грунтується на укладеній системі даної галузі, але в той же час і здійснює певний вплив на її структуру. В навчальній дисципліні викладаються основні відомості про земельне право. Під системою галузі земельного права розуміють сукупність земельно-правових інститутів, які складаються з групи зе­мельно-правових норм, шо регулюють однорідні види земель­них відносин. Прикладом можуть бути правові норми, шо регулюють відносини, пов'язані з веденням земельного ка­дастру, і складають правовий інститут державного земельно­го кадастру. Інститути, шо мають загальні положення, дія яких розпо­всюджується на всі або більшість земельних відносин, ство­рюють в своїй сукупності загальну частину земельного права. Вона складається з інститутів права власності на землю, дер­жавного управління земельним фондом, права користування землею і охорони прав на землю. Загальна частина земельного права вивчає правове регулювання використання всіх земель незалежно від їх категорій та цільового використання. Особлива частина земельного права складається з інститутів, шо визначають правовий режим окремих категорій земель, які виділяються за основним цільовим призначенням. У відпо­відності з передбаченими в законодавстві категоріями земель особлива частина земельного права складається з інституту правового режиму використання земель сільськогосподарсь­кого призначення; земель населених пунктів; земель промис­ловості, транспорту, енергетики, зв'язку, оборони та іншого призначення; земель природоохоронного, оздоровчого, рек­реаційного, історико-культурного призначення; земель лісо­вого фонду; земель водного фонду; земель запасу. Земельне право як навчальна дисципліна являє собою сис­тему знань про основні положення галузі земельного права. Як і галузь права, навчальна дисципліна поділяється на за­гальну і особливу частини. Поряд з основними положеннями загальна частина земель­ного права передбачає розгляд таких питань, як предмет, метод, система земельного права, поняття і особливості зе- мельних правовідносин, історія розвитку земельного права та його джерела. В особливій частині земельного права поряд з питаннями розгляду особливостей правового регулювання окремих ка­тегорій земель вивчаються основні положення водного, лісо­вого, гірничого права, які знаходяться за межами галузі зе­мельного права, але які здійснюють вплив на особливості правового режиму земель лісового, водного фондів. Систему права потрібно відрізняти від системи законодав­ства. Вони тісно взаємозв'язані, але система законодавства — більш широке поняття, в ньому виражаються правові нор­ми, правові інститути, галузі і підгалузі права, а також прин­ципи права. За своїм об'ємом законодавство включає, крім норм права, правові поняття, завдання, цілі і мотиви прий­няття нормативно-правових актів, декларації, преамбули, програмні положення, механізм реалізації нормативних актів і норм права. Законодавство не співпадає з галузями, підга-лузями і правовими інститутами, так як один закон може регулювати різні галузі права. 7. Основними джерелами земельного права є закони України, які становлять фундамент земельного законодавства. Закони мають вищу юридичну силу. Вони посідають домінуюче становище в ієрархічній структурі законодавства України.   Всі інші нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини, видаються на основі, на розвиток і виконання вимог законів. Вони називаються підзаконними актами.   Серед законів як джерел земельного права особливе місце посідає Земельний кодекс України. Він є загальногалузевим кодифікованим спеціалізованим законом у системі законодавства України, а в системі земельного законодавства—основним.   Цей закон покликаний стати інтегруючою і цементуючою основою для становлення і розвитку земельного законодавства. Його мета не зводиться до вичерпної, повної і детальної регламентації всіх без винятку земельних відносин. У зв'язку з цим у ньому, поряд з нормами прямої дії, містяться і відсильні норми.   Земельний кодекс є тим законодавчим актом, який покликаний конкретизувати й деталізувати основні положення Конституції України у сфері регулювання земельних відносин та визначити основні положення інститутів земельного права.   У ньому закріплено публічно-правове значення земельних відносин. Щодо регулювання відносин земельної власності, то їх правова регламентація здійснюється саме Земельним, а не Цивільним кодексом. Як справедливо підкреслюється у літературі, це фактично перемога земельно-правової концепції зазначених відносин, яка створює можливість повніше і всебічно враховувати особливості землі як об'єкта правових відносин. Такий підхід не виключає застосування до зазначених відносин цивільно-правових приписів у субсидіарному порядку.   