2. Економічний лібералізм та соц справедливість

Лібералізм (liberalis) у перекладі з латинської означає "вільний". Лібералізм в економіці - це сукупність поглядів на функціонування господарства й принципи економічної політики, що відкидають необхідність втручання держави в економічне життя; доктрина, що затверджує, що кращою економічною системою є та, котра забезпечує волю особистої ініціативи господарюючих суб´єктів. Принцип економічного лібералізму laissez-faire (від фр. "дозволь нам робити") виникає у XVIII ст. як вимога економічної волі із боку французької буржуазії. Надалі ідея економічної волі займає центральне місце і знаходить закінчені форми у вивченні класичної та неокласичної шкіл. В XIX ст. лібералізм є офіційною доктриною держав, що встали на шлях промислового розвитку. В основі лібералізму лежать три принципи: недоторканність приватної власності, свобода господарської діяльності, вільна конкуренція.Перша світова війна, соціалістична революція в Росії, Велика депресія 1929-1933 р. привели до значної концентрації державної влади, все більшій відмові від конкурентного механізму регулювання економічних процесів. У цих умовах як реакція на кризу ліберальних традицій і відбувається становлення нового лібералізму, або неолібералізму, який розвивався в межах неокласики ХХ-го ст., біля витоків якої стояв А. Маршалл.Значне місце в неоліберальній концепції відіграє роль індивіда в економічному процесі. Поняття економічної й політичної свободи нероздільні. Ефективність економічної системи безпосередньо пов´язана зі свободою.Вчення неолібералів повністю дотримується трьох основних принципів лібералізму, але це не однорідний напрямок економічної думки. Трактування й механізм реалізації зазначених принципів у працях неолібералів мають розходження, що є підставою виділити найбільш впливові напрямки усередині самого неолібералізму.Маючи подібні цільові настанови, вони розрізняються методологічними принципами, інструментарієм дослідження, оцінкою окремих феноменів господарського життя та ін.Особливе місце в системі сучасних ліберальних вчень займають західнонімецька й неоавстрійська школи. Через те, що оформилися в міжвоєнний період, вони мають загальні передумови: негативне відношення до практики державного регулювання соціально-економічних процесів; незадоволеність станом економічної науки - невизначеність предмета економічного дослідження, недостатня методологічна база економічного аналізу. Ліберали-ортодокси в умовах активної етатизації виступали за обмеження державної участі й уповали на автоматизм ринку, але не зуміли виробити практичних рекомендацій, що істотно підірвало позиції лібералізму в цілому. Це, у свою чергу, уможливило широкий розвиток теорій, що обґрунтовують необхідність і бажаність державного втручання, що ідейно підтримали прихід до влади тоталітарних режимів.Важливо відзначити, що сучасні ліберали аж ніяк не є прихильниками анархії ринку, глибоко розуміючи сутність змін, що відбулися, в умовах його функціонування. Вони ведуть мову головним чином про сфери й границі державного регулювання. Саме даний аспект, з акцентом на практичну потрібність, стає найважливішим напрямком їх робіт. Важливою особливістю неолібералізму є розробка гносеологічних і методологічних проблем економічної науки, формування нових підходів до розуміння соціально-економічних процесів з виходом за рамки чисто економічної проблематики .В умовах пануючих досить агресивних поглядів неолібералам удалося створити цілісні, самодостатні, не кон´юнктурні альтернативні наукові системи. Незважаючи на наявні розходження в методологічних підходах і висновках, вони не конфліктні, а, навпроти, являють приклад продуктивності ліберальної ідеї, що дозволяє краще усвідомити дійсні проблеми XX ст. і закласти основи для розуміння майбутніх змін.

