Японське державне управління грунтується на монархійній формі правління і партійній системі з домінуванням останньої. Для нього характерними є:

1) суспільна ієрархія, шанобливість, покірність і схильність до добровільного підпорядкування;

2) повільне просування по службі, його залежність не від особистого успіху, а від послуху і певного вікового цензу;

3) збереження пожиттєвого найму, відданість корпорації, корпоративним цінностям вважається позитивною рисою і всіляко заохочується в управлінській діяльності;

4) груповий принцип ухвалення рішень і груповий контроль;

5) національне регулювання економіки, яке передбачає заохочування конкуренції між підприємствами;

6) найнижчий рівень соціального державного забезпечення, перекладання цієї функції на сім'ю;

7) в Японії існує закрита система у формуванні управлінських кадрів, яка не передбачає вузької спеціалізації, а загальну підготовку і особисті якості.

Європейська модель державного управління включає всі форми державного правління, за винятком президентської, і грунтується, як правило, на партійній системі обмеженого політичного плюралізму. Для неї характерні закрита система державної служби (за винятком Великобританії), кадрова, наймана і змішана системи набору державних службовців. На відміну від США державне управління тут має більший обсяг повноважень у економічній і соціальній сферах. Еліта на вищих рівнях державної служби має високий

престиж.

Для соціалістичної моделі державного управління характерні такі ознаки: підпорядкованість державного управління партійному керівництву; відсутність судового і громадського контролю над адміністративними органами; централізоване директивне планування і централізоване державне постачання; централізоване управління економічною і соціальною сферами; всесильність державного апарату (апаватна держава); становлення панівного класу управлінських кадрів — номенклатури; освячення владної верхівки в масовій свідомості; високий рівень корумпованості державного апарату; репресивно-каральна орієнтація державного апарату з діапазоном форм від відкрито м'яких до вельми жорстких, завуальованих під прагнення навести порядок.

Для державного управління перехідних суспільств характерні такі ознаки: кланово-корпоративний, а не партійний принцип формування державних органів; залежність державних, політико-адміністративних органів від державного апарату; надмірна централізація прийняття державних рішень; нечіткість і розмитість меж компетенції державних органів, внаслідок чого існує дублювання їх функцій; малоосвічена, корумпована державна бюрократія; закрита і кадрова система набору державних кадрів; просування по службі залежить не від професійних і особистих якостей, а від особистої відданості своєму начальству; відсутність ініціативи і ризику серед управлінських кадрів, мистецьке вміння імітувати бурхливу діяльність; високий ступінь корпоративності і клановості; здатність сконсолідовано чинити опір змінам; зневажливе ставлення до мас.

Державне управління України грунтується на Конституції України, Законах про Кабінет Міністрів, державні адміністрації, місцеве самоврядування, державну службу. В структуру органів державного управління входять такі інститути: глава держави, Кабінет Міністрів, неурядові структури загальнодержавного призначення, а також держадміністрації.

Главою Української держави є її Президент. Як глава держави він:

—виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності держави, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина;

—представляє Українську державу в міжнародних відносинах, веде переговори, укладає міжнародні угоди;

—є Верховним Головнокомандуючим збройних сил України і Головою Ради національної безпеки і оборони;

—приймає рішення з питань громадянства: видає укази про прийняття, вихід із громадянства чи його втрату, володіє правом законодавчої ініціативи;

—призначає всеукраїнський референдум за народною ініціативою, а також на затвердження рішення Верховної Ради України про внесення змін і доповнень до І, III і XIII розділів Конституції, може розпустити Верховну Раду України, коли вона протягом тридцяти днів однієї чергової сесії не може розпочати пленарні засідання;

—видає укази і розпорядження, які контрасигнуться (візуються) Прем'єр-міністром і міністром;

—має право скасувати акти уряду України і уряду Автономної Республіки Крим, накладати вето на закони України, призупиняти акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

