28 Див., наприклад, арраський рукопис.

У рукописі 1643 р. виникли терміни: gerundium (наприклад, панованА — dominandum) і participium absolutum (панүючи — dominando), а в рукописі 1645 р. відповідно: gerundium І (ковáнА — cudendum) i gerundium II (күючи — cudendo). Для дієприслівників минулого часу в обох рукописах терміни утворилися відповідно до латинської конструкції «орудний самостійний»: ablativus absolutus — [participium] absolutum. Наприклад:писавъши — scripto (verbo) (61б); написавши scripta (epistoła) (81₁).

Тут не можна відмовити авторові у продуманості, винахідливості щодо запровадження ним термінології для дієслівних форм. І хоч би як ми поставилися до його термінів для цих форм, зокрема щодо категорії виду, і до встановлення словотворчого зв’язку між останніми, слід визнати, що їх роль і співвідносність в описуваній ним мові він розумів і висвітлив чітко.

У текстах обох автографів можна знайти чимало інших тонких спостережень, якими автор окреслює граматично-стилістичні особливості мови своєї граматики у порівнянні, за звичаєм філологів того часу, не тільки з латинською, але й з церковнослов’янською (sacra lingua sclavonica — святою слов’янською мовою); принагідно з мовою поляків, живою мовою русинів (Ruteni), іноді з мовою богемів, моравів, далматів тощо.

Ось одне з таких спостережень (60а). Автор допускає в слов’янській мові конструкцію іменника в орудному відмінку при дієслові в пасивному стані і наводить приклад: «забилъсА ножомъ», вважаючи, що «ця конструкція має місце, коли хтось завдає страждання самому собі. Якщо ж [це страждання] завдає іншим, то зворот [такий] слід передати активним [зворотом], а саме, коли б я хотів сказати «я забитий тобою», то я скажу: «ты сь мεнε заби(л)».

«Мова ж свята слов’янська і латинська, — продовжує І. Ужевич, — звичайно, знає пасивну конструкцію з прийменником — ω(т) — а, ав: христосъ крεстисА ω(т) И’ώ[а]нна въ Іεрдáни — Christus baptisatus est ab Joanne in Iordane» (60б).

Неодноразові принагідні порівняння особливостей (а іноді і збігів) мови його граматики і церковнослов’янської, яку І. Ужевич часто скорочено називає «sacra lingua», мають місце в обох автографах. Найбільше уваги в цих порівняннях Ужевич приділяє дієслову, а в арраському автографі наводить усі форми дієслова глаголати в парадигмах з очевидною метою — виразніше відтінити специфіку церковнослов’янської мови (51₂ — 55₁) поруч з описуваною ним мовою.

В іншому місці автор приділяє увагу розходженням і збігам у дієслівних формах живих слов’янських мов поряд з церковнослов’янською (44 а, б; 70_1,2 — 71₁), особливо зупинившись на мовах поляків і русинів. Наприклад, при церковнослов’янській формі минулого часу писахъ поляки і русини, — зазначає І. Ужевич, —користуються формою писалεмъ, проте деякі русини, — зауважує автор, — вимовляють: писавъεмъ іписавεмъ.

З цього слід зробити логічний висновок, що коли форма писалεмъ є спільною для описуваної І. Ужевичем мови в його граматиці і польської, то формами писавъεмъ і писавεмъ Ужевич демонструє форми південно-західних українських говорів (наддністрянських, східнокарпатських, буковинських), один з яких, імовірно, був йому рідний. Зате форми інфінітива польської мови на ac’, uc’, ec’, ic’ — pisac’, czuc’, strzec’, bic’ (44a), — зазначає наш автор, — відрізняються від інших слов’янських: русинів, богемів, моравів — писати, чүти, робити, а також від церковнослов’янської мови: дεрзати, глаголати. А в формі дієприслівникачитаючи (за термінологією І. Ужевича, дієприкметник самостійний в паризькому рукописі і герундій — в арраському) русини відрізняються і від поляків (czytaiąc), і від богемів, моравів та далматів (читáнци — czÿtaizi — 71₁) тощо.

Таким чином, на підставі навіть цих небагатьох прикладів слід зробити незаперечний висновок, що наш автор і тут розрізняє між собою: 1) мову, описувану в його граматиці, 2) церковнослов’янську мову і 3) живу мову русинів та 4) поляків.