За змістом, структурою та напрямами чинний Земельний кодекс України істотно відрізняється від Земельного кодексу 1992 р. Він відображає стратегію держави, спрямовану на поглиблення і подальший розвиток земельної реформи, створює необхідну законодавчу основу для подальшої нор-мотворчої та правозастосовної практики. Цей кодифікований земельний закон регулює суспільні відносини щодо землі як матеріальної основи суверенітету й територіальної цілісності держави, просторової бази довкілля, системи розселення та транспортних мереж, засобу виробництва у сільському та лісовому господарстві, об'єкта економічного обігу та відносин права власності.   Структурно Земельний кодекс України складається з 10 розділів, які включають 212 статей. У Загальній частині Кодексу визначаються його основні принципові положення, відтворюється ст. 14 Конституції України, за якою земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.   У цьому розділі закріплений пріоритет Конституції України та Земельного кодексу над іншими нормативно-правовими актами у галузі регламентації земельних відносин. Останні можуть регулювати земельні відносини лише відповідно до Конституції та цього Кодексу.   Закріплення зазначених положень фактично свідчить про те, що на законодавчому рівні встановлено принципово нове співвідношення Земельного кодексу з іншими поресур-совими кодексами. Земельний кодекс по суті посідає домінуюче місце в системі поресурсових кодексів, серед цих кодексів він є пріоритетним.   Принципи земельного законодавства, які закріплені в Кодексі і відображають сучасні досягнення теорії земельного права, забезпечують єдність положень земельного права з тими суспільними процесами, в яких реалізуються правові поняття. Як вихідні базові засади вони надають земельному законодавству організованого системного характеру і виступають вузловим стрижнем його змісту. Серед них самостійне місце посідають принципи, які мають земельно-екологічну спрямованість.   Чинний Земельний кодекс як основне джерело земельного права, зберігаючи певну наступність з попереднім кодексом, містить ряд новел, закріплює сукупність приписів нових правових інститутів. Так, насамперед, слід зазначити, що основний земельний закон закріплює таку концепцію регулювання земельних відносин, яка, з одного боку, передбачає утвердження переважного права державної власності на землю, а з другого—визначає основні засади реалізації права приватної власності на землю та поступовий розвиток ринкових земельних відносин. У зв'язку з цим у Земельному кодексі містяться положення, які для практики регулювання земельних відносин є новими. Він, зокрема, закріплює приватну, комунальну та державну форму власності на землю і передбачає можливість використання земельних ділянок на засадах спільної власності; допускає можливість набуття у приватну власність земельних ділянок фактично із всіх категорій земель; передбачає проведення розмежування земель державної і комунальної власності; визначає перелік земель, які не можуть передаватись у приватну власність; закріплює способи та механізм придбання громадянами та юридичними особами земельних ділянок у власність тощо. Вперше його норми набули екологізованого характеру. Земельний кодекс істотно посилює органічний зв'язок земельних та екологічних відносин та закріплює пріоритетний характер перших. У ньому замість шести виділено дев'ять категорій земель, які характеризуються різним правовим режимом використання та охорони. Статус окремих категорій набули землі оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення. Уперше кодекс визнав грунти об'єктом особливої охорони.   Новий Земельний кодекс як один з різновидів користування чужою земельною ділянкою запровадив (фактично відтворив) правовий інститут земельних сервітутів. Він встановив положення щодо добросусідських відносин власників землі та землекористувачів, запровадив поняття обмежень, які можуть застосовуватися до використання земельних ділянок.   Земельний кодекс України як принципово новий документ ринкового спрямування встановлює обов'язковість продажу земельних ділянок державної та комунальної форм власності суб'єктам підприємницької діяльності на конкурентних засадах шляхом проведення земельних торгів у формі аукціону чи конкурсу, визначає головні положення застави земельних ділянок, які належать громадянам та юридичним особам на праві власності та ін.   Самостійний розділ “Прикінцеві положення” містить норми, якими встановлюється порядок введення в дію Кодексу: скасовується Земельний кодекс у редакції 1992 р.; зазначається, що закони та інші нормативно-правові акти мають діяти у частині, що не суперечать Кодексу; доручається Кабінету Міністрів України підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України та Президента України пропозиції про внесення змін до законодавчих актів, що випливають з цього Кодексу, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із ним, розробити проекти законів, які забезпечать реалізацію та розвиток фундаментальних положень Кодексу тощо.   