Висновки

Твори Т. Шевченка і на сьогодні не тільки не втратили своєї актуальності, а навпаки − з часом набули нового значення. «Треба з Шевченком говорити на рівних, з урахуванням нашого життєвого досвіду двох століть "без Шевченка" і з урахуванням поетичних практик двадцятого і початку двадцять першого століть, без яких ми вже не можемо нормально мислити» [17], − пише Т. Гундорова. Г. Грабович та О. Забужко, наводячи різну аргументацію, твердять, що Шевченко створив «національно-консолідуючий авторський міф».

Рецепція постаті Т. Шевченка пов’язана як із образом автора, що уже для сучасників став набувати рис культу, так і з науковою спрямованістю і спроможністю шевченкознавства. Образи бунтаря, пророка, «мужика» у 20-х роках ХХ століття ненадовго змінилися академічними підходами, що відкрили у Т. Шевченку не обдарованого «самородка», а складну особистість (психоаналітичні студії) із подиву гідною поетикальною майстерністю. Однак уже з 30-х років радянське літературознавство модифікує народницький образ Кобзаря, фальсифікуючи його твори як «революційно-демократичні» й переважно реалістичні. Сучасне шевченкознавство відзначає багатоликість масок Т. Шевченка та відкритість його творчості для різних інтерпретаційних практик, зокрема й наративних студій.

Наратор як маска автора виявляється не тільки в образі старого мудрого народного співця − Кобзаря, − а й у провокативних «іграх» автора з читачем, що не дозволяють цілком ототожнити наратора із біографічною постаттю поета, але, з іншого боку, вносять виразні автобіографічні мотиви. Таке притягування − відштовхування «масок» яскраво вивершується появою в російськомовних повістях альтернативного кобзаря Дармограя.

Більшість дослідників, а насамперед В. Смілянська, вказують на домінування ліричної стихії у Шевченковій творчості. Численні звертання до читача і персонажа у текстах поем засвідчують, крім наративної, комунікативну та подекуди режисерську функції наратора, який, зважаючи на «вершинність» композиції ліро-епічної поеми, скріплює своєю постійною присутністю − концептуально й емоційно − брак єдності дії. Суб’єктна організація поетичної творчості Т. Шевченка постає як жанротворча, стилетворча й композиційна модель. Ліро-епос Т. Шевченка не просто багатосуб’єктний − він діалогічний і поліфонічний

Т. Шевченко використовує образ наратора, який супроводить своїх героїв, вияскравлюючи два плани: нарацію та історію. Відтак художній світ поем моделюється через паралелізм авторського й художнього світів, оцінок наратора і героїв. Поетика Шевченкового наративу здебільшого будується на авторському мовленні і персонажній фокалізації, тому можна констатувати не ідеологічне ототожнення, а наративне взаємопроникнення екстрадієгетичного або гетеродієгетичного наратората, з іншого боку, героя (героїні), що володіє баченням.

Наратор поем Т. Шевченка, зокрема «Катерини» й «Гайдамаків», ніби «вживається» у художній світ активною позицією і співпереживанням, його емоційна лірична присутність компенсує фрагментарність викладу, що в естетичній системі романтизму не є вадою. Більшість дослідників зауважують суголосність Шевченкових поем до «байронічної поеми» з її вільною композицією, коли твір підпорядковується драматизованим епізодам, події можуть довільно перериватися чи й обриватися, поступаючись численним ліричним відступам, що дають змогу осмислити попередній фрагмент і підготувати читача до наступного.

Композиція поеми «Сон» оригінальна. Крім алегоричності, сновидіння як метадієгетичний (вторинний) наратив робить художній світ надзвичайно динамічним, виправдовує будь-які переміщення і метаморфози. Напластування і злиття часів; наявність подвійного, потрійного хронотопу; паралелізм і контраст образів – завдяки введенню в поетику твору сновидіння такі операції легко стають можливими.

Поліфонія голосів, діалогічні форми, імітація чужого мовлення, змінна внутрішня фокалізація характерні для ліричної поеми «Кавказ». Тут наявні непрямі, іронічні форми наративу, за допомогою яких суб’єкт мовлення подає себе як імперського «іншого». Наративні моделі поем Т. Шевченка цікаві та оригінальні, насамперед через поєднання ліричного (експресія, І особа), епічного (репрезентація, ІІІ особа) й драматичного (апеляція до ІІ особи, діалогічність) мовлення.

Творчість Кобзаря лишається невичерпною і відкритою для подальших прочитань, зокрема і в аспекті наративному.