Виявлені І. Ужевичем в обох випадках, крім того, факти сходжень і збігів між ними тільки вказують на глибокий підхід автора до цього питання, а тексти молитви «Отче наш» (13₁) церковнослов’янською мовою з паралельним перекладом (14₁) на слов’янську мову, описану в його граматиці, свідчать про, безумовно, свідому позицію автора в його завданні написати граматику літературної мови своєї епохи ²⁹. Свідомий і патріотичний погляд І. Ужевича на своє завдання, безперечно, звучить і в перших рядках його поетичного звертання до книги («Epigramma ad librum»), вміщеного ним у паризькому рукописі граматики (стор. 70б):

В рідній країні, о книго, такою ніколи не знана,

Мову слов’янську містиш ти на своїх сторінках.

Однак повністю відповісти на питання, як автор виконав своє завдання — це означає: по-перше, виявити безпосередні джерела його слов’янської граматики, визначити роль і місце граматичної традиції в його рукописах, а по-друге, уточнити питання про етнічну приналежність мовного матеріалу його граматики.

Для вичерпних висновків у цих питаннях потрібне спеціальне дослідження, але навіть попередній аналіз тексту автографів, особливо в плані їх порівняльного зіставлення, дає чимало матеріалу для міркувань на цю тему.

Зупинимося на першому питанні. Нечітка, наприклад, спроба І. Ужевича окреслити категорію виду дуже нагадує трактовку цієї ж граматичної категорії у М. Смотрицького (див. виноску 27). Далі, поділяючи дієслова на дві дієвідміни, І. Ужевич, очевидно, продовжує традицію Л. Зизанія і М. Смотрицького. Можна також думати, що механічний підхід ³⁰ нашого автора до класифікації дієслів за кінцевим складом кожного з них у теперішньому часі 1-ї особи однини дійсного способу (31б — 45б і 58₁ — 70₁ теж чи не навіяний традицією, що йде від Л. Зизанія і, особливо, від М. Смотрицького, але значно ширше і послідовніше І. Ужевичем опрацьований. Цією традицією можна також пояснити і поділ іменників у І. Ужевича на 4 відміни та цілий ряд інших явищ в його граматиці. Навчаючися в одній із братських шкіл України чи Білорусії, І. Ужевич повинен був мати справу з цими посібниками.

²⁹ Що ж до розуміння самої суті літературної мови XVII ст. на Україні, то О. І. Соболевський (див. вище) займав більш правильну позицію, аніж В. Ягич, не кажучи вже про всіх попередніх дослідників, що мали те або інше відношення до автографів І. Ужевича.

³⁰ Саме внаслідок такого підходу до класифікації граматичних явищ за єдиною загальною схемою, яку І. Ужевич називає «Forma coniugandorum yerborum generalis» (стор. 28а), в його граматиці, як і в граматиці М. Смотрицького, мають місце і штучні форми віддієслівного іменника, як-от грєбє́нА (35а), ЂхáнА (38а), або дієприкметника хотЂный (43а). Правда, останньої форми в арраському рукописі І. Ужевич не повторив.

Проте далеко не все в граматиці нашого автора вкладається в межі його залежності від українських граматистів XVI — XVII ст. Незрівнянно ширше і послідовніше, як ми це вже спостерігали, запроваджено в І. Ужевича, наприклад, принцип порівняння описуваної ним мови з іншими, неслов’янськими і слов’янськими мовами. Самé вживання терміна «слов’янська мова», застосованого ним в його граматиці, дуже можливо, навіяне впливами західно- та південнослов’янської граматичної, історичної і художньої літератури, про що дуже добре пише В. Ягич у перших розділах своєї «Історії слов’янської філології», хоч, звичайно, не слід забувати про велику популярність цього терміна і на Сході Європи. Цілий ряд прийомів І. Ужевича у викладі граматичного і взагалі мовного матеріалу не можна пояснити, спираючись лише на традиції українських граматистів. Таке, наприклад, його прагнення в арраському рукописі познайомити читача з основними тодішніми слов’янськими алфавітами (12₂, 17₂), називаючи кожну літеру і слов’янськими (кирилицею), і латинськими літерами, тоді як у Л. Зизанія і в М. Смотрицького алфавіт — це простий перелік літер, а в «Адельфотесі» слов’янського алфавіту немає зовсім. Те ж саме слід сказати і про прийом перекладу церковнослов’янського тексту молитви «Отче наш» на тогочасну українську літературну мову. Справа в тому, що цю молитву можна знайти і в Л. Зизанія, та ще й з докладним тлумаченням її, але без перекладу. І це зрозуміло, бо такого прийому не могло бути в плані викладу граматики церковнослов’янської мови, в яку елементи живої мов» ної практики, літературної та діалектної, проривалися непомітно для автора. І саме в цьому розумінні слов’янські граматисти заходу і півдня Європи епохи І. Ужевича справляли на його граматичні пошуки позитивний вплив.

