4. Медицина України – Руси в IX –XII ст.

Монастирська медицина України – Руси та її основні преставники (IX –XII ст). Протягом багатьох віків християнства на Русі милосердя, допомога ближньому були одним з рушіїв життя руських людей. Святі безсрібники Козьма і Даміан, великомученик і цілитель Пантелеймон — це люди, що мали великий дар лікування, зцілили багатьох хворих і були позбавлені життя за те, що своїм прикладом утверджували ідеї гуманізму й людинолюбства.

Разом з християнством, яке прийшло на Русь із Візантійської імперії понад 1000 років тому, були успадковані високі духовно-моральні цінності, що виявлялися в милосерді, співчутті, у служінні ближньому. Утвердившись в нашій Вітчизні, християнство взяло справу лікування під свою безпосередню опіку. Церковний статут св. Володимира оголосив лікарні церковними установами, а самих «лічців» (лікарів) — людьми цер­ковними, підлеглими єпископові. Св. Володимир, прийнявши хрещення, будував церкви й лікарні, запровадив десятину для вбогих, сиріт, старих і немічних. Як засвідчують літописи, св. Володимир звелів розшуку­вати по місту хворих і доставляти їм додому поживок; те саме робили й інші князі, які будували спеціальні палати при церквах, де «покоїли трудних» тобто хворих.

З Візантії разом із християнством прийшли на Русь і тодішні погляди на лікарську справу, зокрема, як на предмет безпосереднього відання й опіки церкви.

Носіями й розповсюджувачами цих ідей були монастирі, що створювалися на взірець грецьких. Вони стали культурними центрами України - Руси, осередками й поширювачами знань, у тім числі й медичних. Відомий дослідник руської культури митрополит Серафим Чичагов писав: «Перші зерна медичних знань принесені в Київську Русь з Греції з прийняттям християнської релігії, і першими поширювачами медицини в нас були монахи, переважно з Афонської гори». У стінах монастирів, поєднавшись з традиційними навичками східних слов'ян, вони дали рясні сходи, що виявилось у створенні своєрідної, характерної тільки для України - Руси культури, в основі якої лежали високі духовно-моральні категорії християнського вчення.

Велику роль в історії української медицини відіграв Києво-Печерський монастир, заснований в ХІ ст. Прп. Антонієм та Феодосієм. Києво-Печерський монастир вже з перших років свого існування став не тільки одним з центрів православ'я, але й осередком вітчизняної культури — літописання, мистецтва, архітектури. Тут жили і працювали видатні письменники, худож­ники. Перші ченці Пе­черського монастиря прийшли з Афонської гори, де за імператора Романа при монастирі була закладена св. Афанасієм «лікарня хворих ради», і принесли з собою лікарські знання. Печерський Патерик доносить до нас відомості про кількох подвижників пе­черських, що уславилися своїм лікарським мистецтвом. На скрижалях вітчизняної історії значаться імена таких подвижників, котрі славилися даром зцілення й лікування хворих, як Антоній Преподобний, Даміан, Агапіт Печерський, Пимен Посник тощо. Чимало праведних «лічців» жило в Києві за часів Ярослава Мудрого, при дворі князя Всеволода Ярославича та його сина Володимира Мономаха.

Антоній Преподобний — засновник Києво-Печерського монастиря, що багато років провів в Афонському монастирі, де й засвоїв медичні знан­ня. Антоній — цей «пречудний лікар», як іменує його монастирська хроніка, особисто доглядав хворих, яких лікував, давав їм «вкушати» цілюще «зілля». Служінням ближньому преподобний Антоній здобув палку любов не тільки простого люду, а й князів. Так, вилікувавшись в Антонія, великий князь київський Ізяслав подарував обителі гору над печерами, «ігумен же і братія заклала церков велику і монастир... І відтоді почав зватися Печерський монастир...» — зазначає літопис.

Нам відомий лікар і друг чернігівського князя Миколи Давидовича Петро Сиріянин, що вступив разом з ним 1106 р. до Печерського монастиря, якого літописець називає «лечець вельми хитр», і який, коли «блаженний князь од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради».

Ченці з Києво-Печерського монастиря ішли в сусідні руські землі, засновували нові монастирі, спри­яючи тим широкому розповсюдженню медичних знань, нагромаджених у стінах Лаври. «Від Печерського монастиря Пречистої Богородиці многі єписко­пи поставлені були, і яко світила освітили всю руську землю святим хрещенням», — так говориться у стародавньому сказанні про монахів Печерської обителі.

Монастирська медицина була організатором перших на Русі лікарень. Найперші згадки про монастирські лікарні відносяться до XI ст. Вони були відкриті при монастирях у Переяславі та Києві на Дніпрі, згодом в Новгороді, Смоленську, Львові. Жоден монастир на Русі не будувався без «шпитальних палат». З моменту свого виникнення монастирська медицина стала на ворожі позиції стосовно медицини язичницької. У «Статуті про церковні суди» св. Володимира серед злочинів проти віри, крім волхвування, значиться ще «зелейництво», тобто використання різних лікувальних засобів язичницької медицини. Її представники, волхви і знахарі, були оголошені слугами диявола, їх почали переслідувати.