—за згодою парламенту призначає главу уряду — Прем'єр-міністра, а також припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку;

—за поданням Прем'єр-міністра призначає членів уряду, керівників інших центральних органів влади, голів місцевих державних адміністрацій;

—за згодою парламенту призначає на посаду та звільняє з неї Генерального прокурора України, Голову Антимонопольного комітету, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного Комітету телебачення і радіомовлення України;

—утворює суди у визначеному законом порядку, призначає третину складу Конституційного Суду та судів загальної юрисдикції строком на п'ять років;

—подає парламенту на затвердження і звільнення кандидатуру Голови Національного банку України, призначає половину складу Ради Національного банку України і Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

У разі державної зради або іншого злочину Президент може бути усунений із своєї посади шляхом імпічменту. Питання про імпічмент може ініціювати не менше половини депутатів від конституційного складу парламенту, після чого створюється Тимчасовий комітет у складі спеціального прокурора і спеціальних слідчих. На підставі висновків даної комісії парламент двома третинами голосів приймає рішення про звинувачення Президента.

Остаточне рішення про усунення Президента з поста приймається парламентом трьома четвертими від конституційного складу на підставі висновків Конституційного Суду щодо конституційності процедури розслідування і Верховного Суду про ознаки державної зради й інших злочинів.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце прем'єр-міністри та міністри України. Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України:

—забезпечує суверенітет та економічну незалежність, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

—розробляє і здійснює загальнонаціональні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку держави;

—здійснює управління об'єктами державної власності, розробляє проект Державного бюджету і забезпечує його виконання (після затвердження його парламентом);

—здійснює заходи, спрямовані на забезпечення обороноздатності країни, національної безпеки держави, громадського порядку, а також боротьби зі злочинністю, організовує митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

—забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері соціального захисту населення, освіти, науки й культури, охорони природи, економічної безпеки і природокористування;

—вживає заходів для забезпечення прав і свобод громадян.

Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед новообраним Президентом (строкове закінчення повноважень уряду разом із закінченням повноважень глави держави). Дострокове припинення повноважень уряду можливе в разі його відставки: за ініціативою уряду, відставки прем'єр-міністра, що означає відставку уряду, прийняття резолюції недовіри до уряду парламентом.

Державні комітети (центральні органи, що здійснюють міжгалузеве управління в певній сфері), відомства — центральні органи управління, які здіснюють галузеве або міжгалузеве управління (Фонд державного майна, Ан-тимонопольний Комітет, Національний банк) не входять у структуру уряду. До структури уряду не входять також Рада національної безпеки і оборони, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення.

Органами державного управління на місцях є місцеві державні адміністрації. До місцевих державних адміністрацій належать: районні, обласні, міські (Києва та Севастополя), Автономної Республіки Крим. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються і звільняються з посади Президентом за поданням уряду, а також у разі висловлення їм недовіри двома третинами депутатів від складу відповідних Рад.

Місцеві держадміністрації забезпечують виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України; підготовку і виконання бюджетів; взаємодіють з органами місцевого самоврядування, виконують державні та регіональні програми соціально-економічного й культурного розвитку, забезпечують законність і правопорядок, дотримання прав і свобод громадян.

Політико-адміністративні органи реалізують виконання політики через державну службу. Державна служба України згідно із Законом про державу — це професійна

діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Єдину політику у сфері державної служби проводить головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України. Під правовий статус державного службовця в Україні не підпадають правові статуси Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників.

На державного службовця накладено обмеження: він не має права займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо або через посередників, виконувати роботу на умовах за сумісництвом (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики), сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам із метою отримання певної винагороди, самостійно або через представника входити до складу керівних органів структур, що займаються підприємницькою діяльністю, приймати подарунки від фізичних і юридичних осіб, брати участь у страйках.

