Сфери духовної культури.

Міф – перша історична форма культури, найдавніша система цінностей. Культура – це рух від міфу до логосу, тобто від вигадки до знання і до закону. Філософія – намагається виразити мудрість у формах думки (“любов до мудрості”). Філософія виникла як духовне переборювання міфу. “Філософія, – за словами Гегеля, – є теоретичною душею культури”. Релігія – виражає потребу людини відчувати свою причетність до основ буття. Усі цінності релігії формуються як віра до Бога. Мораль, вона виникає після того як уходить в минуле міф. Людині потрібен самоконтроль (виникають моральні регулятори – обов’язок, сором, сумління, честь). Мистецтво – це відбиття потреб людини в образно-символічних відбитках та переживанні значних моментів свого життя. Його мета пізнання естетичного художнього погляду автора на явища навколишнього світу. Мистецтво збагачує культуру духовними цінностями через художнє виробництво, через свідомість суб’єктивованих образів. Наука має своєю метою раціональну реконструкцію світу, виступає як наукове пізнання, дозволяє знайти місце та роль науки в культурі та людському житті. Наука додає знання людині, дає йому сили (“Знання – сила!”, – стверджує Ф. Бекон). Політика, право теж відносяться та найважливіших сфер духовної діяльності культури.

Культура функціонує як жива система цінностей, як живий організм, поки людина діє як активна і творча особа. Фігурально кажучи, людина – це початок і наслідок в розвитку культури, мета і засіб її функціонування, задум і її втілення.

Структурна цілісність культури виявляється в тому, що цінності культури співвідносяться ієрархічним образом існують субординація та ранжирування їх: одні з них займають центральне й фундаментальне місце, інші – другорядні, одні з них мають загальне та тотальне значення, інші – локальне та конкретне.

Нагадаємо, що основне в змісті культури – не речі, а людина і суспільство. Усі її види – культура виробництва, культура управління, політична культура, художня культура, культура міжособистісних відносин, екологічна тощо – утворюють єдине ціле як форми існування й розвитку людської природи, а отже, – суспільства. Культура пронизує всі напрямки людської життєдіяльності – від основ матеріального виробництва й елементарних людських потреб до найвеличніших виявів людської творчості. Вона впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності – працю, побут, дозвілля, мислення, практичну діяльність, етику, етикет.

* * * * *

Поняття “цивілізація” (від лат. civilis – громадський, державний) дуже зблизилося з поняттям культури. Визначимо сутність цих понять. Поняття “цивілізація” було введено в науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 років до н.е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації: монументальна архітектура, писемність, міста. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність даного явища становлять поява класового суспільства і держави. Пам’ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило.

Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідеологічна сфера, систематизована і централізована, стала справді величезною силою.

Отже, цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства, являючи собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації (рабовласницький тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних вчених, які в основному спираються на концепцію Арнольда Тойнбі. У 30-50-ті роки ХХ століття в роботах “Цивілізація перед випробуванням” та “Дослідження історії “Арнольда Тойнбі зробив спробу пояснити одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття “цивілізація” до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані поруч і співіснують. Однак Ар. Тойнбі довів: при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвітництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина – неповторна особистість, людина – мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші – це доробок європейської культури XVIII ст. Трохи пізніше під знаком засвоєних європейських ідей починає розвиватись східнослов’янська культура. І тільки з кінця XIX – поч. ХХ ст. ці ідеї починають панувати в культурах далекосхідних держав (Індії, Китаю, Японії та ін.), відбиваючи своєрідність цих народів. Парламент – феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід’ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучасної цивілізації. Таким чином, поняття “культура” підкреслює неповторність, а в окремих випадках і тупикове відгалуження розвитку етносів, країн. Поняття ж “цивілізація” означає безперервність, єдність, загальність культурно-історичного процесу для всіх народів.