Серед народу нові погляди вкоренилися не відразу, і тривалий час відбувалося змішування язичницьких уявлень з християнськими. Особливо гостро протистояння різних поглядів виявилось у ставленні до волхвів: в одних випадках народ відкрито виступав проти них (1071 р. в Білоозері, 1227 р. в Новгороді), а в інших, навпаки, ставав на бік волхвів, як то було в Новгороді за князя Гліба.

Представники монастирської медицини були головними медичними діячами Русі до XVI ст. Так, у «Домострої» - літературній пам'ятці тих часів, що являє собою збірку правил про різні обов'яз­ки людини, зовсім немає світської медицини, й увесь розділ, присвячений тому, «яко лікуватися», цілковито грунтується на християнсько-монастирських по­глядах у галузі медицини. «Якщо Бог пошле на кого хворобу або яку слабість, то лікуватися Божою Милостю, та сльозами, та молитвами, та постом, та ласкою до вбогих, та щирим каяттям». Медична допомога в монастирських лікарнях полягала у застосуванні цілющих трав та мазей. Сюди відносився і догляд, який отримували хворі в монастирських общинах у вигляді регулярного харчування, чистого одягу та білизни, промивання ран та доброго заспокійливого слова. Лікування супроводжувалось релігійними обрядами, такими як молебень, помазання єлеєм тощо.

Давньоруські монастирі були також центрами культури. Сюди надходили античні й ранньосередньовічні медичні рукописи. На слов'янську мову їх перекладали монахи (монахами були літописці Никон, Нестор тощо). Написані на пергаменті, ці книги дійшли до наших днів.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися свідчення про лікування хвороб, виходячи з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним» (від Асклепія і Галена), як у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн.

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник Святослава», перекладений у Х ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність найвищого порядку. Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения, седания, едения й всього обычая его пытай».

В “Ізборнику” знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади, шкірні хвороби, а також опис деяких виродливостей раку. З лікарських засобів згадується блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування, підкреслюється особливе значення для здоров'я постійного підтриман­ня бадьорості — “печаль далече отрини от себе, да невскоре состареешися”.

Медицина часів Київської Руси-України мала кілька напрямів, зокрема процвітала хірургія як найважливіша галузь практичного лікування. Це було зумовлене частими війнами і побутовими травмами. Хірургія давньоруською мовою називалася «різання», а хірург — «різалником». Тогочасні хірурги володіли технікою операції на черепі при епілепсії та інших захворюваннях. В XI ст. найпоширенішим видом хірургічного втручання була ампутація кінцівок, при цьому «різалник» мав домогтися безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом.

Були відомі також ортопедичні прийоми, масаж, лікування виразок. Дьоготь вважався одним з основних засобів для зцілення найрізноманітніших захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупів й могили тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій, застосовували при опіках.

Введенням у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої Азії значною мірою завдячує вітчизняній народній медицині.

За прикладом давньоруських «лічців» Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби «руськими ліками».

Як уже зазначалося, на жаль, медичних пам'яток часів Київської Руси-України майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж під час феодальних воєн та іноземних навал.

Життя печерських подвижників об'єднані в збірник, відомий під назвою «Києво-Печерський патерик», який розповідає про цілу плеяду монахів-цілителів. Видатний український історик і державний діяч М.Грушевський дав дуже високу оцінку “Патерику”, назвавши його “золотою книгою” українського письменного люду. Автори «Патерика» Нестор, Симон і Полікарп були сучасниками подій, пов'язаних з виникненням монастиря. За їх свідоцтвом, вже в XI ст. в монастирі була лікарня, куди приносили і приводили різних хворих - хірургічних, терапевтичних, хворих з психічними і нервовими захворюваннями (знаменита “келія біснуватих”, яка існує по сьгоднішній день). Ще при Феодосії - ігумені Києво-Печерського монастиря (1062—1074) - був заведений такий порядок: усіх хворих, що приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх до одного з ченців-«лічців», виходячи з характеру захворювання.

Так Св. Аліпій Іконник лікував переважно хворих зі шкірними захворюваннями. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони. Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкірних хвороб у багатьох народів. Аліпію припи­сували спроможність виліковувати найрізноманітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Під час лікування Аліпій брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змазував нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу водою. Видужання хворого викликало захоплення пацієнтів. Фарбами лікували не тільки шкірні хвороби. Фарбою індіго, сандалом, кубовою фарбою давньоруські лікарі успішно вилі­ковували «вогневиці», малярію, пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і ранах.

Прп. Даміан Цілитель лікував тільки дітей, Св. Григорій Чудотворець — психічно хворих.

