- •1.5. Методика зіставного мовознавства
- •87 Методика зіставного мовознавства
- •116 Зіставна фонетика і фонологія
- •136 Зіставна фонетика і фонологія
- •148 Зіставна дериватологія і граматика
- •150 Зіставна дериватологія і граматика
- •152 Зіставна дериватологія і граматика
- •174 Зіставна дериватологія і граматика
- •180 Зіставна дериватологія і граматика
- •210 Зіставна дериватологія і граматика
- •222 Зіставна дериватологія і граматика
- •230 Зіставна дериватологія і граматика
- •256 Зіставна дериватологія і граматика
- •258 Зіставна дериватологія і граматика
- •272 Зіставна дериватологія і граматика
- •282 Зіставна дериватологія і граматика
альма
матер
лл
М. П. Кочерган
Основи
зіставного
мовознавства
Підручник
Київ
Видавничий центр «Академія» /V
2006 "З
ББК 81.Укр К 55
Зміст
Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів
(Лист № 14/18.2—324 від 13.02.2006 р.)
Це перший в Україні підручник, у якому на рівні сучасних досягнень лінгвістики зінтерпретовано основні поняття контрастивного мовознавства, розкрито методику контрастив-них досліджень і висвітлено найважливіші спільні й відмінні ознаки мов світу на всіх рівнях їхньої структури.
Викладені теоретичні положення проілюстровано прикладами з різноструктурних мов світу. Подано запитання, завдання, термінологічний словник.
Для студентів вищих навчальних закладів, учителів-сло-весників.
Рецензенти:
кандидат філологічних наук, професор /. В. Корунець; доктор філологічних наук, професор В. М. Манакін; доктор філологічних наук, професор О. В. Тищенко
, © М. П. Кочерган, 2006 ISBN 966-580-213-5 © ВЦ «Академія», оригінал-макет, 2006
1. Загальні 1.1. Зіставне мовознавство
питання як наука і основи зіставного
зіставного мовознавства як навчальна
мовознавства дисципліна
Предмет і завдання '
зіставного мовознавства
Місце зіставного мовознавства : `` системі наук
Практичне значення зіставного мовознавства
1.2. Історія зіставного мовознавства
Зіставне мовознавство від початків до кінця XIX ст.
Зіставне мовознавство у XX — на початку XXI ст.
Внесок вітчизняних учених у зіставне мовознавство
'
1.3. Зіставне мовознавство,
. , типологія, характерологія й універсологія
Типологія, її зміст і завдання І Типологія і зіставне мовознавство
2. Зіставна фонетика і фонологія
3. Зіставна дериватологія і граматика
Типологія і характерологія 50
Універсологія 52
-
Типологічна класифікація мов Мовний тип і тип у мові 58 Різновиди типологічної класифікації мов 64
-
Методика зіставного мовознавства
Зіставний метод. Прийоми індукції
і дедукції в зіставному мовознавстві 76
Проблема мови-еталона порівняння
(tertium comparationis) 81
Принципи зіставних досліджень 85
Рівні й аспекти зіставного
дослідження 92
Етапи зіставного аналізу 93
Використання інших методів
у зіставних дослідженнях 96
2.1. Особливості фонетико-фонологічних систем різних мов
107
110 116 119
120
Предмет і завдання зіставної фонетики і фонології Аспекти зіставлення фонологічних систем Голосні фонеми Приголосні фонеми Фонеми у мовленні (фонетичні процеси) .
2. 2. Склад і суперсегментні засоби
124 129
Типологія складів у мовах світу Суперсегментні засоби
3.1. Словотвір у зіставному аспекті
Семантичний принцип
зіставного дослідження
словотвору 137
Одиниці зіставного
дослідження словотвору 139
Методика зіставного дослідження словотвору 143
Словотвірна потенція
різних класів слів 159
3.2. Морфологічні системи мов
Аспекти і константи зіставного
дослідження морфологічних
систем 165
Способи вираження граматичних значень у мовах світу 167
Частини мови 174
3.3. Граматичні категорії Загальна характеристика
граматичних категорій |
181 |
Категорія роду |
182 |
Категорія числа |
192 |
Категорія відмінка |
203 |
Категорія детермінації |
209 |
Категорія ступенів порівняння |
215 |
Категорія часу |
220 |
Категорія виду |
228 |
Категорія стану |
235 |
Категорія способу |
242 |
Категорія особи |
249 |
Приховані категорії |
256 |
3.4. Зіставний синтаксис |
260 |
Словосполучення |
262 |
Речення |
267 |
Члени речення |
272 |
Порядок слів у реченні |
277 |
Односкладні речення |
281 |
Вираження заперечення |
|
(заперечні речення) |
286 |
Habeo- і esse-конструкції |
288 |
Актуальне членування речення |
289 |
4. Зіставна лексикологія і фразеологія
г
4.1. Лексико-семантичні системи мов у контрастивному освітленні
Принципи і методи зіставного дослідження лексики 294
Семантичний обсяг слів. Гіперо-гіпонімія 304
Фонова лексика. .;
Слова-символи 310
Полісемія. Специфіка
переносних
значень ' 314
Синонімія 320
Омонімія й омографія.
Міжмовна омонімія 321
Безеквівалентна лексика.
Лексичні лакуни 326
Емоційна лексика 332
Внутрішня форма слова 334
4.2. Фразеологія
Типи міжмовних
співвідношень фразеологізмів 339
Національна специфіка
фразеологізмів 341
Короткий термінологічний словник 349
Література 387
Предметний покажчик 404
Покажчик мов 414
Іменний покажчик 419
авного мовознавства
1.1. Зіставне мовознавство як наука і основи зіставного мовознавства як навчальна дисципліна
Предмет і завдання зіставного мовознавства
Термін зіставне мовознавство в лінгвістичних працях уживається в різних значеннях. Часто його тлумачать як комплекс лінгвістичних дисциплін, які використовують зіставлення. У такому випадку до зіставного мовознавства відносять порівняльно-історичне, ареально, типологічне мовознавство, перекладознавство і зіставне мовознавство у вузькому розумінні. Російський мовознавець В. Б. Касевич пропонує два рішення щодо иживання цього терміна: вважати термін зіставне мо-Шоанавство загальним позначенням для названих вище ЧЧ\ ще деяких галузей лінгвістики або звузити це понятті, ототожнивши його з контрастивною лінгвістикою. Доцільнішим видається всі науки, що ґрунтуються на Вирівнянні мов, називати порівняльним мовознавс-f їіом:, а термін зіставне мовознавство використовувати Дл« позначення лінгвістичної науки, що вивчає спільне fit підмінне у мовах. Саме така тенденція превалює в су-
8
Загальні питання зіставного мовознавства
Зіставне мовознавство як наука
9
часній лінгвістичній літературі: терміни зіставне мовознавство і контрастивна лінгвістика вживаються як синоніми.
Ще одним дискусійним питанням є синонімічні назви зіставного мовознавства — контрастивне і конфрон-тативне. У зарубіжній лінгвістиці були спроби розмежувати контрастивну і конфронтативну лінгвістики (К. Джеймс, Г. Хельбіг та ін.). Ці вчені вважають, що контрастивна лінгвістика досліджує контрасти (розбіжності, відмінності) між мовами, а конфронтативна — відмінності й подібності. До того ж конфронтативну лінгвістику вони визначають як теоретичну галузь мовознавства, а контрастивну — як прикладну, зорієнтовану на практичні цілі навчання.
Проте, як уважають українські мовознавці Ю. О. Жлуктенко і В. Н. Бублик, а також Є. В. Опельба-ум, підстав протиставляти контрастивну лінгвістику конфронтативній немає [Жлуктенко, Бублик 1976: 5; Опельбаум 1979: 53]. Розрізнення цілей цих дисциплін (пошук в одному випадку подібностей, а в іншому відмінностей) узагалі неможливе, оскільки контраст може бути поміченим лише на тлі подібностей: подібності й контрасти в зіставлюваних мовах діалектично взаємопов'язані в межах контрастивного аналізу, і контрас-тивний аналіз «зорієнтований на оптимальне засвоєння встановлюваних подібностей і відмінностей у процесі навчання мови». Насправді контрасти можуть бути виявлені тільки на основі повного і систематичного порівняння, а причиною помилок можуть бути не так сильні контрасти, як подібності й слабкі контрасти. Отже, контрастивна лінгвістика не обмежується вивченням розбіжностей (контрастів). І не можна зводити її до суто утилітарних завдань, як це роблять деякі західноєвропейські й американські вчені, бо вона не тільки прикладна, а й теоретична наука (її напрацювання використовує така теоретична дисципліна, як лінгвістична типологія). Звідси випливає, що нема підстав протиставляти контрастивне і конфронтативне мовознавство, бо обидва підходи послуговуються однаковими методиками дослідження.
У наш час широко використовують ще термін порівняльна (зіставна) типологія. Наприклад, В. Г. Гак визначає її як «розділ мовознавства, який вивчає мови в зіставленні з іншими мовами з метою встановлення
особливостей, властивих даним мовам, а також подібностей і відмінностей між мовами» [Гак 1989: 5]. Це визначення нічим не відрізняється від визначення зіставного мовознавства. З огляду на це вживання такої синонімічної назви для зіставного мовознавства є зайвим, оскільки будь-яка типологія уже передбачає порівняння. До того ж термін мовна типологія звичайно вживається в іншому значенні (вчення про структурні типи мов). В. П. Нерознак, наприклад, вважає, що термін порівняльна типологія у зв'язку з виокремленням контрастивної лінгвістики є застарілим [Нерознак 1987: 21]. Нині все більшого поширення набуває термін зіставне мовознавство (зіставна граматика, зіставна морфологія, зіставна лексикологія тощо,), про що свідчать назви праць, опублікованих за останні три десятиліття: Виноградов В. С, Милославский И. Г. Сопоставительная морфология русского и испанского языков. — М.: Русск. язык, 1986; Сопоставительная и описательная лингвистика. — М.: Изд-во УДН, 1987; Проблемы сопоставительной стилистики восточнославянских языков. — К.: Наукова думка, 1977; Широкова А. В. Лекции по сопоставительной грамматике русского языка. — М.: Ун-т дружбы народов, 1977; Сопоставительная лингвистика и методика преподавания славянских языков. — М.: Изд-во МГУ, 1992; Гак В. Г. Сопоставительная лексикология. — М.: Междунар. отношения, 1977; Сопоставительная грамматика русского и украинского языков. — К.: Наукова думка, 2003; Сопоставительная стилистика русского и украинского языков. — К.: Вища школа, 1980; Манакин В. Н. Сопоставительная лексикология. — К.: Знання, 2004 та ін.
Така традиція в лінгвістиці обумовлює узагальнене ішзначення зіставного мовознавства.
Зіставне мовознавство (контрастивна лінгвістика, конфронтативна лінгвістика) — розділ мовознавства, який вивчає дві чи кілька мов незалежно від їхньої спорідненості з метою виявлення їх подібностей і відмінностей на всіх рівнях мовної структури (фонологічному, морфологічному, синтаксичному, лексико-се-мантичному).
Розглядаючи різні мови, можна виявити їх спільні й підмінні ознаки. Наприклад, в українській, російській, білоруській, польській, чеській, болгарській та інших мовах, що належать до слов'янської групи, є багато слів спільного кореня: укр. вода, земля, я, ти, п'ять, десять;
10
Загальні питання зіставного мовознавства
Яіставне мовознавство як наука
11
рос. вода, земля, я, ты, пять, десять; болг. вода, земя, аз (яз), ти, пет, decern; польськ. woda, ziemia, ja, ty, piec, dziesiqc; чеськ. voda, zeme, ja,pet, deset тощо. Це зумовлено їх спорідненістю, тобто тим, що вони мають спільного предка — праслов'янську мову. Водночас кожній з них властиві специфічні риси: українська мова має сім відмінків, російська — шість, а болгарська не має жодного; у польській мові є носові голосні [ej і [q] тощо.
Зіставивши близькоспоріднені східнослов'янські мови (українську, російську і білоруську), можна виявити їх специфічні ознаки. Так, для української мови на відміну від російської і білоруської характерні: 1) ікавізм, тобто перехід [о] і [є] в закритих складах в [і] (стола — стіл, печі — піч, семи — сім); 2) перехід давнього [і] в [і] (д±дъ — дід, хлЪбъ — хліб, сіно — сіно); 3) збіг звуків [ы] і [і] (сынъ — син, синий — синій); 4) втрата м'якості приголосних перед [є] і [и] (несли, везли, село, великий, пити); 5) перехід [л] у [у] після голосних (вовк, повний, жовтий, шовк); 6) збереження м'якості [ц'] (хлопець, палець, боєць); 7) інфінітивні форми на -ти (носити, пекти, стерегти); 8) майбутній час на -му (знатиму, робитиму); 9) безособові форми на -но, -то (вбито, скошено).
Особливостями російської мови є: 1) наявність звукосполучень [ро], [ло], [ре], [ле] в коренях слів між приголосними, де в інших слов'янських мовах є [ри], [ли] (крошить, глотать, тревога, блестеть); 2) перехід наголошеного [є] в [о] після м'якого приголосного перед твердим (сёла [с'ола], нёс [н'ос]); 3) відсутність чергування [г], [к], [х] з [з'], [ц'], [с'] (нога — ноге,рука —руке, муха — мухе); 4) проривний звук [г]; 5) м'який звук [ч]; 6) форма називного відмінка множини на -а, -я під наголосом в іменниках чоловічого роду (дома, рога, учителя); 7) відсутність кличного відмінка.
Білоруська мова відрізняється від української і російської такими ознаками: 1) дзеканням і цеканням (дзень, дзіва, цень, ціхі); 2) твердістю приголосних [р], [ні], [ч] (радам, бура, гарачы, шэсцъ, ночы, вочы); 3) переходом [в] і [л] в [у] нескладове після голосних (дзяучына, сяуба, хадзіу); 4) аканням і яканням (нага, слава, зямля, сям'я); 5) втратою [й] у кінці прикметників, дієприкметників і порядкових числівників у називному відмінку однини (цудоуны, летні, прачытаны, трзці).
За останніми даними, на земній кулі існує майже шість тисяч мов. І кожна з них має спільні й відмінні з
іншими мовами ознаки. Не випадково французький мовознавець Ж. Вандрієс писав: «Не таке вже помилкове твердження, що існує стільки ж різних мов, скільки мовців. Але, з іншого боку, не буде помилковим і твердження, що існує тільки одна людська мова під усіма широтами, єдина за своєю суттю» [Вандриес 1937: 217].
Загалом будь-яка людська мова характеризується трьома різновидами конститутивних властивостей: уні-персальні (властиві всім або більшості мов), типологічні (властиві тільки певній групі мов, що утворюють мовний тип) та індивідуальні (характерні лише для певної мови). Виявити ці ознаки мов можна лише шляхом їх порівняння (зіставлення). Як стверджував вітчизняний педагог К. Д. Ушинський, «порівняння є основою будь-якого розуміння і будь-якого мислення. Про все в світі ми дізнаємося не інакше, як через порівняння» [Ушин-ский 1939: 436].
Якщо зробити спробу виявити всі спільні ознаки певної кількості мов, то буде отримано сукупність ознак, які вирізнятимуть цю групу мов серед інших. Наприклад, у всіх германських мовах форма майбутнього часу дієслів будується за моделлю *sculan + основне дієслово (І shall read). Однак німецька мова, яка належить до германських, цієї ознаки не має і тому до цієї групи не належить (у ній майбутній час утворюється за допомогою допоміжного дієслова werden і інфінітива смислового дієслова).
Спільні структурні ознаки трапляються навіть у монах, які не мають жодної генетичної спорідненості. Так, означальне словосполучення А + N без узгодження притаманне англійській, тюркським, монгольським, японській і китайській мовам. За цією ознакою ці мови можуть бути об'єднані в одну структурну групу: мови, в яких є означальне (атрибутивне) словосполучення зі структурою А + N, де прикметник прилягає до іменника.
Ключовим у зіставному мовознавстві є поняття мовного контрасту (термін В. П. Нерознака), або категорії ісонтрастивності (термін В. Г. Гака). Мовний контраст (категорія контрастивності) — специфічна особливість структури мови, яка стає такою ті умови зіставлення з іншою мовою (одне й те саме явище при зіставленні однієї мови з іншою може виступати ліс специфічне контрастне явище (категорія), а при зіставленні з іншою втрачати цю контрастність). Так, англ. th [9] контрастне до української звукової системи
12
Загальні питання зіставного мовознавства
Зіставне мовознавство як наука
13
і неконтрастне до новогрецької (о) й албанської (th). Отже, мовний контраст є лінгвістичною змінною (змінюється залежно від зіставлюваних пар мов). А загалом специфічна структура однієї мови формує контрастив-ний статус іншої мови. Тому, наприклад, англійська мова має два різні статуси при зіставленні з українською й угорською.
