1.2. Подорожі та географічні відкриття хvіі – хvііі століть

З XVII ст. голландські кораблі обслуговували більшу частину світової колоніальної торгівлі. Амстердамський банк, створений у 1609 р., майже століття був єдиним у Європі. До кінця XVII ст. Голландія стає великою колоніальною державою.

У XVII ст. в Нідерландах були створені найбільші картографічні твори, які узагальнили результати Великих географічних відкриттів.

Голландцями були освоєні землі, де в подальшому були створені відомі міста, зокрема Нью-Йорк (У 1624 р. Пітер Мінейт уклав угоду з індіанцями, в результаті якої за 60 гульденів, що тоді дорівнювало 24 доларам, придбав острів Мангетен. Вже у 1643 р. на цьому місці, у Новому Амстердамі (майбутній Нью-Йорк) розмовляли 18 мовами).

Також голландцями була заснована факторія на мисі Доброї Надії, яка в подальшому перетворилася у місто Каапстад (зараз це Кейптаун).

Колоніальні володіння голландців у XVII ст. перевищували територію самої Голландії у 60 разів.

У 1606 р. голландцем В.Янсзоном було відкрито нову землю, названу Новою Голландією; її тільки з XIX ст. стали називати Австралією. Голландці, та й весь світ, вважали, що Нова Голландія є не окремим материком, а лише одним з великих півостровів південного материка (Антарктиди).

Англійська експедиція на чолі з А.Тасманом у 1642-1644 рр. відкрила Нову Зеландію і Тасманію. Але, як і у випадку з Австралією, ці землі вважали не окремими островами, а частиною великого південного материка.

У XVIII ст. голландські та англійські мореплавці почали вивчення Австралії та Нової Зеландії, нанесли на карти багато інших земель.

Одним із кращих англійських мореплавців XVII ст. був Вільям Дампір, авантюрист за характером. Він змінив на своєму віку багато професій, від китобоя до пірата, а у 1697 р. опублікував книгу “Плавання навколо світу”, яка принесла йому світову славу. Вона була перекладена на всі основні європейські мови і стала бестселером XVIII ст. Крім побутових та етнографічних описів життя аборигенів далеких екзотичних країн, автор включив у свою книгу розділ про особливості морських вітрів, припливів, течій, сезонів у тропіках. За свої наукові дослідження В.Дампір був прийнятий до Лондонського Королівського товариства (тобто до академії наук).

У 1699 р. експедиція під командуванням В.Дампіра обстежила північно-західне узбережжя Австралії. Про цю подорож пін розповів читачам у своїй наступній книзі “Подорож до Нової Голландії”.

Дампір відомий ще й тим, що під час свого піратства у Тихому океані він висадив на одному з безлюдних островів вітрильного майстра Олександра Селкірка, який став прообразом героя роману Д.Дефо “Робінзон Крузо”.

Наприкінці XVIII ст. відбулися ще декілька відомих подорожей навколо світу. До числа таких плавань належить, наприклад, подорож француза Бугенвиля в 1766 р. і англійця Байрона в 1764-1766 роках.

Більш відомі та важливі – плавання Джеймса Кука (1728-1779). Перше з них було здійснене в 1768-1771 рр. на кораблі “Індевор”, і в результаті було отримано доказ острівного положення Нової Зеландії, відкриті Великий Бар’єрний риф і східне узбережжя Австралії.

Друге плавання Дж. Кука у 1772-1775 рр. на кораблі “Резолюшен” підтвердило гіпотезу про те, що в південних широтах між 40-60 градусами не існує великої суші, яка б безпосередньо переходила в Антарктичний материк (в існування гігантського Південного материка вірили до плавання Дж. Кука багато вчених, під впливом Птолемеєвих ідей).

В результаті третьої подорожі Дж. Кука в 1776-1779 рр. на кораблях “Резолюшен” і “Діскавері” в північну частину Тихого океану і в Північне Полярне море були відкриті Гавайські острови, обстежена частина узбережжя Аляски.

Усі три плавання важливі ще й тому, що в них вперше брали участь природознавці різних спеціальностей; вони зібрали науковий матеріал, який залишається цінним і в наш час.

Таким чином, протягом другої половини ХVІ – ХVПІ ст., завдяки сміливим експедиціям мореплавців і мандрівників багатьох країн, була відкрита і досліджена більша частина земної поверхні, морів та океанів, які омивають її; були прокладені важливі морські шляхи, які зв’язали материки між собою.

В результаті цих відкриттів розширились зв’язки Європи з країнами Африки, Південної і Східної Азії; вперше були встановлені контакти з Австралією. Торгівля набула світового характеру.