Особливо треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта, який за свідченням «Києво-Печерського патерика», мав велику популярність серед усіх верств населення стародавнього Києва.

Хто ж він, цей легендарний лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей? Єдиним джерелом для дослідження медичної діяльності Св. Агапіта (як й інших ченців) є «Києво-Печерський патерик».

Агапіт - киянин, прийшов у монастир ще за Антонія. На жаль, рік не зазначено. Невідома й дата народження Агапіта, немає відомостей про минуле його життя. «Патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія.

Щодо методів, якими користувався Агапіт (він лікував в основному травами), то в ті часи кожний «лічець» сам виготовляв ліки, був носієм і досвіду, і секретів своїх попередників. Агапіт славився також умінням підбирати продук­ти харчування для хворого. Крім того, він користу­вався засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар вірменин відвідав Агапіта, то знайшов у нього «зелие», про яке сказав: «Несть се от наших зелий, но мню яко се от Александриа приносять». Цікаво, що на долонях Св. Агапіта були знайдені залишки міді та пилок рослин з берегів колишньої Візантії. Вважається, що це є складові частини ліків стародавнього українського лікаря.

Взагалі, цікавими були взаємовідносини між Агапітом і Вірменином, який досконало володів усіма способами діагностики і прогнозом хвороб, міг по «жилобиению» (по пульсу) передбачити перебіг захворювання. Але суперництво між ними спалахнуло через заздрість Вірменина після довгого і безуспішного лікування ним князя Володимира Мономаха. Вірменин і його однодумці намагалися навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла на ченця.

Лікарська діяльність Агапіта дістала відображен­ня в гравюрах XVI - ХУІІ ст. Одним з перших іконографічний портрет Агапіта, надрукований в «Патерику» (1661 р.), зробив гравер Києво-Печерської Лаври Ілля. Збереглися зображення лікаря в монументальних розписах лаврських храмів.

1982 року на фасаді будинку колишньої Микільської церкви на згадку про першого видатного лікаря України - Руси встановлено бронзову дошку з його барельєфним портретом.

Проте зображення Агапіта, як правило, різні. Це й зрозуміло: кожний художник користувався особистим розумінням образу стародавнього лікаря.

Світська та народна медицина. Проте монастирська медицина на Русі не була монополістом. Існувала й світська, мирська медицина.

За часів князювання Володимира Святославича (978—1015) Україна - Русь підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи. Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню і об'єднанню слов'янських князівств. З прийняттям його зміцнилася позиція України - Руси серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства зміцнило зв'язки України - Руси з Візантією — найкультурнішою країною тогочасного світу.

Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок слов'янською мовою, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.

З часом почали перекладати не лише книги релігійного зміс­ту. Ярослав Мудрий (1019—1054), як про нього пише літопи­сець, «собра писце многи, й перекладаше от грек на словенское письмо, и списаше книги многи».

По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лі­кувальною справою. Вже в ці часи окремі з них «спеціалізу­валися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим заробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну допомогу. А отже зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа була основною про­фесією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле­ментами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір'ям у населення і представників влади.

У ранніх наших збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікуван­ня. Поруч з лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і при­їжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікар­ських рослин.

У Візантії, яка була «вогнищем» медичних знань, вже у V столітті видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів — вихідців з Візантії, зажило великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В посольстві св. Володимира був лікар Іоан Смера.

Київський князь Володимир Мономах, який правив на рубежі ХІ-ХІІ ст., у складеному ним “Повчанні” закликав власних синів як майбутніх правителів: “Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких. Не залишайте хворих без допомоги”.

Онука Володимира Мономаха – Євпраксія - зробила справжній революційний крок – написала медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та профілактики деяких захворювань

В 30-х роках ХІІ ст. вона пише медичний трактат “Мазі”. Руські історики вважають його першою науковою працею, написаною жінкою.

Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині – загальний огляд уявлень про гігієну. У другій частині – поради щодо дотримання гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій частині – положення про гігієну харчування. В четвертій – інформація про зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних та шкірних хвороб. В п’ятій частині - серцеві та шлункові захворювання та поради з їх профілактики.

Деякі поради, дані Євпраксією, цілком відповідають сучасним поглядам. Наприклад, у главі “Як повинна вести себе вагітна жінка”, вона дає пояснення тому, що вагітна повинна остерігатися втоми, не повинна підніматися вгору, мусить митися в лазні із помірною температурою. У главі “Як повинна вести себе годуюча жінка” Євпраксія-Зоя пише про те, що жінка, яка годує немовля, повинна бути молодою, здоровою, із помірною вагою, та мати біле молоко із приємним запахом. Така жінка повинна тримати тіло своє в чистоті, тобто митися в лазні кожних три дні. Окрім цього вона повинна отримувати допомогу у вигляді додаткового харчування.