Об'єктом зіставного мовознавства є будь-які дві чи більше мов незалежно від їх генеалогічної й типологічної природи. Правда, що більші відмінності у структурі (типі) мов, то яскравіший контраст, виявлення якого є основним завданням зіставного мовознавства. Однак для науки не менше значення має виявлення прихованих особливостей близьких за походженням і структурою мов. їхні специфічні ознаки в багатьох випадках можуть бути помічені лише за умови їх контрастивного аналізу.
З огляду на це не можна погодитися з твердженням В. Б. Касевича, що об'єктом контрастивної лінгвістики є тільки ті мови, «які реально взаємодіють через те, що ними користуються бі- або мультилінгви. [...]. Звідси випливає, що контрастивне дослідження на базі, скажімо, ітельменської мови й мови нупе навряд чи законне, бо нупе-ітельменський білінгвізм ніби не засвідчений і ледве чи коли-небудь з'явиться» [Касевич 1988: 19— 20]. Однак зіставну (контрастивну) лінгвістику не можна зводити до суто прикладної науки, обмежуючи її вивченням лише тих процесів, які мають місце за умови мовного контактування. Результати зіставного дослідження мов, що не перебувають у контактах, цікаві й корисні для теорії мовознавства, оскільки засвідчують новий контрастивний статус і виявляють специфічні риси мов, тільки їм властивий спосіб концептуалізації світу. Слушною є думка Е. Косеріу про те, що контрастивна лінгвістика вивчає відмінності й аналогії між окремими мовами, тобто між окремими системами значень. Тому контрастивна лінгвістика повинна розглядати одну з порівнюваних мов як систему позначень («картину світу») і порівнювати з нею інші мови як оформлення того самого «світу» за допомогою інших значень [Косериу 1989: 69]. Щодо кількості мов, які можна залучати до зіставлення, то більшість дослідників орієнтується на дві мови. Однак останнім часом з'являється чимало контрастивних праць, присвячених вивченню трьох і навіть більше мов.
Контрастивні дослідження переважно пов'язані з синхронічним аспектом мови (зіставне мовознавство досліджує мови на синхронному зрізі, тобто різні мови зіставляються на певному часовому відтинку без урахування їхніх попередніх станів). Дехто з учених навіть вважає, що зіставне мовознавство є лише синхронічним. Однак мови можна, а часом і необхідно, зіставляти в діахронії. Синхронічний підхід більш характерний для стадії аналізу мовних фактів. На стадії синтезу він, як правило, доповнюється підходом діахронічним (діахронія виявляється у просторі).
Щодо змісту і завдань контрастивної лінгвістики існують різні погляди — від трактування її як «чистої» лінгвістичної теорії, тісно пов'язаної з типологією (К. Джеймс), до вузького практичного застосування контрастивних праць, покликаних лише обслуговувати потреби навчання іноземних мов (Г. Нікель).
Контрастивну лінгвістику як суто допоміжну дисципліну, яка обслуговує методику навчання мов, трактує західне мовознавство [Nemser 1975: 99]. Як другорядну (допоміжну) розглядають її також ті вчені, які вважають, що метою контрастивної лінгвістики є виявлення міжмовних подібностей і відмінностей, які згодом можуть стати основою для типологічних узагальнень. Такий підхід обмежує завдання і тим самим занижує статус зіставного мовознавства, надаючи йому суто прикладного характеру. Згідно з цим підходом зіставне мовознавство займається по суті емпіричною каталогізацією міжмовних подібностей і відмінностей. Справді, у його полі зору перебувають подібності й відмінності, однак їх виявлення й вивчення є не самоціллю, а шляхом до поглибленого пізнання мовних закономірностей, у т. ч. універсалій. Тому має рацію К. Джеймс, який стверджує, що контрастивна лінгвістика є різновидом «чистої» і прикладної лінгвістики.
Синхронно-порівняльний метод (контрактивний аналіз, конфронтативний, зіставний, зіставно-типологічний та ін. синоніми) дає змогу виокремити контрастивну лінгвістику в самостійну галузь. Звичайно, результати цього аналізу можуть мати різне застосу вання, в т. ч. й прикладне. У зв'язку з цим Г. Нікель розрізняє теоретичну і прикладну контрастивну лінгвістику. .-;«■■■,-.
14 Загальні питання зіставного мовознавства
Насправді зіставне мовознавство ставить перед собою теоретичні й практичні завдання. До теоретичних завдань зіставного мовознавства належать:
-
виявлення подібностей і відмінностей між мовами, збігу і розбіжностей у використанні мовних засобів1;
-
встановлення особливостей кожної із зіставлюва-них мов, які залишились непоміченими при внутрішньому їх вивченні;
-
дослідження характерних для зіставлюваних мов тенденцій;
-
визначення міжмовних відповідників і лакун;
-
розкриття причин подібностей і відмінностей;
-
верифікація дедуктивних універсалій на матеріалі зіставлюваних мов.
Практичні (лінгводидактичні) завдання зіставного мовознавства охоплюють:
-
визначення методичної релевантності подібностей і відмінностей між зіставлюваними мовами;
-
встановлення характеру міжмовної інтерференції;
-
виявлення труднощів у навчанні нерідної мови;
-
визначення меж застосування зіставлення як прийому навчання нерідної мови;
-
опрацювання процедури міжмовного зіставлення як прийому навчання нерідної мови.
Відповідно до перелічених завдань виокремлюють два напрями — зіставне дослідження мов з теоретичною метою і зіставне дослідження мов з лінгводидактичною метою. Отже, з одного боку, зіставні дослідження спрямовані на теоретичну галузь характерологічної типології, а з іншого — на практичні потреби перекладу і викладання іноземних мов.
Більшість сучасних контрастивних праць присвячена зіставному дослідженню окремих мовних елементів, категорій, підсистем. У такий спосіб готується ґрунт
1 Збіг і розбіжність зводяться до встановлення співвідношень між мовними явищами, які називаються відповідностями, або кореспонденціями. Відповідність різномовних явищ визначають на основі спільності певної їхньої ознаки. Елементи різних систем, що перебувають у певному відношенні до денотативно!' ознаки, вважаються компарабельними (пор. англ. toe і finger та укр. палець). Ті явища двох мов, які не є компарабельними, не складають відповідності (англ. table і укр. завтра) і вивчати їх зіставним методом неможливо (див.: [Жлуктенко 1979: 5—111).
15
Зіставне мовознавство як наука
для майбутніх синтезованих більш-менш повних контрастивних описів мов.
У зв'язку з активним опрацюванням функціональної лінгвістики недостатньо обмежуватися виявленням розбіжностей і подібностей у граматичній будові, фонологічній структурі й лексичному складі зіставлюваних мов. Контрастивний аналіз можна вважати повним тоді, коли проаналізовано функціонування мовних одиниць у текстах і різних мовленнєвих жанрах. Якщо раніше контрастивний аналіз зосереджувався на даних мовної системи, тобто на зіставленні окремих лексем чи їх груп, морфологічних категорій і синтаксичних конструкцій тощо, то останнім часом до сфери контрастив-ного аналізу залучається мовлення.
До актуальних завдань контрастивної лінгвістики належать також дослідження найзагальніших закономірностей розбіжностей, які виявляє контрастивний аналіз. Так, після контрастивного аналізу окремих категорій лексики (використання гіперонімів і гіпонімів, прямих і переносних значень, нейтральних і експресивно забарвлених слів, універсальних і багатокомпонентних номінацій тощо) необхідно провести зіставний аналіз функціональних категорій контрастивності, таких, як використання маркованих/немаркованих форм, ідентичних варіантних форм, форм у первинних і вторинних функціях, а також простежити розбіжність ядерних і периферійних явищ, функціональні лакуни тощо.
Місце зіставного мовознавства в системі наук
Однозначного визначення місця зіставного мовознавства в системі лінгвістичних дисциплін поки що немає. Дискусійним залишається навіть питання, належить воно до загального чи конкретного мовознавства, синхронічного чи діахронічного. Так, К. Джеймс вважає, що контрастивна лінгвістика займає проміжне місце між загальним і конкретним мовознавством. Це не є і суто синхронічним мовознавством (не такою мірою обмежується вивченням статичних явищ) [Джеймс 1989: 207].
Щоб визначити статус зіставного мовознавства, необхідно з'ясувати його зв'язки з іншими напрямами дослідження мови і його місце серед дисциплін філологічного циклу. Насамперед це стосується галузей, які
16
Загальні питання зіставного мовознавства
Зіставне мовознавство як наука
17
використовують порівняння і зіставлення як основний метод дослідження: порівняльно-історичного мовознавства, яке вивчає генетичну спільність (спорідненість) мов у їх розвитку; ареальної лінгвістики (лат. area — площа, простір), яка розглядає вторинну спорідненість («свояцтво») мов, мовні союзи, територіальну спільність мовних явищ незалежно від їхньої генетичної спільності; типологічної лінгвістики, яка на основі вивчення спільного і відмінного в мовах класифікує мови за типами.
Кореляція (співвідношення) зіставного мовознавства з порівняльно-історичним полягає в тому, що обидва здійснюють порівняння мов. Однак мета цих порівнянь різна. Якщо порівняльно-історичне мовознавство зорієнтоване на визначення ступеня спорідненості, спільності походження мови, реконструювання (відтворення) мови-основи (прамови), з якої розвинулися досліджувані споріднені мови, встановлення законів, за якими йшов цей розвиток, то зіставне мовознавство ставить за мету виявлення збігу і розбіжностей у структурах мов, у способах вираження одних і тих самих значень і розрізнення функцій однотипних елементів структури мови. Зіставне мовознавство визначає відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розбіжності), діаморфію (граматичні розбіжності), діасемію (семантичні розбіжності) і діалексію (лексичні розбіжності). Типологічні подібності не обов'язково пов'язані безпосередньо з генетичною спорідненістю мов. Різною є і сфера застосування зіставного і порівняльно-історичного мовознавства. Зіставне мовознавство вивчає будь-які мови, а порівняльно-історичне — тільки споріднені.
На відміну від зіставного мовознавства ареальна лінгвістика має своїм завданням охарактеризувати територіальний розподіл мовних особливостей, виділити ділянки взаємодії мов, дослідити процеси мовної конвергенції, виявити у мовах, що контактують, ізофони (фонетичні ізоглоси), ізолекси (лексичні ізоглоси), ізосеми (подібний семантичний розвиток) тощо, тобто дати ареальну характеристику особливостей мов, які перебувають у контактах на певній території, розкрити закономірності мовних контактів.
Від типології зіставне мовознавство відрізняється онтологічно (за суттєвими характеристиками предмета
дослідження) і епістемологічно (за сукупністю принципів і прийомів дослідження). На відміну від зіставного мовознавства типологія вивчає процеси паралельної зміни мов.
Останнім часом помітним став зв'язок зіставного мовознавства з новим напрямом лінгвістичних досліджень — корпусною лінгвістикою, предметом вивчення якої є великі масиви мовних даних, представлених у електронному вигляді. Повний контрастивний аналіз мов передбачає виявлення фактів збігу і розбіжності не тільки у структурах мов, а й у функціонуванні подібних і відмінних структурних елементів. Порівнюючи тексти та їх переклади на інші мови, можна натрапити на заміни, не передбачені жодним словником чи посібником. Річ у тім, що вживання слів, словосполучень, граматичних конструкцій у кожній із мов зумовлені контекстом у широкому сенсі цього терміна (мовним, побутовим, ситуативним, культурно-історичним тощо) і правила мовлення формулюються як тенденція і характеризують елементи мови передусім із кількісного боку, з боку їх вживання. Саме тому мови унікальні й неповторні не лише в структурно-типологічному плані, а й у тому, що вони відбирають і як вони комбінують мовні засоби у процесі номінації. Як стверджує В. Г. Гак, «у кожній мові, поряд із граматикою структур, що забезпечує будову мови, значення її форм і конструкцій, існує граматика вибору, що визначає, які засоби (слова і форми) будуть використані переважно відповідно до певних ситуацій, і цей вибір не завжди завчасно визначається особливостями структури мови» [Гак 1977: 10]. Тенденція вибору спирається на ідіоматику мови — її неповторні й своєрідні властивості, зумовлені стилістичною нормою і стандартами мовленнєвого вживання. Саме це досліджує корпусна лінгвістика. На думку багатьох учених (М.-А.-К. Холлідей, Е. Тоніні-Бонеллі та ін.), корпусна лінгвістика є не просто методом лінгвістичного дослідження, а й теорією, оскільки узагальнення в цій ділянці нерідко приводить до якісних змін у тракту-»анні мовних явищ.
Корпусні дослідження в теоретичному плані ґрунтуються на функціональній і контекстуальній концепції ииачення мовних одиниць. Використання їх даних кон-трастивною лінгвістикою вплине на розширення емпіричної бази міжмовних досліджень, уточнення міжмов-
18
Загальні питання зіставного мовознавства
Зіставне мовознавство як наука
19
них лексичних відповідників (шляхом залучення до дослідження великих масивів суцільного мовного матеріалу), створення основи для опису відмінних (індивідуальних) особливостей конкретних мов, точніше опрацювання лексичної типології, вивчення лексичних систем і контекстуального вживання слів. Усе це забезпечує охоплення парадигматичних і синтагматичних взаємозв'язків, пошук перекладних еквівалентів багатозначних слів, виявлення контекстуальних перекладних еквівалентів та їх частотності, виявлення лексичних відмінностей між оригінальними текстами і їх перекладами, які сприяють поглибленню вивчення індивідуальних стратегій та універсальних прийомів перекладу.
Тісний зв'язок має зіставне мовознавство з теорією перекладу (перекладознавством), яка, власне, і є науково обґрунтованим зіставленням двох мов. М.-А.-К. Холлі-дей, Дж. Кетфорд, Ю. Найда, Дж. Елліс розглядають переклад як складову частину контрастивної лінгвістики, а В. Н. Коміссаров, уважаючи переклад частиною компаративістики, все ж акцентує на його специфіці.
Спільним для контрастивної лінгвістики і перекладу є те, що процес перекладу за своїм характером аналогічний процесу контрастивного аналізу, оскільки перекладач відшуковує еквівалентні форми вираження певного смислу в іншій мові. Тобто переклад — це перетворення вихідного тексту при збереженні смислу. До того ж переклад має зберігати і форму викладу.
Отже, в зіставному мовознавстві і в перекладі використовуються аналогічні операції, однак переклад характеризується більшою свободою вибору. У ньому частіше трапляються заміни одиниць одного рівня одиницями інших рівнів, описові способи перекладу, вибір виразніших засобів інших рівнів, заміна синонімічними формами і конструкціями і навіть заміна тексту іншим текстом за умови збереження глибинної спільності (наприклад, прислів'я та й усі паремійні й фразеологічні одиниці). Порівнюючи переклади з оригіналом, можна виявити такі заміни, які не передбачаються жодними словниками і навіть не можуть бути пояснені з їхньою допомогою. Щоправда, і в перекладі свобода вибору мовного засобу завжди певною мірою обмежена і не завжди піддається чіткій регламентації. На відміну від контрастивіста перекладач може виходити за межі цих моделей, оскільки для нього важливішим є пра-
вильне передавання певного смислу іншою мовою, а не виявлення структурного ізоморфізму/аломорфізму зі-ставлюваних мов. Отже, свобода вибору — це вибір необхідного варіанта без збереження однорівневих відповідностей (за їх наявності). Це не властиво контрастив-ній лінгвістиці, оскільки абстраговані моделі існують у суворо обмеженій кількості, а більше характерно для перекладу, позаяк у нього ширший вибір варіантів для кореспондування. У перекладі, зазначає Е. Косеріу, є й те, чого не охоплює контрастивна лінгвістика: тексти характеризуються своїми національними традиціями, які в різних мовах не збігаються. Так, нім. Guten Morgen «Добрий ранок» як привітання не має дослівного еквівалента в романських мовах (за винятком румунської). Французькі казки мають зачин II etait une fois «Був колись», румунські A fost odat ca niciodat «Було колись як ніколи», а російські Жил-был (жили-были) [Косериу 1989: 78].