Трудно відразу, без попередніх студій, при все зростаючому числі граматик різних слов’янських мов у другій половині XVI і, особливо, в XVII ст. вказати на того або іншого автора і його граматику як на безпосереднє джерело для граматики І. Ужевича. Але знайти мотиви, щойно зазначені в автографах І. Ужевича, в якійсь добре написаній і популярній граматиці того часу не важко.

Наприклад, В. Ягич дає високу оцінку обізнаності Адама Богорича, який 1584 р. видав граматику словінської мови, як він сам зазначає в заголовку, за аналогією до латинської мови, і яка, за свідченням В. Ягича, аж до 40-х років XIX ст. правила за основний посібник з орфографії.

У багатослівному, за тодішнім звичаєм, заголовку своєї праці ³¹ A. Богорич висловлює упевненість, що з його латино-словінської граматичної науки виявляється спорідненість між мовами московитів, русинів, поляків, богемів, лузатів (лужичан) та далматів і кроатів.

³¹ Повна назва праці А. Богорича: Arcticae horulae succisiyae, De latinocarniolana literatura, ad latinae linguae analogiam accommodata, Unde Moshoviticae, Rutenicae, Polonicae, Boemicae et Lusaticae linguae, cum Dalmatica et Croatica cognatio, facile deprehenditur.

^. Praemittuntur his omnibus, tabellae aliquot, Cyrillicam et Glagoliticam, et. in his Rutenicam et Moshoviticam Orthographiam continentes, Adami Bohorizh. Witebergae. Anno MDLXXXIII.

Уже твердження А. Богорича, в якому він підкреслює спорідненість слов’янських мов і знаходить серед них належне місце для тодішньої української мови, реалізуючи це твердження в наступних п’ятьох таблицях своєї праці, не може не привернути до себе уваги дослідника автографів І. Ужевича. Стислий зміст цих таблиць такий. У 1-й таблиці А. Богорич подає знаки кирилиці в алфавітному порядку, вимову кожного з них, слов’янську назву латинськими літерами і цифрове їх значення, тут же зауваживши, що кирилицею тепер користуються при дворі турецького султана, особливо солдати-охоронці, яких звуть яничарами, а також усі боснійці, русини і московити. У 2-й таблиці розглядаються надрядкові знаки письма русинів і московитів. 3-я таблиця знайомить читача з глаголицею того ж кроатського кутастого типу, який, за визначенням В. Ягича, має місце і в арраському рукописі (12₂), причому, як видно з тексту таблиці, А. Богорич, як і І. Ужевич (стор. 7а паризького рукопису), ще надає віри легенді, ніби Ієронім склав для кроатів глаголицю. 4-а таблиця містить карніоланський (словінський) і латинський алфавіти, а в 5-й таблиці А. Богорич демонструє, переклад латинського тексту «Отче наш» на названі ним слов’янські мови, звичайно, не стільки відтворюючи природу кожної з цих мов, як рівень своєї власної обізнаності з ними.

«П’ята таблиця, — зазначає А. Богорич, — вказує на зв’язок між мовами кирилівською (старослов’янською), кроатською (з ними найбільше збігаються русинська і московитська), богемською, лузатицькою (лужицькою), карніоланською (словінською), а звідціль, — додає він, — і спорідненість цих ... мов», і саме тому точно і дуже легко виявляється їх походження.

Кожному, знайомому з автографами І. Ужевича, впадає в око така ж увага його до інших слов’янських мов, те ж саме встановлення співвідношення і зв’язків між ними, той же, в основному, добір алфавітів і метод ознайомлення з ними читача і, очевидно, така ж демонстрація цих зв’язків на прикладі зіставлення двох текстів молитви в арраському рукописі (13₁ — 14₁).

