111_agroekolog

Позитивна дія трансгенних рослин на навколишнє середовище може полягати у отриманні видів з кращою здатністю засвоювати мінеральні сполуки, що, крім посилення росту, попереджає змивання останніх у ґрунтові води і потрапляння у джерела водопостачання.

Але вирощування трансгенних рослин викликає значне громадське занепокоєння через можливий шкідливий вплив на здоров’я людей і довкілля в цілому. Вчені з самого початку усвідомлювали, що потрібно враховувати можливі ризики та етичні проблеми, пов'язані з використанням нової технології.

На міжнародній нараді у Монреалі у січні 2000 р. був розроблений і узгоджений «Картахенський протокол з біобезпеки» до Конвенції про біологічне різноманіття (СВD). Цей документ зобов’язує країни забезпечити отримання генетично змінених організмів, їхню переробку, транспортування, використання, передачу і виділення у довкілля з тим, щоб не допустити або значно зменшити можливий ризик порушення біологічного різноманіття та погіршення здоров’я людини.

Встановити 100%-ву безпеку харчових продуктів науково неможливо. Тому генетично модифіковані продукти проходять докладні дослідження, що базуються на сучасних наукових знаннях.

Найбільші сумніви щодо використання ГМО стосуються наступного:

Сконструйовані гени можуть передаватися з пилком дикорослим видам, і їхні гібридні нащадки будуть більш конкурентноспроможними у природі. Говорять про так звані «супербур’яни», які в процесі опилення отримали ген стійкості до гербіцидів, і їх можна знищити лише механічно (наприклад, сапкою). Трансгени дійсно мають потенціал для впливу на довкілля, якщо вони збільшать присутність і збережуться в природних популяціях. Багато одомашнених рослин можуть перехрещуватись з дикими родичами, коли вони ростуть у безпосередній близькості, таким чином гени культивованих рослин можуть бути передані гібридам. Хоча гібриди між одомашненими і дикими рослинами далеко не рідкість, у більшості випадків вони не є родючими завдяки поліплодії і не зберігаються в довкіллі довгий час після того, як одомашнений сорт рослин вилучається з культивування. Однак, це не виключає можливості негативного впливу [31].

231

Удеяких випадках, пилок з одомашнених рослин може поширюватися на багато кілометрів з вітром і запліднювати інші рослини. Це ускладнює оцінку потенційного збитку від перехрещування, оскільки потенційні гібриди знаходяться далеко від дослідних полів. Для вирішення цієї проблеми пропонуються системи, призначені для запобігання передачі трансгенів, наприклад, термінаторні технології та методи генетичної трансформації виключно хлоропластів так, щоб пилок не був трансгенний.

Уцілому, можна сказати, що екологічний ризик при вирощуванні трансгенних рослин порівняний з ризиком випробування нових селекційних сортів, одержаних звичайним способом

[25].Тим не менше, точні наслідки поведінки трансгенів з селективною перевагою в природному середовищі майже неможливо надійно передбачити.

ГМР можуть впливати на нецільові види, наприклад, викликати порушення травлення у бджіл, метеликів-монархів. У 1999 році проведене перше експериментальне дослідження щодо можливості токсичного забруднення пилком Bt-кукурудзи квіток ваточника сірійського Asclepias syriaca, пилком якого живиться метелик Монарх Danaus plexippus. Встановлено, що в лабораторних умовах згодовування пилку Bt-кукурудзи гусіні метелика призводить до уповільнення росту та підвищеної смертності личинок. Пізніші дослідження показали, що вплив пилку Btкукурудзи на популяцію метелика монарха залишається низьким [31]. Аналогічне лабораторне дослідження було проведене на личинках волохокрильців Hydropsyche borealis ряду Trichoptera. Впливу трансгенного пилку на життєздатність волохокрильців не спостерігалось.

Причиною масової загибелі медоносних бджіл, що досягла в США свого піку в 2007 році і яка отримала назву «колапс бджолиних колоній», довгий час вважалось вирощування Bt-культур. Пізніше було встановлено, що причиною загибелі стала вірусна інфекція, а не ГМО [32].

Одним з можливих ризиків вживання генетично модифікованої їжі розглядається її потенційна алергенність. Коли новий ген вбудовують у геном рослини, то кінцевим результатом є синтез у рослині нового білка, який може бути незвичним у дієті.

Наприклад, у 1996 році компанія Pioneer Hi-Bred розробляла кормову сою з підвищеним вмістом амінокиcлоти метіоніну.

232

Для цього використали ген бразільського горіху, який, як згодом виявилось, демонстрував алергійні якості. Розробка продукту припинена, оскільки існував ризик, що кормова соя може випадково потрапити на стіл до споживача [25].