Отже, принципова відмінність зіставного мовознавства і перекладу в тому, що зіставне мовознавство досліджує значення (елементи мовної структури), а переклад — смисли (мовленнєве явище, яке має ситуативну зумовленість). Для автора перекладу важливо, щоб переклад був еквівалентним у комунікативному, а не сигніфікатив-ному плані. Зіставне мовознавство порівнює систему з системою, а переклад — текст із текстом.
Незважаючи на тісний зв'язок зіставного мовознавства з перекладознавством, останнє не можна вважати складовою частиною зіставного мовознавства. У зіставному мовознавстві спостереження над перекладом можна використовувати як допоміжний матеріал. Цінність перекладу в тому, що в процесі перекладу тексту перекладач може знаходити такі приховані можливості системної відповідності двох мов, які ще не відомі в контрас-тивній лінгвістиці. Крім того, достовірність окремих результатів, отриманих у зіставному мовознавстві, можна перевірити у процесі перекладу. Особливо перспективною є співпраця зіставного мовознавства і теорії перекладу в опрацюванні нового напряму — контрастивної лінгвістики тексту.
Зіставне мовознавство пов'язане зі стилістикою через зіставну стилістику. Стилістика однієї мови може бути зіставлена зі стилістикою іншої чи інших мов, що є предметом зіставної стилістики. Зіставна стилістика
20
Загальні питання зіставного мовознавства
Зіставне мовознавство як наука
21
показує, що в різних мовах існують різні способи вираження одного й того самого змісту, що, наприклад, німецька мова «дієслівна», французька — «іменна», «абстрактна»; індоєвропейські мови в цілому протиставляють субстанцію і її форму (чашка чаю), а індіанські мови об'єднують їх у понятті «явище» (чаєчашка) [Степанов 1990: 493]. Навіть близькоспоріднені мови можуть мати значні стилістичні розбіжності. Граматична і лексична близькість мов не є їхньою стилістичною близькістю. При виявленні відповідників певної категорії контрас-тивіст повинен одночасно встановити і стилістичну диференціацію: спільні й відмінні стилістично нейтральні моделі і стилістично марковані. Зіставне мовознавство вивчає стилістичні особливості одиниць кожного рівня окремо, через що виділяють фоностилістику, морфологічну стилістику, синтаксичну стилістику і лексичну стилістику.
З нелінгвістичних дисциплін зіставне мовознавство найтісніше пов'язане з психологією, історією культури і соціологією. Психологія відіграє важливу роль у процесі навчання другої мови, і саме в цьому зіставне мовознавство змикається з нею. Безсумнівним є вплив культури на своєрідність лексико-фразеологічних засобів мови, на особливості її нормативно-стилістичної системи (стилістичне розшарування мови) та мовленнєвий етикет, тому стилістичні збіги і стилістичні розбіжності потребують культурологічного пояснення. Зв'язок зіставного мовознавства із соціологією виявляється в тому, що мови можна зіставляти в соціолінгвістичному плані на основі їхньої характеристики за сферами вживання.
Практичне значення зіставного мовознавства
Зіставне мовознавство привертає увагу лінгвістів багатьох країн, оскільки воно має не лише суто теоретичне значення, а є основою практичного застосування лінгвістичної науки.
Виникнення контрастивної лінгвістики зумовила потреба вивчення іноземних мов, що не втратило своєї актуальності й у наш час. Одним із чинників, які перешкоджають успішному навчанню іноземної мови, є негативний вплив рідної мови. Цей вплив може бути
усунутий шляхом зіставного аналізу рідної мови й тієї мови, якою оволодівають [Дежё 1989: 179]. Щоправда, багато методистів уважають, що міжмовне зіставлення в процесі навчання іноземної мови непотрібне і навіть шкідливе, що нібито побудований на контрастивній основі навчальний матеріал ускладнює вивчення другої мови. Але ще Л. В. Щерба зазначав, що усунути рідну мову під час навчання іноземної ніколи не вдасться, бо вона існує в свідомості учнів. Рідну мову можна усунути хіба що з процесу навчання, а не з голови учня [Щерба 1974: 343].
Однак роль рідної мови слід розглядати не лише в негативному плані (як заваду, причину інтерференції), а й у позитивному (як сприяння в засвоєнні іноземної мови). Позитивний вплив рідної мови полягає в тому, що вона може служити основою для аналогії. Принцип зіставлення — це один із найефективніших прийомів поступового усунення негативного впливу рідної мови.
Із контрастивною лінгвістикою пов'язані два методичні прийоми — контрастивний аналіз і аналіз помилок. К он тр астивний аналіз ставить за мету передбачення тих моментів, де можуть виникнути труднощі або, навпаки, полегшення у процесі навчання. Його основою є порівняльний опис мови учня (базова, або вихідна, мова) і мови, якою він намагається оволодіти (мо-ва-ціль, або референтна мова). Аналіз помилок розглядає проблеми постфактум і звертається до порівняння мов у пошуках причин помилок. Враховуючи результати контрастивного аналізу й аналізу помилок, можна відкоригувати програми з навчання іноземної мови й укласти ефективні підручники. Вважають, що використання зіставлення ефективніше в навчанні дорослих, ніж дітей, оскільки когнітивна здатність дорослих більш розвинута. Результати контрастивної лінгвістики можна застосувати у складанні навчального матеріалу для всіх вікових груп, вибудовуючи його з урахуванням рідної мови.
Останнім часом учені-методисти почали використовувати національно зорієнтовані (за іншою термінологією, регіональні) методики викладання іноземних мов. Національно зорієнтована методика, яка ґрунтується на даних зіставного аналізу мов, створює переваги для процесу навчання: забезпечує підвищення ефективності й інтенсифікації навчального процесу, можливість
22
Загальні питання зіставного мовознавства
Зіставне мовознавство як наука ...пзіе«:*
23
розширення навчального матеріалу, швидшого і глибшого його засвоєння, зменшення можливості інтерференції й використання позитивного перенесення, підвищення культури мовлення. Зіставний аспект дає також змогу визначити, коли необхідно у процесі представлення мовного матеріалу йти від форми до змісту (за наявності аналогій, у викладі явищ, легких для засвоєння), а коли від змісту до форми (за відсутності аналогії, значних відмінностей, труднощів матеріалу для певної національної аудиторії).
Визнаючи ефективність використання міжмовного зіставлення у викладанні іноземної мови, не можна вважати, що легкість чи трудність вивчення іноземної мови випливають із виявлених у контрастивному аналізі відмінностей і подібностей, а ступінь інтерференції та труднощі навчання прямо пропорційні ступеню відмінності мов. Річ у тім, що відмінність мов — це лінгвістична сутність, а труднощі навчання — психолінгвістична категорія. Не всі помилки можуть бути передбачені за допомогою контрастивного порівняння. Є помилки, які від рідної мови не залежать. Якщо помилки учнів із різними рідними мовами неоднакові, то, очевидно, це результат інтерференції з боку рідної мови. Якщо ж помилки для них спільні, то причини інші.
Контрастивна лінгвістика має практичне значення в перекладі. Результати контрастивного опису лексичної, граматичної і стилістичної систем двох мов полегшують працю перекладача, даючи змогу побачити всі розбіжності на різних рівнях мови і можливі варіанти їх передачі.
Внесок зіставного мовознавства в теорію мовної типології полягає в тому, що зі спостережень за подібностями й відмінностями мов зародилася їх типологічна класифікація, метою якої є встановлення типів мов на основі специфіки їхньої структури, тобто на основі ознак, вибраних як такі, що відображають найважливіші риси мовної структури.
Завдяки порівнянню мов учені прийшли до розуміння універсаліи (властивостей, наявних в усіх мовах або в більшості з них). І тепер контрастивний аналіз, з одного боку, продовжує поставляти факти для універсології, з іншого, є тим інструментом, який уможливлює відкриття нових універсаліи без залучення до цього всіх мов світу.
Важливе значення має зіставне мовознавство для лексикографії. Зіставний аналіз систем мов необхідний для укладання перекладних словників. Лексикографічна робота над двомовними словниками по суті є й роботою із зіставлення мов. Подібно до зіставного мовознавства лексикографічний процес можна поділити на етап аналізу й етап синтезу (подача еквівалентних одиниць іншої мови). Як зіставне мовознавство, так і двомовна лексикографія (перекладні й диференційні словники) досліджують системи двох мов одночасно й ґрунтуються на внутрішньосистемних і міжсистемних зіставленнях. Так, зокрема, виявлена залежність між структурним типом мови і найбільш раціональними і доцільними принципами укладання словника. Особливо це стосується питання про необхідну граматичну інформацію, якою супроводжується слово в словнику. Кількість цієї інформації також зумовлюється особливістю структури мови, її типом.
У наші дні активізувались дослідження національно-мовних картин світу. Такі дослідження стали можливими завдяки зіставному мовознавству, бо специфіку концептуалізації світу кожною мовою найлегше можна виявити шляхом зіставлення мов.
Отже, результати зіставного мовознавства мають практичне застосування в усіх випадках, коли йдеться про міжмовне перекодування інформації.
Прикладне значення зіставного мовознавства постійно зростає. Воно розширює сферу свого застосування, що пов'язано із зростаючою роллю міжмовної комунікації в усіх її виявах (інтернаціоналізація європейських стандартів освіти, підвищення ефективності викладання іноземних мов, а також вимог до перекладу в різних сферах діяльності); з переміщенням інтересу лінгвістики на сферу мовленнєвого вживання й емпіричних даних у мовознавчому дослідженні; з виникненням корпусної лінгвістики, яка відкрила дослідникам можливості суцільного аналізу матеріалу.
Запитання. Завдання
-
Розкрийте предмет зіставного мовознавства. Які дискусійні питання пов'язані з ним? Назвіть синонімічні назви позначення цього предмета.
-
Які властивості мови можна виявити внаслідок зіставлення її з іншими мовами?
24
Загальні питання зіставного мовознавства
Історія зіставного мовознавства
25
-
У чому сутність мовного контрасту? Як формується контрастив-ний статус мови?
-
Що є об'єктом зіставного мовознавства? Які думки існують у мовознавстві щодо об'єкта контрастивної лінгвістики, її змісту і завдань?
, 5. Розкрийте місце зіставного мовознавства в системі наук. 6. У чому полягає практичне значення зіставного мовознавства?
Література
Korunets I. V. Contrastive Typology of the English and Ukrainian Languages. — Вінниця, 2003. — С. 13—19.
Аракин В. Д. Сравнительная типология английского и русского языков. — Л., 1979. — С. 5—13, 35—36.
Буранов Дж. Сопоставительная типология английского и тюркских языков. — М., 1983. — С. 7—27, 73—82.
Гак В. Г. Сравнительная типология французского и русского языков — М., 1989. — С. 5—8.
Репина Т. А. Сравнительная типология романских языков — СПб 1996. — С. 7—17.
Жлуктенко Ю. О., Бублик В. Н. Контрастивна лінгвістика: Проблеми і перспективи // Мовознавство. — 1976. — № 4. — С. 3—15.
Гак В. Г. О контрастивной лингвистике // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 5—17.
Немзер У. Проблемы и перспективы контрастивной лингвистики // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 128—143.
Никель Г. Контрастивная лингвистика и обучение иностранным языкам // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 350—365.
Хельбиг Г. Языкознание — сопоставление — преподавание иностранных языков // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 307—326.
Юсупов У. К. Сопоставительная лингвистика как самостоятельная дисциплина // Методы сопоставительного изучения языков. — М 1988 — С. 6—11.
Ярцева В. Н. Контрастивная грамматика. — М., 1981. — С. 4—31.
1.2. Історія
зіставного мовознавства
Зіставне мовознавство від початків до кінця Х!Х ст.
Багато лінгвістів уважають, що зіставне мовознавство — один із наймолодших напрямів, який раптово виник у 50-ті роки XX ст. завдяки працям Р. Ладо, Дж. Ді П'єтро, Г. Нікеля, Я. Фісяка, Л. Деже та ін. Та-
ка думка особливо поширена в англомовних країнах, де виникнення контрастивної лінгвістики пов'язують з виходом у 1957 р. книги Р. Ладо «Linguistics across Cultures» (Лінгвістика поверх кордонів культур). Таке датування, очевидно, виходить із вузького розуміння контрастивної лінгвістики, характерного для західної, головно, американської лінгвістики, як суто прикладної науки, мета якої — вдосконалення методів навчання і підвищення результативності викладання іноземних мов. Насправді цей напрям сягає найдавніших часів. Зіставлення таке ж давнє, як саме вивчення мови. Перші граматики виучуваної (другої) мови та й багато граматик рідної мови формувалися на основі порівняння. Так, у найдавнішій граматиці другої мови — граматиці давньоіндійського мовознавця Паніні, написаній приблизно в IV ст. до н.е., мова санскрит (мова священних книг давніх індійців) зіставляється з розмовними варіантами давньоіндійської мови Північної Індії, пракритами (ця граматика використовується і нині, якщо санскрит є другою мовою для тих, хто її вивчає).
В античний період створено праці, де порівнювали грецьку й латинську мови, наприклад граматика латинської мови М. Варрона, а також праця Макробіуса (400 р. до н.е.), в якій у примітивній формі порівнюються дієслівні системи грецької і латинської мов [Robins 1958: 62—63]. Дані зіставного дослідження мов відображено в давніх глосаріях і словниках. Так, у давньоруський період з'явилися невеличкі словники (азбуковники) «О имен^хъ и глемыхъ жидовьскымь языкъмь» та «РЪчь жидовьскаго языка, преложена на роускоую», в яких тлумачаться біблійні власні назви осіб і топоніми, а також незрозумілі старослов'янські слова. Відомими є латинсько-персько-кипчацький словник «Кодекс Куманікус» (XII ст.) і тюрксько-монголь-сько-перський словник, створений у Єгипті в 1245 р. Порівнянню тюркських і індоєвропейських мов присвячена праця А. Навої «Мухокаматул-Лукатайн» («Суперечка двох мов»), написана в 1499 p., де зіставлено лексичну, граматичну і словотвірну системи ста-роузбецької й перської мов. Перша граматика церковнослов'янської мови «Адельфотес» давала порівняння грецької й церковнослов'янської мов.
У XVII ст. з'явилися багатомовні зіставні описи, наприклад «Граматика Пор-Рояль», в якій порівнювалися
26
Загальні питання зіставного мовознавства
Історія зіставного мовознавства
27
грецька, латинська, давньоєврейська, французька, італійська, іспанська, англійська й німецька мови, а також звернено увагу на методологію міжмовних зіставлень. У 1756 р. опубліковано статтю Г.-Ф. Міллера «Опис трьох язичницьких народів у Казанській губернії, а саме: чере-мисів, чувашів і вотяків» із додатком зіставного словника німецької, татарської, марійської, чуваської, удмуртської, мордовської і комі-перм'яцької мов.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. з'явилися великі багатомовні словники: словник П. С. Далласа «Порівняльні словники всіх мов і наріч, зібрані десницею всевисочайшої особи» (1786—1787), який містив список слів із 200 мов і діалектів Європи та Азії; шеститомний словник Лоренцо Ервас-і-Пандуро «Каталог мов відомих народів, їх кількість, розташування і класифікація за відмінностями їхніх наріч та діалектів» (1800—1804), у якому розглянуто 300 мов із коротким граматичним описом деяких із них. У 1806—1817 pp. у Берліні І.-Х. Аделунгом видано 4-томну працю «Мітри-дат», у якій наведено як приклад молитву «Отче наш» на 500 мовах і діалектах. У 1892 р. опубліковано дослідження К. Гренджента, присвячене зіставному вивченню звукових систем німецької та англійської мов.
Поштовхом для розвитку зіставної лінгвістики й лінгвістичної типології, а також для зародження порівняльно-історичного мовознавства було ознайомлення європейців із санскритом. Перші відомості про санскрит надходили до Європи в листах із Індії італійського мандрівника XVI ст. Ф. Сассеті, який помітив подібність індійських (санскритських) слів з італійськими і латинськими. Вивчаючи санскрит, Вільям Джонз (1746—1794) дійшов такого висновку: «Санскритська мова, яка б не була її давність, має надзвичайну структуру, досконалішу, ніж грецька мова, багатшу, ніж латинська, і красивішу, ніж кожна з них, але має в собі надзвичайно близьку спорідненість із цими мовами як у коренях дієслів, так і у формах граматики». Цей висновок стимулював виникнення нового напряму в мовознавстві — порівняльно-історичного мовознавства.
