лекції туризм / Лекц_я №9.2. тур_32

Упродовж всього XVIII ст. у Кам'янці проводилися значні реконструкційні роботи під керівництвом видатних військових інженерів англійського, німецького, голландського, французького, шведського походження (Максиміліан Крузер, Арчибальд Анжей Гловер де Глейден, Тільман ван Гамелелен, Ян І 'аш, Ян Якуб ван Дер Мільве, Ян де Вітте).

Після Другого поділу Речі Посполитої 21 квітня 1793 р. Кам'янець відійшов до Російської імперії. З 1816 до 1914 р. фортецю стали використовувати як в'язницю. Найлегендарнішим її в'язнем став народний герой Устим Кармелюк (1787-1835 рр.). За волелюбну вдачу поміщик спровадив кріпацького сина в солдати, у 1812-1813 рр. Кармелюк служив у Кам'янецькій фортеці, де квартирувався численний гарнізон імператорської армії на випадок руху частини французької армії Наполеона Бонапарта на південь.

Не витримавши брутального армійського солдафонства, У.Кармалюк дезертирував й розпочав активну боротьбу з подільськими поміщиками. У 1814 р. бунтівника було схоплено, доставлено в Кам'янець і піддано п'ятистам ударам шпіцрутенами. Вдруге Кармелюка ув'язнили у Папській башті фортеці в 1817-1818 р., покарали 25 ударами батога на міській площі в Ратуші, таврували залізом і вислали в Сибір.

Але Кармалюк втік із заслання, пішки подолав шлях з далекої В'ятки назад до неньки-України, знову об'явився на Поділлі й із ще більшим запалом взявся боротися з панським поневоленням рідного народу. Оскільки російські жандарми вже не могли впоратися з селянським рухом, польська шляхта Поділля організовується в збройні загони самооборони, розбиває селян і у 1822 р. втретє кидає Кармелюка в тюремну камеру Папської башти. Та це не зламало його волелюбного духу.

Устим Кармелюк став єдиним із в'язнів, кому вдалося організувати втечу з Кам'янецької твердині. Ця подія сталася в ніч з 12 на 13 березня 1823 р., однак Кармелюка й кількох його побратимів було поранено, через два тиждні спіймано і учетверте посаджено в Папську башту. В квітні 1823 р. на площі в Ратуші Кармелюк покараний 101 ударом батога і вдруге засланий на сибірську каторгу.

Аж із самого каторжного форту Тобольська через тисячі кілометрів тайгового бездоріжжя незламний духом У.Кармелюк втікає і, переховуючись від жандармів, знову долає далеку дорогу на Україну. Друге повернення народного месника і стало своєрідною сенсацією й за кілька тижднів рознеслося з вуст в уста майже по всіх українських селах. На заклик Кармелюка та його вірних побратимів повстанський селянський рух у 1824 р. охопив усі повіти Подільської губернії (суч. Хмельницька й Вінницька обл.), а в наступному році перекинувся на сусідні Київську й Волинську губернії, тобто охопив майже нею територію Правобережої України.

Ситуація стала настільки загрозливою, що на придушення селянських бунтів Російська імперія змушена була кинути піхотні й кавалерійські полки регулярної армії й артилерію, а всім польським магнатам було офіційно дозволено проводити самостійні й спільні каральні операції проти українського селянства. Терор став нещадним, найменші прояви непокори та доноси про підтримку селами загонів повстанців оберталися для громад цих сіл кривавими розправами.

Та затята месницька боротьба українського селянства – а загалом участь в антикріпацькому повстанні взяло близько 20 тис. селян – тривала аж до дня загибелі Устима Кармелюка в жовтні 1835 р. (У Летичеві його загін потрапив у засідку і був знищений без суда й слідства). І до зими російська армія та загони польської шляхти зламали бойовий дух українського селянства масовим кривавим терором.

З тих часів Папську башту фортеці подоляни назрівають Кармалюковою. В середині XX ст. в ній розмістилася музейна експозиція, що знайомить з умовами ув'язненя Устима Кармелюка.

На хвилі українізації, постановою Раднаркому УРСР від 23 березня 1923 р. Кам'янець-Подільську фортецю оголошено історико-культурним заповідником. Щорічно її відвідує близько 300 тисяч туристів.