Інший приклад потенційно алергенного продукту — кормовий сорт Bt-кукурудзи «StarLink», розроблений Aventis Crop Sciences. Регулюючі органи США дозволили продаж насіння «StarLink» із застереженням, що культура не повинна бути використана для споживання людиною. Обмеження базувалось на тестах, які демонстрували гірші перетравлювальні якості білка. Не зважаючи на обмеження, насіння кукурудзи «StarLink» було знайдене в продуктах харчування. 28 осіб звернулись до медичних установ з підозрою на алергічну реакцію [26]. У 2005 році австралійська компанія CSIRO розробила пасовищний горох, стійкий до комах-шкідників. Експериментальні дослідження продемонстрували алергічні ураження легенів у мишей. Подальша розробка цього сорту була припинена. [27]

Станом на 2010 рік інших прикладів аллергенності трансгенних продуктів не спостерігалось.

Через використання у структурі антибіотиків можлива поява стійкості до них у людей і тварин. Окреме зауваження екологів викликає використання гену nptII з кишкової палички Escherichia coli стійкості до антибіотику канаміцину як селективного маркеру. Його містять багато комерціалізованих трансгенних рослин. Вважається, що цей ген може потрапити із залишками ДНК рослин у ґрунт, а звідти в геном ґрунтових бактерій. У результаті, це призведе до фіксування стійкості до антибіотиків у бактеріальній популяції і переносу її в хвороботворні бактерії. Сучасні дослідження показують можливість відмови від використання у структурі ГМ-рослин таких селективних маркерів.

Деякі дослідження говорять про можливість зміни складу крові, порушення імунітету та навіть спричинення канцерогенезу при вживанні ГМР. Окремі продукти генів, що переносяться в організм генно-інженерними методами, можуть демонструвати токсичні властивості. В 1999 році опублікована стаття Арпада Пуштаї (Árpád Pusztai) щодо токсичності генномодифікованої картоплі для щурів. У картоплю було вбудовано ген лектину з підсніжника Galanthus nivalis з метою підвищити стійкість картоплі до нематоди. Згодовування картоплі щурам

233

продемонструвало токсичний ефект генно-модифікованого сорту. Розробка трансгенної картоплі з геном лектину припинена. [28]

І. Єрмакова (Росія) провела дослідження на щурах, яке, на її думку, демонструє патологічний вплив генно-модифікованої сої на репродуктивні якості тварин. Але в подальшому було встановлено некоректність у проведенні дослідження і цей вид сої «реабілітували». [29]

Восени 2012 з’явилася інформація про досліди французьких вчених з університету Кана (північ Франції), які доводили зв'я- зок між онкологічними захворюваннями та продуктами з ГМО. Результати стали сенсацією — близько 80% щурів, яких годували генетично модифікованою кукурудзою фірми Monsanto, захворіли на рак молочних залоз. Але ці дослідження також виявилися недосконалими.

Невизначеним є питання подальших перетворень зміненої ДНК при потраплянні у травну систему людини. Середньостатистична людина разом з продуктами вживає 0,1 - 1 г ДНК, незалежно від дієти. У процесі травлення 95% ДНК деградує до окремих нуклеотидів, 5% у вигляді шматків довжиною від 100 до 400 нуклеотидів доходять до кишковика. Оскільки в процесі виготовлення генно-модифікованих організмів широко використовують конститутивні промотори, які здатні включати гени також у тваринних клітинах, то залишається ризик, що шматки ДНК, які кодують промотори, вбудуються в геном людини і активують сплячі гени.

Досліди на мишах демонструють, що неперетравлена ДНК будь-якої їжі здатна проникати в кров, надходити в печінку і навіть проходити через плацентарний бар'єр. Але жодного випадку вбудовування шматків чужорідної ДНК у геном потомства не спостерігалось [30].

У такій ситуації невизначеності дуже важливим є питання тотального контролю за використанням ГМО.

В Україні допуск ГМ-продуктів регулюють:

- Закон «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів». Закон встановлює, що суб'єкти господарювання, вперше вводячи в обіг продукцію, що містить ГМО або отриману з їх використанням, повинні інформувати про це

234

державні органи та перевіряти продукцію в мережі випробувальних лабораторій.

-Постанова від 18 лютого 2009 р. N 114 «Про порядок державної реєстрації генетично модифікованих організмів - джерел харчових продуктів, а також харчових продуктів, косметичних і лікарських засобів, які містять такі організми або отримані з їхнім використанням».

-Закон «Про захист прав споживачів» (Стаття 15. п. 6).