Німецькі мовознавці Фрідріх фон Шлегель (1772— 1829) і А. Шлегель (1767—1845), зіставляючи структуру мов, здійснили їх типологічну класифікацію, яка
згодом була доопрацьована Вільгельмом фон Гумбольдтом (1767—1835). Крім типологічних ідей, цінною для зіставного мовознавства є ідея Гумбольдта про національно-мовну специфіку катетеризації світу та її вплив на духовність народу — носія мови, яка згодом започаткувала проблему мовних картин світу, що не втратила своєї актуальності донині. Внесок у зіставне мовознавство зробили також німецькі вчені — представники порівняльно-історичного мовознавства Франц Бопп (1791— 1867) і Август Шлейхер (1821—1868). Так, Ф. Бопп на основі складової будови коренів слів поділив усі мови на моносилабічні (в яких корені складаються з одного складу); мови, в яких корені слів можуть поєднуватися з іншими коренями та різними морфемами; мови, для яких типовими є двоскладові і навіть трискладові корені. Далі в руслі типологічних розвідок розвивали зіставне мовознавство швейцарець Ф. Містелі, німець Ф. Фінк.
Зіставне мовознавство у XX — на початку XXI ст.
На початку XX ст. вагомий внесок у зіставне мовознавство зробили американські мовознавці Едуард Сепір (1884—1939) і Дж. Грінберг (нар. 1915), які в основному розвивали типологічні ідеї. На можливість зіставного дослідження мов на противагу порівняльно-історичному вказував швейцарський мовознавець Фердінанд де Соссюр (1857—1913). Інший швейцарський учений Шарль Баллі (1865—1947) у праці «Загальна лінгвістика і питання французької мови» зробив успішну спробу послідовного зіставлення французької мови з німецькою і сформулював принцип зіставного вивчення мов із синхронної, або, як він говорив, зі статичної точки зору.
Інший напрям зіставних досліджень — характерологічний — розвивали представники Празької лінгвістичної школи. Мета характерології — скласти детальний опис суттєвих ознак окремо взятої мови в зіставному плані з іншими мовами і показати її своєрідність. Істотний внесок у цьому напрямі зробили чеські мовознавці Володимир Скалічка (1908—1991), Вілем Матезіус (1882—1945) і російський мовознавець Микола Сергійович Трубецькой (1890—1938). Трубецькой, крім цього, започаткував вивчення в зіставному плані окремих мов-
28
Загальні питання зіставного мовознавства
Історія зіставного мовознавства
29
них рівнів. Його «Основи фонології» (1939) поклали початок зіставному вивченню фонологічних систем (на матеріалі багатьох мов). Він є також автором теорії мовних союзів, які виникають унаслідок збігу територіально суміжних мов незалежно від їх генеалогічних зв'язків.
Над проблемами зіставного мовознавства працювали також російські мовознавці Лев Володимирович Щерба (1880— 1944) та Є. Д. Поливанов (1891—1938). Щерба одну з перших своїх праць присвятив зіставному аналізу фонологічних систем французької і російської мов. Пізніше його ідеї ввійшли до класичної праці «Фонетика французької мови: Нарис французької вимови в порівнянні з російською», яку перевидавали сім разів (останнє сьоме видання вийшло в 1963 p.). Дослідження вченого в галузі лексикології заклали основи контрас-тивного аналізу на рівні лексики. У своїй останній праці [Щерба 1945] він наголосив на необхідності порівняльного вивчення структури (будови) різних мов.
Є. Д. Поливанов розробив план серії праць із зістав-ної граматики російської й узбецької мов. Його стаття «Читання і вимова на уроках російської мови у зв'язку з навиками рідної мови», праця «Досвід власної методики викладання російської мови узбекам» і підручник «Російська граматика в зіставленні з узбецькою мовою» заклали надійні підвалини зіставного мовознавства на всіх рівнях — від граматики до лексики й фонології. У названому підручнику, який став класичним зразком зіставної граматики, розглянуто подібності й відмінності узбецької й російської мов, окреслено принципи по-категорійного порівняння і виявлено смислові особливості цих категорій у зіставлюваних мовах (відмінок, час, стан, число тощо). Застосовуючи рівневий підхід, Поливанов уперше створив загальномовознавчу основу порівняння російської й однієї з тюркських мов і опрацював елементарні принципи порівняння.
Проблем зіставного мовознавства торкався також російський мовознавець Василь Олексійович Богоро-дицький (1857—1941), який написав працю «Вступ до вивчення романських і германських мов».
Багато уваги зіставно-типологічним дослідженням приділяв радянський академік Микола Якович Марр (1864—1934) — автор гіпотези єдиного глотогонічного (мовотворчого) процесу. Згідно з нею, кожна мова в
своєму розвитку проходила одні й ті самі стадії. При цьому розвиток структури мови перебуває в залежності від типу соціально-економічної формації (аморфний тип сформувався в епоху первісного комунізму, аглютинативний — в епоху первинного розподілу праці, флективний — в епоху класового суспільства). Ця концепція є помилковою.
Від кінця 30-х років до 1957 р. досліджень із зістав-ію-типологічного мовознавства майже не проводили, а в СРСР вони були зовсім припинені. Поштовхом для відродження досліджень послужила доповідь російського мовознавця P.O. Якобсона «Типологічні дослідження і їх внесок у порівняльне історичне мовознавство» на VIII Міжнародному з'їзді лінгвістів в Осло (1957 p.). Основними положеннями доповіді є: 1) типологічні дослідження мають велике значення, бо у зв'язку з охопленням лінгвістикою все більшої кількості мов усе частіше доводиться мати справу з випадками ізоморфізму, встановлення якого є основною метою типології; 2) основою для типології є не перелік окремих елементів, а система мови; 3) типологія покликана розкривати закони передбачуваності (імплікації) явищ; 4) аналіз збігів і розбіжностей в історії споріднених мов корисний для порівняльно-історичного мовознавства, зокрема для перевірки правильності зроблених реконструкцій. Якобсон висунув також ідею про мовні універсали'.
У 1963 р. в Інституті сходознавства АН СРСР у Москві відбулася конференція, присвячена загальним проблемам зіставно-типологічного мовознавства. Тут намітилися два напрями зіставно-типологічних досліджень: синхронно-типологічний (виявлення постійних характеристик окремих мов на всіх рівнях) та історико-типо-логічний (встановлення шляхів і закономірностей перетворення систем і підсистем мов). На конференції обговорено також проблеми універсалій.
У 1964 р. в Інституті мовознавства АН СРСР на науковій сесії з питань германського мовознавства було обговорено методологічні питання типологічного вивчення споріднених мов. Матеріали конференції опубліковано в збірнику «Структурно-типологічний опис сучасних германських мов». У ролі одиниці зіставно-типологічного аналізу на морфологічному рівні було запропоновано
зо
Загальні питання зіставного мовознавства
Історія зіставного мовознавства
31
прийняти граматичну категорію. При цьому спочатку необхідно встановити, є ця категорія в певній мові чи її немає, а відтак вивчати форми її реалізації, парадигматичні зв'язки її компонентів, структуру парадигм, які утворюють цю категорію, і визначити її місце в системі кожної із зіставлюваних мов. На сесії було звернено увагу й на те, що порівняно з граматичним рівнем лексико-семантичний рівень у зіставно-типологічному плані вивчений значно слабше. Для зіставно-типологічних досліджень лексики інтерес становить розподіл лексики на різні семантичні класи і їх підрозділи, розподіл лексики за лексико-граматичними розрядами, встановлення співвідношення повнозначних і службових слів, номінативних і дейктичних, конкретних і абстрактних, типологічних особливостей у сфері словотвору.
У 1965 р. вийшла перша монографічна праця з типології — книга Б. А. Успенського «Структурна типологія мов». Автор запропонував у ролі об'єкта порівняння поняття мови-еталона, якою, на його думку, може служити ізолятивна мова. Типологічна характеристика мови визначається через трансформації, необхідні для переходу від мови-еталона до цієї мови.
У статті Г. П. Мельникова «Мова як система і мовні універсали» обґрунтовано теорію домінанти, тобто провідної граматичної тенденції мови. На матеріалі семітських мов із їх тенденцією до граматикалізації, китайської й англійської мов із тенденцією до лексикалізації вчений показав наявність міжрівневої кореляції типологічних властивостей мов. Перевагу значення дієслівності в коренях, використання приголосних як основи лексичного значення слів, а голосних для вираження граматичних значень і т. ін. він пояснює тенденцією семітських мов до граматикалізації. Провідна тенденція до лексикалізації в китайській мові, на думку вченого, стала причиною наявності в цій мові такого явища: не виражати деяку інформацію, яка випливає з контексту (вираження множини лексемою мень «ворота» не є обов'язковим у випадку, коли це зрозуміло з контексту).
Причину мовних змін Г. П. Мельников вбачає у зміні детермінанти. На його думку, перебудова граматичної системи мови давньоанглійського періоду на лексикологічну привела до змін у фонологічній системі
англійської мови: виникнення африкат внаслідок появи тенденції до односкладовості морфеми і слова.
Питання зіставно-типологічного мовознавства розглядали на X Міжнародному з'їзді лінгвістів у 1967 р. в Бухаресті. Зокрема, російський мовознавець В. М. Ярцева запропонувала принципи зіставно-типологічного дослідження споріднених і неспоріднених мов: 1) порівняння — найуніверсальніший прийом дослідження мовного матеріалу; 2) слід брати до уваги не тільки наявність у мові певного факту, а і його місце в системі; 3) опис однієї мови в термінах іншої не є раціональним, тому необхідно створити модель мови, мову-еталон для порівняння; 4) зіставляти потрібно не ізольовані факти, а системи з урахуванням функціонального аспекту.
У 1968 р. в Джорджтауні (США) на конференції, присвяченій контрастивним дослідженням, було здійснено спробу виокремити контрастивну лінгвістику із сфери порівняльно-зіставного мовознавства.
Новий напрям у зіставно-типологічному мовознавстві — історичну типологію — започатковано російським мовознавцем М. М. Гухман (1904—1989). Історична типологія має на меті встановлення діахронічних типологічних констант, які відображають подібні процеси розвитку як у споріднених, так і в неспоріднених мовах.
У 1974 р. в Інституті мовознавства АН СРСР на VI науковій сесії з питань германського мовознавства було обговорено проблеми функціональної і структурної типології. Предметом функціональної типології визначено дослідження різних форм мови, встановлення відмінностей у їх функціонуванні, а також відмінних ознак, властивих кожній формі існування мови.
Так поступово від зіставного мовознавства відокремилося типологічне мовознавство, яке, використовуючи зіставний метод, на основі спільних і відмінних ознак досліджує структурні типи мов. Прогрес типології виявився в утвердженні в правах діахронічної типології, у помітному внутрішньому розмежуванні самої типології на формальну і контенсивну (змістово орієнтовану). Однак паралельно розвивалося й традиційне зіставне мовознавство (контрастивна лінгвістика).
На початку 60-х років XX ст. в англомовних країнах контрастивну лінгвістику розглядали як особливу нау-
32
Загальні питання зіставного мовознавства
ііішііім аіставного мовознавства
33
ку, яка почала формуватися. Особливого розголосу набула книга Р. Ладо «Лінгвістика поверх кордонів культур» (1957). Стимулом для вченого стали два більш ранні дослідження з мовної інтеграції іммігрантів у США, а саме книги У. Вайнрайха [Weinreich 1953] і Е. Хаугена [Haugen 1956], присвячені дослідженню білінгвізму в іммігрантів. Згодом з'являються праці Дж. Ді П'єтро, Г. Ні-келя, Я. Фісяка, Л. Деже, в яких опрацьовано теоретичні засади контрастивної лінгвістики. У колишньому СРСР в подібному ключі написані праці О. І. Смир-ницького «Про особливості вивчення напрямку руху в окремих мовах: До методики зіставного вивчення мов» і «Нариси з зіставної граматики російської і англійської мов», В. М. Ярцевої «Про зіставний метод вивчення мови» і «Контрастивна граматика» (тут концептуально обґрунтовано статус контрастивної лінгвістики як самостійної дисципліни із власним об'єктом дослідження і своєю науковою методикою), К. Г. Крушельницької «Нариси з зіставної граматики німецької і російської мов», В. Г. Гака «Зіставна лексикологія», В. Г. Гака і Є. Б. Розенбліта «Нариси з зіставного вивчення французької і російської мов» та ін.
З 60-х років на Заході стали координувати контрас-тивні дослідження. В окремих країнах створено спеціальні проекти, в яких викладено мету і завдання зіставлення, а також методи дослідження. У 1959 р. у Вашингтоні відкрито Центр прикладної лінгвістики, одним із завдань якого стало зіставне дослідження мов. Тут вийшла серія праць із контрастивної лінгвістики під керівництвом Ч. Фергюсона, присвячена зіставному дослідженню англійської мови з французькою, італійською, німецькою, іспанською і російською. Згодом центри прикладної лінгвістики виникли в інших містах США. У 1963 р. подібний центр засновано у Бразилії. Такі центри створено у ФРН при Штутгартському університеті під керівництвом Г. Нікеля, де опрацьовуються зіставні дослідження німецької мови з англійською, а також у Франції, Югославії, Хорватії, Румунії, Ірландії та інших країнах. Багато уваги контрастивним дослідженням приділяють у Польщі. У Познані видано дев'ятнадцять томів збірників статей, присвячених порівнянню систем англійської і польської мов [Papers 1973—1984].
Свідченням загального інтересу до контрастивної ,/іінгвістики є те, що XIX нарада «круглого стола» в університеті Джорджтауна (Вашингтон) у 1968 р. була присвячена «Контрастивній лінгвістиці і її застосу-нанню у викладанні мов». Наступні конференції, присвячені зіставному мовознавству, відбулися в 1969 р. в Мангеймі (ФРН), в 1971 р. в Гонолулу, в 1982 р. в Бухаресті.
Внесок вітчизняних учених у зіставне мовознавство
У вітчизняному мовознавстві початок зіставних до сліджень пов'язаний із працями Олександра Опанасовича Потебні (1835—1891). Його фундаменталь ні розвідки «Із записок з руської граматики», в якій опи сано в зіставному плані системи східнослов'янських мов у їхніх зв'язках з іншими мовами, і «Про деякі символи в слов'янській народній поезії», де представлена специ фіка символічних значень слів у слов'янських мовах, цінні не тільки своїм надзвичайно багатим різномовним фактажем, а й оригінальним науковим підходом до кон- трастивного вивчення явищ різних мов у суто лінгвіс тичному й етнокультурологічному аспектах. : н:
Помітний внесок у контрастивне дослідження мов зробив Леонід Арсенійович Булаховський (1888— 1961). Багато цінних спостережень контрастйвного характеру міститься в таких його працях, як «Нариси з загального мовознавства» (1955), «Українська мова серед інших слов'янських» (1942), «Виникнення української мови та її положёння!серед інших слов'янських» (1948), «Питання походження української мови» (1956), у багатьох його розвідках із акцентології.
Спеціально проблемам контрастивної лінгвістики присвятив низку праць Юрій Олексійович Жлуктенко (1915—1990). Він є автором ряду зіставних досліджень англійської, німецької й української мов, у т. ч. підручника «Порівняльна граматика англійської та української мов». Багато цікавих оригінальних положень із зіставного мовознавства викладено в його загальнотеоретичних статтях «Контрастивний аналіз як прийом мовного дослідження», «Про деякі питання контрастйвного аналізу мов», «Контрастивна лінгвістика: Проблеми і перепекти-
34
Загальні питання зіставного мовознавства
Івторія зіставного мовознавства
35
ви»^(у співавторстві з В. Н. Бубликом). За його редакцією і з його участю вийшли колективні праці «Нариси з кон-трастивної лінгвістики», «Порівняльні дослідження з граматики англійської, української і російської мов» і «Німецько-українські мовні паралелі». Ю. О. Жлуктенка по праву вважають ученим, який започаткував в Україні розвиток контрастивної лінгвістики.
В Україні міжмовні зіставлення проводилися на всіх рівнях мовної структури: словотвірному, морфологічному, синтаксичному, лексико-семантичному, фразеологічному й фонетичному.
Українському мовознавству належить пріоритет у зіставному вивченні словотвору. Всупереч поширеному в російському мовознавстві твердженню, що зіставна дериватологія бере свій початок з 1984 p., коли в Москві відбувся Міжнародний симпозіум «Зіставне вивчення слов'янського словотвору», організований Інститутом слов'янознавства і балканістики АН СРСР, де було розглянуто актуальні проблеми теорії методології зіставних студій словотворення, треба констатувати, що в українському мовознавстві зіставний словотвір був предметом зацікавлень І. І. Ковалика ще в 60-х роках минулого століття. Зіставне вивчення словотвору східнослов'янських мов продовжив учень І. І. Ковалика Т. М. Возний. Досить детально в зіставному плані описано словотвір української й російської мов у колективній монографії «Зіставна граматика російської й української мов» за редакцією Н. Г. Озерової. У 1985 р. вийшов «Російсько-український словотворчий словник» 3. С Сікорської, в якому розкрито правила зіставного словотворення (у ньому фіксується афікс, за допомогою якого твориться слово і морфонологічні зміни при творенні похідного слова). Словотворення відіменникових дієслів у німецькій та українській мовах було предметом дослідження В. Д. Каліу-щенка. Семантичну деривацію в зіставному аспекті в сучасних російській та англійській мовах досліджував Ю. В. Попов.
