3. Українське відродження у Східній Галичині

У Східній Галичині позиції греко-католицької церкви особливо зміцніли після відновлення 1808 р. митрополії з центром у Львові. Діяльність вищих ієрархів греко-католицького духовенства у Перемишлі та Львові започаткувала національно-культурне відродження галицьких русинів. Центром першої хвилі українського національного відродження у Східній Галичині став Перемишль – осередок греко-католицької єпархії. Тут існувала велика бібліотека, діяла семінарія, зосереджувалися найосвіченіші представники духовенства – Іван Могильницький, Йосип Левицький, Іван Снігурський, Йосип Лозинський та ін. Надихав цей гурт русинських патріотів перемишльський єпископ Михайло Левицький .

У 1816 р., за підтримки єпископа, Іван Могильницький створив «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних». Цей гурт мав на меті видавати книжки для народу, написані зрозумілою йому руською мовою, та засновувати народні школи.

Заходи перемишльських патріотів викликали невдоволення серед поляків, які вели перед у Східній Галичині. Вони стали вимагати від австрійської влади заборонити викладання у початкових школах руською мовою, оскільки, як вони твердили, це лише варіант російської мови. Проте імперські урядовці не квапилися задовольняти ці вимоги, оскільки розуміли, що це спричинить посилення польських впливів у краї. Тому рішення мало компромісний характер. Греко-католики, як і римо-католики, дістали право вчити дітей власною мовою. У мішаних школах викладалися обидві мови, але релігійні заняття проводились окремо, згідно з віросповіданням дітей. Обидві церкви набули право окремо здійснювати нагляд за своїми школами.

Діяльність «Товариства...» поступово набувала розмаху. З метою підготовки вчителів у Перемишлі було відкрито дяко-вчительський інститут (1817 р.). У 1832 р. на території перемишльської єпархії існувало 400 шкіл. Було також видано декілька підручників та молитовників.

Іван Могильницький та його однодумці обстоювали думку, що русська мова є окремою від польської та російської сло­в’янською мовою. Проте вони вважали за необхідне зробити народну мову вишуканішою, поєднавши її зі старою церковнослов’янською. Могильницький створив граматику цієї «сла­вєноруської» мови, але вона мала штучний характер і поширення не набула.

4. Складові першого етапу українського націотворення на західноукраїнських землях

Упродовж першого, фольклорно-етнографічного етапу національного руху, як ви вже знаєте, завдяки пізнанню історії, мови та народної культури закладаються підмурки національної ідентичності народу.

Історичні дослідження посідали в цьому процесі вирішальне місце. Можливість спертися на досягнення минулого додавала «будителям» сил у змаганні за майбутнє свого народу.

Історію Галичини та її корінного населення дослідив Денис Зубрицький (1777–1862). Серед його головних праць були «Опис історії народу руського» та «Історія Галицько-руського князівства» у трьох томах. У цих та інших працях, всупереч твердженням польських істориків, дослідник переконливо довів, що саме русини є корінним населенням Східної Галичини, частиною українського народу, більшість якого живе далі на схід. Визначну роль у дослідженні історії Закарпаття відіграв історик Михайло Поп-Лучкай (1789–1843). Основною працею вченого стала шеститомна «Історія карпатських русинів». У ній він довів автохтонний (місцевого походження) характер русинського населення Закарпаття, які заселили цей край задовго до приходу угорців. За мовою і культурою карпатські русини тотожні зі своїми братами-українцями за Карпатами.

Першу спробу створити граматику руської мови здійснив наприкінці XVIII ст. закарпатський вчений-мовознавець, представник греко-католицького духовенства Арсеній Коцак. Одначе видати її він не зміг. Боротьба за зміну статусу народної мови галицьких русинів також була тяжкою і тривалою. Написану І.Могильницьким 1820 р. «Граматику язика славєноруського» імперські цензори двічі забороняли друкувати. Проте він 1829 р. надрукував працю польською мовою, довівши, що мова галицьких русинів є окремою слов’янською мовою, відмінною від польської та російської.

Першу на західноукраїнських землях «Граматику слов’я­но-руську» було видано 1830 р. Її автором став М.Поп-Лучкай. Сучасники високо оцінили працю вченого. Члени галицького гуртка «Руська трійця» Я.Головацький, М.Шашкевич та І.Вагилевич глибоко поважали автора граматики і вважали його працю найкращою з-поміж усіх, створених на західноукраїнських землях.

Вплив ідей європейського романтизму спричинив на західноукраїнських землях зростання зацікавленості народною культурою. Першими зацікавленість русинським фольклором висловили польські етнографи. Під час своїх мандрівок землями Польщі, Галичини, Білорусі та Наддніпрянщини дослідник Зоріан Доленга-Ходаковський зібрав понад 2 тис. народних пісень. Не маючи можливості опублікувати зібрані матеріали, він передав їх В.Залеському та М.Максимовичу. У 1833 р. поляк Вацлав Залеський видав велику збірку «Польські і руські пісні народу галіційського». Завдяки появі цієї праці зацікавлені читачі вперше змогли поцінувати неповторну красу русинських народних пісень.

Приклад В.Залеського спонукав до праці інших збирачів народного фольклору. У 1835 р. збірку західноукраїнських весільних пісень «Руське весілля» видав греко-католицький священик Йосип Лозинський.

Народні пісні галицьких русинів включив до свого збірника «Малоросійські пісні» М.Максимович. Цей факт засвідчив розуміння українською інтелігенцією органічної спорідненості й художньої єдності пісень українського народу на всьому просторі його розселення.

Наведені вище явища стали свідченням того, що наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях відбувався фольклорно-етнографічний етап українського націотворення.