В зв’язку із постійними війнами, в яких перебувала Україна – Русь, одним із пріоритетних напрямків тогочасної медицини була травматологія. Ось як історик описує сцену ворожого нападу на руські міста в ХІІ ст. “Ворог опускав меча лише задля відпочинку і одразу знову починав проливати кров. Задля вічної скорботи нащадків, ці злодії, осквернивши церкви та домівки, піддавали вогню древні книги та рукописи, які там зберігалися, тим самим позбавивши нашу історію назавжди цікавих пам’яток. Столиця, що славилася перед тим багатством та славою, за один день позбулася своєї краси, залишився лише дим, попел, закривавлена земля, трупи та обгорілі церкви. Жахливий морок смерті лише деінде переривався глухими стогонами окремих страждальців, порубаних мечами, але ще не позбавлених життя та почуттів”.

На противагу руським монастирям, монастирі Західної Європи вже із 1228 року перестали надавати допомогу хворим та пораненим. Це пов’язано із тим, що в зазначеному році католицька церква, яка вважала заняття хірургією гріховним, постановою Вюрцбурзького собору заборонила духовенству надавати допомогу пораненим. Цим католицька церква сприяла поглибленню протиріч між внутрішньою медициною та хірургією, яка на довгий час залишилась в руках цирульників та пастухів.

Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових інфекцій, сибірки, віспи та цинги. В історичних літописах несприятлива епідемічна ситуація називалася “мором”. Епідемії спустошували міста та села. Армія під час епідемій втрачала більше людей, ніж під час військових дій. Ще не в змозі встановити причину масової загибелі, люди середньовіччя шукали засобів боротьби з нею.

Кожна епідемія ретельно реєструвалася в літописах як чергова різновидність мору. Першим і найголовнішим заходом було “запирання вулиць”, тобто карантин. Заражені місцевості оточувались. Підозрілі товари, предмети та будівлі померлих спалювались. Інші будівлі випалювались протягом 3-4-х днів сосновими дровами та полином. Померлих ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях.

Повідомлення із заражених районів до 7 раз пропускались через вогонь і щоразу переписувались. Військові загони, які повертались із “чумних районів”, витримувались в карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих відводили в ліс для ізоляції, де залишали під наглядом інших воїнів.

Щоб ізолювати епідемічні вогнища, законодавство суворо забороняло спілкування між жителями заражених та незаражених районів. Щоб перешкодити переходу жителів із епідемічних районів в інші місця, ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Дороги перекопувались та завалювались деревами. Купці з товарами затримувались, а всі розмови із людьми, що підходили до охорони, проводились на відстані десятків метрів.

У Київській Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сира печінка тріски - для лікування так званої курячої сліпоти, боброва струя - як тонізуючий засіб, застосування для лікування цинги клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб - цибулі, часнику, хрону, редьки.

З давніх-давен у побуті народу в містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст. було дерев'яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.

Важко зараз говорити про стосунки монастирсь­кої медицини і світської. Але немає сумніву, що, не­зважаючи на окремі випадки антагонізму, то була єдина система медичних знань і медичної допомоги. Вона була об'єднана спільною християнською релі­гією, спільним ідеалом — служінням ближньому.

Значно затримали розвиток медицини, як і всього господар­ського життя й культури України - Руси, навали кочівників (XIII—XV ст.), що призвело до занепаду Руської землі.

Лекція N 5.Розвиток фармації на американському континенті

Розвиток древніх цивілізацій на американському континенті, підкоряючись основним закономірностям історичного процесу, йшов іншими шляхами, ніж в країнах Старого Світу. Народи доколумбової Америки не знали колеса та плуга, індіанці не будували млинів і не тримали домашньої худоби, не плавили заліза. У той же час вони досягли досить високого рівня в різних галузях знань. Індіанці обробляли картоплю, кукурудзу, томати, квасолю, гарбуз, дині, какао, бавовну, ананаси і тютюн, які не були відомі в Східній півкулі.

В середині минулого століття була розшифрована ієрогліфічна писемність майя. Серед збережених середньовічних рукописів корінного населення виявилися «Кодекс Пополь Вух» (Про епідемії), «Кодекс Малвабечі» (Про лікування). Залишили свої записки і очевидці подій підкорення Америки. Згідно з цими джерелами, в доколумбової Америці не було єдиної медичної традиції і до моменту початку завоювання (Колумб відкрив Америку 12 жовтня 1492 р.) ці народи досягли рівня розвинених рабовласницьких суспільств Стародавнього Сходу, Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

Ацтеки, майя та інки знали будову людського тіла, вміли бальзамувати тіла померлих. Для цього вони застосовували бальзам толу, що складався з перуанського бальзаму, деревної смоли, ментолу, таніну та інших природних сполук.