Сьогодні більше ніж будь-коли вчені прагнуть осмислити спеціальні галузі наукового знання (як гуманітарного, так і природничонаукового) в контексті культурної епохи. Такий підхід у науці дістав назву цивілізаційного. Він ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Не відсуваючи в бік реальну конфліктність історії, ця концепція історії дозволяє зрозуміти її реальну безперервність, розкрити механізми дій людей, витоки і зміст загальнолюдських цінностей.

* * * * *

Час цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Критерії виділення культурно-історичних епох можуть бути різними, в залежності від позиції та інтересів дослідника. Раніше в радянській науці переважав формаційний підхід. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона протистояла вузькому лише тлумаченню культури як сфери духовного життя суспільства. Виділялись такі культурно-історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та соціалістична культури. При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може змінюватись духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Так, наприклад, протягом первіснообщинної формації існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства і 2) культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо.

При семіотичному підході до культури за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови. Різні сторони культури можуть бути представлені як своєрідні системи знаків, що моделюють дійсність. Авторам концепції, згідно з якими культура детермінована мовою, є О. Потебня. Дійсно мовні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де переважають неперервність, статичність, споглядальність. Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним.

Ми ж будемо базуватися на найзагальнішому, філософському підході до культури. Слід зазначити, що в філософії на сьогоднішній день існує близько трьохсот визначень культури і загальним у них є те, що так чи інакше в них пов’язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може об’єктувати свої духовні цінності, створюючи матеріальні та духовні блага, і тим самим сприяти розвитку суспільства та історії; і лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які були накопичені суспільством, і тим самим розвиватися. При філософському підході до визначення культури особистісний фактор може бути покладений в основу періодизації культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, світовідчуття, виникають нові форми людського пізнання, народжуються, розквітають та гинуть ідеї, які наповнюють живу свідомість людства і втілюються в мистецтві, культурі, практичній діяльності. Багато видатних істориків культури вважають, що культури переживають періоди розвитку, розквіту, потім вмирання і падіння. Вони думають, що в стародавньому світі були такі великі культури, в порівнянні з якими наступні часи є лише поверненням до минулого. Наприклад, стародавня культура Вавилону, Стародавньої Греції були настільки досконалими, що в багатьох відношеннях не поступають нашій сучасній культурі. І, звичайно, перемога буржуазної цивілізації над епохою поетичного варварства не є абсолютним прогресом.

Якщо ми будемо розглядати культурно-історичний прогрес з погляду наповнення його особистісним началом, пов’язувати його розвиток з удосконаленням самої людини як представника роду, з еволюцією внутрішнього світу особистості в напрямку більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії, усвідомлення своєї особливості – то в цьому випадку можна говорити про поступальний розвиток в культурно-історичному процесі. Ніщо в культурі не вмирає, все по крихтах вливається в потік вічності.

За класифікацією UNESCO всі країни світу поділяють на шість культурних районів (основою такого розподілу є відповідний рівень виробничих сил, єдність мови віри, побутової культури).

1. Європейсько-північноамериканський, що охоплює християнські країни Європи та Північної Америки;

2. Далекосхідний – буддійський світ;

3. Арабо-мусульманський – всі країни, де сповідають іслам;

4. Індійський – сама Індія;

5. Тропічно-африканський – всі країни континенту на південь від пустелі Сахара (т. зв. Чорна Африка);

6. Латиноамериканський , що охоплює країни Америки, де панують латинські або романські мови (себто іспанська, португальська, французька).

Кордони політичних, географічних і культурних районів не збігаються бо країна, що належить до Заходу з культурного погляду, може належить до Сходу з політичного. Тобто Захід і Схід – поняття переважно світоглядні, культурні, політичні, а не географічні. Наприклад, Японія політично, безумовно, ближче до Заходу, хоча з географічного, світоглядного й культурного боку – це типова країна Сходу.