Соціальна справедливість – це і узагальнена моральна оцінка суспільних відносин, і один з основних загальнолюдських соціальних ідеалів, конкретне розуміння і зміст якого змінювалося протягом історії, і сьогодні немає єдиного розуміння його змісту. При визначенні соціальної справедливості найчастіше її співвідносять із соціальною рівністю, і в цьому контексті соціальна справедливість розуміється як міра рівності і нерівності в розподілі матеріальних і духовних благ у суспільстві, статусів і влади, а також у життєвому положенні різних суспільних груп .Механізми такого розподілу по-різному бачаться прихильникам різних політичних доктрин. Консервативна традиція виходить з невизнання іншого принципу розподілу, крім ринкового. Вільне суспільство, на їхню думку, не допускає встановлення моделей розподілу, оскільки це веде до втручання в права людини й обмеженню його волі. Ліберали сьогодні визнають необхідність державного втручання в розподіл. Марксизм вбачав у соціальній справедливості знищення приватної власності і реалізацію принципу розподілу за працею. Справедливість, відповідно до визначення відомого словника сучасної економічної теорії Макміллана, – це чесність, неупередженість. Якщо ж розглядатит справедливість у контексті відомої нам теорії економіки добробуту, то справедливим можна було б вважати розподіл, що відповідає двом умовам: по-перше, воно повинно бути рівноправним, тобто жоден із суб’єктів суспільства не претендує на товарний набір іншої особи на користь власному товарному набору.По-друге, воно повинне бути ефективним за Парето. Одночасно і рівноправний й ефективний за Парето розподіл можна трактувати як справедливий. Узагалі соціальна справедливість в економічній теорії – це проблема прийнятного ступеня нерівності в розподілі доходів. І тут треба відразу сказати, що єдиної відповіді на це питання в економістів-теоретиків по суті немає. У науковій літературі можна також зустріти такі чотири погляди на соціальну справедливість. Ми розглянемо найбільш відомі з них концепції справедливості, чи справедливого розподілу доходів: эгалітаристську, утилітаристську, роулсіанску і ринкову.

Чотири концептуальні погляди на соціальну справедливість

№за/п

Погляди-концепції Суть концепцій

1 Егалітарний Усі члени суспільства отримують рівні блага.

2 Роулсіанський Максимізується корисність найменш забезпечених членів суспільства.

3 Утилітарний Максимізується загальна корисність всіх членів суспільства.

4 Ринковий Соціальна справедливість встановлюється ринком і його регуляторами.

3. Функції державного управління економікою

Функції управління мають такі основні властивості:

- є зовнішнім проявом властивостей об’єкту;

- мають цілеспрямований, уособлений та самостійний характер;

- є об’єктивно необхідними для здійснення процесу управління;

- реалізуються певними методами;

- характеризують зміст управлінської діяльності.

Виходячи з вищевикладеного, можливо зробити висновок, що під функцією управління слід розуміти зовнішній прояв властивостей об’єкту управління, який характеризується самостійністю, реалізуються певними методами залежно від суб’єкту управління з метою досягнення кінцевого результату. Існує думка про те, що функцію управління можливо розглядати як складову управлінської діяльності . Тоді виникає логічне питання щодо складових управлінської діяльності – саме поняття “складова” та визначення складових. Однак, якщо функція, за тим же підходом, є категорією, то постає незрозумілим, як категорія може бути, у той же час, і складовою.

Функції державного управління реалізуються державою у особі відповідних органів, посадових осіб. Характер функцій визначається завданнями, які стоять перед державою в області державного управління у найважливіших сферах суспільного життя. Для виконання завдань органи державного управління мають певні повноваження. Ці повноваження мають державно-владний характер.

Отже, функції державного управління – конкретні види керуючих дій держави у особі відповідних органів, посадових осіб, відмінних одне від одного за предметом, змістом та засобом впливу керуючого суб’єкту на керуємий об’єкт.

Для функцій державного управління характерні наступні ознаки:

- зовнішній прояв властивостей держави;

- здійснюються від імені держави відповідними органами (посадовими особами);

- мають державно-владний, організуючий характер, закріплені у правовій формі.