Причинами хвороб у аборигенів Америки вважалися особливості календарного року, погані вчинки, відхилення від прийнятих норм етичної, релігійної і сексуальної поведінки, невчинення жертвоприношень, а також вплив неземних і магнетичних сил, незалежних від людини.

У кожного народу на континенті були свої божества, за якими визнавалося управління здоров'ям: одні посилали хвороби, інші охороняли від них. Так, майя поклонялися богині дітонародження Іш-Чель і богу смерті Ax-Пучу, а такі хвороби, як лихоманка, жовтяниця, кривава блювота і геморой, пов'язували з молодшими божествами - мавпами. У північних племен здоров'ям керував великий дух Маніту. Інки поклонялися поховань предків, духи яких, як вважали, впливали на долі і здоров'я людей. Бог Мамакоча шанувався у інків як покровитель здоров'я і захисник від хвороб, а син бога Сонця Імайяну «вказував» трави, придатні для лікування. Найбільше було божеств у ацтеків: Тзапотлатена шанувалася як богиня ліків, Ксіпотомек «курирувала» шкірні захворювання та хвороби очей, богиня любові Ксочікетзаль могла покарати бубонами і висипанням на шкірі, бог дощу Тлалок посилав хвороби ніг, виразки та застуду. У той же час у народів Америки були уявлення про природні причини захворювань, які пов'язувалися з умовами життя самого хворого. Аборигени Америки мали певні уявлення про можливості зараження від хворих людей, знали такі хвороби, як малярія, лихоманка, параліч лицьового нерва, епілепсія, меланхолія, божевілля, марення і т. д. Лікуванням хвороб займалися знахарі і заклинателі, які, як правило, ставилися до жрецького стану і зберігали таємницю свого мистецтва всередині роду. У ацтеків існувала спеціалізація: лікарі-травники, хірурги, акушери і т. д.

Застосування лікарських засобів на континенті грунтувалося на багатовіковому емпіричному досвіді народів і одночасно було тісно пов'язане з магічними ритуалами та віруваннями. Американський континент мав багатющим арсеналом лікарських засобів рослинного походження, який не був відомий в Європі.

У Центральній Америці, на території сучасної Мексики, виникла культура ацтеків (ацтеки прийшли в долину Мехіко в XII в.), В якій знайшли відображення багаті культурні традиції інших народів - тольтеків, сапотеків, Міштеки. Ацтеки знали близько 3000 цілющих рослин. Для знеболення пологів породіллі давали настої, відвари і соки відповідних рослин. При пологах застосовували рослина сасауакте для запобігання розривів м'язів і стимуляції пологів. Для інтенсифікації виділення грудного молока, для лікування післяпологових ускладнень, для відлучення дитини від грудей також застосовувалися водні витягання з лікарських рослин. Одним з таких широко застосовуваних рослин була наперстянка, яка увійшла в європейську медицину спочатку як блювотний (в XII в.), Потім як сечогінний засіб (у XIII ст.) І лише в XIX в., Після знайомства з медициною ацтеків, отримала визнання як найцінніший серцевий засіб.

Створені ацтеками сади лікарських рослин вразили іспанців, хоча Західна Європа вже знала про існування ботанічних садів (фармацевтичний сад Карла Великого).

У «Кодексі Бадіа», продиктованому ацтекським лікарем Мартіном де ля Крус в 1552 р., описано 285 лікувальних рослин, з них 185 рослин зображені на кольорових малюнках. У «Кодексі» вказані правила збору, зберігання, приготування препаратів з рослин, призначення цих ліків при різних захворюваннях. В даний час багато з цих лікарських рослин вивчені і введені в фармацевтичну практику. Це іпекакуана (відхаркувальний і протіводізентерійное засіб), кора хінного дерева (водні відвари володіють протималярійних дією), «кокауатл» - насіння какао і кактус «пейотль» (тонізуючий і наркотичний засіб), листя коки, які індіанці змішували з золою інших рослин, закладали за щоку і повільно жували. Листя надавали тонізуючу дію, підтримували м'язову енергію, притупляли почуття голоду. До сих пір індіанці беруть листя кока в дорогу при довгих переходах в горах і при важкій роботі. Широко застосовувався перуанський бальзам (протівочесоточное засіб), кореневище гельвезія (стріхніноподобное дія) та інші. Відомо про дію трави «матеклу», прикладання якої до ока виліковує гострі запальні захворювання очей і протягом двох діб розчиняє більмо.

Серед цивілізацій, що існували в Америці до завоювання її європейцями, особливу увагу привертає високорозвинена культура майя (сучасні Гватемала, Гондурас, півострів Юкатан). Цивілізація виникла в I тисячолітті до н.е. Основою господарства майя була обробка різних сортів кукурудзи. Вирощувалися також бобові, картоплю, какао, перець, агава, тютюн. Розроблялися соляні родовища. Індіанці майя займалися полюванням, рибальством і бджільництвом.

