20

Лекція № 3-4

Тема 1. Основні та допоміжні галузі традиційного господарства.

План:

1. Землеробство.

2. Тваринництво.

3. Допоміжні галузі господарства.

Господарська термінологія: рільництво; вирубно-вогнева ( підсічна, вогняна лядь), перелогова системи землеробства, трипілля; толока, царина, озимина, ярина, оранка, сівба, зажинки, жнива, косовиця, молотьба, вигінне і відгінне скотарство, вівчарство, чабан, отара, стійбище, кошара, загон, колиба, ватра, доместікати, видовий склад рослин (тварин), асортимент городніх культур, млин, вітряк, плуг, рало, соха, каток, драпак, тайстра, коса, серп, мотика, сапа, заступ, борона, жорна, млинок, ступа, олійня.

Верша, кошуля, гарди, невід, ость, сак, хватка, чумацтво, пасіка, борть, колода, дупляк, солом’яник, мазанка, рамковий вулик, вощина, медова баня, медокачка, віск, мед, прополіс, омшаник, бобровники, лисичники, лови.

Література:

1. Борисенко В. Традиції і життєдіяльність етносу. – К., 2000.

2. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. – К.,1995.

3. Горленко В., Бойко І. Народна землеробська техніка українців. – К., 1971.

4. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь,1994. – С. 34-54.

5. Зеленин Д. Восточнославянская этнография. – М., 1990.

6. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1993

7. Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ, 2004

Наочність:

Макети традиційних землеробських знарядь праці, плакат «Землеробська техніка українців».

1. Землеробство.

Україна з прадавніх часів трималась на взаємодії різних правових, економічних і культурних світів – села, міста, церкви (зокрема монастирів), можновладців (князівського двору, гетьманської верхівки). Кожен із світів мав свою свою оригінальну етнографію.

Економічною основою світу традиційного села було землеробство. Українці належать до землеробських націй. Мотичне землеробство зявилося на протоукраїнських теренах за доби неоліту в VІ – ІV тис. до н. е. Землеробська людність доби неоліту була скоріше за все прийшлою і ймовірно мала етнокультурні контакти з тубільним населенням Середнього Подніпровя, основними заняттями яких були полювання, рибальство і збиральництво (І ГКТ).

Традиційний етнос все основне отримує від природи. Будучи вищою ланкою ланцюга біоценозу регіону, який він населяє, і елементом етноценозу, він створює доместікати ( комплекс одомашнених тварин і культурних рослин) та видозмінює природні ландшафти.

Етнографія землеробства вивчає :

• агротехнічні знання(системи землеробства, народний досвід і навички вирощування агрокультур, досягнення у видовій селекції);

• землеробські знаряддя;

• землеробські звичаї та обряди;

• одиниці вимірювання землі та урожаю.

Агротехнічні знання.

Найбільш давньою в Україні була підсічно-вогнева система («вогняна ляда»), яка найдовше збереглася на Поліссі та в Карпатах. На ділянці лісу (підсіці) восени або взимку (січень) підрубували дерева та кущі, навесні їх спалювали і без оранки сіяли просо або льон. В наступні роки висівали жито або інші зернові. Через 3-4 роки земля виснажувалась, і поле залишали «відпочивати», «лежати».

Подібною до підсічно-вогневої була перелогова система, яка набула поширення в степових районах. При перелозі після оранки цілини або земель, що «лежали», лан протягом 2-3 років засівали зерновими культурами (просом, кукурудзою), на третій рік – яровою пшеницею або вівсом, потім житом. Коли земля виснажувалась, залишали її під залеж і обробляли переліг або цілину.

Найпоширенішою була трипільна система. Вся земля поділялася громадою на три частини: під озимі, під ярові і незасіяна (під пар), що використовувалась як толока. Однорілля – одноразовий посів сухої весни, поширений на піщаних ґрунтах Полісся (загалом нехарактерне для України).

Яровина, або весняна сівба (від давньоруського «ярь» - весна). Послідовність висівання зернових культур була такою:

- овес і ячмінь («Кидай мене в грязь, буду як князь..»);

- пшениця, горох, ярове жито, просо (орієнтувалися на виліт хрущів);

- льон (сіяли на Олени);

- гречка (зяблева, рання для бджіл).

До Івана Купала (24 червня за ст. ст.) мусили відсіятись.

Озимина – осіння сівба, або «поле», засіяне з осені. Вересень називали ще «житосієм» («Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова»).

Землеробські знаряддя:

• для обробітку ґрунту – оранки - соха, рало, плуг; культивації – рало, довження, поперечення – драпак, гак;

• для збору врожаю – серп, коса («горбуша» і «литовка»), коса «з грабками», а до них – мантачка, брусок у «кушці», «бабка» - пристосування для клепання коси;

• для обмолоту – ціп, з ХVІІ ст. молотильний коток (гарман); терка, диканя (молотильна дошка);

• для провіювання – лопата, ловок, дармой (на кшталт великого сита з отворами для зерна); з ІІ пол. ХІХ ст. – кінні та парові молотарки;

• для помелу – жорнова, млинок, вітряки (стрижневі і шатрові), водяні млини.

Одиниці для вимірювання площі й протяжності земельних угідь:

• 1 десятина = 1, 0925 га;

• 1 сажень = 2, 13 м;

• довержай – на Закарпатті (від доверети – докинути);

• 1 морг = 0,57 га;

• волока = 50 моргів (поширені на Правобережжі і Волині, польсько- литовські);

• гін – довжина ланів від 60 до 120 сажнів;

• день – 0.75 десятини;

• лан – від 10 до 30 десятин;

• опруг – земельна ділянка, яку господар виорював парою волів протягом третини робочого дня без перерви.