Нарешті, в останньому розділі “Перехідні положення” врегульовується порядок дій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування при виконанні рішень з питань, які прийняті до набрання чинності цим Кодексом.   Земельний кодекс, будучи основним джерелом земельного права, являє собою правову основу формування земельного законодавства. Він не дає докладних і вичерпних відповідей на всі питання, які виникли у процесі реалізації земельної реформи, а лише закладає підвалини для подальшої законотворчості. Характерною особливістю цього джерела земельного права є те, що більшість його норм не мають прямої дії. Таке положення зумовлює необхідність розробки інших законів чи підзаконних нормативних актів. У зв'язку з цим найбільш перспективним напрямом розвитку національного земельного законодавства в сучасних умовах слід вважати прийняття заснованих на методологічній базі чинного Земельного кодексу відповідних земельних нормативно-правових актів. Це пов'язано з тим, що значна частина норм ЗК України вимагає прийняття кількох десятків земельних законів та інших нормативних актів різної юридичної сили, які були б присвячені основним інститутам земельного права 8.  Підзаконні нормативні акти як джерела земельного права — це нормативно-правові акти, що виражають земельну політику держави, не суперечать Конституції України, Земельному кодексу України, законам України і розвивають та деталізують їх положення. Функціонування підзаконних нормативних актів у системі джерел земельного права зумовлене в першу чергу багаторівневою структурою самих земельних відносин, які потребують не тільки законодавчого, а й підзаконного (у тому числі локального) нормативного регулювання. Крім того, існування таких актів пов'язане з необхідністю оперативного вирішення конкретних питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства, пов'язаних з використанням та охороною земель.   Підзаконні акти як джерела земельного права утворюють складну ієрархічну систему. їх можна класифікувати за різними критеріями:   1) за суб'єктами видання — земельно-правові акти глави держави, уряду, центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування та ін.;   2) за компетенцією правотворчого органу і сферою дії акта — загальні, відомчі, локальні. До перших належать, зокрема, нормативні акти, наприклад, Президента, уряду, які обов'язкові для виконання на всій території держави. Відомчими джерелами земельного права є земельно-правові нормативні акти органів спеціальної компетенції (міністерстві державних комітетів), які  поширюються тільки на організації та осіб даного міністерства. Існують і міжвідомчі джерела земельного права. До локальних джерел земельного права належать нормативні акти місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, сфера дії яких обмежена відповідною територією;   3) за зовнішньою формою акта—укази, постанови, розпорядження, рішення, накази і т. ін.;   4) за характером правотворчої компетенції (наприклад, нормативні акти глави держави) і прийняті в порядку реалізації делегованих повноважень (наприклад, нормативні акти органів місцевого самоврядування);   5) за часом дії — постійні й тимчасові;   6) за порядком прийняття — земельно-правові акти, вида ні особисто (наприклад, керівником міністерства), і прийняті колегіально (наприклад, Кабінетом Міністрів).   З урахуванням положень Конституції та законів України розрізняють такі види підзаконних актів як джерел земельного права: постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, нормативні укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також нормативно-правові акти суб'єктів місцевого самоврядування.   До підзаконних правових актів як джерел земельного права належать і закони Автономної Республіки Крим, які регламентують суспільні земельні відносини.   Серед нормативно-правових актів, що є джерелами земельного права, самостійне місце посідають постанови Верховної Ради України із земельних питань, які вона приймає відповідно до ст. 91 Конституції.   До таких джерел відносять, зокрема, постанови Верховної Ради України “Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р., “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” від 13 березня 1992 р., “Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” від 5 березня 1998 р. та ін.   Елементом системи джерел земельного права, які приймаються органами виконавчої влади, є обов'язкові для виконання нормативні укази та розпорядження Президента України.   Укази, прийняті Президентом України відповідно до ст. 106 Конституції, належать до звичайних. До цієї групи джерел земельного права входять, скажімо, Указ “Про заходи щодо подальшого розвитку садівництва та городництва” від 23 вересня 1999 р.   