Серед праць із зіставної морфології слід назвати кандидатську дисертацію Г. Г. Почепцова «Відприк-метникові прислівники в англійській мові (в зіставленні з відповідними прислівниками в російській мові)», розвідку В. М. Русанівського «Категорія стану (україн-
аько-чеські паралелі)», дослідження Й. Ф. Андерша «Семантична структура безприйменникового давального відмінка в чеській і німецькій мовах» та кандидатську дисертацію Н. П. Шумарової «Форми майбутнього часу у функціональних стилях російської мови в зіставленні з українською».
Зіставний синтаксис був предметом зацікавлень
0. С. Мельничука, який, зокрема, дослідив порядок слів І актуальне членування речення у слов'янських мовах. її. Г. Озерова дослідила засоби виваження заперечення в російській та українській мовах. Й. Ф. Андерш ґрунтов но вивчив у зіставному плані просте речення в україн ській і чеській мовах. В. М. Брицин зіставив синтаксич ні синоніми в російській і українській мовах.
Дослідження із зіставної фонетики започатковані
1. П. Сунцовою в її «Вступному курсі фонетики німець кої мови» (1950), в якому порівнюється фонетична сис тема німецької та української мов. Фонетичні системи англійської й української мов у зіставному аспекті до сить повно проаналізовані Ю. О. Жлуктенком. Деталь ний опис фонетичних й орфоепічних особливостей ро сійської й української мов здійснений М. А. Алексєєн- ком у «Нарисах зіставного курсу сучасної російської й української мов». Інтонацію в зіставному аспекті експе риментальними методами досліджували Л. А. Батур- еька (інтонація заперечення в українському діалогічно- м у мовленні зіставно з англійською мовою) і А. Й. Багмут (і птонація простого розповідного речення в чеській, поль ській, болгарській та білоруській мовах).
Найбільшу увагу українських учених приділено зі-стпвним дослідженням лексики і фразеології. Ще в 30-ті — 40-ві роки минулого століття М. Я. Калинович досліджував слово в різних європейських і південноазій-сі.ких мовах (див. його «Вступ до мовознавства», що ипйшов у 1940 p.; друге видання 1947 p.). Дослідженню Лсксико-семантичних відношень у слов'янських мовах присвячена колективна доповідь науковців Інституту Мовознавства Л. С Паламарчука, И. Ф. Андерша й І. Л. Стоянова «Зіставне дослідження лексико-семан-тіічтгах відношень у слов'янських мовах», виголошена Ми IX Міжнародному з'їзді славістів. Серію праць із зі-отлшіої лексикології опублікував В. М. Манакін. В уза-Гііпьненому вигляді ідеї автора оприлюднено в його монографії «Зіставна лексикологія», де висвітлено зміст і
36
Загальні питання зіставного мовознавства
історія зіставного мовознавства
37
принципи побудови контрастивної лексикології і на матеріалі російської й української, а також деяких інших слов'янських мов простежено національно-специфічні явища в лексичній семантиці. Загальну проблематику зіставної лексикології розглянуто в монографії Л. В. Бублейник «Проблеми контрастивної лексикології: українська і російська мови». Тут охарактеризовано семантичні особливості лексики української й російської мов, оцінні компоненти значення й образні функції слів у літературному й етнокультурному просторі, створюваному засобами порівнюваних мов. Г. М. Явор-ська в монографії «Лексико-семантична типологія в синхронії й діахронії» дослідила подібності й відмінності в семантиці прикметників на позначення фізичних властивостей і станів людини в багатьох групах мов індоєвропейської родини і дійшла висновку про спільність глибинних семантичних структур різних мов та наявність певних сталих моделей розвитку значення слова.
Як правило, для зіставлення дослідники вибирають певну предметну групу лексики. Так, М. П. Фабіан у монографії «Етикетна лексика в українській, англійській та угорській мовах» зіставила названу тематичну групу лексики і простежила семантичні закономірності формування етикету в лексичному складі досліджуваних мов, виявила специфіку зв'язків та відношень між лексичними одиницями в межах цих груп і семантичні нюанси, якими різняться слова-відповідники в цих мовах. О. В. Тищенко шляхом структурно-семіотичного, лінгвоконцептуального та зіставного підходів комплексно дослідив семантику родинних обрядів у слов'янських мовах. З інших контрастивних лексико-семантич-них досліджень можна назвати розвідки з міжмовної омонімії — російсько-української (Н. В. Заславська, Л. І. Мартиросян), чесько-української (О. Л. Паламарчук), польсько-української (М. А. Беднаж), німецько-української (0. А. Шаблій), а також серію статей з термінології української й російської, української й англійської, української й німецької мов (Л. В. Кри-жанівська, С. М. Кришталь та ін.). До сфери контрастивних досліджень залучають також віддалено споріднені і неспоріднені мови (зіставне дослідження прикметників розміру в українській і перській мовах
О. Ч. Кшановського, дієслів у їдиш та інших західно-германських мовах С. Я. Литвака та ін.).
Інтенсивно почали досліджувати в зіставному плані фразеологію. Досить повно зіставлена фразеологія української та російської мов (написаний В. І. Кононен-ком розділ у колективній монографії «Зіставне дослідження російської й української мов: Лексика і фразеологія», розвідки Л. А. Лисиченко, О. І. Гамалі, А. М. Григораш та ін.). З'явилися дослідження з зіставного вивчення української, російської та польської фразеології (М. А. Алексєєнко), української й англійської (Р. П. Зорівчак, Д. І. Квеселевич, В. М. Вовк), української і німецької (О. Ф. Кудіна), української та іспанської (В. А. ПІевелюк), української і французької (Н. І. Поміркована), української та японської (В. Л. Пирогов), української, перської та японської (О. В. Забу-ранна). Помітним явищем у зіставній фразеології стало дослідження О. Б. Ткаченка «Зіставно-історична фразеологія слов'янських і фіно-угорських мов».
Останнім часом з'явилися праці, в яких певні мовні явища досліджуються в аспекті мовних картин світу. Так, І. О. Голубовська, зіставивши певні групи лексики і фразеології, виявила національно-мовні картини світу української, російської, англійської та китайської мов. Д. І. Терехова на основі психолінгвістичних експериментів дослідила сприйняття лексичної семантики со-матизмів у російській і українській мовах, виявила спільне й відмінне в семантичних асоціаціях носіїв цих мов, розкрила причини, які викликають специфічні асоціації в різних мовах, визначила ідеальні уявлення носіїв цих мов про красу людини, відтворила словесні портрети представників українського й російського етносів. Подібним чином І. Е. Подолян дослідила специфіку семантичних асоціацій фітонімів в українській, англійській і німецькій мовах. В останні роки для розкриття специфіки мовних картин світу використовують концептуальний аналіз [Старко 2004; Бондаренко 2005].
Крім Інституту мовознавства імені О. О. Потебні, осередками, де інтенсивно ведуться зіставні дослідження мов, є Київський національний лінгвістичний університет і Донецький національний університет, в яких відкрито аспірантури (в КНЛУ й докторантура) і функціонують спеціалізовані ради із захисту дисертацій з
38
Загальні питання зіставного мовознавства
Історія зіставного мовознавства
39
цієї спеціальності. Зокрема, професорсько-викладацьким складом Київського національного лінгвістичного університету підготовлено такі праці: Korunets I. V. Соп-trastive Typology of the English and Ukrainian Languages (K.: Либідь, 1995; друге видання — Вінниця: Nova Knyha Publishers, 2003), Сопоставительная лингвистика и методика обучения русскому языку иностранных студентов-филологов (К.: КГПИИЯ, 1984); Сопоставительное изучение структурно-семантических и коммуникативных единиц иностранного и родного языков (К.: КГПИИЯ, 1985) та ін. Тут раз на два роки проводиться Міжнародна наукова конференція «Проблеми зіставної семантики» і видається періодичний збірник наукових праць під такою самою назвою. У Донецькому національному університеті виходить періодичний збірник наукових праць «Типологія мовних значень у діахронічному та зіставному аспектах».
Отже, хоча насправді зіставлення мов сягає найдавніших часів (воно таке ж давнє, як мовознавство взагалі), зіставне мовознавство як самостійна дисципліна із власним предметом дослідження і своєю науковою методикою остаточно сформувалося в XX ст. Новою є не сама ідея зіставлення мов, а системність цього зіставлення. Протягом тривалого часу переважали емпіричні дослідження, які проводилися відірвано від теоретичних досліджень. Нерідко порівнювані явища розглядали ізольовано від їх функціонування і системних взаємозв'язків. Зіставлення було самоціллю і проводилося на випадкових основах. Через неглибоке визначення цільової установки зіставлення, його «надзавдання», а також через відсутність опрацьованої методики цього «жанру» досліджень віддача емпіричних описів була невеликою.
За останні десятиріччя досягнуто значних успіхів в опрацюванні теорії й методології зіставного вивчення мов, усунуто диспропорцію між рівнем теоретичних і практичних студій, хоча багато питань залишаються дискусійними дотепер. Нині зіставне мовознавство — наука, яка вже сформувалася, має свою мету, предмет, методи аналізу. Сучасне зіставне мовознавство звернулося до контрастивного дослідження текстів, в його орбіті опинилися етнолінгвістика, соціолінгвістика, психолінгвістика, лінгвосеміотика та інші науки. Зіставна
лінгвістика є однією з основних форм зв'язку між фундаментальною лінгвістикою і прикладними аспектами мовознавства. З кожним роком розширюється коло мов, .залучених до контрастивного аналізу. Проблемам зіставного мовознавства присвячений журнал «Съпоста-вително езикознание» (Софія, Болгарія).
Запитання. Завдання
-
Чим зумовлено зародження зіставного мовознавства? Назвіть перші лінгвістичні праці, в яких застосовуються елементи контрастивного аналізу.
-
Розкрийте взаємовідношення зіставного мовознавства і лексикографії. Назвіть перші багатомовні глосарії і словники.
-
Яку роль у розвитку зіставного мовознавства відіграло ознайомлення європейських учених із санскритом?
-
Розкрийте значення праць Ф. Шлегеля, А. Шлегеля, В. фон Гумбольдта, Ф. Боппа, А. Шлейхера в розвитку зіставного мовознавства.
-
Які особливості розвитку зіставного мовознавства в XX ст.? Яку роль у зіставному мовознавстві відіграла наукова діяльність Е. Сепіра, Дж. Грінберга, Ш. Баллі, вчених Празької лінгвістичної школи, Л. В. Щерби, Є. Д. Поливанова та інших російських учених?
-
Чим відзначається розвиток зіставного мовознавства в другій половині XX ст.? У чому полягає специфічність погляду на зіставне мовознавство американських і західноєвропейських учених?
7. Розкрийте внесок українських учених у зіставне мово знавство.
Література
Korunets I. V. Contrastive Typology of the English and Ukrainian Languages. — Вінниця, 2003. — С. 25—33.
Аракин В. Д. Сравнительная типология английского и русского языков. — М., 1979. — С. 37—60.
Гак В. Г. Сравнительная типология французского и русского языков. — М., 1989. — С. 30—32.
Гак В. Г. О контрастивной лингвистике // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 5—17.
Климов Г. А. Типологические исследования в СССР. — М., 1981.
Жлуктенко Ю. О., Бублик В. Н. Контрастивна лінгвістика: Проблеми і перспективи // Мовознавство. — 1976. — № 4. — С. 3—15.
Милевский Т. Предпосылки типологического языкознания // Исследования по структурной типологии. — М., 1963. — С. 3—31.
Ярцева В. Н. Контрастивная лингвистика // Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990.— С. 239. .- .
40
Загальні питання зіставного мовознавства
Зіставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія
41
1.3. Зіставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія
Типологія, її зміст і завдання
У процесі розвитку зіставного мовознавства від нього поступово відокремилися інші різновиди міжмовних досліджень — типологія, характерологія й універсологія.
У мовознавстві немає єдиного загальноприйнятого тлумачення терміна типологія. Найпоширенішим є трактування її як розділу мовознавства — лінгвістичної типології, або типології мов. Однак і словосполучення лінгвістична типологія не має однакової інтерпретації. Більшість мовознавців тлумачить її як учення про типи мов, які встановлюються шляхом їх порівняння (зіставлення). Вони вважають типологію передусім класифікаційною наукою: розділом мовознавства, який досліджує принципи й опрацьовує способи класифікації мов [Ахманова 1966: 476]. Згідно з таким визначенням типологія акцентує на спільному в різних мовах. Як зазначав І. І. Мещанинов, «спільними для всіх мов є не лише відношення між словами у складі речення, а й такі передавані мовою поняття, як предметність і дія, суб'єкт, предикат, об'єкт, атрибут з їхніми модальними відтінками тощо. Це спільне для всіх мов береться за основу типологічних зіставлень саме тому, що граматична форма його виявлення на конкретному мовному матеріалі не дає єдиної схеми» [ Мещанинов 1958: 5].
Є широке і вузьке розуміння типології. У широкому розумінні типологія мови — це сфера мовознавства, яка порівнює мови з метою виявлення загальних закономірностей мовної будови. Саме так інтерпретують типологію представники Празької лінгвістичної школи. На їхню думку, типологія враховує загальну структуру мови: уникаючи звернення до ізольованих рис подібності і відмінності, типологія розглядає всі особливості мови в їх ієрархії.
Деякі вчені навіть вважають, що до типології можна віднести будь-яку констатацію подібностей і відмінностей. А Дж. Елліс до неї відносить ще й теорію перекладу, діалектологію, запозичення та ін., які, маючи тісний
»в'язок із лінгвістичною типологією, є об'єктом дослідження й інших наукових дисциплін [Ellis J. E. 1966].
Вузьке тлумачення типології обмежується характеристикою будови певних мов чи окремої мови і навіть окремих її рівнів. Прикладом такого розуміння типології є формулювання назв праць: Лекомцева М. И. Типология структур слога в славянских языках. — М., 1968; Раевский М. В. К вопросу о типологии консонантных систем современных германских языков // Структурно-типологическое описание современных германских языков. — М., 1966.
Існує ще тлумачення типології як «принципу організації мовного матеріалу», який уможливлює формування списку типологічних рис якоїсь мови і таким чином визначає її місце в типологічній класифікації. Наприклад, назва статті Охотіна Н. В. «К типологической характеристике языка суахили».
Незважаючи на розбіжність у трактуванні типології, в усіх її інтерпретаціях спільним є порівняльне вивчення структурних і функціональних властивостей мов. Це дає змогу виявити структурну спільність певних сукупностей мов і на цій основі створити їх типологічну класифікацію, а також вивчити специфіку мов на тлі тих спільних рис, що властиві певній групі мов або всім мовам. Кожна мова має риси, які властиві всім мовам світу, певній групі мов, а також риси, властиві тільки цій мові, тобто універсальні, типологічні й індивідуальні. Специфіка кожної мови полягає не лише в її індивідуальних рисах, а й у тому, як заломлюються в ній спільні з іншими мовами чи характерні для всіх мов риси. Отже, метою типологічних досліджень є: ідентифікувати і класифікувати відповідно до спільних і відмінних ознак досліджувані явища; визначити ізоморфні та ало-морфні ознаки в зіставлюваних мовах; встановити на основі ізоморфних рис типові мовні структури і типи мов; представити на основі отриманих даних реальну наукову класифікацію мов світу [Korunets 1995: 7—8]. З урахуванням різних розумінь типології сформульовано її визначення.
Мовна типологія (грец. typos — форма, зразок і logos — слово, вчення) — порівняльне вивчення структурних і функціональних
.t властивостей мов незалежно від характеру генетичних відношень
, між ними.
, На сучасному етапі виокремилося кілька різновидів Типології.
40
1.3. Зіставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія
Типологія, її зміст і завдання
У процесі розвитку зіставного мовознавства від нього поступово відокремилися інші різновиди міжмовних досліджень — типологія, характерологія й універсологія.