Порівняно сприятливі ландшафтно-кліматичні умови, родючі грунти, стародавні землеробські традиції, господарські контакти з сусідніми етносами зумовили досягнення українців у рільництві, садівництві та городництві, проте провідною галуззю з часів Київської Русі було орне рільництво з застосуванням плуга з залізним лемешем і череслом з використанням тяглової сили волів. На думку відомого українського етнографа В. Довженока традиційна агрокультура українців склалась в часи Київської Русі і лишалась незмінною в своїй основі до ХІХ ст.

Використання русинами-українцями для землеробства різних ландшафт­них зон зменшувало їхню залежність від екологічних катаклізмів, а також урізноманітнювало форми землекористування й зна­рядь праці. Протягом І тис. н.е. тривала землеробська колонізація у вигляді підсіки, або вогняної ляді (розчищення лісових масивів для посівів), перелогу (повернення на ділянки, які засівалися раніше, через що зазнали виснаження) та двопілля, яке у києворуський період змінилося трипіллям. Важливою специфічною рисою українського хліборобства було те, що три названі системи землеко­ристування продовжували паралельне існування до XIX ст.

Упродовж І тис. видовий склад рослин в асортименті сільсько­господарських культур східнослов'янського реґіону залишався досить специфічним і незмінним та істотно відрізнявся від сусідніх етнічних масивів. На території України в цей час пере­важали злакові – пшениця (кілька сортів), жито, овес, ячмінь, просо, хоча їх питома вага мала свою реґіональну специфіку. Зокрема черняхівці Лісостепу культивували ті ж зернові й технічні культури, що і носії київської культури, але вони не вирощували жита, гороху, льону. Серед фракійського населення Українсько­го Прикарпаття значного поширення набули овес і чумиза (іта­лійське просо). Технічні культури були представлені льоном і коноплями. Український народ упродовж сто­літь створював високу сільськогос­подарську культуру, яка стала над­банням багатьох народів.

Головною галуззю землеробства здавна було рільництво. На території України воно відоме з середини І тис. до н. є. Вже за часів Київської Русі тут вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, овес, горох, чечеви­цю, гречку, коноплі, льон, рижій.

Найдавніша і найпоширеніша культура — яра та озима пшениця. Вона була головною культурою у південних районах та в Закарпат­ській низовині, а також займала значні площі в лісостеповій частині України. Сіяли її завжди на кращих ґрунтах. Друге місце посідало жи­то, основна зернова культура По­лісся та Карпат, а також Київщи­ни й Волині. Його сіяли пере­важно як озиму культуру на гір­ших або дуже виснажених ґрунтах, оскільки це невибаглива куль­тура, що збагачує землю, підвищує її родючість.

На Півдні здебільшого займали­ся вирощуванням ячменю, ранньої й невибагливої ярової культури, про яку в народі говорили: «Кидай мене в грязь, то будеш як князь». Україна мала близько 20 ґатунків проса – сухостійкого злаку. Його сіяли першим на піднятій цілині та перелозі, а потім заволочували бороною з напором, тобто з привязаними до неї колодками, які розбивали нерозпушені грудки і затирали в землю.

В Україні, зокрема на Чернігівщині та Волині, подекуди вирощували гречку, пізню ярову культуру. Наприкінці травня її сіяли на цвіт для бджіл, а в червні — на зерно. Вважалось, що вона також збагачує ґрунт, тому нею засіва­ли, як правило, виснажені лани. Ще із скіфського часу виро­щували коноплі та льон, з їх насіння били олію, а з волокна виготовляли тканини для одягу. Для конопель вибирали ділянку в низьких місцях городу чи поля – підмет (гряд­ку), завжди добре угноювали і двічі (восени й навесні) гли­боко зорювали, густо засівали і заволочували коноплі боро­ною. Для льону восени неглибоко розорювали ділянку твер­дого перелогу. Під льон ґрунт не угноювався, лише старанно скородився бороною перед посівом і заволочувався після нього. Коноплі здебільшого сіяли на Чернігівщині, Полтав­щині, льон – у районах Полісся та західних областях, хоча обидві культури в невеликій кількості вирощували по всій Україні.

Для вироблення олії вузькими смугами вздовж доріг і разом з яровими хлібами сіяли рижій. Соняшник на Україні зявився наприкінці XVIII ст. як декоративна рослина і тіль­ки в XIX ст. його почали використовувати для виробництва олії. Соняшник здебільшого сіяли на Донбасі, Харківщині, півдні України, менше – на Волині, Чернігівщині та Київщині.

Наприкінці XVII ст. на території України зявилась ку­курудза, завезена з Америки. До середини XIX ст. її вирощу­вали як городну культуру, а в другій половині XIX ст. все більше землі виділяється для її посіву на півдні України, По­діллі, Полтавщині та на Закарпатті.

Приблизно в середині І тис. до н. є. у чорноземних степо­вих і лісостепових районах на основі застосування орних знарядь праці і тяглової сили тварин виникла перелогова сис тема, з якою починається і польове землеробство – ріль­ництво. У лісових районах наприкінці І тис. до н. є. з появою залізної сокири та мотики, сохи і борони, мотична система почала переходити в підсічно-вогневу.

У І тис. до н. є. з поліпшенням якості обробітку ґрунту перелогова система переходить в парову двопільну систему. З появою ж на Київській Русі плуга виникає трипілля, що, крім карпатського регіону, стає пасивною системою укра­їнського землеробства, а згодом перетворюється у фактор, який гальмує розвиток сільського господарства.