Разом з тим слід відзначити, що практиці державотворення в Україні відомі нормативні укази Президента, які дістали назву надзвичайних. Вони були прийняті Президентом України з економічних питань протягом трьох років після набрання чинності Конституцією України відповідно до п. 4 Перехідних положень Конституції.   Широке коло суспільних земельних відносин регламентують постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України. Цей вищий орган у системі органів державної виконавчої влади приймає нормативно-правові акти на розвиток і виконання Конституції і законів України, а також указів Президента України. Постановами уряду оформляються найважливіші рішення у сфері земельних відносин, а рішення з оперативних, поточних питань видаються у вигляді розпоряджень.   Так, з метою проведення єдиної науково-технічної політики у сфері охорони та раціонального використання земель сільськогосподарського призначення Кабінет Міністрів прийняв постанову “Про державний технологічний центр охорони родючості грунтів” від 4 серпня 2000 р.   Слід зазначити, що цей орган також приймає відповідні постанови на виконання прямої вказівки, яка може бути зафіксована в законі, постанові Верховної Ради чи указі Президента України. Так, наприклад, згідно зі ст. 20 ЗК України зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання цього припису Кабінет Міністрів України 11 квітня 2002 р. затвердив Порядок зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб.   Джерелами земельного права виступають також нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших центральних органів державної виконавчої влади, господарського управління і контролю. Ці акти (накази, інструкції та ін.) покликані деталізувати загальні положення, закріплені в законах, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів, указах Президента України, присвячених регламентації земельних відносин. їх приймають уповноважені органи у межах їх компетенції з власної ініціативи або за дорученням вищих органів.   Відомчі нормативні акти є найменш організованою частиною ієрархічної структури джерел національного права взагалі і земельного права зокрема. Це пов'язано перш за все з відсутністю у даній структурі єдиного активного центру та значною кількістю відомчих нормативних актів. Вони, як правило, є обов'язковими тільки для тих підприємств, установ та організацій, що входять до системи конкретного міністерства, а також для їх посадових осіб. Однак, у деяких випадках міністерство за спеціальними нормативними розпорядженнями може дістати право видавати правові акти міжвідомчого характеру. Таке право було надано, зокрема, Державному комітету України по земельних ресурсах, який наказом від 11 березня 1997 р. затвердив Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи.   Для впорядкування відомчої правотворчої діяльності Міністерство юстиції України здійснює державну реєстрацію цих актів на предмет їх повної відповідності чинному законодавству.   У структурі джерел земельного права є також нормативні рішення й розпорядження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Вони мають переважно деталізуючий характер. їх головне завдання полягає у забезпеченні конкретизації тих положень, які закріплено в актах загального регулювання. Так, голови місцевих державних адміністрацій приймають розпорядження у межах повноважень, у тому числі з питань застосування земельного законодавства, відповідно до Конституції та Закону України “Про місцеві державні адміністрації”. Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать чинному законодавству або інтересам територіальних громад, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або суду.   Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” та іншими законами, приймають рішення, які теж можуть виступати джерелами земельного права.   Значну роль у забезпеченні єдиної правозастосовної практики та зміцнення законності в галузі земельних відносин відіграють керівні роз'яснення пленумів Верховного Суду і Вищого господарського суду України.   У сучасних умовах здійснення у країні судової реформі в українській правовій літературі правознавцями активно обговорюється проблема визнання судового прецеденту джерелом права. З цього приводу висловлюються як прихильники судового прецеденту, так і противники ідеї визнання судової практики джерелом українського права.   Разом з тим слід мати на увазі, що судові органи не створюють нові правові норми, а лише тлумачать їх суть. Роз'яснення цих органів не можна вважати джерелами права в загальноприйнятому розумінні.   Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які згідно зі ст. 150 Конституції є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Конституційний Суд має виключне право на офіційне тлумачення Конституції та законів України. Це передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень зазначених нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових приписів, у тому числі у сфері земельних відносин