Функції державного управління доцільно групувати за об’єктним складом – певними сферами суспільних відносин. Якщо об’єктом державного управління постає економіка України, то доцільно виділяти функції державного управління економікою. Якщо об’єктом постає соціальна сфера життєдіяльності, то доцільно виділяти функції державного управління соціальною сферою.Відповідно до системного підходу дослідження проблем державного управління економікою, залежно від спрямованості впливу функції поділяють на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх функцій державного управління економікою належать ті, що відображають вплив на економіку (керуємий об’єкт) органів державного управління: стратегія макроекономічних перетворень, фінансово-економічна політика, зовнішньоекономічна політика, валютне регулювання, регулювання банківської сфери, політика інвестування, кредитна політика, бюджетна політика, податкова політика.Внутрішні функції відображають характер державного управління економікою, зумовлені організацією державного управління, організаційною побудовою системи органів державного управління, організацією державної служби.Наступним критерієм поділу функцій є об’єктивність. Так, виділяють об’єктивні функції органу державного управління економікою, які відповідають загальнодержавним завданням та меті загальнополітичних перетворень та суб’єктивні функції – тобто функції конкретних виконавців.До об’єктивних функцій можливо віднести: забезпечення соціально-економічної політики, здійснення регіональної політики, здійснення структурної політики, бюджетування, оподаткування, кредитування, політика адміністративних перетворень. Зміст об’єктивних функцій частково збігається із змістом зовнішніх, але є ширшим за зовнішні функції тому, що до об’єктивних можливо віднести, частково, внутрішні (наприклад, політику адміністративних перетворень, яка визначає організаційну побудову органів державного управління).Доцільно також виділення функцій державного управління економікою відповідно основних стадій процесу управління: функція вироблення та прийняття рішень, організації, регулювання, корегування, обліку та контролю.Функції державного управління економікою можливо виділяти за критерієм стадій інформаційного процесу: функція збору, обробки, аналіз інформації, обміну інформацією, прогнозування, регулювання, координування, стимулювання, обліку та контролю.Рекомендують також виділяти загальні, спеціальні, допоміжні функції [4, с.40]. До загальних відносяться ті, які об’єктивно притаманні процесу управління та виражають загальні закономірності управління як соціальної категорії. Через ці функції вирішуються найбільш узагальнені завдання управлінської діяльності, які відносяться до усіх суб’єктів та об’єктів управління. Спеціальні – відображають специфічні боки конкретного об’єкту управління. Основою спеціальних функцій є особливості управління державою, підприємством, організацією. Допоміжні призначені для обслуговування процесу управління: діловодство, секретаріат, архівна діяльність, канцелярська діяльність. Аналіз змісту допоміжних функцій дозволяє зробити висновок про те, що їх можливо віднести до загальних за підставою вирішення ними завдань, віднесених до усіх суб’єктів та об’єктів управління. До загальних функцій можливо віднести: функцію інформаційного забезпечення, прогностичну функцію, прикладну, комунікаційну, функцію контролю.

Функція інформаційного забезпечення складається зі збору, реєстрації, обробки, аналізу інформації. Функція має обслуговуючий характер щодо управлінської діяльності.Прогностична функція складається у передбаченні суб’єктом управлінської діяльності позитивного або негативного розвитку об’єкту управління залежно від обсягу інформації, якою володіє суб’єкт. Прогноз містить у собі гіпотезу, ймовірність набуття певних результатів. Дія прогностичної функції пов’язана, насамперед, з передбаченням змін у системі органів державного управління, моделюванням поведінки політичних лідерів, прогнозуванням наслідків рішень, що приймаються. За часів авторитарного режиму окремо виділяли функцію планування. План розглядався як орієнтир, спрямованість діяльності. З іншого боку, прогноз також виступає орієнтиром діяльності суб’єкту управління. Між планом і прогнозом (відповідно – між функціями планування і прогнозування) є різниця. Наприклад, Державний бюджет України є планом соціально-економічного розвитку держави на поточний рік. При дотриманні показників бюджету, можливо прогнозувати певний рівень розвитку держави. Планування може бути короткостроковим, середньо- та довгостроковим (залежно від строків планування), залежно від обсягу завдань, які вирішуються, – тактичним, стратегічним. На жаль, функція планування виконується, в основному, для вирішення тактичних завдань (Державний бюджет є прикладом короткострокового, тактичного планування), хоча ринкові перетворення не виключають широке застосування довгострокового, стратегічного планування та прогнозування. Прикладом стратегічного планування є Програма “Україна – 2010”, у якій визначені стратегічні пріоритети соціально-економічного розвитку України на тривалу перспективу, окреслені етапи розвитку [29].