Відомий дослід В. Шейніс запропонував три критерії зіставлення західних і східних культур:

7. Місце індивіда в групі й суспільстві в цілому (визначається рівнем індивідуалізації, чи навпаки, включенню людини в соціальну ланку). Культурам Сходу звичайно притаманна досить жорстка залежність індивіда від групи, принципова духовна підпорядкованість групи. Наприклад, в деяких національних системах виховання, зокрема в Японії, людину виховують як представника групи, об’єднання. Оцінку собі індивід може дати тільки через своє місце в групі. Звідси виникнення символів духовної залежності до касти, клану у вигляді кодексів честі (кодекс честі самурая, “шлях зброї”). Навпаки у західному суспільстві приймають в суспільство автономних індивідів і будь-які форми соціального патерналізму сприймаються як замах на свободу індивіда.

8. Перевага світської або релігійної орієнтації в панівному світогляді. Наприклад, уся система судочинства в країнах арабо-мусульманського культурного регіону побудована на нормах шаріату (хоча в окремих державах крім фікха (мусульманське релігійне право) існує й цивільне право, але відрізнити в ісламське від неісламського в них вкрай складно). Тому деякі вчені стверджують, що іслам це не тільки релігія, а спосіб життя мільйонів людей, складний соціокультурний комплекс, що заповнює майже всі елементи повсякденного життя.

9. Ставлення до традиції і новаторства, що виражається в настанові на зміну або на консервацію наявних структур. Культури Заходу і Сходу досить неоднозначно ставляться до “традиції” та “інновації”. Наприклад, для того, щоб забезпечити конкурентоспроможність ідеї на ринку Заходу, треба довести, що вона цілком нова. Натомість на сході будь-яку нову ідею треба замаскувати під добре позабуте старе і тільки тоді вона має шанс на успіх.

* * * * *

Спробуємо проаналізувати деякі процеси розвитку художньої культури, її основних складників – різних видів і жанрів мистецтва. Мистецтво втілює в собі надзвичайно потужну здатність розвивати людину. Ще у 1890 р. з’явилась знаменита філософська праця В. Соловйова “Загальний смисл мистецтва”, автор якої дійшов висновку: мистецтво “своїм кінцевим завданням повинно втілювати абсолютний ідеал не лише в уяві, але й насправді – повинно одухотворити, перездійснити наше дійсне життя. Якщо скажуть, що таке завдання виходить за межі мистецтва, то запитується: хто встановив ці межі? В історії ми їх не знаходимо”. Соціально значущу виховну силу мистецтва дослідив І. Франко у праці “Із секретів поетичної творчості”.

Усталеною є думка щодо художньої культури як системи з надзвичайно складною структурою. Сьогодні художня культура – це культура виробництва мистецтва, його розповсюдження, пропаганди, сприймання, розуміння, насолоди мистецтвом, нарешті, культура естетичного виховання. Виникло і певне розуміння завдань художньої культури у суспільстві: духовний розвиток особистості, формування і задоволення її духовних потреб, збагачення її діяльності. Саме у сприянні процесу, що наближає суспільство до цієї мети, вбачає сьогодні наука суть соціальної ефективності художньої культури. При цьому розрізняються ефект впливу мистецтва на особу, що виявляється в змінах її свідомості і поведінки, з одного боку, і ефект, зумовлюваний цими змінами й поширюваний на всі інші напрямки життя суспільства.

Значний науковий та практичний інтерес становлять дані про стимулюючий вплив мистецтва на здібності людей, особливо школярів, на їх загальний розвиток, підвищення успішності. З великим навантаженням у школі краще можуть впоратися діти з розвинутими художніми інтересами. Згідно з висловленою гіпотезою, перш ніж учень візьметься за вивчення основ різних наук, його мозок має досягти певного рівня розвитку. Це відбувається лише за умови постійних і повторюваних сенсорних впливів. І ось тут найважливішу роль відіграє художнє виховання.

Раніше вважалось, що витоки підвищення продуктивності праці зумовлювались фізичними можливостями робітника, навичками його рухливості. У сучасному ж виробництві інтелектуальний бік трудового процесу значно важливий, а в багатьох випадках вирішальний. Особиста культура робітника стає основоположним фактором зростання продуктивності праці. Науково-технічний процес висуває абсолютно інші вимоги до робітника, різко відмінні від традиційних уявлень, уставлених в епоху панування екстенсивної економіки. І тут також надзвичайно велика формуюча роль художньої культури.