9Судова практика, а також її узагальнення не визнаються вітчизняною правовою доктриною в якості джерел права. Це обумовлюється наступними основними чинниками:

- належність української правової системи до романо-германської правової сім’ї, яка джерелом права визнає закон;

- відсутністю нормотворчих повноважень у судової гілки влади. Відповідно до конституційного принципу розподілу влад, нормотворчі функції мають законодавча та виконавча гілки влади.

Тим не менш узагальнення судової практики мають великий вплив на процес врегулювання сучасних земельних відносин. Основними напрямками такого впливу є:

• рекомендаційний (методологічний) напрямок. Вищі судові інстанції, за допомогою узагальнень судової практики, видають своєрідні рекомендації підпорядкованим судам. Метою їх видання є забезпечення одноманітності застосування норм матеріального та процесуального права в процесі вирішення земельних спорів;

• інформаційний напрямок. Органи влади, за допомогою узагальнень судової практики, отримують достовірну інформацію про ефективність (дієвість) прийнятих ними нормативно-правових актів, про необхідність скасування застарілих або колізійних норм, прийняття нових нормативно-правових актів та кодифікації законодавства тощо;

• аргументаційний (доказовий) напрямок. Посилання на узагальнення судової практики, яке здійснюється вищими судовими інстанціями, є важливим елементом аргументації своєї позиції в суді, а також в процесі спілкування із службовцями органів державної влади та місцевого самоврядування.

Вплив рішень Конституційного суду на врегулювання земельних відносин ґрунтується на усвідомленні двох основних моментів:

• КСУ не є ланкою вітчизняної судової системи;

• КСУ своїми рішеннями може скасовувати повністю або в окремій частині дію нормативно-правових актів, норми яких не відповідають (суперечать) приписам Конституції (т.з. квазізаконодавча компетенція).

До найважливіших «земельних» рішень КСУ, в першу чергу, можна віднести рішення від 22.09.2005 № 5-рп/2005; від 22.05.2008 № 10-рп/2008; від 01.04.2010 № 10-рп/2010.

Велике значення для з'ясування змісту земельно-правових норм та практики їх застосування мають: постанова пленуму ВСУ від 16.04.2004 № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», постанова Пленуму ВСУ від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Позиція ВСУ щодо деяких «земельних питань» також викладена в листі голови ВСУ від 29.10.2008 № 19-3767/0/8-08 «Щодо розгляду земельних спорів». Важливе значення мають також постанова пленуму ВГСУ від 17.05.2011 № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», а також інформаційні листи цього Суду. При вирішенні питань, пов’язаних із використанням земельних ділянок, необхідно враховувати постанову пленуму ВССУ від 30.03.2012 № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)», постанову пленуму ВССУ від 01.03.2013 № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», лист ВССУ від 28.01.2013 № 24-150/0/4-13 «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав»

10. Право власності на землю — це закріплене у земельно-правових нормах право громадянина, юридичної особи чи уповноважених органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому землею(земельною ділянкою) і законодавче забезпечення цих прав. Згідно Ст 78. ЗК: Зміст права власності на землю:

1. Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

     Зміст права власності на землю полягає в тому, що власнику в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окремі з цих правомочностей можуть належати і не власникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями — користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, за­кону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству). У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й право користування, наприклад, при оренді землі. Право користування земельною ділянкою надає землевласнику право вилучення корисних властивостей землі для задо­волення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею власника. Наприклад, використання землі для будівництва за­воду, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським господарством. Слід зауважити, що законним користувачем може бути не лише землевласник, а й інша особа, якій це пра­во надане договором, законом чи адміністративним актом. Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Право власності охоплює одночасно усі три правомочності: володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.