Зміст трипілля полягав ось у чому. Вся земля ділилася на три рівні частини: одна відводилась під пар, не засівалась (толока), на другій сіяли озимину (царина) і на третій – ярину (ярина). Наступного року толока розорювалась, на ній вирощували озиме жито або пшеницю, тобто вона ставала цариною. Торішню царину після жнив орали на зяб і весною засівали яровими культурами – царина ставала яриною, то­рішня ж ярина ставала толокою.

В Карпатах упродовж середньовіччя існувала двопіль­на система обробітку землі. Всі поля ділили на дві половини: одну залишали під пасовища, іншу засівали різними куль­турами (за вирішенням громади).

Малоземелля селян часто примушувало їх відходити від правильного трипілля, впродовж кількох років засівати по­ля, не залишаючи пару, і тільки коли земля виснажилась, да­вали частині поля «перебурянити».

На півдні України широко застосовувалась і перелогова система. Третина поля зоставалась з приблизно такою сіво­зміною: перший рік – пшениця, другий – ячмінь, третій – пшениця, четвертий – озима пшениця або овес чи жито. Після цього виснажену ділянку залишали на два і більше років на переліг. У такій послідовності засівали й інші ділянки.

Подекуди на Поліссі та в Карпатах майже до кінця XIX ст. існували залишки підсічно-вогневої системи обробітку ґрунту. Так, у Карпатах селяни після польових робіт восени вирубу­вали на корчі дрібний ліс, а навесні його спалювали; потім на цій ділянці (пасіці) засівали жито і розпушували її моти­кою. Зібравши жито, викорчовували пні, угноювали й орали. Селянські земельні наділи майже ніколи не були зосеред­жені в одному масиві, вони розділялись на кілька ланів, в кож­ному з яких нарізались ділянки окремим господарствам. Селяни дуже добре знали особливості кожного клаптика своєї землі, особливості орних знарядь та свої можливості. Обробіток ґрунту на Україні був переважно чоловічою справою. Лише городом цілком і повністю займалися жінки.

Орали селяни поперемінно двома способами: у розгін і в склад. Перший спосіб полягав у тому, що починали орати з межі своєї ділянки, прокладали борозну вздовж межі і другу борозну – вздовж протилежної межі, потім – третю коло першої. Так, обійшовши гони, добиралися до середини. Таким чином на середині поля утворювалася розплуга (розгін). На­ступного разу орати починали з середини ділянки і поступо­во доходили до обміжків (вузька смуга між нивами), або до меж.

Щоб розпустити скибу, після оранки ріллю впоперек «ралили» ралом, скородили «драпаком» або бороною. Коли було багато робочої худоби, боронування могло проводитися одночасно з оранкою. Після оранки та розпушення ріллі від­разу ж приступали до сівби. В Україні побутувало два типи ручної сівби: в один сів і в два сіви. При першому типі сіяч крок за кроком ступав і сіяв зерно перед собою; при друго­му — він, крокуючи невеликими зигзагами, кидав зерно то трохи ліворуч, то трохи праворуч, тим самим вдвічі збіль­шуючи ширину засіяної смуги.

На більшості території України засіяні ниви обовязково заволочували боронами, інколи привязували до борін де­ревяні колодки, які розбивали нерозпушені грудки і землю, або сіяли прямо по стерні, заволочуючи посів бороною чи загортаючи ралом.

Селяни значну увагу приділяли догляду за посівами. На пшеницях, ячмені, вівсі, горосі і т. д. такі буряни, як сурі­пок, горошок, кукіль, виривали руками, а верхівки полину й осоту, що піднімались вище за посіви, скошували косою. Рука­ми проривали на сходах проса гірчак, молочай, сосонку то­що. Для захисту проса і конопель від птахів ставили опуда­ла. Крім цього, щоб дикі голуби і горобці не висмикували із землі конопляних сходів, їх огороджували кілками, а між ними натягували довгі нитки, ставили соломяні опудала.

Заорювання, як і засів, на Україні відбувалися завжди уро­чисто, з цікавими звичаями та обрядами, які повинні були забезпечити добрий урожай. Початок і кінець оранки й сівби супроводився багатим частуванням усієї сім'ї, щоб урожай був багатий.

Початок жнив – зажинщина, зажинки – відзначався своєрідною святковістю. Майже в кожному господарстві го­тувався святковий обід, і вся сімя виходила в поле обідати. У жнива працювали всі. Спершу починали косити озими­ну, а якщо одночасно поспівав ячмінь, то його косили вранці, поки є роса, щоб не випадало зерно з колосків. Потім ко­сили овес, яру пшеницю, просо і приблизно з 30 серпня (за старим стилем) гречку. Косили під стінку (обкос поля), під пятку (низька стерня) тощо. Цю роботу виконували тільки чоловіки, а жали майже завжди жінки.

Перші зрізані стебла збіжжя зберігали в кожній хаті, щоб жилось щасливо. Скошене чи зжате збіжжя на всій Україні, за винятком півдня, звязували у снопи «пере­веслом», тобто скрученим жмутом стебел того ж збіжжя. Вязали снопи і гребли жінки. Снопи спочатку клали в пятки (пять снопів), а надвечір — у хрестики або полукіпки (три­дцять снопів). На Поліссі та в гірських районах Карпат, де часто випадали дощі, для просушування снопи підвішувались на піраміду, складену з трьох двометрових сучкуватих жер­дин. На півдні України скошене збіжжя в снопи не вязали, а згортали у валки, які потім складали в копи. Після закін­чення жнив зернові привозили на тік або в клуні. Поблизу то­ку збіжжя складали у стіжки та скирти. Перед молотьбою сно­пи іноді просушували (тільки в північних районах Чернігівщи­ни та Волині) в осетях, влаштованих у клунях.