Отже, в обох авгорів-слов’ян, що були майже сучасниками, відчувається щось спільне і в практичній меті написання такого посібника, і в ідейному задумі — окреслити, явити світові ще одну слов’янську мову в ту епоху, коли в боротьбі проти своїх політичних і класових ворогів почала формуватися національна свідомість кожного слов’янського народу та зароджувалася ідея всеслов’янської єдності. Таким чином, суть справи тут, очевидно, не в тому, чи могла бути граматика А. Богорича одним з першоджерел І. Ужевича, а в тому, що саме такий стиль викладу граматик слов’янських мов, а серед них і тодішньої української, відповідав настроям тієї епохи. Його-то, цей стиль, і відтворив І. Ужевич у своїй граматиці.

Тепер залишається тільки уточнити питання про мовний матеріал граматики нашого автора, на який попередні дослідники або дивилися, за висловом О. І. Соболевського, як на «смесь белорусских и польских элементов», або стояли на позиції В. Ягича, яка в даному разі, по суті, мало чим відрізняється від поглядів О. І. Соболевського.

Не зупиняючись саме тут на питанні про «польські елементи», наявність яких природна в мові граматики І. Ужевича, як і в українській книжній літературній мові тієї епохи взагалі, звернемося безпосередньо до аналізу мови автографів І. Ужевича.

У граматиці, звичайно, можна знайти ряд фонетичних ознак, властивих мовам і білоруської, і української народностей. Це явище ствердіння губних і р, дуже поширене в тексті автографів; наявність звукосполученьри, ли; перехід л у в після зредукованого перед наступним приголосним; протетичні голосні, наприклад,ирцЂ (6₂); наявність у правописі граматики переважаючого ε замість Ђ, спільні ознаки в наголосах (наприклад,одинáдцıатъ, чотирнáдцıать) тощо. Але в граматиці І. Ужевича немає будь-яких фонетичних ознак, властивих тільки білоруській мові, не кажучи вже про те, що явища акання, дзекання і цекання відсутні зовсім. Зате фонетичні риси, властиві тільки українській мові, дуже виразні. Ось основні:

1. Заміна Ђ на і добре виявлена в ряді прикладів обох автографів: ω(т) гриховъ (20₁); во всихъ (53б); в злотоглови (61а), по обЂди (70а), вмЂсти (74₁); по үлици (79₂); виншүю (33а, 58а) — вЂншүю (79₁), при польському winszuję; поклонїмсıа — поклонЂмсА (14₂); варЂ́мо, варЂ́тε (49).

2. Перехід етимологічного о в і: розки[ш]нε (51б).

3. Збіг у вимові етимологічних и — ы. Виразні приклади цього явища, зокрема, після губних приголосних:’о́чи (136); ’о́чы (166); ’ώчи (29₁); хεрүбимы — хεрүбими (4б); м[ү]ч[ε]н[и]цы — мүчεници (4а); давыдъ(4а); пытεль (15а, 26₂).

4. Перехід е в о перед наступним твердим приголосним (84₂) — чотыри при чεтвεртый, шостый пришεсть.

Морфологічні явища. Давальний відмінок: богови (19₂); родовий відмінок однини іменників середнього роду: тεлıатА, врεмє́нА, имє́нА, стрымє́нА, плεмє́нА (27₂) (діалектна риса наддністрянських говорів) ³².

³² Див. Т. Ф. Шило, Південно-західні говори на північ від Дністра, Львів, 1957, стор; 88 — 89.

Втрата подвоєння в іменниках середнього роду після голосних перед давнім -ьjе, напр.: ковáнА (45₁),пановáнА (27б). У родовому відмінку множини іменника чоловічого роду — за тыхъ дний (63а); місцевий відмінок іменника однини: по обЂди (61а) і т. д., прояв категорії живого і неживого, властивий лише українській мові в знахідному однини іменників чоловічого роду, напр.: поправи(л) малıаръ ’ώбраза — emendavit pictor imaginem; поставилъ хрыбта — supposuit tergum (59a), поруч з: малюючи ’ώбразъ — pingens imaginem (66a). Звертає на себе увагу також використання І. Ужевичем суфікса -иск(о) в іменниках типухлопи́ско, кіїско, мεчиско (13а), дуже поширеного в південно-західних діалектах.