У плані фортеця Кам'янця – багатокутник видовженої форми, по периметру обнесений стінами з баштами на кожно му розі. Праворуч від східних воріт (головного в'їзду з боку міста) знаходиться одноярусна п'ятигранна Чорна башта з колодязем діаметром б м., пробитим через 40,7-метрову скельну породу. Далі, якщо рухатися за годинниковою стрілкою, можна нарахувати ще десять башт: Лянцкоронська, Комендантська, Рожанка, Водна, Нова, Денна, Ляцька, Тенченська, Ковпак і Папська, або Кармелюкова (найвища, ліворуч від східних воріт, збудована на кошти папи Юлія II у 1503-1517 рр.). Частково відкритий підземний хід, що виводив кудись у долину Смотрича.

Каньйон р. Смотрича петлею, яка нагадує грецьку літеру “омегу”, охоплює фортецю і розходиться по обидва боки від Замкового мосту. Цей міст, а також укріплення (XVI – XVII ст.) Польських і Руських воріт зі шлюзами, які регулювали рівень води у Смотричі, є монументальними залишками унікальної у європейському воєнному зодчестві середньовічної оборонно-гідротехнічної системи Кам'янця.

Оборонний ансамбль Міських воріт – це цілком автономна фортеця, розбудована у XV – XVII ст. на протилежньому від замку боці каньйону перед мостом. Форт складається з двох оборонних вузлів – Польських і Руських воріт (їхні назви вказують на те, які общини середньовічного міста мали їх утримувати, ремонтувати й обороняти). Вузли подібні за будовою, оборонно і гідротехнічно вони були нерозривно пов'язані.

Укріпленя Руських воріт складалися з двох оборонних ліній – Нижні і Верхні ворота – барбакану та міжстінного вузького проходу між ними протяжністью 230 м, що перетинав каньон шириною 90 м. Русло річки Смотрич було пропущено через спеціальні шлюзи в товщі цих стін. Нижні й Верхні ворота фланкували по чотири башти. До нашого часу від цього форту збереглися Прибережна, Дозорна і Приворітня башти, масивна Надворітня башта з підземною галереєю, барбакан та Казематна куртина з двома ділянками оборонних стін.

Фортифікаційний ансамбль міста формувався протягом сторіч і гармонійно поєднує в собі елементи оборонної архітектури різних епох і різних фортифікаційних шкіл. Основу його оборонної архітектури закладено в період Київської Русі і Великого князівства литовського у X – XIV ст. З XVI ст. над розбудовою фортифікаційного ансамблю працюють провідні італійські військові інженери Каміліус, Камеріно, Рудольфіно, придворний королівський архітектор німець Йокуб Креторус.

На початку XVII ст., з появою далекобійної артилерії, військовий інженер Теофіл Шомберг збудував перед західним фасадом замку кам'яно-земляну бастіонну фортецю новоголландської системи – горнверк – що отримала назву Нова фортеця. Від неї залишилися лабіринти кам'яних казематів й грандіозні земляні вали.

Крім фортеці Старого міста й Нової фортеці, у місті-заповіднику туристам рекомендуємо оглянути: Міські укріплення XIV – XVIII ст. (вул. Скалиста), укріплення Міських воріт (XIV ст. – 1746 р.), Вірменські склади XVI – XVII ст., Вірменський бастіон XVI – XVIII ст. (цитадель і Каземати; башта), Турецький бастіон (XVII ст.), семиповерхопу Кушнірську башту XVI – XVII ст., гарнізонні казарми (1780-1788 рр.), порохові склади (1778-1779 рр.) та чимало інших пам’яток.

Кушнірська башта – це приворітнє укріплення найдавніших міських воріт Кам'янця – Вітряних. Має форму витягнутого прямокутника (периметр 27,5 х 17,8 м) з заокруглемою з боку міста стіною. Первісно мала п'ять ярусів із п'ятьма рядами гарматних амбразур. В 1785 р. архітектором Я. де Вітте цю башту було надбудовано на висоту ще двох ярусів й вивершено гострим двосхилим дахом. Амбразури цих горішніх ярусів перероблено на вікна та вентиляційні витяжки.