Молотили збіжжя різними способами. Починаючи з кінця XVIII ст. у поміщицьких господарствах обмолочували спе­ціальними машинами – молотарками (ручними, кінними і па­ровими). Поступово молотарки проникали в селянське госпо­дарство, передусім до заможних селян, де застосовувалась переважно кінна молотарка. Найдавнішим способом обмолоту хліба був обмолот за допомогою ціпа.

Молотьба ціпом проводилась по-різному, залежно від міс­цевих особливостей, а також від культур, які обмолочувалися. Взагалі на тік клали два-три розвязаних снопи, з яких ви­бивали зерно. Залежно від кількості молотників молотили в один ціп, у два ціпи, в три ціпи, в чотири ціпи.

На півдні України обмолот проводився за допомогою кот­ка – камяного циліндра з поздовжніми жолобками. На добре накочений тік рівномірним шаром накидали необмолочене збіжжя. У коток запрягали коней або волів. На перед­нього коня сідав погонич-підліток. Починали молотити з зов­нішнього краю до центру.

У деяких районах зустрічався й архаїчний спосіб молоть­би топтанням.

Обмолочене зерно провівали за допомогою фабричних віялок, млинків, виготовлених селянськими майстрами, або за допомогою лопати та дармоя (сита з отворами діаметром з зерно), а солому складали в скирту або стодолу. Провіяне зерно зберігалося в засіках чи коморах, що на Правобережжі називались шпихлірами. На півдні України зерно засипали в соломяники – спеціальні посуди­ни, сплетені з соломи або лози, в кадовби — великі деревяні посудини, що зберігали в коморі. У деяких місцевостях (наприклад, на Чернігівщині та Полтавщині) до кінця минулого століття зерно зберігали в ямах, обмазаних глиною та обби­тих березовою корою. Спосіб зберігання (схову) зерна в ямах застосовували селяни під час насильної колективізації та німецької окупації.

Обробка льону й конопель вимагала кропіткої праці. Коноп­лі і льон виривали восени, коли дозріло насіння, вязали. Після висихання їх молотили ціпом або жінки вибивали на­сіння ручним способом, за допомогою праника. Обмолочене насіння провівали, висушували й зберігали у коморах.

Коли насіння було відділене, стебла коноплі та льону вимо­чували у ставках, ямах, річках, після чого висушували й били. У центральних і південних районах України льон і коноплі вимочували в ямах – мочилах. У Чернігівському, Київському, Волинському Поліссі, на Прикарпатті та в Карпатах льон для вимочування стелили тонким пластом на лузі (це так звана росяна мочка). Коноплі сушили на сонці, а в лісових і гірських районах – біля вогнища у спеціальній сушарні. Після сушіння льон та коноплі тіпали, тобто відділяли кострицю від волокна за допомогою дерев'яних мялок. Використовувалися два види мялок: бительна і терлиця. Процес відділення костриці від волокна проходив у такій послідов­ності: жменю конопель або льону ділили на «ручайки», які ламали, тріпали об стовпи, дошку, мяли на бительні, після цього терли на терлиці.

Після попередньої обробки волокно «микали» на гребені та чесали щіткою. Витіпане, витерте і вичесане прядиво скла­дали в повісма («куклою», «каблучкою», «козлом»), а потім микали, щоб прясти їх з гребеня чи кужелі.

Олію на Україні виготовляли з рапсу, рижію, соняшни­ка, з лляного та конопляного насіння. Усі ці олійні культури підсмажували на сковороді у домашніх печах, потім товкли в ступці та просіювали, насипали в мішки, де в ручних олій­ницях видавлювали олію.

Розвиток сільськогосподарських знарядь праці відбу­вався шляхом запозичення іноетнічних моделей та їхнього вдос­коналення й пристосування до місцевих умов. Впливи античної агрокультури Північного Причорноморя ще в IV-III ст. до Н. X. виразно просте­жуються серед людності Ниж­нього Подніпро­вя, де зявляєть­ся елліністичний тип чотирикутних жорен, які згодом змінюють круглі жорна римського типу. Від провінційно-римської культури черняхівське населення запозичи­ло залізні наральники, мотики, серпи, коси та ін. У VI-VII ст. відбувається модернізація аграрних знарядь праці, які вже на­бувають виразнішої етнонаціональної специфіки. Відома в Ук­раїні з кінця І тис. до Н. X. соха вдосконалюється в напрямі глибшої оранки важких ґрунтів (залізні наральники з плечика­ми). Серпи (знаходять ще серед скіфських старожитностей) стають довші і, набуваючи відігнутої прямої ручки, вже в цей час стають схожі на сучасні знаряддя.

Модифікація знарядь праці прискорюється в останній чверті І тис, коли починає поширюватися інвентар з Подунавя і Бал­кан. Зокрема зявляється досконаліше рало (складалося з че­ресла, відвальної дошки і наральника з широким лезом та аси­метричними плечиками), що вважається перехідним типом до плуга. Тоді почав формуватися тип сохи, який згодом отримав назву «української». Поширившись на Поліссі, подекуди й на Лівобережжі, він відрізнявся від «російського» та «білорусько­го» типів сохи тим, що мав дишель і колісний передок (соха-рогач).