Слід підкреслити, що впливові мистецтва властива відносна “невідчутність”, точніше – не негайний впливовий результат: коли людина опановує художні цінності, неможливо відчути віддачу відразу ж, оскільки нагромадження особою духовного потенціалу відбувається поступово. Але рано чи пізно прихований вплив художньої культури обов’язково виявляється в духовному розвиткові, а через нього і в зростанні ефективності діяльності людини, зокрема й трудової.

У різних сферах суспільного виробництва виявляються межі, за якими навіть для власного економічного ефекту вигідніше зосереджувати капітал не стільки в матеріальному виробництві, скільки у сфері духовного розвитку працюючих, а роль художньої культури тут важко переоцінити. Професор Вартонського університету США і Паризької консерваторії мистецтв і ремесел Б. Люссато підсумував: “Людина, яка чикає Платона, стає вимогливішою до логіки; людина, яка відвідує концерти і виставки, стає вимогливішою до естетики; людина високого культурного рівня стає вимогливішою до якості, вона не витримує сірятини і фальші. Естетика найтісніше пов’язана з етикою, а чим вищі естетичні вимоги, тим нетерпиме людина ставиться до расизму, тоталітаризму, насильства”. Тому і в найважчі часи, при найобмеженіших ресурсах не слід економити на культурі, освіті, бо саме вони оберігали суспільства і цивілізації від катастрофи дикунства.

Художнє життя суспільства визначається найширшим спектром різноманітних духовних потреб та інтересів, а також множинністю зовнішніх по відношенню до художньої культури обставин. І ці зовнішні обставини, і зміна духовних потреб, і саме художнє життя, в свою чергу, впливають на людину, сприяючи формуванню її свідомості і діяльності.

Найголовнішим з соціальних завдань культури взагалі і художньої зокрема є духовний розвиток особливості. Звичайно, ця функція властива і сім’ї, і школі, й громадським організаціям тощо. Що ж стосується художньої культури, то вона використовує для духовного розвитку особистості арсенал своїх специфічних засобів. Вона формує суспільно-естетичний ідеал, виражаючи його у вигляді художніх образів, з допомогою яких соціальні ідеї, моральні норми, естетичні цінності суспільства перетворюються на особистий досвід людини, яка сприймає ці образи, в органічні набутки її характеру.

Художня культура, очевидно, не зможе вирішувати своє основне завдання при незабезпеченні для цього відповідних умов. Передусім, громадяни суспільства повинні прилучатись до художньої культури високого ґатунку, значного художнього рівня, і суспільство покликане всебічно цьому сприяти. Виконання цієї умови передбачає аналіз проблеми визначення “якості” функціонуючих і опанованих людьми творів мистецтва.

Ця проблема зумовлюється трьома відносно самостійними аспектами: “якістю художньої продукції” – спектаклів, концертів, кінофільмів, видовищ, літературних творів і т.п., з одного боку, та “якістю культурного обслуговування”, тобто створенням людям максимальних зручностей для прилучення до мистецтва, – з другого. Третій аспект – “якість сприймання художніх цінностей людьми” – цілком і повністю залежний від відповідної естетичної підготовки, розвитку почуттів, смаків, поглядів, ідеалів, потреб інтересів, тобто від естетичного досвіду кожної людини. Без цього навіть високохудожні твори мистецтва не матимуть впливу на особистість.

Такий підхід до проблеми “якості” художньої культури набуває зримих контурних окреслень. По-перше, виникає завдання – визначити якість опановуваних творів мистецтва, яка залежить від їх естетичного і морального змісту. Власне, не існує чітких критеріїв чи способів визначення аспекту “якості”. Ще Г. Гегель, вважаючи поетичне синонімом художнього, писав з цього приводу: “Дати визначення поетичному як такому чи ж описати, що таке взагалі поетичне, - від цього з жахом відхиляються всі, кому будь-коли доводилось писати про поезію”.