Все це створювало передумови для масового переміщення людей з одних континентів до інших, готувало маршрути майбутніх туристичних круїзів. До початку XIX ст. в основному завершився процес відкриття населених континентів. Були пройдені і досліджені цілком або в більшій частині свого плину всі значні ріки; були нанесені на карту великі озера, встановлені основні риси рельєфів населених територій.

Значний внесок у вивчення маловідомих районів, країн і континентів зробили російські мореплавці та мандрівники. В 1639 р. були досліджені береги Тихого океану. Першим перетнув Сибір і вийшов до Охотського моря І. Москвітін. У 1643-1646 рр. подорож із Якутська до Тихоокеанського узбережжя здійснив В.Поярков. У 1648 р. С. Дежнєв пройшов морем з устя р. Колими через протоку між Азією та Америкою в гирло р. Анадир.

В липні 1697 р. В. Атласов відкрив Камчатку, а в 1711 р. росіяни побували на Курильських островах. У серпні 1732 р. експедиція Івана Федорова пристала до берегів Аляски біля мису Принца Уельського. Під час подорожі В. Беринґа (1725-1743) були відкриті Алеутські острови, острів Беринґа, північно-західні береги Америки, прокладений шлях через протоку між Азією й Америкою, зроблена картографічна зйомка узбережжя Охотського моря, Камчатки, Курильських островів і північної частини Японії. Серед імен російських мандрівників XVIII ст. виділяються: В.Прончищев, Д.Овцин, Д.Лаптєв і X.Лаптєв, С.Челюскін, С.Крашенінніков; “російським Колумбом” називають Г.Шеліхова.

Подорожі росіян за кордон та іноземців по Росії складають важливу частину історії подорожей ХVІІ – ХVІІІ століть.

Усі російські подорожі допетровського часу (до кінця XVII ст.) можна поділити на дві групи.

Перша – подорожі, які здійснювались з благочестивою метою: відвідати місця, пов'язані зі священною історією, вклонитися святиням і т.п. Це були подорожі до Царгороду, Єрусалиму, гори Сипай, на Афон. Розповіді цих мандрівників слугували повчальним читанням.

Другу групу мандрівок росіян за кордон складали офіційні поїздки за наказом уряду. Письмові звіти цих урядових посланців відомі під назвою «статейних списків». Поряд з розповідями про дипломатичні відносини в них були також і особисті враження. Наприклад, статейні списки Чемоданова, Лихачова, Волкова та інших посланців, відправлених до Італії; Потьомкіна, відправленого до Іспанії та Франції, тощо.

Московський цар Борис Годунов на межі ХVІ –ХVП ст. відправив п’ять молодих дворян для навчання в Любек, шістьох – у Францію, чотирьох – до Англії. Однак, тільки один з них повернувся на батьківщину.

За царя Михайла Федоровича засновані перше постійне шведське посольство в Росії та російське у Швеції. Збільшилася кількість дипломатів у Москві. Створено

поштову службу (головним чином для державних потреб, для зміцнення міждержавних зв’язків). Російські дипломати на Заході ставали дедалі більш досвідченими, підстави для їх відправлення за кордон – дедалі більш вагомими, з’явилися перші постійні російські дипломатичні представництва за кордоном.

Російські дипломати на Заході у XVII ст. були явищем рідкісним, екзотичним, як посланці з Японії та Китаю.

У XVIII ст., завдяки діяльності Петра І, проводилися зустрічі вчених, натуралістів, істориків, у зв’язку з чим постійно зростала кількість російських “туристів” за кордоном. За Петра І в Російській державі зарубіжні подорожі стали регулярно, широко застосуватися для здобуття освіти і почали набувати популярності як одне з улюблених занять заможних людей. Це вимагало створення певних зручностей на дорогах, безпеки, вдосконалення шляхів сполучення.

У 1697 р. російська влада відправила в Італію, Голландію, Англію близько 50 представників найбільш знатної частини дворянства. Офіційна мета відправки кандидатів за море, як свідчив наказ Петра І: “навчання дворян наукам, новим військовим мистецтвам та правилам поведінки”.

Почесне місце серед дипломатів-мандрівників петровського часу посідає граф П.А.Толстой (1645-1729). Він належав до дворянського роду, відомого з XVI століття. З 1671 р. почалась придворна служба П.А.Толстого: він отримав чин стольника (придворний чин у ХІІ – ХVІІ ст. в Росії, п’ятий за значенням після бояр, окольничих, думних дворян і думних дяків) і перебував при дворі цариці Наталі Кирилівни, а потім царя Федора Олексійовича. Після смерті царя Федора П.А.Толстой повернувся на військову службу і став ад’ютантом І.М.Милославського, свого дядька.

28 лютого 1697 р. П.А.Толстой виїхав із Дорогомилової слободи (Москва) і почав свою тривалу подорож, яка завершилась 27 січня 1699 року.

