Тема 4. Україна у складі Російської та Австрійської імперії (XIX – початок XX ст.)

Імперія – велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, інтегрованих у єдину систему політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків. У кінці XVIII – на поч. XIX ст. українські землі внаслідок трьох розподілів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) та російсько-турецьких воєн ввійшли до складу Російської (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) та Австрійської (Буковина, Галичина, Закарпаття) імперій.

Промисловий переворот – технічний переворот, суть якого полягає в переході від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики та запровадженні у виробництво парових двигунів. На українських землях, що перебували у складі Російської імперії, промисловий переворот розпочався в 30 – 40-х рр. XIX ст. Його розвиток гальмувався кріпацтвом та великим поміщицьким землеволодінням. Завершення промислового перевороту в 70 – 80-х рр. XIX ст. сприяло появі в східно- та південноукраїнських землях нових галузей промисловості – кам’яновугільної, металургійної, цукроварної, машинобудівної тощо. На західноукраїнських землях промисловий переворот розпочався в 40 – 50-х рр. XIX ст., однак залишки кріпацтва, високі податки, колоніальна політика австрійської влади стримували переростання мануфактурної промисловості у фабричну (з 250 мануфактур в Галичині тільки дві мали паровий двигун), гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель.

Трудова еміграція – масовий виїзд українців до країн Європи, Північної та Південної Америки в пошуках землі та роботи. Причини – безземелля та низький рівень агротехніки, що не забезпечували достатнього рівня життя в Галичині, Буковині та Закарпатті, які в XIX – на поч. XX ст. перебували у складі Австрійської імперії.

Діаспора – уся сукупність вихідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають поза її межами. Українська діаспора виникла у XIX ст. внаслідок трудової еміграції, поширилась внаслідок соціально-економічних та політичних перетворень на східно- та західноукраїнських землях у 30-х рр. XX ст. та під час Другої світової війни (1939 – 1945 рр.). Найбільша українська діаспора нараховує 750 тис. осіб у Канаді, 730 тис. – у США, 170 тис. – у Польщі, 100 тис. – у Словаччині, 70 тис. – у Румунії.

Інвентарна реформа – впровадження „інвентарних правил”, де було скасовано приватне оподаткування селян, регламентовано кількість землі, що надавалась селянам, а також види робіт, які вони мали виконувати для пана. Реформа обмежувала право панів втручатися в особисте життя селян. Інвентарна реформа була впроваджена на Правобережній Україні у 1847 – 1848 рр. генерал-губернатором Київської губернії Д. Бібіковим з метою підірвати соціально-економічний потенціал польських землевласників.

Суспільно-політичні рухи на українських землях у XIX ст. – виникли в умовах визрівання суспільно-політичної кризи, як протидія панівним феодально-кріпосницьким порядкам та самодержавній політичній системі. На українських землях у складі Російської імперії внаслідок занепаду феодально-кріпосницького ладу посилилась експлуатація селян, що викликало протидію пригнічених народних мас. Селянський рух у першій пол. XIX ст. набував пасивних (відмова виконувати феодальні повинності) та активних форм (виступи селян проти нав’язання їм статусу „військових поселенців”, „Київська козаччина”, „Похід у Таврію за волею”, повстання під проводом У. Кармелюка). Після війни 1812 р. поширюється масонство. Масонські ложі виникають у Києві („З’єднані слов’яни”), Харкові („Вмираючий сфінкс”), Одесі („Понт Евксинський”), Полтаві („Любов до істини”) тощо. Поширення західноєвропейських ідей призводить до зародження серед дворянства руху проти самодержавства та кріпацтва, який отримав назву – декабристський (1821 р. – „Південне товариство” у Тульчині, 1822 р. – „Північне товариство” в Петербурзі, 1823 р. – „Товариство об’єднаних слов’ян” у Новограді-Волинському). У пореформений період у 60 – 80-х рр. виникає народницький рух як реакція частини суспільства на зміни у традиційному селянському побуті та утвердження західних – „буржуазних” – порядків та звичаїв. У 1874 р. народники здійснили „ходіння в народ”. В Україні народницькі організації діяли в Києві, Одесі, Харкові, Полтаві, Миколаєві. У Петербурзі членами радикальної народницької організації „Народна воля” 31 березня 1881 р. було вбито царя Олександра II, що припинило процес політичного та соціального реформування в Російській імперії. У 80 – 90-х рр. поширення ідеології марксизму призводить до формування соціал-демократичного руху. У Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки. У середині 90-х рр. після появи в Петербурзі „Союзу боротьби за визволення робітничого класу Росії”, аналогічні „Союзи” утворюються в Києві, Катеринославі, Миколаєві.