Наступний аспект даної проблеми – визначення якості засвоєння людьми творів мистецтва, їхніх художніх переваг. Він вирішується переважно за допомогою експертиз. У цьому випадку показником “якості” є рівень оцінок відповідних творів мистецтва публікою і експертами. Чим вищий рівень такого збігу, тим вища “якість”. Але і тут може трапитися помилка. Наприклад, І. Бах, за оцінками своїх сучасників, усе життя залишався провінційним музикантом середньої обдарованості і як композитор не привернув до себе уваги. Навпаки, його син К. Бах, сьогодні оцінюваний досить посереднім, у свій час вважався видатним, його прозвали навіть – “Великий Бах”.

Л. Толстой, безсумнівно, міг би виконувати роль експерта багатьох видів і жанрів мистецтва. У цій постаті він повністю заперечував усю музику після Бетховена і Шуберта, заперечував Шекспіра, імпресіоністів–живописців і поетів, робив закиди Малларме, Верлену, Бодлеру і Метерлінку з приводу незрозумілості і безглуздості, відсутності “смислу”.

Третій аспект проблеми “якості” полягає у визначенні якості обстановки сприймання, рівня культурного обслуговування. Класичний вислів “театр починається з вішалки” уособлює в собі обставину, що повноцінне сприймання театрального мистецтва пов’язане не лише з самим спектаклем, але й з усією атмосферою театру. В її створенні, крім творчого колективу, беруть участь адміністрація, робітники кас, буфету, гардероба тощо. З якістю сприймання пов’язані також інтер’єр і акустика глядацьких залів, комфортабельність театральних фойє, крісел тощо. Все це стосується і музеїв, і концертних залів, кінотеатрів, клубів тощо.

Найголовнішим із засобів досягнення орієнтації в питаннях художніх цінностей є естетичне виховання. Зауважимо, що це може існувати на рівні держави, певного регіону, навчального закладу, сім’ї. На жодному з цих рівнів поки що в Україні цільної, науково виваженої програми не існувало. Це справа майбутнього. Статус естетичного виховання у нашій країні надзвичайно низький. Коли соціологи запропонували оцінити значення естетичного виховання дітей у балах, то лише 8% батьків поставили цьому виду виховання високу оцінку, 24% – найнижчу, останні, по суті, не змогли дати йому ніякої оцінки. Порівняємо: при опитуванні батьків американських дітей 91% з них висловились за важливість прилучення дітей до мистецтва з раннього віку, 72% з них наполягали на тому, що музика, театр, живопис так само їм життєво необхідні, як і математика, фізика, рідна мова, історія.

Функції мистецтва

1. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність).

Діяльно змінюючий початок мистецтва виявляється в тому, що художній твір естетично впливає на людину, включає її і направляє, тобто приймає участь в соціальному перетворенні суспільства.

2. Пізнавальна функція (мистецтво як знання та просвіта).

Мистецтво може відображати ті сторони життя, які важки для науки. В наочної формулі води Н₂О відображений закон існування цього явища. Але явище це не закон. До формули води не ввійшли ані чарівне дзюркотіння струмка, яке нагадує голос коханої людини, ані переливи хвиль, ані місячна доріжка на поверхні моря, ані бурхливий дев’ятий вал, який ми бачимо на полотні І. Айвазовського. Сотні властивостей води, усі її конкретно-чуттєві багатства лишились за межами науково узагальнення. І все це різноманіття предметно-чуттєвого світу охоплює мистецтво. Дякуючи своєї конкретно-чуттєвої природі художнє мислення відкриває нове у вже відомих речах. Мистецтво вміє відкривати у світі невідомі процеси (наприклад, відкриття Л. Толстим “діалектики души”). Художник повертає речам “душу”. Мистецтво відточує наши почуття, вчить по-людському сприймати світ.

В різних видах мистецтва пізнавальний початок проявляється по-різному. В тих видах творчості, в яких провідну роль грає діяльний початок, більш розвинута виразна сторона (наприклад, в архітектурі), а там, де більш серйозну роль грає пізнання, зростає значення образотворчого початку (наприклад, станковий живопис).