Праворуч до башти прилягає портал Вітряних воріт із однокісним дахом, ліворуч – симетрична за об'ємом фортифікаційна прибудова.

У місті привертає увагу ще одна велична башта – готична оборонна вежа-дзвіниця зруйнованого Вірменського костьолу кінця XV – початку XVI ст. Вежа прямокутна у плані (довжина кожної зі стін 11 м), має п'ять ярусів заввишки 22,7 м. та високий шатровий дах. Загальна висота споруди сягає 38 м. На третьому і п'ятому ярусі є ряди складних двохканальних бійниць для ведення перехрестного обстрілу нападників. Горішній ярус вежі декоровано чотирма кутовими вежицями під високими дашками.

З 1633 р. перший ярус вежі обладнано під храм Св. Степаноса, його вхід підкреслює білокам'яний ренесансний портал, на її стінах і склепінні збереглися фрагменти фрескового стінопису.

Серед пам'яток сакрального і цивільного будівництва у Кам'янці, зокрема, привертають увагу кам'яниці Вірменського кварталу (XIV – XVII ст.), будівлі Польського й Руського магістратів (XIV – XVIII ст.), будинок графа Потоцького (1755 р.), вірменська церква Св. Миколая (ХІІІ – XVIII ст.), кам'яна церква Св. Апостолів Петра й Павла (1580 р.), ансамбль Донініканського монастиря у складі костьолу Св. Ми-колая та корпусів чернечих келій (XV – XVI ст.), ансамбль Домініканського монастиря у складі костьолу Св. Архістратига Михаїла та корпусів чернечих келій (1750-і рр.), ансамбль Гринітарського монастиря у складі костьолу Святої Трійці та корпусів чернечих келій (1750-1765 рр.), Францисканський костьол (1617-1672 рр.), церква Покрови Пресвятої Богородиці (1845-1861 рр.), п'ятикупольна церква Св.Геогргія (1851-1861 рр.) у стилі исевдодавньоруської архітектури.

Величною пам'яткою міста є архітектурний ансамбль кафедрального костьолу Св. Апостолів Петра й Павла XVI – XVIII ст. з елементами ренесансу, бароко й неоготики, що включає в себе також дзвіницю, тріумфальні ворота з пілястрами іонічного стилю й бароковою скульптурою та турецький мінарет.

Турецький мінарет Кам'янця – найвеличніший монумент міста, збережний у пам'ять про період турецького володарювання (1672-1699 р.) в цьому адміністративному центрі Подільського пашалику Османської імперії. Після захоплення міста турки переобладнали кафедральний костьол на головну мечеть міста, поряд з нею на фундаментах старої каплиці “виросла” велична огкругла в плані струнка кам'яна вежа мінарету заввишки 36,5 м. До його горішнього балкону всередині мінарету ведуть круті гвинтові кам'яні сходи, що налічують 136 сходинок. Для освітлення підйому у товстих стінах мінарету на кожному ярусі прорізані вузькі світлові щілини. Мінарет вінчає кам'яна чаша та позолочена триметрова статуя Діви Марії, вста-новленна поляками після повернення Кам'янця як символ перемоги християнського воїнства над мусульманським.

А найбільш мальовничою атракцією Старого міста є старожитня тризрубна одноверха дерев'яна Хрестовоздвиженська церква, збудована на місці давнішого храму у 1799-1801 рр. у заплаві каньйону р.Смотрича попід самою Кам'янецькою фортецею. Тут найкраще місце для її панорамного огляду. За церквою вивищується 40-метрова скельна стінка каньйону, уздовж гребеня якої тягнуться високі стіни й могутні башти Кам'янецької твердині. Церква є унікальною пам'яткою народної подільської архітектури. Обіч храму стоїть дерев'яна дзвіниця 1863 р.

Жванецький замок XV – XVII ст. розташований на березі широкоплесого Дністра якраз напівдорозі між Кам'янцем і Хотином й контролював стратегічний брід через річку. Перша документальна згадка про містечко датована 1431 р.