Практика перетворень у демократичних країнах свідчить про надзвичайну важливість планування як функції державного управління. Так, у Франції ще з післявоєнних років застосувалося державне індикативне планування. Його суть складалася з визначення параметрів моделі макроекономічного розвитку. Далі – рахункова палата, спираючись на бухгалтерську звітність центральних органів, розробляла і видавала Національні рахунки – звідну статистичну модель національного продукту, національного доходу та головних балансових взаємозв’язків: видатки – випуск та інше. Уряд корегував цю модель, забезпечував її технічно, фінансово та політично і надавав їй характеру середньострокової економічної політики. Проект програми проходить обговорення на Національних зборах, затверджується Президентом та набуває силу закону. Таких програм-планів Франція здійснила вже 10. Метою перших двох програм було відтворення та структурна перебудова економіки (програми на 1947-1952 рр., 1953-1957 рр.). Наступні – 1958-1961 рр. та 1962-1965 рр. – були спрямовані на вдосконалення загальноекономічних пропорцій. Програми 1966-1970 рр. та 1971-1975 рр ставили за мету концентрацію національного капіталу та посилення міжнародних позицій. Три наступні програми були багатоцільові, з орієнтацією на умови виробництва, які змінюються [30, с.108]. На цьому прикладі чітко видно послідовність, поступовість змін в економіці Франції. Метою кожного плану було здійснення перетворень на певному етапі реформування економіки. Більше того, у 1982 році у Франції був прийнятий Закон про реформу планування, де закладений принцип рекомендуючого планування. Процес планування у Франції включає регіональні плани розвитку, коли надалі заключаються планові угоди між державою та регіонами. Угода передбачає встановлення заходів, які держава та регіон зобов’язуються виконати спільно протягом строку дії плану. Уряд в процесі планування і виконання планів займає активну роль. Так, у 1986 році був виданий закон, який уповноважує уряд приймати заходи економічного та соціального характеру і при цьому мати право виконувати ряд функцій законодавчого органу – Національних зборів.