Справжню агрокультурну революцію знаменувало застосу­вання плуга (примітивні його форми були відомі вже в другій половині І тис.), що зумовило перехід від техніки розпушування до техніки обертання і перемішування шарів ґрунту. У давньоруських літописах плуг вперше згадується в «ПВЛ» під 981 р. В процесі подаль­шої модернізації сформувався традиційний український («ма­лоросійський», «степовий», «новоросійський») тип плуга, який залишався домінуючим до середини XIX ст. Його специфічною рисою стало існування поряд з робочою частиною (власне плу­гом) тяглового двоколісного передка. Це доволі громіздке зна­ряддя, яке тягнули одна-дві пари волів, забезпечувало розо­рення дернистих степів Півдня України. Плужна оранка спри­чинила глибокі зміни в усьому господарському комплексі: зас­тосування органічних добрив (гною), перехід до трипілля, зрос­тання посівів жита тощо.

Норман Дейвіс у «Європі. Історії» (К.: Основи, 2000.) пише про витоки і наслідки застосування плуга у с.г.:

PLOVUM

Плуг міг обробляти важкі грунти. Зате він вимагав тяги, вкрай рідко доступної в античному світі. Минула тисяча років, відколи Пліній уперше побачив плуг у долині По, перш ніж в 11-12 ст. це знаряддя набуло загального поширення у Північній Європі.» Історик пов’язує напряму застосування плуга із розвитком рільництва.

В українців був розвинутий культ Плуга, який, на думку вченого В. Крисаченка, засобом переходу від хаосу до організованого світу природи і людини.

На пріоритет рільництва вказують як хліборобська тематика календарно-обрядового фольклору українців, так і український народний календар, кульмінаційні обряди якого були наповнені магічними дійствами спонукального або запобіжного характеру, спрямованими передусім на хліборобське заняття.

Хв. Вовк в «Студіях з української етнографії та антропології.» ретельно описав традиційні знаряддя землеробства поширені різних історико-етнографічних районах України:

Внаслідок вдосконалення і розвитку східнословянського ра­ла із залізним наральником у Київській Русі було винайдено плуг. Рало і плуг стали знаряддями обробітку чорноземних ґрунтів степової та лісостепової України.

У північній частині України, на Поліссі, одночасно з плугом розвивалось і вдосконалювалось більш легке плужне знаряддя, що не перевертало скибу як плуг, а лише розпушу­вало верхній родючий шар ґрунту, не вивертаючи з-під низу безплідних пісків. На Поліссі побутувала соха-рогач, яка складалась із стебла з «рогачами», «плахи» і «підплашника», двох «сошників», двох «припалків» і «теліжки».

На всій території України були поширені рала, які поділя­лися на однозубі і багатозубі. За конструктивними особ­ливостями можна виділити два основних типи – рало з поло­зом і рало з копистю. Перше за конструкцією ближче до плуга і, ймовірно, генетично передувало йому. Воно склада­лося з «полоза» із залізним гострокутним «наральником», «грядки», однієї чепіги та двох стовпів, що міцно зв'язували грядку з полозом. На заході України побутувало рало з поло­зом, яке мало дві чепіги і короткий вигнутий гряділь.

Рало з копистю – більш давнє. Робоча частина – «кописть» (ральник) – не розрізала і не підрізала ґрунту, а роз­ривала його і розсувала, прокладаючи борозну. Кописть (ін­коли із залізним наральником) задовбувалась під кутом у «стебло» (гряділь) і скріплювалась з ним однією вертикаль­ною стовбою. Керували ралом за допомогою «держака» (че­піги) . Стебло і держак часто були суцільними, виготовлялись із стовбура і кореня одного дерева.

Найпоширенішим був двоколісний плуг, який побутував на всій території України. Він складався зі шматків твер­дого стовбура довжиною 70 см. Кожен з них на верхньому кінці мав гілку. Ці шматки, відповідно обтесані і зєднані вздовж, утворювали «підошву» плуга; а дві гілки, повернені назад вгору, – «чепіги». Передній кінець підошви загострю­вали і на нього втулкою набивали залізний «леміш». Чепіги в «пяті» скріплювали між собою горизонтальним бруском, а на половині їх висоти – планкою. В отвір, видовбаний в лі­вій (напільній) чепізі, запускали «гряділь» і закріплювали його деревяними клинцями, таким чином регулюючи гли­бину оранки. По вертикалі гряділь скріплювали міцною «стов­бою» з підошвою плуга, а напроти переднього кінця лемеша в ньому робили отвір, куди вставляли «чересло». Останнє закріплювали клинами-«заборзенниками», якими регулювали ширину борозни. З правого боку до стовби та орної чепіги деревяним шиблом прикріплювали «полицю». У передній час­тині гряділя, загнутій трохи вліво і вгору, пробивали кілька отворів для кілочків, якими гряділь кріпили до колішні. Ко­лішня була окремою частиною плуга. Вона складалась з осі, двох коліс і ключа дишла довжиною близько 1,5 м. Коліш­ня з'єднувалась з воловою упряжжю одним-двома або трьо­ма і більше війцями залежно від того, скільки пар робочої худоби впрягали в плуг.

У деяких районах зустрічався плуг одноколісний та безколісний.

Залізні плуги на Україні, згідно з архівними матеріа­лами, зявились наприкінці XVII–початку XVIII ст. Вони мали змішану форму і конструкцію окремих складових частин. Поступово деревяні частини замінювались заліз­ними. Деревяним залишався лише гряділь. Ці плуги збе­реглися й досі.