За Законом маркуванню підлягають не тільки продукти, а також харчові добавки, отримані за допомогою ГМО. Ні Європейське, ні законодавство Сполучених Штатів не передбачає маркування харчових добавок, отриманих за допомогою генномодифікованих мікроорганізмів. Крім того, Україна стала першою державою у світі, яка зобов'язала виробників та імпортерів харчових продуктів вказувати позначення «без ГМО» в маркуванні всіх, без винятку, харчових продуктів, навіть тих, у яких ГМО не може бути ні теоретично, ні практично. 3 жовтня 2012 року Кабінет Міністрів України схвалив законопроект, який дозволяє не маркувати продукцію, яка не містить ГМО.

Продовольча та сільськогосподарська організація ООН разом зі Всесвітньою організацією охорони здоров'я розробили додаток до Кодекс Аліментаріус — «Foods derived from modern biotechnology», що регулює правила безпеки стосовно генномодифікованих продуктів.

В Європейському Союзі допуск ГМО регулюється двома законодавчими актами:

-Directive on the Deliberate Release into the Environment of

Genetically Modified Organisms (2001/18)[57]. Цей закон визначає правила комерційного допуску ГМ - рослин (що здатні до розмноження), та випуск таких рослин у навколишнє середовище.

-Regulation on Genetically Modified Food and Feed

(1829/2003)[58]. Цей закон регулює допуск на ринок їжі та кормів, що вироблені з або містять ГМ - рослини.

Крім цих двох законів, існує цілий ряд уточнюючих нормативних актів.

Головний висновок, який можна зробити у даній ситуації, - необхідність ретельних досліджень при створенні і вирощуванні ГМР. При цьому вивчають продукти обміну речовин, що кодуються введеними генами, і лише після цього трансгенні рослини

235

вирощують у польових умовах. З 2010 року в Україні введено вимогу про маркування продукції, у складі якої ГМО складають більше 0,9%.

Крім маркування, яке допомагає споживачу зробити свідомий вибір, важливим аспектом є відслідковування долі продукту, що містить ГМО.

Поширення і використання ГМО – реальність сучасного світу, процес незворотний. ГМ-рослини створюють для того, щоб змінити їх агробіологічні показники, а саме: забезпечити стійкість до шкідників і хвороб, гербіцидів, засолення, дії екстремальних температур; стабілізувати якість кінцевої продукції (склад, колір, тривалість зберігання); розв’язати проблему біопалива, вирішити питання очищення довкілля від пестицидів, важких металів; уможливити синтез певних лікарських сполук у рослинах. Як і будь-який витвір людського розуму (літак, динаміт, атомна енергетика, інтернет тощо), ГМ-рослини створюють певний ризик (алергію, ожиріння), але пряма небезпека їх для здоров’я людини та тварин науково не доведена. Більш явну небезпеку для збереження біорізноманіття і здоров’я людини складають радіонукліди, пестициди, важкі метали, нітрати, штучні консерванти, синтетичні харчові домішки, діоксини та інші ксенобіотики. Усвідомлення і пересторога – два принципи усіх нор- мативно-правових документів щодо біобезпеки при вирощуванні ГМ-рослин і споживання продуктів з них. Суспільство має право робити вибір, яку їжу споживати. Державі для суспільної злагоди з позицій біоетики необхідно забезпечити обов’язкове маркування ГМ-продуктів, вилучення ГМО з продуктів дитячого харчування. Але інформація про вміст ГМ-компонентів не стосується питань біобезпеки, а є лише повідомленням про вміст у продуктах певних складових, аналогічно, як на етикетках вказують присутність різних інгредієнтів: барвників, консервантів та інших харчових добавок.

Контрольні питання

1.Які головні критерії оцінки території за придатністю до ведення сільськогосподарського виробництва?

2.Яка роль сівозмін у рослинництві?

3.Чи на всій території України пари мають однакове значення і чи можливе зменшення їх використання?

236

4.Які особливості влаштування полезахисних смуг в умовах України?

5.Які альтернативні системи землеробства розвиваються у світі?

6.Які особливості необхідно враховувати при впровадженні систем біологічного землеробства?

7.Які основні засади впровадження органічного виробництва в країнах Євросоюзу?

8.Які основні принципи органічного виробництва?

9.Які фактори необхідно враховувати, організовуючи аграрне виробництво на техногенно забруднених територіях?

10.В чому переваги і недоліки ГМ-рослин?

237

6.ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАНЬ РАЦІОНАЛЬНОГО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ ТА ЕКОЛОГІЧНО ЗБАЛАНСОВАНОГО АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА В УКРАЇНІ

Україна щедро обдарована природними багатствами, зокрема земельними. Але їхній стан і ефективність використання залежать від системи господарювання та від ставлення людей до цих дарів природи.

Земля може використовуватися людиною у різних якостях: як засіб виробництва у сільському господарстві, як просторова база для розміщення різних об'єктів (доріг, будівель, споруд і ін.), як частина навколишнього природного середовища тощо.