У мовознавстві немає єдиного загальноприйнятого тлумачення терміна типологія. Найпоширенішим є трактування її як розділу мовознавства — лінгвістичної типології, або типології мов. Однак і словосполучення лінгвістична типологія не має однакової інтерпретації. Більшість мовознавців тлумачить її як учення про типи мов, які встановлюються шляхом їх порівняння (зіставлення). Вони вважають типологію передусім класифікаційною наукою: розділом мовознавства, який досліджує принципи й опрацьовує способи класифікації мов [Ахманова 1966: 476]. Згідно з таким визначенням типологія акцентує на спільному в різних мовах. Як зазначав І. І. Мещанинов, «спільними для всіх мов є не лише відношення між словами у складі речення, а й такі передавані мовою поняття, як предметність і дія, суб'єкт, предикат, об'єкт, атрибут з їхніми модальними відтінками тощо. Це спільне для всіх мов береться за основу типологічних зіставлень саме тому, що граматична форма його виявлення на конкретному мовному матеріалі не дає єдиної схеми» [ Мещанинов 1958: 5].
Є широке і вузьке розуміння типології. У широкому розумінні типологія мови — це сфера мовознавства, яка порівнює мови з метою виявлення загальних закономірностей мовної будови. Саме так інтерпретують типологію представники Празької лінгвістичної школи. На їхню думку, типологія враховує загальну структуру мови: уникаючи звернення до ізольованих рис подібності і відмінності, типологія розглядає всі особливості мови в їх ієрархії.
Деякі вчені навіть вважають, що до типології можна віднести будь-яку констатацію подібностей і відмінностей. А Дж. Елліс до неї відносить ще й теорію перекладу, діалектологію, запозичення та ін., які, маючи тісний
ЯІставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія 41
зв'язок із лінгвістичною типологією, є об'єктом дослідження й інших наукових дисциплін [Ellis J. E. 1966].
Вузьке тлумачення типології обмежується характеристикою будови певних мов чи окремої мови і навіть окремих її рівнів. Прикладом такого розуміння типології є формулювання назв праць: Лекомцева М. И. Типология структур слога в славянских языках. — М., 1968; Раевский М. В. К вопросу о типологии консонантных систем современных германских языков // Структурно-типологическое описание современных германских языков. — М., 1966.
Існує ще тлумачення типології як «принципу організації мовного матеріалу», який уможливлює формування списку типологічних рис якоїсь мови і таким чином визначає її місце в типологічній класифікації. Наприклад, назва статті Охотіна Н. В. «К типологической характеристике языка суахили».
Незважаючи на розбіжність у трактуванні типології, в усіх її інтерпретаціях спільним є порівняльне вивчення структурних і функціональних властивостей мов. Це дає змогу виявити структурну спільність певних сукупностей мов і на цій основі створити їх типологічну класифікацію, а також вивчити специфіку мов на тлі тих спільних рис, що властиві певній групі мов або всім мовам. Кожна мова має риси, які властиві всім мовам світу, певній групі мов, а також риси, властиві тільки цій мові, тобто універсальні, типологічні й індивідуальні. Специфіка кожної мови полягає не лише в її індивідуальних рисах, а й у тому, як заломлюються в ній спільні з іншими мовами чи характерні для всіх мов риси. Отже, метою типологічних досліджень є: ідентифікувати і класифікувати відповідно до спільних і відмінних ознак досліджувані явища; визначити ізоморфні та ало-морфні ознаки в зіставлюваних мовах; встановити на основі ізоморфних рис типові мовні структури і типи мов; представити на основі отриманих даних реальну наукову класифікацію мов світу [Korunets 1995: 7—8]. З урахуванням різних розумінь типології сформульовано її визначення.
Мовна типологія (грец. typos — форма, зразок і logos — слово, вчення) — порівняльне вивчення структурних і функціональних властивостей мов незалежно від характеру генетичних відношень між ними.
На сучасному етапі виокремилося кілька різновидів типології.
42 •":,! >ж*я'н-./й лНэ Загальні питання зіставного мовознавства
Залежно від обсягу досліджуваного матеріалу розрізняють загальну і конкретну типології. Загальна типологія вивчає найзагальніші проблеми, пов'язані з виявленням сукупності спільних рис, що характеризують усі мови світу, тобто спільні властивості, спільні зміни, спільні процеси у мовах незалежно від їх генетичної природи (наприклад, спільні риси у структурі фонологічних систем, спільні риси у структурі тексту тощо).
Конкретна (часткова) типологія досліджує проблеми вужчого характеру, тобто типологічні характеристики однієї мови або обмеженої групи мов. За Г. В. Колшанським, конкретна типологія вивчає окремі рівні або елементи мовної структури. Щодо рівнів мови в лінгвістичній типології виокремлюють фонетичну, фонологічну, морфологічну, синтаксичну та інші типології. У фонетичній типології виділяють як окремі підрозділи суперсегментну типологію, предметом якої є зіставне вивчення інтонації, тону, наголосу, і символічну типологію, яка досліджує звукосимволізм. Типологію, яка вивчає рівні мови, називають рівневою, або аспектною.
Вихідним матеріалом і для загальної, і для конкретної типології є спільність семантики або функцій одиниць, а не спільність матеріальної форми, що є вихідним матеріалом для порівняльно-історичних досліджень. Наприклад, система особових займенників, система суфіксальних морфем для творення назв діяча в різних мовах тощо.
Залежно від кількості розглядуваних мов розрізняють універсальну типологію, яка намагається охопити всі мови світу, і спеціальну, що розглядає конкретні мови.
З огляду на спрямування дослідження на виявлення структурних чи функціональних рис мов виокремлюють структурну типологію, яка вивчає внутрішню організацію мови як системи, і функціональ-н у , що розглядає мови і мовні явища крізь призму функцій і сфер уживання. Структурну типологію залежно від напряму дослідження поділяють на формальну і контенсивну. Формальна типологія орієнтується тільки на план вираження, а контенсивна (змістова, семантична) — на семантичні категорії мови і способи їх вираження. Прикладом формальної типології є дослідження австралійського мовознавця А. Кейпелла. Він
МІставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія 43
усі мови поділив на дві групи: мови з переважним розпитком іменної морфології і мови з розвинутішою дієслівною морфологією. В основі цих типів лежить різна концептуалізація світу їхніми носіями — орієнтація на предметний і на подійний аспекти.
Деякі вчені, наприклад С. Д. Кацнельсон, контенсивну типологію трактують як типологію змістового аспекту мови. Однак поширенішим є погляд на контенсивну типологію як на різновид типологічних досліджень, що вивчають формальний бік мови в безпосередньому зв'язку з передаваним у ній змістом. Контенсивну типологію в цьому сенсі можна було б назвати змістово зорієнтованою лінгвістичною типологією [Климов 1983: 3—4, 206]. Контенсивна типологія вибирає спрямованість дослідницької процедури від значення до форми. Вона являє собою оптимальну реалізацію поняття whole-system typology К. Вьогліна, створюючи тим самим пряму аналогію цільносистемному охопленню мови. Отже, в контенсивній типології типологічні категорії виділяються на семантичній основі. Вибраний семантичний інваріант служить метамовою для порівняння. Контен-сивний підхід означає виявлення формальних засобів на основі вибраної одиниці значення [Серебренников 1976]. По суті контенсивний підхід є ономасіологічним підходом. Тому-то деякі вчені замість термінів формальна і контенсивна типологія вживають терміни семасіологічна й ономасіологічна типологія.
За метою дослідження розрізняють: інвентаризаційну типологію, предметом якої є констатація структурних подібностей і відмінностей між мовами; імплікаційну типологію, яка інтерпретує системи мов у плані сумісності/несумісності структурних характеристик і в плані переважання певних рис (надання переваги певним типам структурної доцільності як мовних систем узагалі, так і окремих їхніх рівнів); таксо-no міч ну (класифікаційну) типологію, яка здійснює класифікацію мов за певними типами.
Віднесення мов до певного типу на основі інвентаризаційно-типологічних даних є предметом фрагментарної типології (subsystem typology), і таксономічна належність мови в цьому разі є ковзкою, змінною. Піднесення мови до певного типу на основі імплікацій-ио-типологічних даних — предмет цільносистем-н' ої типології (whole-system typology) і належність
44
Загальні питання зіставного мовознавства
ЗІставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія
45
мови до певного типу в цьому випадку має стабільний характер. Г. П. Мельников опрацював ще домінантну типологію, яка визначає мовний тип на основі домінантних ознак [Мельников 1972].
Типологічна характеристика мови змінна. З часом мова може втрачати деякі типологічні риси (наприклад, утрата носових голосних у слов'янських мовах, за винятком польської; втрата двоїни в більшості слов'янських мов; зміна характеру наголосу: тональний —> силовий, фіксований -> нефіксований тощо, перехід синтетизму в аналітизм тощо). Ці питання є предметом історичної типології, яка вивчає принципи еволюції мовних типів.
Сутність і завдання історичної типології вперше обґрунтував американський дослідник Дж. Грінберг («Лінгвістична типологія: історичний і аналітичний огляд»), здійснивши спробу сформулювати основні методичні проблеми вивчення різних типів динамічних процесів включно зі зміною типу мови. Діахронічну типологію він виокремив як особливий напрям досліджень, предметом якого є виявлення загальних закономірностей, що характеризують зміни різного обсягу і різної значеннєвості у формальній і контенсивній структурі мови, а також в особливостях її функціонування.
Одні зміни в мові, наприклад перехід іменників із однієї відміни до іншої, поява певної часової форми, перехід якогось звука в інший звук тощо, мають частковий характер, стосуються лише окремих явищ або микросистем. Інші зміни, скажімо, перетворення триморфемного слова в одноморфемне, утрата узгодження залежного слова з головним у роді, числі й відмінку і заміна його приляганням в атрибутивних словосполученнях, як то сталося в англійській мові в XV ст., мають глибокий характер і стосуються всієї структури мови. Так, заміна узгодження приляганням є одним із критеріїв, що характеризують новоанглійський період.
Зміна триморфемного слова в одноморфемне відбулася не тільки в англійській мові, а й у санскриті, давньогрецькій, латинській, праслов'янській, давньогерманській мовах (колись усі слова мали триморфем-ну структуру; пор.: укр. неб-ес-а, ім-ен-а, рос. врем-ен-а, лат. hom-in-is «людина», virt-ut-em «добродія»). Отже, триморфемну структуру можна розглядати як одну з ти-
Пологічних характеристик морфемної структури цих мов у давній період.
У сучасних мовах збереглися лише сліди колишньої типології. Іменники сучасних мов переважно мають од-номорфемну або двоморфемну структуру (англ. spring «весна», франц. riviere «ріка», ісп. ciudad «місто»). Така зміна типологічних ознак давніх мов, що відбувалася за подібними закономірностями, спільними для багатьох мов, і привела до зміни їхніх типологічних рис, названа М. М. Гухман діахронічною типологічною константою. Вона вважає виявлення змін, які мають константний характер, найсуттєвішим завданням історичної типології. Отже, діахронічні константи — це аналогічні процеси зміни структури багатьох мов, які .зумовлюють суттєві подібні зміни в їхній типології і тому тісно пов'язані з їх періодизацією (використовуються для періодизації мов).
Історична змінність типологічних рис мови спричиняє виникнення в ній ознак різних типів. Будь-яку мову можна розглядати як таку, що перебуває в русі від одного типу до іншого. Тип мови визначається на основі типових рис, які переважають. У цьому аспекті важливою є квантитативна типологія, яка оперує не абсолютними якісними параметрами, а статистичними індексами, що відображають ступінь наявності в різних мовах певної якісної ознаки. Ці ознаки можна представити на шкалі типологічних ознак (індекс син-тетичності/аналітичності, індекс префіксації тощо).
Предметом ареальної типології є дослідження спільних типологічних рис мов певної території (певного ареалу). Так, балканський мовний союз, до якого належать грецька, албанська, румунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови, характеризується, як правило, такими спільними ознаками: збігом форм родового і давального відмінків (за наявності в мові категорії відмінка), наявністю постпозитивного артикля, відсутністю інфінітивної форми дієслова, описовим оформленням форми майбутнього часу (за допомогою дієслова зі значенням «хотіти »), утворенням числівників від одинадцяти до дев'ятнадцяти за моделлю «один + на + десять», наявністю продукованого голосного. Крім цього, названі мови помітно прямують від синтетичної до аналітичної будови і мають багато спільного в лексичному складі.
46
Навчання іноземних мов потребує дослідження й опису основних типологічних особливостей усіх рівнів іноземної й рідної мов, що передбачає виявлення важливих структурних відмінностей іноземної мови від рідної, з якою постійно порівнюють іноземну мову і від якої відштовхуються. Цей вид дослідження отримав назву порівняльна типологія рідної та іноземної мов. Однак такий термін є невдалим, оскільки дублює термін зіставна ( контрастивна) лінгвістика.
Типологічний підхід до вивчення мов слід відрізняти від генетичного й ареального. Вперше наголосив на цьому Дж. Грінберг, який продовжив починання Е. Се-піра у сфері типологічних досліджень морфології. Генетичне (порівняльно-історичне) мовознавство має справу зі спорідненими мовами, ареальне — зі «свояцтвом» мов, а типологічне — з ізоморфізмом. Генетичне мовознавство досліджує процеси мовної дивергенції, ареальне — процеси мовної конвергенції, а типологічне — процеси паралельної зміни мов. Предметом генетичного мовознавства є структурні й матеріальні елементи споріднених мов, збережені в процесі дивергенції прамовного стану; ареального — структурні й матеріальні елементи, набуті мовами в процесі їх конвергенції, типологічного — структурні й матеріальні елементи мовного ізоморфізму, незалежні від процесів дивергенції чи конвергенції і зумовлені належністю мов до особливих типологічних класів. Типологічно однорідними бувають і генетично віддалені мови. Так, номінативні австралійські мови північно-західного узбережжя Австралії є близькоспорідненими з сусідніми з ними ергативними [Hale 1974: 759]. Спорідненими є багато сімей америнд-ських мов, які належать до різних мовних типів — номінативного, ергативного й активного.
Типологічна класифікація, на відміну від генеалогічної, не має конкретного зв'язку з історією. Вона є умовною: залежно від критерію чи сукупності критеріїв вона дає різні результати. Наприклад, якщо за основу взяти лабіалізацію голосних, то французьку і німецьку мови віднесуть до одного класу, а англійську й італійську — до іншого. У типологічній класифікації кількість груп мов і їх склад буде різним залежно від кількості і певного вибору мовних фактів, використаних для зіставлення [Гринберг 1963].
йіпшшіе мовознавство, типологія, характерологія й універсологія 47
У мовознавстві дискусійним є питання про правомірність поняття типології близькоспоріднених мов. Тик, І. Ф. Вардуль вважає, що типологія «повністю абстрагується від генетичних і ареальних зв'язків між могший» , а це означає, що «такі вирази, як типологія слов'янських мов або типологія мов Південно-Східної Азії, г,, суворо кажучи, некоректними» [Вардуль 1985: 26]. Інші мовознавці, як, наприклад, Т. О. Рєпіна, з цим не погоджуються, вважаючи, що близькоспоріднені мови можуть і повинні стати предметом типології [Репина 1996: 17]. Такої ж думки дотримується Р. О. Будагов: «Подібні дослідження можливі й необхідні» [Будагов 1985: 135].