В Україні побутувала борона одного типу. Не­значні відмінності були в способі її виготовлення та в матеріа­лі. Борона мала трапецієвидну форму і складалася з п'яти поздовжніх чотиригранних брусків – «бил», зєднаних на од­наковій відстані один від одного двома короткими попереч­ними брусками – «глицями». В місцях зєднання вони скріп­лювались дерев'яними тиблями або залізними цвяхами. З вужчого боку трапеції крайні била були трохи довші, ніж передні. їх кінці зєднувалися додатковою глицею, до якої чіпляли «війа» чи «барок», або затинались півколом і сходились один з одним. У кожне било знизу забивали від шести до де­вяти залізних або дерев'яних зубців довжиною до 15 см. До раннього типу борони належить волокуша, зроблена з гілок терну,— нею додатково заволочували посіви після борону­вання.

В Україні були поширені знаряддя ручного обробітку землі. Це заступ фабричного та ковальського виробництва і сапи різних форм та видів. Заступ складався із залізного лис та овальної чи прямокутної форми, деревяного держака. Його в різних місцях називали лопатою, рискалем, город­ником, шуфлею.

Для міжрядного розпушування ґрунту, кращого збере­ження вологи, обгортання окремих культур використовува­ли сапи (сапка, копачка, дзюбка, сапачка, тяпка тощо). На Поліссі та в Карпатах були залізні й деревяні мотики, ними розпушували землю, а також викопували картоплю.

Старовинне знаряддя праці – коса. Її застосовували для косіння вівса, ячменю, гречки, гороху, трав. Вона склада­лася з трьох основних частин: коси – металевої ріжучої пластини, «кісся» – дерев'яної жердини довжиною приблиз­но 1,5 м та дерев'яної ручки. Скріплював косу з кіссям де­ревяний клин, «пятки» та залізне кільце – рифа, на­персток.

Для скошування зернових до коси приладнували грабки – своєрідні граблі з кількома (найчастіше трьома) довгими зубцями, які, починаючи від коси, зменшувались за довжи­ною.

Збирали зернові і серпами, подібними до серпів періоду Київської Русі, але більш загнутими. Для згортання сіна, соломи використовували граблі, що мали дві частини – пе­редню планку з вставленими деревяними зубцями та спе­ціально підібраний лісковий держак з вилкою, на яку насад­жувалась планка з зубцями.

Давнім знаряддям праці у сільському господарстві, ві­домим ще з часів Київської Русі, був ціп. Він складався з ціпила – дерев'яної ручки довжиною 1,5 м і більше, та бича – жердини з дуба, граба і бука та іншої твердої деревини дов­жиною 15-95 см, кінець якого був трохи потовщений. Ці частини зєднувались між собою двома «капицями» і «каблучкою», або «гужиною» («ушивальник», «увязь» тощо) з си­ромятного ременя. Капиці у вигляді петель кріпились по од­ній до ціпила і бича, а гужина звязувала їх.

В старому українському селі існувала техніка для переробки харчових продуктів. Майже у кожного селянина був ручний млин (жорна), який складався з двох круглооброблених каменів, покладених один на одного і зєднаних вертикально залізним «веретеном». У верхньому камені посередині зна­ходиться отвір для засипки зерна, а на краю отвір для руч­ки, за допомогою якої камінь приводили в рух.

Ручна ступа виготовлялась із суцільного пенька конусовидної форми шляхом випалювання або видовбування. Видовба­на ступа вгору розширювалась, донизу звужувалась, закін­чуючись круглою виступаючою частиною. Зерно (просо, яч­мінь, гречка) товкли деревяним товкачем з потовщеним кінцем.

Ніжна ступа складалася з горизонтально покладеного кореня дерева з видовбаним у ньому заглибленням, куди входив досить товстий і міцний товкач, прикріплений до кінця підойми. На другий кінець підойми спиралася нога того, хто товк. Точкою опори між товкачем і серединою підо­йми була поперечина, що клалася на два поздовжні бруси, прикріплені горизонтально до ступи.

Водяні млини відомі ще в період Київської Русі. Вітряки зявились у XVI ст. і широко побутували в наступних століт­тях. Млини використовували не тільки для перемелення зерна, а й як рушійну силу при обробці дерева (лісопильні), пере­робці олійних культур, валянні сукна, у залізорудній справі та ін.

Водяні млини були стаціонарні (з греблею) і наплавні (на поромі). Стаціонарні млини приводилися в рух водою, яка падала з греблі на ковші, закріплені на колесах, а наплавні – водою, яка текла. Колеса останніх мали довгі ло­пати.

Вітряки розрізняють двох типів: у одних крилами до віт­ру повертався весь корпус, в інших – тільки верхня частина. Лопати крил у Київській, Полтавській та інших губерніях робились у вигляді вузького паралелограма. У Чернігівській та деяких інших губерніях вони мали трапецієподібну форму.

Найбільш поширена олійниця складалася з двох стовпів (лапок), на кінці яких горизонтально насаджено масивну колоду (вязь). Приблизно на середині стовпів вставлені дві «мачухи», розколоті балки (на кругляки). Над верхньою «мачухою» на обох кінцях розташовані деревяні масивні кли­ни, увігнані у вирізані в стовпах отвори, куди заправлені і «мачухи». В нижній «мачусі» видовбана ямка з жолобом для мішка з насінням та стікання олії. Для видавлювання олії два робітники били довбнями по клинах, які, входячи в отво­ри стовпів, натискували на верхню «мачуху».

В «Нарисі історії культури України» М.Поповича надибуємо на фрагмент етнографії українського землеробства, що свідчить про значення рільництва в загальнокультурному контексті.