Основними критеріями класифікації посад державних службовців е організаційно правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу. Відповідно до цього встановлено 7 категорій державних службовців і 18 рангів. Так, наприклад, до першої категорії належать посади голів державних комітетів, що не входять в уряд, голови інших центральних органів державної виконавчої влади, а також заступники голів державних комітетів, що входять до складу уряду, керівники

обласних державних адміністрацій і секретаріат Верховної Ради; а до сьомої — спеціалісти районних державних адміністрацій, їх управлінь та відділів. Відповідно до категорії існують такі ранги: перша категорія відповідає 3, 2 рангу, друга — 5,4,3 рангу і т. д.

Державний службовець зобов'язаний декларувати свої доходи і доходи членів сім'ї.

Просування по службі державного службовця здійснюється на основі конкурсу, однак Президент України, Голова Верховної Ради України, члени уряду України, голови місцевих державних адміністрацій мають право самостійно приймати на роботу своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів, згідно з принципами патронатної служби.

Державні службовці користуються певними правами: вони отримують добавку до заробітної плати, за ранг, вислугу літ (10 — 40 % від зарплати). Вони отримують пенсію в розмірі 80 — 90 % від суми посадового окладу з надбавками і грошову допомогу у разі виходу на пенсію у розмірі 10 місячних посадових окладів.

Державний службовець може бути відсторонений від виконання своїх службових обов'язків або подати у відставку (відставки поширюються тільки на державних службовців першої і другої категорій).

Державному управлінню України притаманні риси перехідних суспільств. Це обумовлене на даному етапі такими обставинами:

—наявністю корпоративно-кланового, а не партійного принципу формування влади і відсутністю механізму партійної відповідальності перед суспільством;

—незавершеністю процесу законодавчого оформлення на базі нової Конституції чіткого розмежування компетенцій між державними органами і органами регіонального та місцевого самоврядування;

—відсутністю адміністративного судочинства, недосконалістю правового механізму захисту прав громадян у відносинах з органами влади;

—великим обсягом повноважень державних органів у сфері впливу на економіку (розподіл ліцензій, митне регулювання, здача об'єктів в оренду;

—складною процедурою оформлення прав власності, розподілу державної власності у процесі приватизації, а також бюджетних коштів і кредитів, правовим регулюванням під законними актами багатьох економічних процесів, яке призводить до певного маніпулювання пільгами, що є причиною високого рівня корумпованості;

—залежністю політико-адміністративних органів від державного апарату (міністр, наприклад, залежить від апарату Кабміну);

—громіздкою галузевою структурою Кабміну, що спонукає до лобіювання галузевих інтересів;

—відсутністю чіткого розподілу повноважень між адміністративними органами, а також між адміністративною і політичною їх компетенціями, що призводить до дублювання функцій, посилює колективну безвідповідальність;

—ручним управлінням, яке передбачає прийняття будь-якого рішення вищою посадовою особою в обхід компетенції інших посадових осіб в управлінському підрозділі;

—слабким процесуальним механізмом юридичної відповідальності державних органів та посадових осіб перед законом, особливо в частині персонального відшкодування матеріальних і моральних збитків, завданих громадянам;

—активним лобіюванням владними структурами інтересів аграрних, промислових і фінансових олігархій у сфері розподілу бюджетних і кредитних ресурсів, створенням пільгового податкового і митного режиму взамін на отримання від них тіньових доходів;

—застарілим і неефективним механізмом мотивації до праці серед управлінського персоналу, що орієнтує переважно на трудовий стаж і особисту відданість вищому начальству;

—відсутністю кадрів із сучасною управлінською освітою, вольовими якостями, соціоцентристськими і підприємницькими цінностями;

—нерозвинутим громадянським контролем над владою у вигляді засобів масової інформації, партійної опозиції, легального лобіювання груп тиску, механізмів соціального партнерства.