Нині типології споріднених мов присвячено чимало досліджень. Так, М. С. Трубецькой виділив такі ознаки індоєвропейських мов: відсутність гармонії голосних; кількість приголосних на початку слова не більша від кількості приголосних всередині слова; слово не обов'язково починається з кореня; форми творяться не тільки за допомогою афіксації, а й за допомогою чергування голосних усередині слова; поряд із чергуванням голосних певну роль у творенні граматичних форм відіграє вільне чергування приголосних; підмет перехідного дієслова трактується так само, як підмет неперехідного (переказано за [Бенвенист 1963 : 47—49]). Подібну спробу виявити всі особливості, якими відрізняються індоєвропейські мови від інших, зробив П. Гартман [Hartmann 1956]. Проте не можна спільні риси споріднених мов інтерпретувати як певний мовний тип. Так, наведені Тру-бецьким шість ознак індоєвропейських мов Е. Бенве-піст виявив у мові такелма. Очевидно, вони є і в інших мовах. Цих ознак достатньо для протиставлення індоєвропейських мов семітським, кавказьким, фіно-угор-с.ьким, але не всім іншим. Звідси Е. Бенвеніст робить висновок: генеалогічна класифікація не зводиться до типологічної: структурна спорідненість може бути результатом як спільного походження, так і незалежного розвитку декількох мов, між якими немає жодного генетичного зв'язку [Бенвенист 1963: 49]. Інша річ, що типологія може прислужитися порівняльно-історичному мовознавству, оскільки відкриває закони передбачуваності явищ, які лежать в основі фонологічних і морфологічних явищ: наявність А передбачає наявність чи відсутність В. Так, існують мови, в яких немає складів,
48
Загальні питання зіставного мовознавства
що починалися б із голосних, але нема мов, у яких не було б складів, які починаються з приголосних, або складів, які б закінчувалися на голосні. Є мови без фрикативних звуків, але немає мов без проривних. Не існує мов, у яких було б протиставлення власне проривних і африкат, наприклад [t] — [ts], але не було б фрикативних, наприклад [s]. Немає мов, де були б лабіалізовані голосні переднього ряду, але не було б лабіалізованих голосних заднього ряду. Вільний динамічний наголос і незалежне протиставлення довгих і коротких голосних у межах однієї фонологічної системи не сумісні. Такі спостереження вносять корективи в теорії і гіпотези порівняльно-історичного мовознавства щодо структури різних рівнів прамови. Так, уявлення про протоіндоєв-ропейську мову як мову, яка мала тільки один голосний звук, не знаходить підтвердження в засвідчених мовах земної кулі. Не підтверджена й теорія про наявність у протоіндоєвропейській мові трьох співвідносних фонем — <t> — <d> — <dh>, оскільки немає мови, де б у парі <t> — <d> додавалася дзвінка придихова <dh>, тоді як <t>, <d> і <th> часто трапляються без порівняно рідко вживаної <dh>. Тому необхідно переглянути питання про фонематичну сутність <t>, <d> , <dh> у протоіндоєвропейській мові. Передбачуване співіснування фонем «придихова голосна + <h> або інша ларингальна приголосна», також є сумнівним у світлі фонологічної типології. З іншого боку, думки, які передували ларингальній теорії або заперечували її (не визнавали жодного [h] в індоєвропейській мові), суперечать даним типології: переважно мови, в яких розрізняються пари дзвінких —■ глухих, придихових — непридихових фонем, мають фонему <h>. Компаративіст, реконструюючи фонологічну систему певного доісторичного періоду якоїсь мови, повинен враховувати ці положення типології, щоб не припуститися неправильних архетипів. Реалістичним підходом до техніки реконструкції, вважає Р. Якобсон, є ретроспективний рух від одного стану мови до іншого і структурне дослідження кожного з цих станів із погляду даних типології мов [Якобсон 1963: 102—104]. Отже, аналіз збігів і розбіжностей в історії споріднених або сусідніх мов дає багато важливих відомостей, необхідних для порівняльно-історичного мовознавства.
Зіставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія 49
Типологія і зіставне мовознавство
Уперше спробу визначити співвідношення зіставного мовознавства і типології здійснив В. Скалічка. На його думку, типологія бере за основу порівняння окремі компоненти системи, але вивчає їх у всіх мовах або в якомога ширшій спільності мов. Зіставна лінгвістика порівнює тільки дві мови, але за всіма елементами системи. Типологічний аналіз акцентує на способі представлення і ґрунтується на залученні широкого мовного матеріалу, а зіставний лише констатує відмінності у способі представлення [Скаличка 1989: 29—ЗО]. Однак такий погляд на розмежування типології і зіставного мовознавства не був підтриманий мовознавцями. Так, В. Г. Гак вважає, що предметом зіставного мовознавства може бути окреме явище, при цьому не обов'язково у двох, а й у кількох мовах, тоді як типологічний аналіз може охоплювати більші розділи мови і навіть структуру мови загалом. Принципову відмінність між зістав-ним мовознавством і типологією Гак убачає в завданнях, які ставить перед собою кожна з цих дисциплін. Завдання типології — встановлення мовного типу для подальшої класифікації мов і виявлення того, як узагалі може бути влаштована, упорядкована мова. Завдання зіставної лінгвістики вужче: вона порівнює факти двох чи кількох мов із метою виявлення збігів і розбіжностей [Гак 1989: 7].
В. П. Нерознак відмінність між зіставним мовознавством і типологією вбачає в тому, що на відміну від типології контрастивна лінгвістика здійснює попарне зіставлення мовних систем на всіх рівнях незалежно від генетичної чи типологічної належності зіставлюваних мов із метою виявлення їх структурних і функціональних особливостей, подібностей і відмінностей (контрастів) [Нерознак 1987 : 15—16].
Складність визначення межі між зіставним мовознавством і типологією зумовлена кількома причинами: недавньою їх диференціацією; застосуванням одного і того самого методу аналізу ■— зіставного (його ще називають типологічним і зіставно-типологічним); єдиною теоретичною основою. По суті, відмінності між зіставним мовознавством і типологією полягають у цільовій настанові. Однак ці два напрями «співпрацюють». Типологія бере факти, здобуті зіставним мовознавством, а
50 Загальні питання зіставного мовознавства
зіставне мовознавство спирається на досвід типології щодо пояснення взаємозалежності мовних явищ. Можна стверджувати, що нині типологічний підхід до мови зайняв головне місце у філологічному аналізі проблем контрастивної лінгвістики [Дежё 1989: 180].
Г. А. Климов різницю в цих розділах мовознавства вбачає в різних аспектах мовного ізоморфізму й ало-морфізму. Зіставне мовознавство розглядає будь-які ознаки структурної подібності і неподібності мов незалежно від їхньої типологічної релевантності. Специфіка зіставного мовознавства в тому, що воно не потребує ключового для типології поняття мовного типу [Климов 1983: 21].
Отже, основна відмінність між типологією і зістав-ним мовознавством у їхніх цілях: для типології — це встановлення мовного типу, а для зіставного мовознавства — контрастів на тлі спільних ознак.
Типологія і характерологія
У межах синхронного порівняння мов, крім власне типологічного і зіставного, формується характерологічний дослідницький підхід.
Характерологія — розділ лінгвістичної типології, який вивчає в типологічному аспекті окремі явища в системах обмеженої кількості генетично споріднених і неспоріднених мов.
Започаткував характерологію В. Матезіус у 1928 р. Мета характерології — виявити особливості конкретної мови або групи мов, виділеної на основі найрізноманітніших критеріїв порівняння, тобто визначити внутрішню типологічну специфіку конкретної мови чи групи мов. Характерологія досліджує суттєві особливості певної мови в певний період і виявляє імплікативні відношення між цими особливостями (з однією особливістю пов'язуються різнорідні, але суттєві явища мови). Так, В. Матезіус виявив особливості граматичного суб'єкта англійської мови в порівнянні з німецькою і, частково, з чеською. Це насамперед тематичне представлення підмета. До того ж англійська мова має тенденцію до уникання неозначеного підмета. Перевага надається означеному підметові, особливо особовому. Займенник І «я» часто виступає підметом, що суперечить соціальній тен-
Зіставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія ;- 51
денції англійців привертати якомога менше уваги до власної персони: / haven't been allowed even to meet any of the company «Мені навіть не дозволили зустрітися з ким-небудь із групи». Це явище пов'язане з іншими характерними рисами англійської мови, наприклад із широким розвитком пасивних конструкцій: / have been told «Мені сказали», She shall have a sharp talking to «3 нею суворо поговорять». У середньоанглійській мові майже всі безособові конструкції перетворилися на особові, і ця тенденція діє й тепер. Тематичне представлення підмета вплинуло на послаблення ідеї дії в англійській мові, де значення дії передається словосполученнями з іменниками: to have a smoke «викурити (цигарку)», to be in love «бути закоханим», to do the cooking «готувати (їжу)», to give a laugh «засміятися», to take leave «попрощатися», to heave a sigh «зітхнути», to put an end «покінчити», to get into a habit «взяти за звичку», to fall in love «закохатися». Це вплинуло на порядок слів у реченні: підмет = тема : присудок = рема [Матезиус 1989: 20—25].
Е. Леві досліджував специфічні риси російської мови. До них він відніс багатство шиплячих і свистячих, наявність м'яких приголосних, розгалужену відмінкову систему, багатство суфіксів тощо [Levi 1925: 415]. Ці риси зумовлені, на його думку, контактами російської мови з фіно-угорськими мовами.
Деякі вчені заперечують правомірність характерології однієї мови, бо головним прийомом типологічного дослідження є порівняння мовних структур. Однак це не обґрунтовано, бо за характерологічного підходу дослідник орієнтується на загальні властивості мови (світову мову), і відправною точкою, основою порівняння може служити мова-еталон.
Спільним для зіставного мовознавства, типології й характерології є сам спосіб порівняння, однак у першому випадку цей спосіб є контрастивним, у другому — типологічним, у третьому — характерологічним. Спільним є також встановлення диференційних ознак, однак набір цих ознак для зіставного мовознавства, типології й характерології різноспрямований. Характерологія описує будь-які структурні ознаки, які можуть скласти будь-який їх набір (відкритий клас) в обмеженому завданнями дослідника складі мов. Типологія встановлює
52 Загальні питання зіставного мовознавства
закритий список диференційних структурних ознак відкритого класу мов. Ю. В. Рождественський запропонував схему, яка наочно показує відмінності між характерологією і типологією [Рождественский 1969: 44]:
Характерологія Типологія
Список диференційних ознак відкритий закритий^
Список мов закритий відкритий
Методика характерології полягає в тому, що дослідник, аналізуючи матеріал за заданим списком відповідно до мети лінгвістичного дослідження, виявляє набір суттєвих ознак. Характерологія має справу тільки з важливими ознаками в певній мові на певній стадії її розвитку. І в контрастивній лінгвістиці, і в типології, і в характерології в центрі уваги — відношення подібності й відмінності у структурі зіставлюваних мов. Однак у кожному конкретному випадку виступають різні аспекти цих відношень. Зіставне (контрастивне) мовознавство досліджує ознаки структурної подібності й відмінності незалежно від типологічної релевантності. І для характерології, і для зіставного мовознавства також ре-левантні такі базові поняття, як «тип мови» або «клас».
Універсологія
У теорії і практиці лінгвістичних досліджень усе виразніше простежується відмежування від власне типології універсології.
Універсологія (лінгвістика універсалій) — напрям досліджень, зорієнтований на виявлення найзагальніших структурних характеристик мови, які виокремлюють її з-поміж інших природних і і штучних сигнальних систем.
Так, у всіх мовах є голосні і приголосні фонеми. Факт наявності голосних і приголосних має загальний, універсальний характер. У переважній більшості мов є форма теперішнього часу дієслова. І хоча, наприклад, в англійській мові існує дві форми, рівнозначні українському теперішньому часу, а в українській, російській, французькій і німецькій мовах тільки одна, все одно форма теперішнього часу має загальний, універсальний характер. У всіх мовах світу думки виражаються реченнями. У кожній мові є власні імена. Такі спільні для всіх або для більшості мов риси називають універсаліями.
53
НІставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія
Думка про універсальність мовних явищ бере свій ігочаток від античних граматик. У XIII ст. виник термін універсальна граматика (grammatica universalis). З появою в 1660 р. у Франції «Загальної і раціональної граматики Пор-Рояль» А. Арно й К. Ласло цей термін закріпився в лінгвістиці. Універсальна граматика ставила своїм завданням дослідити ті логічні принципи, які лежать в основі всіх мов.
Однак справжні дослідження універсалій відносять до середини XX ст. У 1957 р. на VIII Міжнародному конгресі лінгвістів в Осло Р. Якобсон виголосив доповідь про ішачення універсалій для порівняльно-історичного мовознавства. У 1961 р. у Нью-Йорку відбулась конференція, спеціально присвячена універсаліям, де було обговорено «Меморандум про мовні універсали» Дж. Грінберга, Дж. Дженкінса, Ч. Осгуда. У меморандумі розглянуто універсали різних типів, показано сферу дії універсалій і намічено програму подальших їх досліджень.
Мовні універсали визначають на основі трьох параметрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну під «мови» тварин; 2) сукупність змістових категорій, іцо виражаються певними засобами в мові; 3) спільність иластивостей самих мовних структур. Прикладом мовної універсали першого типу може бути така: людською мовою можна легко породжувати й сприймати нову інформацію; другого — в усіх мовах виражені відношення між суб'єктом і предикатом, є категорії посесивності, оцінки, множинності. Найбільша кількість універсалій належить до третього типу: в мові не може існувати менше десяти і більше вісімдесяти фонем; якщо в мові є тро-їна, то обов'язково є й двоїна; якщо є протиставлення приголосних за твердістю/м'якістю, то немає поліфонії голосних; якщо слова тільки односкладові, то вони одно-морфемні і в мові наявний музикальний наголос; якщо в мові є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо в мові суб'єкт стоїть перед дієсловом і об'єкт стоїть перед дієсловом, то в ній є відмінки; якщо в мові є прийменник і немає післяйменника, то іменник у родовому відмінку розташовується після іменника в називному відмінку; якщо в мові є категорія відмінка, то є й категорія числа. Існують також універсали, які стосуються всіх рівнів мови, наприклад для будь-якого протиставлення марко-ипний член трапляється рідше, ніж немаркований.
Універсали показують, що в мові може бути і чого в мо-иі не може бути. Іншими словами, вони визначають ті об-
54
Загальні питання зіставного мовознавства
ІІвТавне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія
55
меження, які накладаються на мову, і демонструють спільність принципів побудови всіх мов. Очевидно, універсали зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого апарату (фонетичні універсали) й існуванням єдиних для всього людства способів осмислення дійсності. Існує кілька класифікацій універсалій, за основу яких взято різні критерії. За методикою встановлення розрізняють:
-
дедуктивні універсали (встановлюються шляхом припущення і є обов'язковими для всіх мов);
-
індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах).
За поширенням у мовах виокремлюють:
— абсолютні, повні (які не мають винятків);
—■ статистичні, неповні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх ще називають фреквенталіями).
З огляду на характер універсалій виділяють:
-
прості, елементарні, які констатують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X);
-
складні, імплікаційні, які визначають певну залежність між різними явищами (якщо в мові є X, то в ній є Y).
За часовим критерієм розрізняють:
-
синхронічні (характерні для сучасного стану мов);
-
діахронічні (стверджують однакові закономірності змін у всіх мовах). Наприклад: найпізніший дієслівний час — майбутній; спершу виникають вказівні, особові й питальні займенники, а відтак зворотні, присвійні, неозначені й заперечні. Діахронічний характер мають переважно лексико-семантичні універсали, як-от: в усіх мовах слова зі значенням «тяжкий» (вага) набувають значення «трудний», слова зі значенням «довгий» — «тривалий» (час), слова зі значенням «короткий, невеликої довжини» — «нетривалий», слова зі значенням «гіркий» (смак) — «сумний, болісний, печальний», слова зі значенням «солодкий» (смак) — «приємний», слова зі значенням «кислий» — «який виражає незадоволення, сумний, тужливий», слова зі значенням «твердий» — «стійкий, непорушний» (про людину, характер, слова тощо), слова зі значенням «м'який» — «лагідний, покірливий» і «приємний для сприйняття, не різкий» (про звук, голос, погляд, рух, усмішку), слова зі значенням «гострий» — «який сильно діє на органи відчуття» (про смак, запах) і «розвинутий, витончений, рафінований» (про слух, зір, пам'ять), слова зі значенням «ту-
пий, невідточений» — «розумово обмежений», слова зі ішаченням «тяжкий» (про вагу) — «який спричиняє фі-иичні й душевні страждання» і «який виявляється у вищому ступені» (спека, хвороба, горе), слова зі значенням ♦ легкий» (про вагу) — «простий, доступний для розуміння, не важкий для виконання», слова зі значенням «пустий» (незаповнений) — «неглибокий, незмістовний», слова зі значенням «тонкий» — «витончений, нмшуканий, елегантний» тощо. Спостерігаються й однакові фонетичні зміни. Так, чергування [к] — [ч] було характерним для давньоруської, староанглійської, пшедської та інших мов. Редукція закінчень у ненаго-лошених складах мала місце в багатьох мовах світу. Діахронічні універсали мають велику прогностичну силу: дають змогу прогнозувати зникнення одних явищ і появу інших. Вони також допомагають реконструювати колишні мовні факти. Дж. Грінберг постулює ідею про можливість відображення будь-якої діахронічної зміни на синхронному зрізі (встановлює відповідність діахронічних універсалій з універсаліями синхронного типу) | Гринберг 1972: 231—245]. Особливо інформативними иважають статистичні й імплікаційні універсали.