Богами-покровителями лікування у племен майя вважалися Іцамну, його дружина Іш-Чель, а також Кит-Болон-Тун. Писемність майя зафіксувала багату термінологію, яка відповідала таких захворювань, як ангіна, астма, водянка, геморой, гарячка, ревматизм, короста, сифіліс і т. д. Способи лікування індіанців майя і застосування ними лікарських засобів відображають тісну взаємодію емпіричних знань і релігійно-містичних уявлень і дій. Застосовувався висмоктування наривів із застосуванням роги великої рогатої худоби, що супроводжувалося заклинаннями. Для лікування травм використовувалися напої з людської сечі, в якій були зварені ящірки. Для лікування більма на око накладалися свіжі екскременти ігуани, при лихоманці - м'ясо ягуара, а його шкура, кістки і екскременти, перепалені і змішані зі смолою, використовувалися як засіб від безумства. Порошок з висушеного хвоста лисиці-самки застосовувався при кольках. При зміїних укусах до ранки прикладали ліану (подібне лікується подібним). При кривавій блювоти давали напій з перепаленого пір'я червоної папуги. Призначалися дієта, масаж, парові лазні, інгаляції і клізми. При складних операціях практикувалися наркотичні засоби з лікарських рослин і грибів. Лікування жіночих хвороб також було досить ефективним завдяки численним лікарським засобам, які готувалися з місцевих рослин, мінералів і частин тварин із суворим дотриманням доз. Лікарські засоби майя в залежності від їх лікувального ефекту поділялися на холодні (наприклад, гарбуз), які застосовувалися при лихоманці, і міцні (наприклад, мед), які застосовувалися при лихоманці і загальної слабкості. Європейські вчені відзначали, що «в цій країні росте велика кількість рослин з різними властивостями. Якби тут опинилася людина, що розуміє в них толк, то знайшов би їх дуже корисними й ефективними тому, що немає хвороби, при якій місцеві індіанці не застосовували б рослин. Однак якщо їх запитати про властивості рослин, то вони скажуть, що ці «холодні» а ці «гарячі».

Стародавні майя застосовували рослини в свіжому, сухому і подрібненому вигляді, виготовляючи з них припарки, порошки, настої, відвари, бальзами, мазі і вживаючи їх для загоєння ран, лікування набряків ніг, при затримці сечі, при зубному болю. Особливе значення мав напій з рослини бальче - як очисне і противоглистное засіб. Індіанці користувалися і коригуючими засобами - з цією метою вони застосовували мед або перець.

Крім рослин індіанці майя застосовували і ліки тваринного і мінерального походження: білок пташиних яєць (при ранах і саднах), свіже м'ясо, кров, женекое молоко (при крововиливах в око). Вапно, селітра, ртуть, сірка, миш'як та інші речовини використовувалися у формі мазей для зовнішніх цілей. При лікуванні ран і переломів застосовували «шини» з пір'я великих птахів, пластирі з рослин, які володіли ранозагоювальними і антибіотичними властивостями. Шовним матеріалом індіанцям служили нитки волосся і волокна агави.

Плем'я інків займало територію сучасних Перу, Болівії, північного Чилі і північно-західній частині Аргентини. У інків в медицині існувало раціональне начало у вигляді емпіричних відомостей про природу деяких захворювань і способах лікування, а також релігійно-містичні уявлення та ритуали впливу на хворобу. Хвороба представлялася наслідком гріха або чаклунства, і по тяжкості її судили про ступінь провини хворого. Певне значення надавалося зв'язку ряду захворювань (простудних, що вражають суглоби, психічних розладів) з певним часом року і кліматом.

Здатність лікувати лікарськими травами у інків передавалася від батька до сина. Треба було, щоб лікарі були досвідченими зелейниками. Зловживання лікарськими рослинами для одурманення каралося смертю. Особливе значення в культових обрядах інків придбали листя коки. Їх жували в сухому вигляді в суміші з гашеним вапном. Ще раніше в індіанців високогірних районів Перу, також як і в індіанців майя, кока була засобом для зняття втоми та усунення почуття голоду. Тільки в другій половині XIX ст. кокаїн (алкалоїд з листя коки) увійшов в практику європейської медицини в якості ефективного анестезуючого засобу. Серед лікарських рослин були широко відомі бальзами: толуанский (антисептик і ароматичний засіб), перуанський (лікування шкірних захворювань), копайскій (при гонореї у поєднанні з кубеба і сантали). Медицині та фармації інків були відомі лікарські засоби для лікування прокази (чаульмугрова олія) в той час, коли європейська медицина була безсила проти цього захворювання. Особливою популярністю користувався мате (парагвайський чай, як тонізуючий), а також кураре. Останній готували для полювання на різних тварин із суміші різних алкалоідоносних рослин шляхом отримання водних настоїв, подальшого їх упарювання, додавання до залишку молочного соку каучуку. Навіть легке поранення тварини стрілою приводило до ії знерухомлення. Фармація південноамериканських індіанців використовувала також насіння сабаділли і корінь сарсапарільї (при ревматизмі), бульби і смолу ялапи (як сильне проносне), корінь ратанії (в'язке), динне дерево (для поліпшення травлення).