Світ села (за: Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1999. – С. 71-73).

У X ст. по всіх слов'янських землях поширене при­близно однакове знаряддя об­робітку ґрунту – дерев'яне рало з залізним наконечником, яким земля розорювалась досить неглибоко і з великими труднощами. Водночас набуває поширення плуг, знаряддя, вдвічі продуктивніше за рало, яке не просто «розпорює» землю, але й, ріжучи її лемешем із череслом, потім відвалює і перевертає так зва­ною полицею.

Плуг цей, що називається україн­ським, панував у нас до XІХ століття. Це була велика і важка конструкція з металевими частинами; орати плугом можна було тільки двома парами волів або коней, а потім все одно тре­ба було культивувати землю ралом чи бороною. Ідея цієї конструкції зане­сена, за висновком фахівців, з Бал­кан, де вона жила з часів римського «плуга». Але власне плугом це знаряд­дя стало тільки після того, як на основі балканської конструкції наші ви­нахідники зробили рішучий крок до техніки відвалювання.

На Русі діяла система мір, що під іншими назвами збереглась майже до нашого часу. Міра довжини, лікоть (44,5-46,6 см), залишилась незмінною, а замість києво-руського, старого сажня у три лікті в XVII ст. в Росії введено «новий сажень». Проте верста (1067 м) з 500 нових саженів точно дорівнювала поприщу часів Київської Русі із 750 старих саженів. Зернові і всі сипучі тіла мірялися об'ємами. Кадь (з XVI ст. на Україні вона називалась бочка) – два полов­ники (відповідно дві копи) – чотири четверті (корці) – вісім осьмин; осьмина точно відповідала римському медимну.

Обчислення продуктивності се­лянської праці впираються в те, що не було точних відомостей про оди­ницю оброблюваної площі – плуг. Її вираховують таким чином. Сім'я з 6-7 чоловік могла обробити за 20-30 днів весняних і стільки ж – осін­ніх робіт близько 8 десятин (ця міра з'явилась у XV ст., вона трохи більша гектара). Головний час витрачався на оранку (40 днів). Ми знаємо, яким був врожай із «плуга». А подальші обчислення залежать від того, якою була система землеробства. Якщо двопілля – тоді плуг буде більший, якщо трипілля – менший.

Археологічні дослідження показа­ли, що в одному й тому ж господарстві сіяли і озимину, і ярину. Отже, сівооборот був трипільний. А, отже, плуг був менший (бо частина площі гуляла під парами) і врожай був сам-6,2, тобто до 50 пудів з десятини (до 8 центнерів з гектара).

Ця обставина, у зясування якої вирішальний внесок зробив В. Й. Довженюк, має величезне значення для розуміння стану нашої агрокультури. Вона означає, що в часи Київської Русі на території України склалася техніка і система господарювання на селі, яка засадово не змінилась до ХІХ століття.

Велика кількість поселень цього часу складається з одного будиночка десь у глибині лісу. Це, власне, тимчасове приміщення, в якому жила сімя за умов «вогняної ляди», коли через кілька років місце посіву мінялося. Але й сталі поселення були невеликі – по дві-чотири хатинки, рідко по десятку й більше.

Праця була надзвичайно важкою й виснажливою. Особливо важко було косити «горбушею» – косою, яка, на відміну від пізнішої «литовки», не різала, а підсікала траву ударом (хліб з цієї причини косою-горбушею не косили, тільки жали серпами). В сінокіс (горбуша дожила до нових часів) дуже боліли шия, поперек, сухожилля; спина і руки вкривалися виразками, від напруги люди хворіли животами. Але внаслідок важкої праці сімя мала близько 200 пудів (3,2 тонни) озимого хліба і могла частину його продавати в місті.

Землеробські звичаї записували П.Чубинський, Хв. Вовк, Г.Булашев, О.Воропай.

Городництво відоме на Україні з найдавніших часів, коли східні словяни вирощували буряки, капусту, ріпу, гарбузи, кавуни, часник, цибулю, моркву, мак, горох, сочевицю, огірки тощо. Воно мало переважно присадибний характер і вважалося переважно жіночою справою. Асортимент городніх культур (ріпа, редька, горох, цибуля, часник, буряк, морква та ін.), не зазнавав суттєвих змін аж до XVIII-XIX ст. Картопля потрапила в Україну ІІ пол. XVIIIст. з Західної Європи, тоді ж привезли в країну томати (помідори), баклажани, перець (ймовірно переселенці з Болгарії; у ХІХ ст. з Америки завозять соняшник і кукурудзу.

Город ділився на плеса, грядки і капусники. Часто на низьких місцях городу нарізався і підмет. Плесо в городі – це широка довгаста ділянка; грядка – вузька, довга і висока; капусник – найнижче і найвологіше місце в городі. Харак­терною рисою українського городу було обсадження його ділянок соняшником, а також квітами.

В середині XVI ст. з Південної Америки в Європу завез­ли картоплю, а 1764 р. вона зявилася на Україні. У XIX ст. її почали вирощувати на польових ділянках під плуг, букер і заступ. Саме тоді широко розповсюдився посів цукрових буряків. Основна маса посівів належала землевласникам, але часто селяни, котрі жили поблизу цукрових заводів, перетворювали свої землі на бурякові плантації.

У незначній кількості українці сіяли овес (найбільше в Карпатах), горох, сочевицю, боби і т. д.

Картоплю садили рядами, викопуючи в розпушеній землі заступом ямки з таким розрахунком, щоб кущ від куща ріс на відстані близько аршина. Копали восени заступом.