До специфічних особливостей землі як засобу виробництва можна віднести її просторову обмеженість (необхідність використання земель у тій кількості, яка визначена природою), постійність місцезнаходження (необхідність використання земельної ділянки там, де вона розміщена), незамінність (неможливість використання замість земель інших засобів виробництва). Ці специфічні якості земельних ресурсів висувають на перший план проблему раціонального її використання та охорони.

Актуальність цієї проблеми зростає у зв'язку з сучасними змінами в правовому статусі земель, новими способами ведення господарювання, залученням нових ресурсів і технологій у сільське господарство. Тому підходи до правового регулювання аграрних питань повинні забезпечувати раціональне, високоефективне і екологічно збалансоване використання земельних ресурсів, підвищення родючості і охорону ґрунтів, контроль за якістю отримуваної продукції.

Та в цілому, мабуть, варто зазначити, що ефективне веден-

ня сільськогосподарського виробництва, що поєднується зі збалансованим ресурсовикористанням, охороною ґрунтів і підтриманням екологічної рівноваги, можливе лише за умови наявності власника землі, а не стороннього байдужого користувача. Коли землею будуть володіти відповідальні люди, справжні кваліфіковані хлібороби, ініціативні і з бажанням жити на

238

цій землі, - лише тоді можливе формування продуктивного і екологічного за світоглядом аграрного виробництва.

6.1. Загальні принципи аграрного права України

Земельне законодавство України визначає правовий режим природних ресурсів, регулює відносини щодо збереження, раціонального використання, відтворення та розвитку всіх природних ресурсів, встановлює відповідальність за порушення цих норм.

Джерелами права в Україні є нормативно-правові акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які встановлюють (санкціонують) правові норми, розраховані на багаторазове застосування у процесі регламентації суспільних відносин. Базові принципи екологічного законодавства зосереджено в Законі «Про охорону навколишнього природного середовища».

Він визначає мету, зміст, принципи охорони природи, об'єкти, що підлягають охороні та ін.

До джерел земельного права, перш за все, необхідно віднести Земельний кодекс (ЗК). Він регулює раціональне використання земельних ресурсів і охорону ґрунтів, передусім у сільському господарстві, передбачає обов'язки землекористувачів. Особлива увага приділяється здійсненню комплексу організаційногосподарських, агротехнічних, гідротехнічних заходів щодо попередження ерозії ґрунтів, їх засмічення, заболочування, забруднення тощо.

До загальних принципів земельного права, закріплених у Земельному кодексі, належать:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;

в) невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження землею;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;

ґ) забезпечення гарантій прав на землю; д) пріоритет вимог екологічної безпеки.

239

Регулювання відносин у сфері охорони та раціонального використання вод здійснюється відповідно до Водного кодексу. Законодавство зобов'язує підприємства, діяльність яких впливає на водний режим, забезпечувати очищення води. Правові акти закріплюють нормативи гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин у водоймах.

Правове регулювання використання лісових ресурсів та надр забезпечують відповідно Лісовий кодекс та Кодекс про надра.

Типи природокористування. Усі форми залучення при-

родних ресурсів до сільськогосподарського виробництва можна назвати сільськогосподарським використанням природи. Використання природних ресурсів, відповідно до ст. 38 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища", буває загальним і спеціальним. Загальне використання природних ресурсів, згідно з ч. 2 ст. 38 Закону, полягає в безперешкодному використанні природних ресурсів громадянами для задоволення своїх життєвих потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних та ін.) і має певні правові ознаки. Воно здійснюється: а) безоплатно; б) без отримання будь-яких дозволів; в) без закріплення окремих природних об'єктів за певними суб'єктами (без права володіння). Щоправда, інколи право загального використання природних ресурсів може бути обмежене власниками природних ресурсів.

Спеціальне використання природних ресурсів, згідно з ч. 3 ст. 38 — це такий вид використання природних ресурсів, який відзначається тим, що: а) природні об'єкти цілком або частково закріплюються за певними суб'єктами на різних правових підставах (здійснюється право володіння ними); б) на його здійснення треба отримати спеціальний дозвіл; в) воно є платним.

Фактичне розмежування загального і спеціального використання природних ресурсів проводиться за ступенем екологічного ризику. Критерії такого розмежування містяться в окремих актах природноресурсового законодавства.

Правова форма використання природних ресурсів — це пе-

вний правовий режим або закріплений у нормативних актах порядок використання природних ресурсів. Законодавство України розрізняє такі правові форми спеціального використання природних ресурсів: а) право власності; б) право природокористування (безоплатне і орендне); в) сервітутне право; г) угода про розподіл

240