Із сировини тваринного походження інки застосовували кров, жир, внутрішні органи кондора, лам, морських свинок. Використовувався тваринний вугілля з вовни лам і пташиного пір'я як кровоспинний засіб. Для лікування ран бразильські індіанці застосовували великих мурах з сильними щелепами. Мурах підносили до края рани, мурашки захоплювали щелепами шкіру і «зшивали» краї рани. Після цього тулуба мурах відсікали, а голови залишали в рані до повного загоєння. При цьому мав місце подвійний ефект: механічне зшивання країв рани і знезараження її за рахунок мурашиної кислоти (про існування якої аборигени нічого не знали).

У державах майя, інків та ацтеків існували чіткі форми організації медичної справи. По-перше, органи, які займалися регулюванням діяльності лікарів. Наприклад, в армії ацтеків існували спеціальні люди, які виносили поранених з поля бою. У містах були влаштовані госпіталі та ізолятори для хворих з невиліковними хворобами. Були розроблені заходи на випадок масових захворювань, аж до евакуації населення з небезпечних районів. В Імперії інків були засновані органи, які організовували притулки для хворих і калік. Калікам заборонялося жити в містах, хворим від народження заборонялося вступати в шлюб.

Таким чином, народи, що населяли територію Америки, створили багаті і самобутні культурні традиції, володіли значними знаннями в галузі медицини та фармації. Встановлення панування європейців було пов'язане з знищенням культури корінного населення, у зв'язку з чим вона не зробила істотного впливу на подальший розвиток медицини і фармації в Америці і Європі.

Надалі, протягом XVI і XVII вв. колонізація американського континенту європейцями тривала. На початку XVII століття почалося захоплення американських земель Англією і Францією. До 1760 р. в Північній Америці вже існувало 13 англійських колоній з населенням 1,6 млн людей. Рівень розвитку медицини і фармації в Англії, звичаї країни надали домінуючий вплив на розвиток американської медицини і фармації в цей період. Так, перші поселенці лікувалися переважно домашніми засобами, привезеними з собою з Англії, користувалися лікарських порадників і травниками, виданими на батьківщині. Першу допомогу переселенцям надавали священики, вчителі, освічені люди з почту губернаторів і самі губернатори. Пізніше у великих поселеннях стали з'являтися лікарі і аптекарі. Як правило, один і той же чоловік поєднував обов'язки лікаря і фармацевта.

Підготовка необхідних фахівців в той період в Америці носила ремісничий характер. Медичні знання вони черпали з випадкових книг і спостережень. Аптекарські лавки служили базою для лікувальної практики їх власників. «Лікарі-аптекарі» незалежно від рівня знань мали учнів, яких вони навчали практичним навичкам лікаря і фармацевта. В основі своїй період учнівства копіював європейську модель - для того щоб стати аптекарським учнем, достатньо було мати початкову освіту. Учні проводили в аптеці від 4 до 6 років. Від самого учня залежало, як він згодом буде працювати і як називатиметься - аптекарем, лікарем або хірургом. У більшості випадків, як і в середньовічній Європі, всі ці функції виконувалися однією особою. Свої знання учень набував важкою працею. Він повинен був жити у господаря, не мав права відлучатися з дому ввечері. Навіть одружитися без згоди власника аптеки він не міг. Перший дипломований аптекар в Нову Англію прибув в 1632 р. Це був Гілз Фірміні. У 1692 р. в Массачусетсі вже проживало 134 практикуючих лікаря. Ці лікарі самі готували ліки і відпускали їх хворим. Вони ж давали консультації хворим, як готувати настої і відвари з лікарських рослин.

Перша аптека в Новій Англії була заснована Вільямом Девісом в Бостоні в 1646 р. Кількість таких аптек збільшувалася дуже повільно, цьому перешкоджало наявність магазинів, де поряд з продовольчими, галантерейними та іншими товарами продавалися патентовані лікарські засоби. Заважали також аптекарські лавки, що належали лікарям. В аптеках англійських колоній можна було знайти не тільки привізні патентовані лікарські засоби, але і ліки та сировину рослинного походження: ялівцеві ягоди, коріння ялапи, шафран та ін Продавалися фарби, чай, кава, лляне насіння, різні спеції. Доставка імпортних препаратів здійснювалася через підприємства оптової торгівлі, створені в портових містах Східного узбережжя.

У період колонізації Америки аптечне справа розвивалася стихійно. Перший закон, що стосується фармації, був прийнятий в 1736 р. в колонії Вірджинія. Стосувався він надзвичайно високих гонорарів лікарів і цін на ліки, які встановлювалися довільно. Закон упорядковував величину гонорарів, які вимагали з хворих лікарі, хірурги і аптекарі. Закон також вимагав, щоб у рахунку на ліки точно вказувалися його склад і вартість.