Буряки на городах сіяли та садили. Перевагу надавали садінню. Сіяв буряки чоловік, а садила жінка, викопуючи ямки заступом, сапою (інколи садили і розсадою).

Капусту українці завжди садили розсадою. У найзатишнішому місці, часто під хатою, огороджувався ліскою з ло­зи або очеретом невеликий розсадник. Знизу накладався гній, а зверху – земля. Ранньої весни, часто коли ще не зійшов сніг, у розсадники сіяли насіння капусти. Сходи на ніч прикривали соломою або очеретом. Коли рослина ви­пускала чотири листочки, господиня висаджувала її під за­ступ рядами в грядці. Поки капуста не прийметься, її під­ливали.

Цибулю і часник селяни вирощували на низьких затиш­них і добре угноєних ділянках. Подекуди садили також ква­солю.

Під огірки відводились завжди добре угноєні грядки, які переважно обсаджували гарбузами – встромляли по чотири-пять насінин зубками вгору. На півдні України та на Полтавщині було розвинуте баштанництво; у невели­кій кількості сіяли мак, кріп, моркву, редьку, петрушку. Мак сіяли ранньої весни, іноді, коли ще не зійшов сніг.

Найдавнішою системою обробітку ґрунту, відомою на те­риторії України з часів трипільської культури, було мотичне землеробство, що характеризувалось обробітком вручну вели­ких постійних ділянок городнього типу.

Садівництво вважалося виключно чоловічою справою. Серед плодових дерев головне місце займали завезені із Середземноморя яблуні, груші, сливи, вишні, ягідні кущі, причому завдяки «селекційній роботі» виво­дилися їх місцеві сорти. Яблука: фунтівка, або апорт, книші. Окремі екземпляри сягали ваги 600г. Груші: глива, бера, дуля, глек, іллінка, бабка. Окремі сорти плодових дерев (наприклад, ренет Симиренка) завдячують своїм існуванням видатному українському вченому – помологу і садівнику Леву Платоновичу Симиренку (1855 – 1920 рр.), який створив у рідному селі Млієві на Черкащині маточний колекційний сад – один із найбільших у Європі.

В дуже далекі часи, коли Київська Русь ще тільки прочи­щала собі місце в лісах, садівництво і фрукти були рідкістю; їх треба було привозити від Греків. Але в князівський період вже згадуються лаврські сади. У печерських ченців були сади «древа плодовита». В ко­зацький період ми вже знаходимо пишний розквіт садів­ництва по цілій Україні. Павло Алєппський, описуючи свою подорож через Україну, з захопленням говорить про розкішні просторі лаврські сади, що тяглися вздовж цілої дороги від Василькова до Києва, – «що їм числа нема, що в них росли в призвіллі вишні, сливи, абрикоси, горіхи та шовковиці та виноградні лози». Лози ці давали «вино темно-червоне, що його розвозили з цього монастиря (Київської Лаври) до всіх церков козацької землі». Це багатство на сади не було, однак, привілеєм самих тільки печерських ченців, а спостерігав його Павло Алеппський скрізь. «Кожна хата в козацькій землі оточена садками; огорожа з вишень, слив та інших дерев, а земля засадже­на капустою, морквою, редькою, петрушкою, латуком тощо». Ця закоханість українців у садках та городах, що її запримітив антіохійський подорожній, села, що літом просто потопають в садках, це й досі ще є етнографічною рисою, що різко відзначає українців од великоросів, – бо великоруські села вражають відсутністю всякої зелені, – і, навпаки, набли­жає українців до південних слов'ян, що їх хати також оточені квітами та деревами. Але в Україні справа не обмежується самими садками навколо хати; при найменшій земельній спроможності українці завжди заводили й заводять сади навіть поза межами обійстя, головним чином на лісових полянах. Ціла частина Чернігівщини на південь од Десни, як свід­чить А. А. Русов, вкрита суцільними овочевими садами, що в добрий рік дають дуже значний прибуток. Те саме бачимо й на Полтавщині, де тільки три села Зіньківського повіту самі постачали щороку на ринок понад півтора мільйони самих тільки яблук. Поділля, ще багатше на овочі, щороку виряджає цілі потяги сушні до Києва, Петербурга та Варшави. Навіть на Волині, судячи по останніх виставах, провадиться дуже інтенсивне садівництво, звичайно, не на півдні. На Київщині на чотири мільйони десятин припадає 19 000 десятин садів, що служать як домашнім, так і промисловим цілям. До Києва звозять силу яблук, слив, груш, вишень, волоських горіхів, абрикосів. Але культура винограду, що так процвітала на Україні літ 200-300 тому, тепер майже цілком заникла, і тільки в Ботанічному саду Київсько­го Університету ще літ шість тому можна було бачити виноградні лози, що й досі не можуть всохнути серед бур'янів. Які далекі ці здичавілі лози від того часу, коли, за царя Олексія Михайловича, до Москви спроваджували з Білгорода та Київа «кавунових садівників та пасішників», а з Лубенського Мгарського монастиря — «ченців для садового виноградного діла».

Хв.. Вовк вказує, що, як і виноград, наслідком «мудрих заходів» фінансового ві­домства, майже цілком зникла й культура тютюну, яка ще 50-60 літ тому давала значні прибутки не тільки поміщикам, але й селянам. Потроху під­тримується ще хмільництво, та й то тільки завдяки попитові з-за кордону. Подекуди тримаються ще баштани та деякі чисто місцеві особливості, як, напр., сливи в Опішні, малина на Харківщині, часник у Черкаському повіті на Київщині, соняшники на Кубані тощо.