Археологічні дослідження Є.Пламеницької дали підстави датувати появу першого укріплення над Жванецьким бродом чобою Київської Русі (XI ст.). У другій половині XIV ст. подільські князі Федір і Олександр Коріатовичі звели на місці цього укріплення кам'яний п'ятикутний у плані замок з п'ятьма кутовими і шостою в'їздною баштами. У XVI ст. власники Жванця Срочинські розбудували замкові укріплення Коріатовичів. До 1621 р. новий господар – О.Калиновський – повністю модернізував старі укріплення на артилерійську і пердиню бастіонного типу.

Прикордонна Жванецька твердиня, здебільшого, належала кам'янецьким старостам. Замок неодноразово спустошували татари та турки. У 1621 р., готуючись до Хотинської війни і турками, під стінами Жванецького замку стояли обози, штаб і військо запорожців на чолі з легендарним П.Конашевичем-Сагайдачним. Того ж року містечко знічев'я розграбували поляки.

Восени 1653 р. на полі під стінами Жванецького замку відбулася переможна битва козацького війська Богдана Хмельницькою з польською армією. Два довгих місяці тривала татарсько-козацька блокада Жванецької твердині, за стінами якої замкнулися штабні генерали польського коронного війська на чолі із самим королем Яном Казимиром. Одначе вкотре (як і в битвах під Зборовом та Берестечком) Богдана Хмельницького під Жванцем зрадив кримський хан. Після двомісячної облоги, коли польський гарнізон вже готувався до капітуляції, а гоноровий король – до ганебного “хлопського” полону, його таємним послам таки вдалося підкупити хана Гірея й схилити його до чергової зради.

У 1672 р., коли трьохсоттисячна турецька армада султана Магомета IV посунула з Хотина вбрід та вплав через Дністер, нажаханий польський гарнізон Жванецького замку здав його туркам без бою й поспіхом евакуювався за стіни Кам'янця-Подільського.

Нищівних руйнувань замку у 1673 і 1684 рр. завдали артобстріли й штурми польських військ короля Яна Собєського під час його турецьких кампаній. Але після повернення Поділля полякам на початку XVIII ст. його новий власник кам'янецький староста Лянцкоронський відбудував бастіони й палац. Нових руйнацій Жванецький замок зазнав у 1768 та 1769 рр. від нападів татар і барських конфедератів. Проте, найбільше до його нищення долучилося місцеве населення упродовж XX ст.

Зараз від замку збереглися атракційні руїни трьох масивних башт з 1,3 – 2,1-метровою товщиною стін, двома ярусами складних бійниць для ведення перехрестного обстрілу та прорубаними пізніше білокам'яними порталами. Надбрамна башта декорована вмурованими в стіни кам'яними ядрами. Північний бік замку прилягає до стрімкого скелястого берега р. Жванчика і його притоки Вільшанки. Звідси відкривається широка панорама околиць з фортецями у Хотині, Кам'янці й Окопах. Окремі історичні свідоцтва вказують на існування під фундаментами башт і казематів Жванецького замку розлогого лабіринту підземних ходів та мідного тунелю-водогону.

За 7 км. на схід від Кам'янця є руїни ще одного замку – Панівецького. В історії він прославився успішними оборонами від турків. Першу турецьку облогу, коли на чолі військ імперії стояв сам султан Осман, замок витримав у 1621 р., другу – у 1633 р., коли замок намагався захопити Абазай-паша. Зате під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького козаки кілька раз брали приступом чи хитрістю цю твердиню. Зокрема, в травні 1651 р. один з загонів козацького війська Б.Хмельницького під проводом Дженджалія ухитрився підмовили шляхтича Тржи-латковського відкрити їм ворота Панівецького замку і таким чином змиг опанувати ним без істотних втрат.

За доби турецького панування на Поділлі замок стояв сплюндрованим. Відбудова розпочалася лише з 1699 р. У 1768 1769 рр. Панівецький замок зруйнували російські війська, “викурюючи” звідти польських конфедератів.

Нині від замку у с. Панівці залишилися одні руїни, позбавлені рис туристичної атракції. Упізнаються кутові башти, стіна замкового палацу та кілька казематів, пристосованих тутешніми селянами під льохи. Твердиня має вигідне розташу-ііання на скелястому мисі над лукою каньйону р. Смотрича з ішсотою силурійських “стінок” 40-45 м.