Перелічене вище спричиняє повільне, незбалансоване і мляве здійснення реформ, за що більшості суспільства доводиться розплачуватися тяжкими соціальними наслідками,

В економічній сфері державному управлінню не вдалося здійснити повно і послідовно реформістських заходів стосовно:

1) фінансової стабілізації;

2) лібералізації цін і зовнішньоекономічної діяльності;

3) приватизації та структурної перебудови.

У сфері фінансової стабілізації українським урядовим чиновникам дуже довго (до 1994 р.) не вдавалося приборкати інфляцію (10 - 155 % в рік), основними причинами якої були покриття великого дефіциту бюжету за рахунок грошової емісії Національного банку і кредитування комерційних банків з фондів Нацбанку. Завдяки новому президентському курсу, а також жорстким вимогам міжнародних фінансових організацій, що надають кредити Україні, проведено грошову реформу, забезпечено відносно стійку фінансову стабілізацію шляхом зменшення дефіциту, знаходження неемісійних джерел покриття дефіциту бюджету і контролю над грошовою масою з боку Національного банку. Однак не вдалося збалансувати бюджет на новій податковій основі.

Податкове законодавство є одним із гальмівних чинників розвитку ринкових відносин в силу його нестабільності, суперечливості, пріоритетності непрямих податків над прямими, існування податкових пільг для багатьох високоприбуткових суб'єктів господарської діяльності, відсутності диференційованого оподаткування доходів і майна фізичних осіб, майна юридичних осіб.

Внаслідок повільних темпів і недосконалого законодавчого забезпечення приватизація в Україні не сприяла структурним змінам у виробництві та сфері зайнятості, створенню потужного сектора малого і середнього бізнесу, припливу іноземних інвестицій в економіку. До недоліків приватизації можна віднести: відсутність чіткого механізму банкрутства з продажем акцій банкрутів-підприємств на аукціоні; надання переваги трудовим колективам у виборі способу приватизації і викупу підприємств, заборона приватизації для орендних підприємств, відсутність можливості іноземним інвесторам придбати контрольні акції на аукціоні, а також права на землю під приватизаційні об'єкти; затягування сертифікатної приватизації і відсутність грошових форм приватизації спричинило те, що зміна форми власності не призвела до встановлення ефективного власника.

У соціальній сфері продовжує домінувати горезвісна ідея соціального захисту населення, а не окремих соціально вразливих груп (малозабезпечених, інвалідів, пенсіонерів та ін.), далі існує колективний, анонімний механізм сплати соціальних податків, а не колективно-індивідуальний, при якому основний тягар внесків на соціальне забезпечення (медичне, пенсійне, з інвалідності та безробіття) перекладався б із держави і підприємств на особу. Внаслідок відсутності законодавчого забезпечення реформування комунальних служб і житла призупинений процес становлення ринкових відносин у цій сфері.

У культурно-гуманітарній сфері не завершений процес переходу на багатоступеневу освіту (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), не визначений державний базовий компонент у середній і вищій школі, а також обсяг державного замовлення, номенклатура спеціальностей, необхідних державі, порядок державної підтримки приватних навчальних закладів і платних форм навчання понад базовий рівень. У науці й культурі не визначено обсяги державного фінансування пріоритетних напрямків у цій сфері, а також механізми розподілу державних коштів на конкурсних засадах, із залученням незалежної експертизи наукових і культурологічних проектів, не закладено законодавчі стимули спонсорування пріоритетної навчальної, наукової і культурної продукції.

У сфері безпеки держави не створено військову доктрину, яка б передбачала сучасний принцип комплектування військ, а також не проведено структурну перебудову військового комплексу із залученням до співпраці іноземних інвесторів. Гострою залишається проблема реформування органів національної безпеки і МВС в частині звільнення їх від невластивих їм функцій, розмежування компетенцій, між державними і муніципальними силовими структурами. Отже, державне управління України в усіх сферах суспільного життя є неефективним та застарілим і вимагає докорінних змін відповідно до стандартів сучасного цивілізованого розвитку.