Мистецтво є засобом просвіти (передача досвіду) та навчання (передача навичок мислення, узагальнення) людей. Воно виступає як “підручник життя” (за М. Чернишевським), який читають навіть ті, хто не полюбляє інші підручники. Пізнавальна інформація, яка знаходиться в мистецтві велика, вона суттєво поповнює наше знання про світ.

3. Художньо-концептуальна функція (мистецтво як аналіз стану світа).

4. Функція перезахоплення (“касандровий початок” або мистецтво як передбачення).

Колись, в античній Греції, красуня Касандра провіщувала загибель Трої, коли та ще розквітала і була могутнім містом. В мистецтві завжди живе “касандровий початок” – здібність перезахоплення майбутнього.

5. Ігрова функція.

Мистецтво надає людям насолоду, робить їх сопричасними творчості художника. Ще стародавні греки відмічали особий, ні на що не схожий, характер естетичної насолоди і відрізняли його від плотських втіх. Це насолода особого роду – духовна насолода, яка прикрашає всі функції мистецтва.

Ігрова функція дає декілька планів та джерел свого існування в художніх творах. Вони і є станом тієї насолоди, яке відчуває людина дивлячись на зразки мистецтва.

Ця функція, по-перше, – вільне володіння художником складним життєвим матеріалом. По-друге, – обов’язкове співвідношення всіх явищ, засвоєних художником. По-третє, - гармонія форми та змісту (неодмінна досконалість художньої форми і її співвідношення з змістом). По-четверте, – упорядкування художнього світу. По-п’яте, – радощі захоплення мистецтвом.

Помилково зводити мистецтво до гри. Однак неможливо не помітити, що воно моделює діяльність людини в ігрової, незацікавленої формі. Гра це прояв вільних сил людини, це прояв свободи в мистецтві (він надає естетичну насолоду).

Художня творчість цінна тим, що вона розкриває людям правду життя і надає їм велику радощі знайомства з красою.

6. Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних орієнтацій).

Художній твір естетично впливає на свідомість людини і включає її в спрямовану і цінностну орієнтовану діяльність. Мистецтво приймає участь в соціальному перетворені суспільства. Сам процес творчості в мистецтві є перетворення за допомогою уяви, вражень, актів, почерпнутих із дійсності. Автор перероблює життєвий матеріал в образи, створюючи нову реальність – художній світ. Остання сфера діяльності творця – обробка будівельного матеріалу, з якого твориться образ. Творення скульптури, малюнка, поеми, симфонії – це завжди перетворення мармури, фарби, слова тощо. Всі ці плани мистецтва як діяльності в сукупності і створюють естетичну функцію. Так, ісландський народ в героїчну пору визвольної війни створив саги, в яких жили і діяли мужні, сильні герої – велетні. В сагах народ здійснив свої сподівання, створюючи свій художній світ, несхожий на навколишньою дійсністю. Саги сформували духовне обличчя народу і без них зараз неможливо зрозуміти внутрішнє життя та національний характер сучасного ісландця. Цим і займається естетична функція: пробуджує в людині чуйність, формує естетичні ідеали особи. Мистецтво створює естетичні норми, щоб перетворений світ привести до відповідності його з ідеалами. Естетичний вплив мистецтва особисто відчутний в перехідні епохи історії.

Ще в давнину було знайоме значення естетичної функції мистецтва. Індійський поет Калідаса (прибл. V ст.) виділяв чотири найважливіше цілі мистецтва: визвати захоплення богів; творити образи, які взяти із навколишнього світу про життя людини; доставляти безліч високих задоволень за допомогою естетичних почуттів і комізму, кохання, жалю, страху, жаху тощо; служити джерелом загальної насолоди, радощі, щастя та всього гарного. Наводячи цей вислів Калідаса, сучасний індійський вчений В. Бахадур відмічає, що головна мета мистецтва – це “облагораживающее влияние на духовную жизнь человека... чтобы вдохновлять, очищать и облагораживать; искусство должно быть прекрасным”.

Мистецтво відточує наше естетичні смаки. Виготовлюючи навіть чисто утилітарні предмети (стол, стілець та ін.) людина турбується про користь, зручність та красу.