Чорнокозинський замок Кам'янеччини розташований на крутосхилому скелястому мисі каньйоноподібної долини р. Збруча у центрі с. Чорнокозинці. Відстань від цієї твердині до фортець Кам'янця, Жванця та Окопів Святої Трійці не перевищує 20 км, до Кривчецького замку – 12 км., а башти сусіднього Кудринецького замку видніються за 5 км на протилежному (тернопільському) березі р. Збруча.

Кам'яний замок у с.Чорнокозинці у 1360-1370-х рр. вимурували подільські князі Коріатовичі на місці більш давніх руських укріплень Замкової гори. Після захоплення Поділля Польщею тутешні землі перейшли у власність католицької церкви, а замок перетворився на заміську літню резиденцію кам'янецьких біскупів (подільських єпископів). На початку XVI ст. у містечку майже не залишилося жителів через сустошливі навали татар у 1502, 1503, 1507, 1511, 1513, 1516 рр. Адже поселення лежало обіч сумнозвісного Волоського шляху, і ким щороку шастали зграї професійних людоловів-работоргівців. А в 1538 р. Чорнокозинський замок витримав запеклу облогу молдавських військ, після якої по той бік його напівзруйнованих стін залишилася безлюдна випалена пустка зі звалищами обвуглених трупів.

Тим не менше, польські королі завжди дослухалися до прохань авторитетних кам'янецьких біскупів щодо поновлення для Чорнокозинців магдебурського права та приваблення сюди нових осельців шляхом звільнення їх від усіх податків та надання різних господарських привілеїв.

Під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Чорнокозинський замок кілька раз поспіль здобували козацькі війська. Нищівних руйнацій завдали йому турецькі штурми 1672 й 1674 рр. та неодноразові прикордонні наскоки польських військ з-за Збруча впродовж турецького панування у краї (від походу королівського війська Яна Собєського у 1673 р. аж до 1699 р.).

Після того як Османська імперія уступила Поділля полякам у Чорнокозинці повернулися кам'янецькі біснкупи, які заходилися відновлювати свій замок-резиденцію. В 1795 р. замок відійшов до Російської імперії й використовувався як пункт дислокації прикордонних частин. У 1815 р. замок викупили Сарнецькі, родина яких мешкала в ньому до 1917 р. Спецпідрозділи НКВД та російські прикордонники викорис-і окували його як свою базу до 1939 р. – на них тоді була покладена “державна” місія виловлювати й без суда і слідства розстрілювати тисячі подолян з навколишніх сіл, які під час примусової колективізації та двох жахливих голодоморів намагалися масово втікати до своїх земляків по той бік залитого кров'ю Збруча.

Чорнокозинський замок має неправильну чотирикутну пудову з довжиною стін над каньйоном близько 80 м, з північного боку – 50 м, а з півдня – 65 м. До нашого часу збереглися Південно-західна кругла башта та “скелет” двоповерхового біскупського палацу XVIII ст. з глибокими підземними казематами. На південному схилі замкового пагорба розташо-иані атракційні руїни (фасад) колись величного біскупського костьолу Св. Йосипа Обручника, вимурованого у 1608 р. З 1896 р. його переосвячено на православну церкву. З 1920-х рр. храм стояв пусткою, яку впродовж XX ст. довели до цілковитої руїни.

Кам'янеччина і сусідня Борщівщина – терен найвищої концентрації середньовічних замків на території України. Це і іередумова для організації комерційно прибуткових автобусних, велосипедних, кінних і піших туристичних маршрутів фортифікаційними і природними атракціями цього благодатного краю. Перетворення Подільського Подністров'я на осередок розвою замкового, спортивного, рекреаційного й агроекологічного туризму спонукає всерйоз замислитися над подальшою долею напівзруйнованих замків цього краю.

Інвестиції у принаймні часткову реконструкцію й інфрас-труктурно-туристичне впорядкування цих монументальних споруд вже в найближчі рокі здатні на порядок збільшити туристичне зацікавлення регіоном. Причому, незмінно високий інтерес до фортифікацій Подільського Подністров'я серед польських туристів з року в рік навіть перевищує потоки ук раїнських туристів. Отож; саме туризм здатен відродити економіку, а відтак покращити демографічну ситуацію й спонукати до туристичного відродження історичних замків краю.

