3. Соціально-політичні концепції в Росії та на українських землях другої половини хіх ст..

У суспільному житті в Україні другої половини XIX ст. важливе місце посідали загальноросійські суспільно-політичні течії. Російські революційні сили консолідувались навколо двох революційних центрів: у Росії — навколо журналу “Современник”, де лідерами були М.Чернишевський і М.Добролюбов, та у Лондоні — при редакції герценівського “Колокола”. У 1861 р. в Петербурзі було створено революційну організацію “Земля і воля”, яка мала 14 відділень у різних регіонах імперії, в тому числі і в Україні. У відповідь царизм посилив боротьбу з революційним рухом, у 1864 р. припинила своє існування “Земля і воля”, був заборонений “Современник”, засуджено до каторги Чернишевського, заарештовано Писарєва, Сєрно-Соловйовича, Михайлова, Шелгунова та інших визначних представників радикальної думки.

Однак уряд не міг зупинити наростання революційного руху, який вступив у нову фазу. Провідним його напрямом стало революційне народництво, а типовою фігурою революціонера — соціаліст-різночинець. У 60 — на початку 80-х років народництво активно виступало проти самодержавства, несправедливого розподілу землі, стало на захист найважливіших загальнодемократичних вимог. Його теоретичною основою були ідеї селянського соціалізму та селянської революції Герцена і Чернишевського. Народники відкидали капіталістичний шлях розвитку для Росії, вбачаючи у селянській общині основу майбутнього соціалістичного ладу. Головною революційною силою вони вважали селянство. Народники вели пропаганду й серед робітників, але дивились на них, як на селян, тимчасово відірваних від землі і нездатних відігравати самостійну роль у суспільному розвитку. Народницькі теоретики не відкидали в цілому соціалістичної ідеї марксизму, однак звертались до нього переважно для критики капіталізму. Теоретиками народництва були М.Бакунін, П.Лавров і П.Ткачов, які вважали, що революційна інтелігенція має йти у народ пропагувати соціалістичні ідеї і готувати його до соціальної революції.

Невдачі на щляху революціонізації селянства спонукали частину народників вдатися до терористичних форм боротьби із самодержавством. Розбіжності у поглядах, що поглиблювались, призвели до розколу “Землі і волі” та створення у 1879 р. двох нових організацій — “Народна воля” і “Чорний переділ”. До “Народної волі”, яка перейшла до застосування терору, належали А.Желябов, О.Михайлов, М.Фроленко, М.Морозов, В.Фігнер, С.Перовська, М.Кибальчич та ін., до “Чорного переділу”, що залишився на бакунінських, бунтарських позиціях, — Г.Плеханов, Я.Стефанович, П.Аксельрод, Л.Дейч, В.Засулич, Є.Ковальська та ін. В Україні діяли обидві організації, причому двічі — під Одесою і Олександрівськом — було вчинено замахи на Олександра II, а також ряд терористичних актів проти царських чиновників. Однак це призвело лише до посилення реакції. 1 березня 1881 р. народовольцями був убитий імператор Олександр II, на російський престол вступив Олександр III, який посилив репресії проти визвольного руху. З квітня 1881 р. Желябов, Перовська, Михайлов, Кибальчич і Рисаков були повішені. “Народну волю” розгромлено. Окремі гуртки продовжували певний час діяти, однак відновити організацію революціонерам не вдалося.

Серед народників обох течій було чимало видатних діячів — українців за походженням: Лизогуб, Желябов, Дебогорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Ковалевська та ін. Певне значення у їх діяльності мала і національна проблема. У революційній пропаганді в Україні вони використовували українську мову, деякі з них (Желябов) навіть вважали, що кожний народ імперії після повалення царизму одержить повну національну свободу. Але переважна більшість фактично залишалась чужою справі національного відродження України, вважаючи роботу, здійснювану деякими діячами українських “громад”, занадто вузькою і соціально обмеженою.

Відсутність українських політичних організацій спонукала українців, насамперед молодь, вливатися у російський революційний рух. Це викликало критику тих діячів, які твердо стояли на національному грунті. Вони намагалися примусити українців з народницького середовища припинити терористичну діяльність, яка, на їх думку, лише озлоблювала уряд й викликала жорстокі репресії і проти українського руху. З цією метою наприкінці грудня 1878 р. у Києві було скликано таємну нараду, в якій взяли участь члени київської “Громади” Антонович, Тутецький, Беренштам, представники земського руху та партії “Народна воля” — В.Осінський, В.Дебогорій-Мокрієвич та ін. Народовольці відкинули вимоги припинити терор і залишили нараду. Решта прийняла резолюцію про потребу добиватись конституції від уряду шляхом подання петицій від земських та міських самоврядувань.

У 80—90-ті роки робітничий рух поступово набирав сили. У цілому за 1880—1894 рр. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень. Зростала класова свідомість робітників. Одночасно відбувалось і поширення марксизму як суспільно-політичної думки. Популяризатором економічного вчення Маркса в Україні був визначний український вчений, викладач Київського університету М.Зібер, окремі праці якого схвально оцінив сам Маркс. Марксистські ідеї поширював також визначний український вчений і громадський діяч С.Подолинський, який був особисто знайомий з Марксом і Енгельсом. Він один з перших почав вивчати розвиток капіталізму в Україні, становище робітничого класу. Серед його численних праць чільне місце займає книга “Ремесла і фабрики на Україні” (Женева, 1880 р.), присвячена цій проблемі. Марксистська література розповсюджувалась народниками, серед яких виділявся І.Ф.Фесенко.

У Західній Україні значну роботу в поширенні ідей марксизму здійснив І.Франко. З виникненням групи “Визволення праці”, заснованої у 1883 р. в Женеві Плехановим, її члени протягом 1883—1894 рр. видали російською мовою понад 20 творів Маркса і Енгельса. Вони були розповсюджені в Росії, в тому числі і в Україні.

Марксистські гуртки та групи виникають у Києві, Харкові, Катеринославі й Одесі. У Києві діяльність місцевих соціал-демократів тісно пов’язана з ім’ям Ю.Мельникова, який уже мав досвід революційної роботи серед робітників Харкова, Ростова, Таганрога. Із перших соціал-демократичних діячів в Україні слід згадати П.Запорожця, О.Цюрупу, О.Шліхтера та ін.

Після створення у Петербурзі “Союзу боротьби за визволення робітничого класу” під керівництвом В.І.Леніна аналогічні союзи, які намагались об’єднати розрізнені соціал-демократичні гуртки, виникають у Києві та Катеринославі. Значно активізувалась діяльність соціал-демократів у Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, Кременчуку та ін.

1-3 березня 1898 р. у Мінську відбувся І з’їзд РСДРП, на якому були представники і від катеринославського і київського “Союзів боротьби”. З’їзд прийняв “Маніфест Російської соціал-демократичної партії” і започаткував першу марксистську партію в Росії.