Деякі автори виділяють окремо функцію керівництва, маючи на увазі діяльність, спрямовану на виконання вказівок керуючого органу. Діяльність повинна бути закріплена нормативно. Така думка набувала актуальності за умов існування жорсткої ієрархійної підлеглості у системі державного управління за умов авторитарного режиму. Із набуттям країною демократичних рис, прямуванням до ринку більшої ваги набуває управління за змістом і за суттю як те, що містить у собі заходи прямого, безпосереднього, впливу, пов’язаного із процесом вироблення та прийняття рішень, так і непрямого, пов’язаного із пріоритетним застосуванням прогностичної, комунікаційної функцій, функції контролю. При цьому необхідна юридично закріплена регламентація повноважень та обов’язків органів державного управління економікою, окремих посад.Зміст прикладної функції складається з того, що вироблені управлінські рішення повинні бути виконані шляхом розробки та впровадження механізму виконання рішень. Особливу актуальність щодо доцільності дії прикладної функції набуває вивчення досвіду розробки та впровадження механізму прийняття рішень, який існує у демократичних країнах. Б.Чічерін відмітив, що “старания заменить мировое развитие и опыт веков чем-нибудь новым и небывалым не что иное, как праздные фантазии. …Действительная жизнь, равно как и здравая теория, не придаст этим измышлениям ни малейшей цены” . Докладно аналіз цього питання проведений при висвітленні проблем функціювання органів державної влади, управління власністю, бюджетним процесом, реструктуризацією економіки.Зміст комунікаційної функції складається у забезпеченні взаємовідносин як між органами, що здійснюють державне управління, їх окремими підрозділами, так і за межами системи державного управління – взаємозв’язки, ділові контакти з відповідними структурами іноземних держав, їх представниками, ділові контакти з вітчизняними підприємствами, установами, організаціями, можливість використання досвіду державного управління демократичних країн. Слід зауважити, що форма державного правління, стабільність державності, сталість та, у той же час, можливість гнучкого реагування за зміни у зовнішньому середовищі системи державного управління економікою, визначають успіх інвестиційної діяльності у вітчизняну економіку, впливають на пожвавлення зовнішньоекономічних відносин, ефективність макроекономічних перетворень. За допомогою функції контролю встановлюється ступінь відповідності процесу функціювання об’єкту управління прийнятим управлінським рішенням, виявляються результати впливу суб’єкту на об’єкт, якість виконання управлінських рішень . За допомогою контролю визначаються напрямки корегування дії об’єкту управління, способи впливу з метою забезпечення якісного виконання управлінських рішень. Неможливо не погодитись з тією точкою зору, що контроль має вторинний характер, пов’язаний з процесом вироблення та прийняття рішень. У той же час, зауважується, що управлінська діяльність існує незалежно від контролю. Але контроль є однією з функцій системи державного управління, причому безпосередньо пов’язаною із самою системою. Відокремлення дії системи та функції контролю призведе до неякісного управління тому, що неможливо в процесі прийняття рішень врахувати усі чинники, особливо за умов нестабільного зовнішнього середовища, пов’язаної із формуванням нового політичного клімату.У сучасній системі державного управління функція контролю здійснюється неефективно за причиною недостотнього врахування дії зворотного зв’язку. Про це свідчить надзвичайно висока кількість контролюючих, правоохоронних органів, органів, які здійснюють правозастосовну діяльність – КРУ, податкова міліція та податкова адміністрація, казначейство, Рахункова палата, органи внутрішніх справ, СБУ. Стан кримінального законодавства за причиною недостатнього врахування реалій сучасного життя не дозволяє їм ефективно здійснювати свої службові обв’язки. Що стосується системи органів виконавчої влади, то, наприклад, у переліку функціональних обов’язків підрозділів місцевих органів влади практично відсутня функція контролю за прийняттям та виконанням рішень. Як правило, цей обов’язок покладений на орган вищого рівня, або на орган з делегованими повноваженнями – Рахункову палату, казначейство, фінансовий відділ (управління) у райдержадміністарції (облдержадміністрації). Це не сприяє якості виконання ними же розроблених рішень.Критерієм виділення спеціальних функцій може бути наявність певних властивостей органам державного управління окремою сферою суспільних відносин. Спеціальні функції відображають особливості та умови управління сферами: фінансово-економічною, виробничою, зовнішньоекономічною, соціальною, сферою правоохоронної діяльності та інше. Вони закріплені за конкретним суб’єктом у нормативних актах, що визначають компетенцію органу державного управління. Наприклад, Указ Президента України “Про загальне положення про Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади ”(затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 року №179/96) закріплені права та обв’язки міністерства як центрального органа виконавчої влади; Постанова Кабінету Міністрів України “Про розподіл функціональних повноважень між Прем’єр-міністром України, Першим віце-прем’єр-міністром України, віце-прем’єр-міністрами України та Міністром Кабінету Міністрів України” від 9 жовтня 1997 року №1134; в Указі Президента України “Про затвердження Положення про Адміністрацію Президента України” від 19 лютого 1997 року №159/97; у Постанові Верховної Ради України “Тимчасове положення про Фонд державного майна України”

4.модифікація ек циклів

Економічні (або промислові) цикли у різних країнах неоднакові. Водночас вони мають деякі спільні риси, наприклад періодичність чергування фаз циклу, постійне скорочення їх тривалості. Так, із табл. 5 видно, що друга економічна криза відбулася через 12 років після першої, третя — через 11, четверта — через 10 років тощо. Тому логічно постає запитання: чим зумовлена тривалість економічного циклу?