Навіть ці окремі приклади засвідчують український характер мовного матеріалу, а саме південно-західних говорів з певними ознаками північно-наддністрянських: глεжү (38б), тысεчный (85₂). Це підтверджує і словопокажчик до граматики, в якому переважає лексика, відбита і в словнику Памви Беринди, і в рукописному словнику «Синонїма СлавєноросскаА». Отже, можна зробити висновок, що в поле зору дослідників історії української мови входить граматика книжної української мови XVI — XVII ст. Відомо, що знаменита праця М. Смотрицького, як і інші попередні й сучасні йому праці такого тишу, являючи собою фактично й теоретично граматику церковнослов’янської мови, відображала водночас і процес певного перетворення цієї інтерслов’янської літературної мови. Тут фіксуються, крім традиційних моментів, і певні риси живого мовлення. Універсальний слов’янський характер граматики М. Смотрицького дозволяв їй бути до певної міри посібником літературної мови в її регламентації не тільки для східного слов’янства, а в ряді випадків і для південного.

Але праця М. Смотрицького не могла, проте, стати справжньою граматичною основою того типу літературної мови на Україні, що формувався як книжна українська літературна мова, яка мала велике поширення, була відображена в творах різноманітних і багатьох жанрів писемності, починаючи від перекладів типу Пересопницького євангелія, закарпатських Нягівських повчань на євангелії, різних учительних євангелій і апостолів, значного кола ділової писемності, творів полеміки з їх пристрасною, динамічною мовою, яскравих творів драматургії і повістевого жанру і кінчаючи інтермедіями, сатиричними і посвятними віршами, а також віршами ліричними і пісенними. Цей тип літературної мови, як відомо, в своїй граматичній системі грунтувався на традиціях ділової і книжної літературної мови періоду Київської Русі, а в своєму лексико-фразеологічному наповненні, яке міняло, «українізувало» й саму граматичну структуру цієї мови, спирався на елементи живої української народної мови того часу ³³.

³³ Наявність значної кількості народно-розмовних рис у цьому типі мови давала підстави називати її «мовою простою», хоч ця назва, що мала певне поширення, не може бути віднесена до творів усіх жанрів даного типу мови.

Цей тип мови також потребував своєї регламентації, свого певного нормування. Щодо слововживання, то такою працею, яка фіксувала словник тогочасної української літературної мови в своїй тлумачній частині, був «Лексикон» Памви Беринди (1627 р.), а невідомий автор словника «Синоніма славеноросскал», безперечно, уже свідомо став першим кодифікатором української книжної літературної мови, широко, але обережно, використавши саме тлумачну частину словника П. Беринди в своїй, на жаль, ненадрукованій лексикографічній праці. Сюди ж можна віднести і «Лексикон» Єпіфанія Славинецького тощо. Праця ж Івана Ужевича дала опис граматичної системи цієї мови, саме власне української, так званої книжної літературної мови XVI — XVII ст. в її широкому діапазоні — від рис традиційної книжності і академічної ученості до народно-розмовного живого просторіччя.

Отже, період XVI — XVII ст. у розвитку української мови, в історії української граматичної науки знайшов своє струнке, гармонійне відображення і в лексикографічних працях того часу, і в граматиці Івана Ужевича. Введенням у наукове життя праці І. Ужевича заповнюється певна прогалина в історії української граматичної науки щодо опису граматичної системи української літературної мови XVI — XVII ст. Українська філологія, підготовка філологічних кадрів, славістика в цілому дістають важливий матеріал як для його застосування в сучасних потребах, так і для дальших наукових досліджень. Зокрема, слід продовжувати пошуки матеріалів для дальшої характеристики самої особи Івана Ужевича. Адже І. Ужевич спромігся не тільки дати опис системи української літературної мови, але і в теоретичному плані своєї праці стояв на рівні тодішніх філологічних знань слов’янського і європейського світу.

Даючи назву своїй граматиці, І. Ужевич ішов за звичаєм тодішніх слов’янських істориків, граматистів, які свій народ називали богемами, поляками, русинами, а коли йшлося про мовні справи, то називали свою мову lingua sclavonica — мовою слов’янською. Так вчинив і І. Ужевич, назвавши свою граматику слов’янською, себе — слов’янином, але коли йому доводилось згадувати в своїй граматиці про живу українську мову, то він користувався тоді найбільш поширеною за його часів на Заході назвою свого народу — Ruteni — русини.