7. Виховна функція (формування цілісності особи).

Мистецтво формує почуття та думки людини. Якщо виховна дія інших форм суспільної свідомості має приватний характер: мораль формує моральні норми, політика – політичні погляди, філософія – світогляд, наука готує із людини фахівця, то мистецтво діє комплексно. Мистецтво формує цілісність особи.

Про очищений (катартичний) ефект мистецтва говорили ще в Стародавньої Греції. Аристотель розробив та ввів в естетику категорію катарсиса – очищення за допомогою “подібних афектів” (почуттів). Показ героя, який пройшов через важке випробування (мистецтво примушує людину, сопереживати йому), змушує людину очищати їх внутрішній світ. Але навіщо необхідна “подоба” почуттів для очищення души? Діамант шліфується тільки діамантом, а дух людини – тільки високим, освяченим естетичним ідеалом прояви людського духу.

Катартично-компенсаторна функція мистецтва має три основних аспекта: 1) гедоністично-ігровий, розважальний; 2) компенсаторний; 3) катартичний. Мистецтво своєю гармонією впливає на внутрішню гармонію особи, сприяє збереженню та відновленню психологічної рівноваги. Катартична та компенсаторна функції є важливими аспектами виховально-формуючого впливу мистецтва на особу.

Кажучи словами О. Пушкіна: “Мистецтво дозволяє пережити багато чужих життів як своє особисте, привласнити його, зробити його фактом свого життя, елементом своєї біографії. В цьому джерело впливу мистецтва на людину”.

Мистецтво існує в конкретних своїх видах: літературі, театрі, графіці, живопису, скульптурі, хореографії, музиці, архітектурі, декоративному мистецтві, цирку, художньої фотографії, кіно, телебаченні. Причина розподілу на види – багатство суспільної практики людині в сфері духовного опанування світу. Отже, вид мистецтва – це певна його область, яка відрізняється потому яки сторони життя воно переважно відтворює; специфічне по засобу задоволення естетичних потреб, по матеріалу, по законам творення художнього образу. Види мистецтва різняться по засобам творення дійсності, а також по специфічним матеріальним засобам творення образу. Кожний з них має свої особисті жанри (внутрішні різновиди).

Види мистецтва поділяються на:

1. образотворчі (відображають дійсність в її формах – живопис, скульптура тощо) та необразотворчі (виражають стан творца – музика, хореографія тощо);

2. просторові або пластичні (архітектура, декоративне мистецтво, живопис, графіка, художня фотографія), для яких просторові забудови є істотними в розкритті образу; часові (музика, література), де переважне значення набирають розгорнуті в часі композиції; просторово-часові (хореографія, кіно, театр, телебачення, мистецтво естради, цирку), які називають синтетичними або видовищними;

3. по характеру естетичного впливу мистецтво підрозділяється на зорове та слухове;

4. по засобу практичного засвоєння художнього матеріалу мистецтво підрозділяється на те, яке використовує природні матеріали, звук, слово та мистецтво, яке використовує людське тіло (театр, кіно, цирк).

Художній напрям – це система концептуальних ідей про світ та людину й стилістичні особливості упорядкованих для цілого історичного періоду, які змінюються разом зі зміною історичної дійсності. Стилістичні особливості – це не тільки зовнішня форма предмета, а й характер його матеріального та духовного функціонювання у середині одного напряму, інакше кажучи, стиль виявляє функціональні особливості предмета або явища. Тому:

1. стиль – фактор творчого процесу, єднає його та направляє в єдину течію, орієнтує творця на його відношення до світу;

2. стиль – фактор розвитку мистецтва, орієнтує творца на відношення до художнього процесу;

3. стиль – фактор соціального буття витвору, здійснення орієнтації творца по відношенню до суспільства;

4. стиль – фактор художнього діяння мистецтва.

Художній стиль – сфера оперативного діяння мистецтва на свідомость людини. Стиль швидко повідомляє про цілісну якість твору. Тільки іноді прочитана перша строка поеми і стиль твора вже знайомий, і ми вже знаємо – треба читати до кінця (або вже знаємо чим він закінчується).