На західноукраїнських землях, що перебували у складі Австрійської імперії, суспільно-політичні рухи з’явилися внаслідок революційних подій 1848 – 1849 рр. У 60-х рр. поширюється рух москвофілів, представники якого були орієнтовані на Росію як захисницю національних, культурних та політичних інтересів слов’янства і тому запропонували концепцію „єдиного російського народу”. Представники іншого руху – народовці орієнтувались на об’єднання західних і східних українців у єдиній державі.

Національно-культурне відродження в Україні у XIX ст. – процес відновлення різних сфер (національної, культурної, духовної тощо) буття народу. У період національно-культурного відродження посилюється активність національної інтелігенції, інших суспільних сил, які мають на меті відродити національно-духовні традиції народу, підвищити його національну свідомість шляхом просвітницької, культурницької та політичної діяльності. На східноукраїнських землях процес національно-культурного відродження розпочався на території Слобожанщини, де в 1805 р. було засновано Харківський університет. У 1816 – 1819 рр. у Харкові друкується часопис „Український вісник”, у 20-х рр. діє літературне об’єднання „Харківські романтики”. Продовженню процесу відродження на Правобережній Україні сприяло заснування у 1834 р. Київського університету. У грудні 1845 – січні 1846 рр. у Києві було засноване Кирило-Мефодіївське товариство, програма якого була побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму. У 60-х рр. у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі інтелігенція починає гуртуватись у самодіяльні напівлегальні організації – громади, які займаються переважно просвітницькою діяльністю. Однак унаслідок переслідування з боку царського уряду громадівський рух пожвавився і набув політичного забарвлення. На початку XX ст. більшість колишніх громадівців стали членами українських політичних партій.

Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях розпочалось у 20 – 30-х рр. XIX ст. з ініціативи греко-католицького духовенства. У Львові на поч. 30-х рр. виникає культурне об’єднання „Руська трійця”, до складу якого увійшли студенти Львівського університету та вихованці греко-католицької духовної семінарії. У 50 – 60-х рр. представники цього об’єднання розділилися на дві суспільно-політичні течії – москофільську (русофільську) та народовську.

Модернізація – оновлення відповідно до сучасних вимог економіки, її технічне та технологічне переобладнання. На східноукраїнських землях модернізація проходила під впливом буржуазних реформ, що відбувались у Російській імперії у 60 – 70-х рр. XIX ст. – селянська, земська, судова та військова реформи. На західноукраїнських – під впливом революційних подій в Австрійській імперії (1848 – 1849 рр.), які призвели до скасування кріпацтва та перетворення Австрії на конституційну монархію.

„Весна народів” – визвольні рухи національно поневолених народів – італійців, поляків, українців, що й отримали назву „Весни народів”. Ці рухи були складовою частиною революцій та революційних виступів 1848 – 1849 рр., що призвели до ліквідації залишків феодалізму та становлення громадянських суспільств.

Політична партія – політична організація, що захищає інтереси певних класів та соціальних станів, висловлює їх ставлення до існуючого ладу, до інших класів та партій тощо. На українських землях, які входили до складу Російської імперії, діяли як загальноросійські (монархічні, буржуазні, соціалістичні), так і національні (РУП, УНП, УСДРП) партії. Загальноросійські партії виступали як представники всіх національностей, відображаючи інтереси певного класу (стану) в цілому, національні – захищали інтереси класу (стану) певної нації. Процесу розвитку та легалізації партій у Російській імперії сприяв Маніфест 17 жовтня 1905 р., у якому цар Микола II „дарував” громадянам імперії політичні права і свободи.

Столипінська аграрна реформа – розпочалась у 1906 р., суть реформи – дозвіл селянам на вихід із селянської общини та отримання землі у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян на малозаселені державні землі Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії. Реформа була розрахована на формування сільського „середнього класу” – фермерства. Столипінська аграрна реформа фактично припинилася після загибелі її автора П. Столипіна в 1911 р. Однак землевлаштувальні роботи на місцях тривали до початку Першої світової війни або навіть до 1917 р. Після Лютневої революції хутори і відруби було ліквідовано, селяни повернулися до общини.