Вище зазначалося, що засоби праці (верстати, машини, устаткування та ін.) поступово зношуються. Верстат міг в одну зміну працювати кілька десятків років, але за гострої конкурентної боротьби фабрики і заводи працювали у три зміни. Тому терміни зношування верстатів становили в середньому 10—12 років. Коли настав час їх масової заміни, це було основою піднесення — однієї із фаз економічного циклу. Така ситуація була типовою в XIX ст., а існуючі тоді економічні цикли називали середніми.

На початку XX ст. посилення конкурентної боротьби (всередині країни та міжнародної) й інші чинники зумовили швидке оновлення основного капіталу, а отже зменшення тривалості середніх циклів. У наступні десятиріччя почалося масове виробництво товарів тривалого користування (автомобілів, холодильників, телевізорів тощо), які через певний проміжок часу населення намагалося замінити на кращі моделі. Так виникає нова матеріальна основа економічного циклу — масове оновлення товарів широкого вжитку, яке зумовлює малі економічні цикли тривалістю 3—4 роки. їхня заміна відбувалася швидше, ніж заміна засобів праці. Це прискорювало настання нового економічного циклу.

Крім цих двох типів економічних циклів економічна наука виділяє довгі економічні цикли тривалістю 50—60 років. їх обґрунтував російський економіст М. Кондратьев. В основі довгих циклів — період функціонування доріг, мостів, будівель та інших об'єктів інфраструктури.

Особливості сучасних економічних криз. Анти циклічне та антикризове регулювання економіки, особливості відтворення основного капіталу та інші причини зумовили несхожість сучасних економічних криз із кризами XIX — початку XX ст. Так, економічний цикл став коротшим, а кризи — менш глибокими, але частішими.

Замість надвиробництва товарів спостерігається надвиробництво основного капіталу (коли виробничі потужності навіть у безкризовий період завантажені на 75—80%), немає різкого зниження цін, зростає період піднесення тощо. Ось чому під час кризи 1990—1992 pp. падіння промислового виробництва становило 1,9%, а тривалість кризи — 10 місяців.

Еволюція основної суперечності капіталізму. Важливою причиною зміни економічного циклу є модифікація основної суперечності капіталізму. Так, у процесі еволюції економічної системи певних кількісно-якісних змін зазнає і основна суперечність капіталізму. Наприклад, з виникненням і широким розвитком акціонерної власності, крім приватнокапіталістичного привласнення, формується колективне капіталістичне, частково трудове колективне привласнення, кооперативне та інші форми привласнення створеного національного доходу.

У більшості країн зростає частка державної власності, в якій поєднуються приватні, колективні та суспільні інтереси. Так, з метою виходу з кризи 1929—1933 pp. і наступного послаблення її держава почала широко впроваджувати громадські роботи (будівництво доріг, комунікацій тощо), встановила мінімальний рівень заробітної плати та ін., що підвищило платоспроможний попит населення. Цьому сприяли і виступи трудящих за збільшення заробітної плати. Завдяки таким заходам була послаблена суперечність між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг, між виробництвом і розподілом. Це зменшило глибину економічних криз. Важливих змін зазнають похідні форми основної суперечності. Так, планомірність, яка була обмежена масштабами окремих підприємств, розвинулась згодом у межах гігантських монополістичних об'єднань, державного сектора економіки і навіть міжнародних економічних об'єднань, таких, як ЄС.