В історії культури спочатку складались тематичні та національні спільності, які обумовлені єдністю історичної долі народу, схожістю їх історичного досвіду, який потім впливає на цінностей та сенсів стиль (т.б. національний стиль), який знаходиться на певному етапі історичного та художньо-культурного розвитку. Це стиль французького класицизму або українського (“віденського”) бароко. На цьому рівні стилістична спільність може сужатися до одного виду мистецтва (наприклад, український критичний реалізм в літературі) і навіть до одного жанру (наприклад, стиль фламанського портрету). Існують і різновиди стилів в художньому напрямку. Стилістична спільність художніх напрямів “пульсірує”: то розширяється (наприклад, класицизм накладає печатку на паркову культуру, етикет, моду тощо), то звужується конкретизується в різних школах та течиях. Тоді стиль напряму доповнюється ще одним рівнем спільності – стилем течії. Виходить індивідуальний стиль творця відображає тип його художнього мислення. Як тільки людина історична сформувалась в особу (стала самосвідомою), то вона починає формувати індивідуальний стиль. Російський поет О. Блок писав: “Стиль кожного письменника так тісно пов’язаний зі змістом його души, що досвідчений погляд може побачити душу по стилю...”.

Існує історичне більш ширше стилістичне спілкування – стиль епохи. Він виражає стильові багатства художніх явищ даної епохи навіть тоді, коли вони належать до стильових протилежних художніх напрямів.

* * * * *

Серед умов успішної розбудови державності України, її духовного відродження важливе місце належить вивченню історії національної культури.

Посилення уваги до проблем розвитку української культури нині супроводжується розширенням наукових досліджень, підготовкою фундаментальних праць, монографій, з’ясуванням нових фактів і, як наслідок, впровадженням нових курсів лекцій.

Особлива увага в курсі української культури присвячена культурі Київської Русі та козацької доби. Відомо, що саме тоді і було закладено основи національної свідомості, які в наш час є фундаментом національного і культурного відродження України. Широко розкривається історія розвитку української культури XVIII – початку ХХ століть. Це період титанічної боротьби за збереження й збагачення української культури, досягнення цього періоду, як відомо, стали вагомим внеском у розвиток світової культури.

Завершується курс розглядом стану України сучасної доби, шляхів і проблем духовного відродження, детальним аналізом державної політики у галузі культури, пошуків найбільш ефективних моделей її реформування і подальшого розвитку.

Як свідчать дослідження науковців ХХ ст., знання історії і теорії культури має не тільки виховне, а й надзвичайно важливе політичне значення. У зв’язку з цим важливо привертати увагу насамперед до оціночної та інформаційної функцій знань історії національної та світової культури.

Кожна освічена людина, громадянин держави повинен уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти відрізняти усталені, чи нові, життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати на цей розвиток. Це по–перше.

По-друге , знання історії культури дає змогу оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів світу. Діяльність, спрямована на відродження і розвиток національної культури, самосвідомість, посилена увага до власного менталітету, звеличення культурних надбань свого народу часом призводить до певної замкненості національної культури, ізолювання від світових культуротворчих процесів.

І по-третє, політики досить часто використовують посилення на “культурний фактор” для виправдання загарбання чужих земель і багатств, поневолення інших народів. Як не раз в історії ще з часів античності при цьому просторікують про “цивілізованість” свого народу і “варварство” народу, проти якого здійснено агресію. До такої демагогії вдавалися і поневолювачі українського народу. Тому українські історики, культурологи з давніх часів дбали і мусять завжди дбати про пошуки нових фактів, які свідчать про самобутність культури українського народу, вагомість її внеску в розвиток світової культури.

Вивчення і ґрунтовне знання культури українського народу – одна з найважливіших складових формування наукового світогляду студентської молоді, високого рівня культури особистості, виховання високих моральних якостей громадянина України, поваги і любові до своєї Батьківщини, готовності до захисту і примноження її матеріальних і духовних цінностей.