Протягом усієї подорожі, день за днем, з дивовижною точністю і найдрібнішими подробицями Толстой позначав на папері не тільки міста, але й найменші населені пункти, маєтки, кому вони належать, прізвища та дворянські звання власників, кількість храмів у поселеннях, конфесійну приналежність цих храмів (православні, греко-католицькі, римо-католицькі, іудаїстські); відстань від одного пункту проходження до іншого вказував у верстах, а по території Речі Посполитої – і в польських милях.

По закінченні подорожі 27 січня 1699 р. Толстой представив до царської канцелярії звіт, який у 1888 р. був опублікований родичем Петра Андрійовича Толстого Д.А.Толстим в журналі “Російський архів” під назвою “Подорож стольника П.А.Толстого по Європі (1697-1699 рр.)”.

Для подорожніх записок Толстого характерні не згадування окремих, не пов’язаних між собою пунктів географічного простору, а послідовна розповідь про визначні пам’ятки шляху, враження російського “вояжера” від його дорожніх пригод. Опис стає головним засобом зображення простору, безперервного та плинного.

Ділова та докладна розповідь створюється, завдяки переліку міст і країн, по яких проходить маршрут, сіл та пунктів зупинок мандрівника на відпочинок та ночівлю, точною фіксацією часу та відстані, вказівками на спосіб пересування, повідомленнями про дорожні витрати. Недарма французький дипломат Кампредон, який близько знав П.А.Толстого, назвав його “найрозумнішою головою Росії”.

Академік Д.С.Ліхачов вважав дорожні записки П.А.Толстого одним з найчудовіших літературних явищ кінця XVII століття. Першим із славнозвісного роду Тол стих він увійшов в історію не тільки російської дипломатії та військової майстерності, але й російської словесності. П.А.Толстой створив у своїх нотатках своєрідну “енциклопедію” життя деяких європейських країн і цим “відкрив” Європу для багатьох росіян.

Текст дорожніх записок Толстого викликав інтерес у країнах, де побував мандрівник. В 1859 р. в Варшаві професор І.Савинич опублікував довільний переклад записок Толстого про Польщу.

Художня майстерність записок дала можливість професорам А.Алферову та А.Грузинському включити уривки з них до хрестоматії з російської літератури XVIII ст. для чоловічих та жіночих гімназій. До книги, яка витримала 8 видань, увійшли розповіді російського мандрівника про Відень, Венецію, Падую, Неаполь, Мальту, Феррару та інші європейські міста.

В 1987 р. Макс Окенфусс опублікував переклад дорожніх записок П.А.Толстого англійською мовою з російського видання 1888 року.

Таким чином, “Подорож... П.А.Толстого” є не тільки чудовим путівником для бажаючих помандрувати по описаному маршруту, але й видатною літературною пам’яткою кінця XVII століття.

У кінці XVII ст. здійснена подорож знатного московського боярина Б.П.Шереметьєва до Мальти. В дорожній грамоті, наданій боярину Петром І, сказано: “За нашим наказом відпущено найближчого боярина і намісника В’ятського Б.П.Шереметьєва за його бажанням до Італії, у Рим та Венецію, для бачення тамтешніх країв і держав”. І хоча Шереметьєв відправлявся за кордон “за своїм бажанням”, неофіційною метою своєї подорожі він мав укладення військового союзу зі “славними у воїнстві” мальтійськими кавалерами проти Османської імперії.

На відміну від П. А.Толстого і його товаришів, посланих Петром І для вивчення наук і зобов’язаних надати звіт, Шереметьєв вважався приватною особою, подорожуючою в якості туриста.

Боярин щедро обдаровував європейських державників, Папу, кардиналів і гросмейстера мальтійських лицарів, наймав сотні людей, які очищали перед його приїздом дорогу в Альпах, несли його поклажу, прислуговували йому.

Опис подорожі Шереметьєва складено одним з її учасників, який з великою цікавістю спостерігав за всім, що відбувається. Головним чином, за діями свого господаря. Відмічав, де Шереметьєв був “своєю особою”, де боярин “приймав великі труднощі” і в чому вони полягали, і т.п. Це вже не статейний список, але твір, дуже близький до цього типу літератури. Як і автори “статейних списків”, Шереметьєв веде докладний звіт своїх витрат, відмічає церемонії проводів і “візитацій”, описує прийоми у владних осіб. На зворотному шляху в Неаполі Шереметьєв став свідком виверження Везувію, а також відвідав єзуїтську академію, де учні привітали його латинськими віршами і показали “великі ігри”.

Подорож боярина Б.П.Шереметьєва є однією з яскравих сторінок в історії розвитку відносин Роси з Заходом, відносин, які закладали підвалини постійних відвідувань росіянами європейських країн в якості туристів.