Підготовка фахівців велася так, що між медициною, хірургією і фармацією чітких кордонів не існувало. Розмежування функцій лікаря і аптекаря намітилося з часу відкриття аптеки при Пенсильванській лікарні. В цей час в колонії прибувало все більше лікарів, хірургів і аптекарів з тих країн, де фармація вже оформилася в самостійну науку. Активним прихильником відділення фармації від медицини був Джон Морган, який отримав медичну освіту в Європі і заснував в 1765 р. медичну школу при Філадельфійському коледжі. Морган критикував лікарів за те, що вони самі готували ліки для хворих, і пропонував покласти цей обов'язок на фармацевтів. Морган був першим викладачем теорії і практики медицини, фармакогнозії, рецептури та хімії.

У 1777 р. Континентальний конгрес прийняв резолюцію про реорганізацію медичного відділу армії - вперше в історії американської фармації офіційно встановлювалися обов'язки аптекаря, що складалися виключно з приготування лікарських препаратів. В цей же час були організовані аптеки і лабораторії з приготування ліків для лікарень та військових шпиталів. Медичні асоціації американських міст спільними зусиллями зробили спробу розробки єдиних стандартів лікарських засобів, в результаті чого в 1820 р. вийшла в світ перша Фармакопея США. У 1821 р. у Філадельфії була створена перша американська фармацевтична організація під назвою «Філадельфійський коледж аптекарів», перейменована потім у «Філадельфійський коледж фармації». У коледжі читалися лекції для аптекарських учнів, що було першим кроком на шляху організації систематичного навчання фармацевтів в країні. У 1826 р. Філадельфійський коледж видав «Мануал дрогістов», в якому був прейскурант оптових цін на лікарські засоби, а також список патентованих лікарських засобів з назвами латинською та англійською мовами. Незабаром фармацевтичні коледжі виникли в Бостоні та Нью-Йорку.

1835 р. в штаті Массачусетс і в 1836 р. в штаті Мічиган були прийняті перші закони про якість лікарських засобів. Видання цих законів було пов'язано з численними випадками фальсифікації ліків.

В середині XIX в. почалося освоєння західних областей континенту. У перших рядах підкорювачів «дикого Заходу» йшли місіонери-проповідники, які замінювали одночасно лікаря, хірурга і аптекаря. Для забезпечення лікарської допомоги в країні були організовані спеціальні розподільні пункти, звідки всі товари фургонами вирушали до місця призначення. Потім в освоєні райони Америки стали приїжджати фахівці зі східних штатів або з Європи. Майже всі лікарські засоби готувалися в аптеках, в тому числі і дуже популярна в той час сіра ртутна мазь. Пластир теж виготовлявся вручну. Ввозилося близько 12 патентованих засобів, що застосовувалися для лікування лихоманки, холери, запорів, і т. д.

Значний внесок у розвиток американської фармації (у тому числі і в розвиток фармацевтичної промисловості) внесли німецькі фармацевти. В середині XIX в, тисячі німецьких фахівців, у тому числі лікарі та аптекарі, рятуючись від переслідувань після поразки буржуазної революції в Німеччині (1848-1849) переїхали в США і розселилися по всій країні. Німецькі фармацевти мали кращу практичну і наукову підготовку, ніж англійські хіміки і дрогісти.

Стала швидко рости фармацевтична промисловість, початок якій поклав в 1778 р. аптекар А. Крег, заснувавши у Філадельфії лабораторію з випуску препаратів для діючої армії. Згодом ця лабораторія перетворилася на фармацевтичний завод, а штат Філадельфія зосередив на своїй території більшість фармацевтичних заводів США.

У 1852 р. в країні була організована Американська фармацевтична асоціація. Вона займалася питаннями якості лікарських засобів, освітою фармацевтів, науковими та комерційними питаннями, а також сприяла створенню фармацевтичних асоціацій в штатах.

Відразу ж після закінчення Громадянської війни (1861-1865) в Америці був відкритий ряд фармацевтичних шкіл з різними термінами навчання. На початку XX ст. в США налічувалося вже 48 фармацевтичних коледжів. У 1900 р. була створена Американська конференція фармацевтичних факультетів. Її метою було підвищення рівня фармацевтичної освіти в країні. У 1904 р. в штаті Нью-Йорк вперше був прийнятий закон, згідно з яким закінчення фармацевтичного коледжу було обов'язковою умовою для отримання права на самостійну діяльність і для реєстрації при фармацевтичному управлінні штату. У 40-х р. XX століття в США подібні закони існували вже в більшості штатів.

Кінець XIX в. в США характеризувався бурхливим зростанням фармацевтичної промисловості, а після 1914 р. США стали виробляти власні синтетичні лікарські засоби.