Щодо Чорнокозиського замку, доцільним видається проведення його ґрунтовного археологічного дообстеження, кон-серваційних та реставраційних робіт з метою відбудови двох оборонних башт та біскупського палацу з відкриттям у ньому недорогого туристичного мотелю з конюшнею, прокатом вело-сипедив тощо.

Виходи цілющих сірчаних джерел на околицях села та мальовничі ландшафти горбогірно-лісистого Надзбруччя лише додадуть Чорнокозинцям агрорекреаційного шарму. Нам залишається також щиро сподіватися, що невдовзі Чорноко-зинці стануть одним з ключових пунктів розкрученого багатоденного кінного туру Надзбруччям від Сатанова до Окопів Святої Трійці.

Цікавим пам'ятками оборонної архітектури є старожитнє подільське с. Сутківці на р.Ушиця, розташоване за 2 км від райцентру – смт. Ярмолинці. У селі є свій замок (руїни) та діюча ранньосередньовічна Покровська церква-фортеця.

Сутківський дерев'яний замок у 1360-і рр. розбудований князями Коріатовичами на місці давньоруського укріплення. Археолог Ю.Сіцинський на підставі аналізу способу кладки замкових стін з'ясував, що на початку XV ст. власник села лицар Федір Олехнович Сутківський на місці спаленого татарами дерев'яного заклав кам'яний замок. Ця твердиня мала обороняти мешканців села, попри яке татарські людолови протоптали горезвісний Кучманський шлях. Татари неодноразово штурмували її під час набігів 1502, 1503, 1507, 1511,1513,1516 рр. А після масштабної ординської навали 1567 р., за свідченням документів, Сутківський замок лежав у цілковитій руїні. У 1623 р. О.Балабан перебудував замок на твердиню бастіонного типу. їй судилося кілька разів капітулювати перед праведним гнівом народним під час Національно-визвольної війни українців під проводом Богдана Хмельницького. А турецька навала армії султана-завойовника Магомета IV у 1672 р. залишила від цього невеличкого подільського замку розтрощені артилерією руїни. З XVIII ст. замок залишається останніми власниками і приходить у запустіння.

Сутківський замок лежить на припіднятому мисі, що з двох боків крутими схилами обривається до р. Ушиці. Його квадратний периметр від поля відмежовують 15-метрові завширшки рови. Після руйнацій XX ст. нині від замку залишився моноліт однієї з наріжних башт. П'ятигранна у плані з довжиною грані 15 м та товщиною тесаних з каменю мурів до 3,5 м. башта має два яруси гарматних амбразур (третій ярус не зберігся) і справляє доволі атракційне враження. Її реконструкція й відновлення двох крил прилягаючих мурів з фрагментами дерев'яних галерей перетворить занедбану руїну на цікаву туристичну атракцію. А з огляду на розташований неподалік унікальний на терені України Покровський храм-фортецю (а також – на зручність прямого залізничного й авто-пусного сполучення райцентру з Хмельницьким і Кам'янцем-Подільським) с. Сутківці має всі передумови для того, щоб перетворитися на доволі відвідуваний центр замкового туризму у Центральному Поділлі.

І зовсім унікальною пам'яткою оборонного зодчества Поділля є невелика церква Покрови Пресвятої Богородиці у с.Сутківцях XIV – XV ст., перший кам'яний ярус із рядом бійниць якої вимуровано подолянами за доби обживання краю при православних князях-братах Коріатовичах. Близького до сучасного вигляду церква набула в 1476 р. Фактично, це невеликий замок-донжон, за товстими кам'яними мурами якого громада села могла з тиждень успішно відбивати приступи удвадцятеро численніших ординців.

У плані споруда має вигляд рівнораменного хреста з заокругленнями на чотирьох кінцях. На трьох кінцях хрестово іо плану є три муровані апсиди, схожі на замкові башти з амбразурами і стрільницями, а на четвертому кінці стоїть вежа-д:шіниця, знизу мурована, зверху – дерев'яна. У кожній апсиді на першому ярусі раніше було по три гарматні амбразури (згодом їх замурували), два верхні яруси налічували по п'ять рушничних стрільниць. Храм Покрови Пресвятої Богородиці двоповерховий: на першому поверсі міститься власне церква, а верхній поверх мав саме оборонне значення.

Другим за красою й популярністю серед туристів фортифікаційним ансамблем Хмельниччини є фортеця смт. Меджибожа.

Меджибізька фортеця – це могутнє кам'яне укріплення XIV – XVIII ст., зведене на місці дерев'яного давньоруського князівського дитинця ХІ ст.

Назва містечка походить від того, що воно розташоване “межи Бугами (до радянської влади – Богами)”: у цьому місці Пвденний Буг з'єднується зі своєю лівою притокою Бужком.

Перша літописна згадка про Меджибіж міститься в “Повісті врем'яних літ” під 1146 р. і сповіщає, що Великий князь київський Ізяслав Мстиславович передав удільному князеві Святославу Всеволодовичу у володіння п'ять міст, у т.ч. “Межибоже”. На той час це було жваве ремісничо-торгове місто напівавтономної Болохівської землі зі своєю пристанню на р. Бозі, князівським замком-дитинцем та могутніми міськими укріпленнями. У 1235 р. в літописі є згадка про межибожського князя Бориса, який підтримував галицьких бояр і суперничав з Данилом Галицьким. Потужні укріплення давньоруського Меджибожа були зруйновані монголо-татарською навалою хана Батия у 1241 р. й остаточні зрівняні з землею військами Данила Галицького у 1254 р. відповідно до веління золотоординського воєначальника Бурундая. Меджибожці й мешканці інших градів Болохівської землі запекло оборонялися, оскільки не бажали йти в підданство до крутого норовом галицького князя і цим підставляти себе під новий удар Золотої Орди. Однак військо воєводи Діонисія захопило град, зрівняло його укріплення з землею, а землі повернуло у підданство галицького князя.

Після смерті Данила Галицького Болохівщина й Поділля знову відкололися й майже на 100 років відійшли у володіння татарських баскаків Золотої Орди. Після того, у 1362 р. в битві під Синіми Водами Великий князь литовський Ольгерд здобув перемогу над доти непереможними монголо-татарами, Поділля відходить під захист Литовської держави. Меджибіж укріплюють кам'яними мурами. Тривала боротьба за володіння українськими землями закінчилася Кревською унією між Литвою й Польщею.

Після приєднання королем Казимиром у 1434 р. Волинської землі до польської корони Меджибізька фортеця на деякий час переходить у власність князя Любарта Гедиміновича і зміцнюється ним за взірцем Луцького замку. У 1444 р. поляки остаточно включили Меджибіж і Хмільник до Польського королівства, створивши Меджибозьку округу. До 1539 р. королівське місто Меджибіж управлялося старостами. Воно часто згадується в хроніках у зв'язку з постійними нападами татарських орд, адже лежало на з'єднанні двох сумнозвісних татарських шляхів: Чорного і Кучманського.

У 1539 р. Микола Сенявський – коронний гетьман Речі Посполитої й воєвода руський – отримав від короля Сігізмунда привілей на володіння частиною Меджибожа. Рід Сенявських, яким місто належало цілих 190 років, запросив з Кам'ян-і ія архітектора Йова Претвича й майже повністю перебудував й суттєво розширив фортецю. До того ж фортифікаціями об-иели й саме місто.

У грамоті на право самоврядування за Магдебурським статусом, наданій Меджибожу в 1593 р. Адамом-Ієронімом Сенявським, записано у повинність міщан: “Перепони, кобилиці, башти, вежі, паркани, брами повинні завжди справляти і мати свою варту... на воротах... Кожний міщанин, який має дім, повинен мати рушницю довгу, фунт пороху і копу підібраних куль... а я гарматами й гаківницями буду забезпечувати, а в кожному десятку треба мати двох озброєних або двоє в латах...” Там таки вказується, що “до оборонного будівництва навколо міста підлягають всі міщани, як християни, так і євреї, без жодного винятку...”.

Кілька поколінь Сенявських неодноразово громили під стінами Меджибожа татарські орди. Скажімо, в 1616 р. під стінами міста стояла стотисячна ханська орда, але з огляду на міцність укріплень кидати її на штурм твердині хан не відважився.