Універсали й унікалії — два полюси на шкалі подібностей і відмінностей мов. Немає мов, які б не мали спільних ознак зі всіма іншими мовами, але немає й мов, які б не мали власних, властивих тільки їм рис. Універсологія змикається із загальним мовознавством, яке вивчає загальні закономірності будови мови, а вивчення унікалій є предметом конкретного мовознавства. «Універсальна граматика, — зауважує Дж. Ді П'єтро, — охоплює всі основні властивості мови, а конкретна — нідображає унікальні інтерпретації цих властивостей кожною конкретною мовою» [Ди Пьетро 1989: 89].
Знання універсалій необхідне мовознавцям, які працюють у галузі ареальної лінгвістики, типології та історичної реконструкції. Стверджувати про ареальне зближення, ге-і гетичну близькість чи запозичення мовного явища можна лише тоді, коли доведено, що це не є універсалією.
Ґрунтовно досліджував універсали Б. А. Успенський. У додатку до своєї книжки «Структурна типологія мов» | Успенский 1965] він представив 139 універсалій із фонології та граматики.
У 1966 р. в Москві відбулася конференція з проблем ішвчення універсалій, матеріали якої опубліковано в збір-
56
Загальні питання зіставного мовознавства
нику «Мовні універсали й лінгвістична типологія» («Языковые универсалии и лингвистическая типология»). Значний внесок у теорію універсаліи зроблено Ю. В. Рож-дественським (виділив до 200 універсаліи), В. 3. Панфі-ловим, Б. О. Серебренниковим та В. М. Ярцевою.
Теорія універсаліи еволюціонувала від пошуків поверхневих і відтак імплікаційних універсаліи у синхронії до пошуків діахронічних універсаліи і широких типологічних зіставлень способів реалізації однієї й тієї самої змістової універсали. В останні роки помітним є звернення дослідників до універсаліи тексту і порядку компонентів у синтаксичних структурах. Вихід за межі внутрішньоструктурної інтерпретації зумовлює нові можливості пояснення дії універсаліи: соціальні причини, кодифікація, поява писемності та ін.
Розглянувши співвідношення зіставного (контрас-тивного) мовознавства, типології, характерології й уні-версології, можна зробити висновок, що відмінність між ними головним чином полягає в розподілі завдань. Завданням типології передусім є виявлення ізоморфізму мов, що об'єднує їх у певні типологічні класи. Явища аломорфізму типологія використовує також, але як критерії, які виокремлюють різні типологічні класи мов. Оскільки відношення структурного ізоморфізму й аломорфізму певною мірою є і в полі зору зіставного мовознавства, характерології й універсології, то вирішальним критерієм їх розмежування можуть слугувати різні аспекти мовного ізоморфізму й аломорфізму. Зіставне мовознавство розглядає будь-які ознаки структурної подібності/відмінності мов незалежно від їхньої типологічної релевантності. Характерологія розглядає будь-які структурні риси мов, також не звертаючись до поняття мовного типу і обмежується певним способом окресленим колом мов. Універсологія досліджує ізоморфізм, який поширюється на всі чи більшість мов світу. Однак ці різновиди мовознавчих досліджень тісно пов'язані між собою, і тому контрастивні дослідження повинні враховувати дані типології, характерології й універсології.
Запитання. Завдання
1. Розкрийте зміст поняття «мовна типологія». Які різновиди мовної типології розрізняють у сучасному мовознавстві (залежно від обсягу досліджуваного матеріалу, структурного і функціонального спря-
ІІстивне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія 57
муішння дослідження, напряму дослідження, мети дослідження, синхронічного й діахронічного аспектів)? У чому сутність ареальної типо-
ІІОІЇІ?
-
У яких відношеннях перебуває типологічний підхід до вивчення ми« і генетичний та ареальний?
-
Чи коректно стверджувати про типологію близькоспоріднених мов? Обгрунтуйте відповідь.
-
У якому співвідношенні перебувають зіставне мовознавство і іипологія? Що в них спільне і відмінне?
-
Чим відрізняється характерологія від типології й зіставного мовознавства?
-
Що є предметом універсології? Назвіть різновиди універсаліи. Для чого необхідне знання універсаліи? Що протиставляється універ-силіям у зіставному мовознавстві?
Література
Аракин В. Д. Сравнительная типология английского и русского языков. — Л., 1979. — С. 26—32.
Базелл Ч. Лингвистическая типология // Принципы типологического анализа языков различного строя. — М., 1972. — С. 3—30.
Буранов Дж. Сопоставительная типология английского и тюркских языков. — М., 1983. — С. 55—73.
Вардуль И. Ф. 0 предмете и задачах типологии // Лингвистическая іипология. — М., 1965.
Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков. — М., 1999.
Гак В. Г. Сравнительная типология французского и русского языков. — М., 1989. — С. 8—9, 11—19.
Гринберг Дж., Осгуд Ч., Джзенкинс Дж. Меморандум о языковых универсалиях // Новое в лингвистике. — М., 1970. — Вып. V. Языковые универсалии. — С. 31—44.
Гухман М. М. 0 предмете исторической типологии // Лингвистичес-іши типология. — М., 1985. — С. 19—25.
Климов Г. А. Принципы контенсивной типологии. — М., 1983.
Матезиус В. 0 лингвистической характерологии // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — <;. 18—26.
Нікітіна Ф. О. Лінгвістика універсаліи // Проблеми та методи струк-іурної лінгвістики. — К., 1969. — Вип. 2. — С. 25—40.
Потье Б. Типология // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Ими. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 187—204.
Серебренников Б. А. 0 лингвистических универсалиях // Вопр. языкознания. — 1972. — № 2. — С. 3—16.
Скаличка В. О современном состоянии типологии // Новое в лин-I иистике. — М., 1965. — Вып. III. — С. 19—36.
Ульманн С. Семантические универсалии // Новое в лингвистике. — М., 1970. — Вып. V. Языковые универсалии. — С. 250—298.
Успенский Б. А. Структурная типология языков. — М., 1965.
58 Я'Г'бжэй!'.-•'•.•; йeh<) Загальні питання зіставного мовознавства
Іиііолопчна класифікація мов
59
1.4. Типологічна класифікація мов
Мовний тип і тип у мові
Одним із основних понять (таксономічною одиницею) лінгвістичної типології є тип мови, або мовний тип. Однак загальноприйнятого визначення цього поняття у мовознавстві ще не існує. Не встановлено й критеріїв визначення типу мови.
Слово тип широко вживається як у загальнонародній (розмовно-побутовій), так і в науковій мові. Пор.: з одного боку, противний тип, небезпечний тип, підозрілий тип, тип будинку, тип сучасного вчителя, самобутній тип, гляньте на цього типа, з іншого — літературний тип «персонаж, що має певні риси, які є узагальненням рис конкретних людей», психічний тип «холерик, сангвінік, флегматик і меланхолік», тип членистоногих «ракоподібні, павукоподібні, комахи», тип квіткових рослин тощо.
Щоб з'ясувати, що таке тип мови, розглянемо деякі риси мов. Так, в українській мові більшість слів можна поділити на корінь, словотвірну морфему і закінчення: чолов'-яг-а, куз-ин-а, сміл-ив-ий, ім-ен-н-ий, ор-а-н-ий. Самі корені переважно не виступають як самостійні слова: чолов-, куз-, сміл-, ім-, ор-. Якщо ж узяти тюркські мови, то в них кожен корінь збігається з окремим словом. Див. тур. atlar «коні» і at «кінь», balalar «діти» і Ьаіа «дитина», masada «на столі» і masa «стіл», ohulda «у школі» і okul «школа». Отже, в тюркських мовах нарощення суфіксів не позбавляє слово його самостійності, а надає йому нового граматичного значення.
Нижче наведено форми іменного відмінювання в українській, арабській і турецькій мовах:
українська мова арабська мова турецька мова
однина Н. Н. китаб-ун Н. kitab
P. книжк-и P. китаб-ін P. kitab-in
Д.-М. книжц-і 3. китаб-ан Д. kitab-a
3. книжк-у 3. kitab-i
О.книжк-ою М. kitab-da
множина
Н. kitab-lar P. kitab-lar-in
Н. куту 6-у н Р. кутуб-ін
Н.-З. книжк-и Р. книжок-0
Д. книжк-ам 3. кутуб-ан Д. kitab-lar-a
О. книжк-ами 3. kitab-lar-i
М. книжк-ах М. kltab-lar-da
В арабській мові, як і в інших семітських, відмінко-ЯІ. офікси, подібно до аглютинативних мов, стандартні, плс способи утворення множини, подібно до флективних мов, не стандартні. Множина утворюється за допомогою нестандартного чергування голосного в корені олова. Як в арабській, так і в турецькій мовах афікси однозначні. В арабській мові фузія трапляється рідше, ніж в українській.
Щодо порядку слів, то на відміну від української моим в турецькій мові, як і в англійській, він є суворо фіксованим, однак в англійській мові це SPO (суб'єкт + предикат + об'єкт), тоді як у турецькій мові SOP (суб'єкт + об'єкт + предикат).
Наведені приклади показують особливості структури слова і речення в названих мовах. Ці риси співіснують у мові не механічно, а формують певну стійку систему, що дає підстави говорити про тип мови, або мовний тип.
Мовний тип — спільне, що притаманне групі мов, характерне для всіх мов цієї групи і відрізняє її від інших груп; особлива структура ряду мовних систем.
Мовний тип виводиться з мовного різноманіття як якась середня величина, що пояснює особливі риси структурно об'єднаних груп мов. Наприклад: група иідмінкових мов (українська, російська, польська, німецька тощо). Правда, певна ознака, за якою мови об'єднуються в певний тип, може виявлятися в мовах, що входять до певного типу, різною мірою. Зокрема, ступінь відхилення від номінативності в українській мові є вищим, ніж у німецькій (пор.: Мені страшно, Мені хочеться, Вітром знесло дах будинку і Ich habe Angst, Ich will, Das Haus wurde vom Wind abgedacht тощо).
Мовний тип — це певна комбінація типологічно ре-ловантних ознак, система структурних ознак, що хари ктеризуються певною ієрархією [Солнцев 1978: 35]. (Сукупність диференційних ознак типу повинна об'єдну-нити тільки логічно взаємно необхідні риси, а не явища, лісі вільно поєднуються. До них належать також універ-спльні й індивідуальні явища. Поняття мовного типу не
60
Загальні питання зіставного мовознавства
Типологічна класифікація мов
61
може бути одномірним, тобто побудованим на основі якоїсь єдиної ознаки; вона спирається на факти всіх рівнів мови [Климов 1983: ЗО].
Мовознавці виділяють п'ять основних мовних типів:
-
зовнішньофлективний (граматичне значення виражається за допомогою закінчення, що приєднується до основи слова);
-
внутрішньофлективний (граматичні значення виражаються за допомогою внутрішньої флексії, тобто чергування звуків у корені слова, як, наприклад, в семі-то-хамітських мовах);
-
аглютинативний (для нього характерний сингармонізм, відсутність узгодження як типу синтаксичного зв'язку, розташування означення перед означуваним, наявність розгорнутих членів речення замість підрядних речень, граматичне значення виражається за допомогою однозначних афіксів-приклейок; див. тур. ev «дім», ev-im «мій дім», ev-ler «доми», ev-ler-im «мої доми», ev-im-den «з мого дому», ev-ler-im-den «з моїх домів»);
-
полісинтетичний (ґрунтується головним чином на об'єднанні аморфних слів-основ в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами);
-
ізолятивний (у цьому типі відсутня флексія, слова в реченні ізольовані, тобто між ними нема формального зв'язку; слабо протиставлені повнозначні й службові слова; граматичні значення виражаються за допомогою порядку слів, інтонації, редуплікації тощо).
Оскільки флексія може бути внутрішньою і зовнішньою, а полісинтез — конкретним випадком аглютинації, то, на думку Б. Потьє, всі названі вище типи можна звести до тріади «флексія — аглютинація — ізоляція» [Потьє 1989: 203].
У структурі кожної мови є риси, що характеризують різні типи. Іншими словами, у мовах певного типу є елементи іншого типу. Так, в англійській флективній мові є риси аглютинативності: форми множини іменників виражаються однозначними морфемами -s, -es, -en (table «стіл» — tables «столи», lunch «другий сніданок» — lunches «сніданки», bus «автобус» — buses «автобуси», child «дитина» — children «діти», ох «віл» — oxen «воли»). По суті, за аглютинативним принципом побудовані дієслова з прийменниками about, away, down, on, off, out, up: get about «поширюватися», get away «уникати»,
цел down «проковтнути»; give out «розподіляти», give hack «повертати, віддавати», give off «випускати, виділяти», give on «ринутися вперед», give over «передавати, вручати», give up «залишити». Тут прийменники ііберігають своє основне значення, але значення дієслова після приєднання прийменників щоразу змінюється. Б англійській мові немає категорії роду, через що немає узгодження прикметника і присвійного займенника з іменником (the new book «нова книжка» — the new books «нові книжки»), однак все ж таки трапляються випадки узгодження в числі вказівних займенників із іменниками (this book «ця книжка» — these books «ці книжки», that table «той стіл» — those tables «ті столи»). Порядок слів суворо фіксований: суб'єкт + предикат + об'єкт (тобто такий, як у китайській мові). Цими двома останніми ознаками англійська флективна мова зближується з ізолятивними мовами. Усі флективні мови характеризуються чітким протиставленням частин мови: кожна частина мови має властиві тільки їй морфологічні характеристики (пор.: укр. спів — співати — співочий, біг — бігати). В англійській мові частини мови так не розрізняються, і в цьому аспекті англійська мова нагадує аглютинативні й ізолятивні мови (пор.: cold «холод», «простуда» і cold «холодний», love «любов» і love «любити», walk «прогулянка» і walk «гуляти», work «робота, праця» і work «працювати»).
В угорській аглютинативній мові є елементи інкорпорування: а szep hдz-ak «красиві будинки» (артикль а і суфікс -ak утворюють інкорпоративну рамку). Риси інкорпорації (рамкову конструкцію) знаходимо у флективних англійській і німецькій мовах: the good boy «добрий хлопець», die interessanten Bьcher «цікаві книжки» . Риси аглютинації часто трапляються у флективній російській мові. До них належать дієслівний суфікс минулого часу -л (чита-л, писа-л), суфікс другої особи множини наказового способу -те (читайте), зворотна частка-постфікс -ся (умываю-ся). В українській мові, яка є синтетичною, трапляються риси аналітизму: аналітичні форми майбутнього часу поряд із синтетичними (писатиму — буду писати); аналітичні форми (також поряд із синтетичними) ступенів порівняння прикметників і прислівників (веселіший — більш веселий, найвеселіший — найбільш, веселий, грамотніше — більш грамотно). Слід зазначити, що аналітичність (службові слова) властива всім мовам.
62
Загальні питання зіставного мовознавства
Типологічна класифікація мов
63
У французькій мові можна виділити зовнішню флексію (mangez «їжте» — mangeons «їмо»), внутрішню флексію (рейх «можу» —pouvons «можемо»), аглютинацію (lentement «повільно»), полісинтез (radioquida-ge «радіоуправління»), ізоляцію (par la main «за руку») [Потье 1989: 198].
Так, у структурі кожної мови наявні ознаки різних типів. Однак вони для перелічених мов не є визначальними. Йдеться про тип у мові.
Тип у мові — окремі ознаки інших типів у мові певного типу.
Ці ознаки звичайно належать до менш важливих ділянок граматики, не є продуктивними, можуть мати тенденцію до зникнення або їх можна виділити тільки з деякою натяжкою. Отже, під типом у мові розуміють мовні ознаки, які не є основними для певної мови, але утворюють стійку сукупність. Саме тому тип мови визначається за тими ознаками, які переважають у мові. Це стійка сукупність взаємопов'язаних основних (провідних) ознак, характерних для групи мов. Наявність або відсутність якоїсь ознаки зумовлена наявністю або відсутністю інших ознак.
Отже, типологічні ознаки, що утворюють певний тип, являють собою стійку сукупність. Ця сукупність є взаємозумовленою, де кожна ознака пов'язана з іншою і зумовлена іншою ознакою. Такі ознаки слід розглядати як основні за можливої наявності ознак, які є другорядними і не враховуються в характеристиці певного мовного типу.
Тип мови є ширшим поняттям, ніж тип у мові. Як типи мови виділяють ізолятивний, аглютинативний, полісинтетичний і флективний, а типами в мові вважають помічену в деяких мовах особливість мовної структури, наприклад наявність або ступінь аналітизму граматичних форм, наявність чи відсутність граматичних змін на стику морфем — фузія чи аглютинація. Отже, коли говорять про тип мови, мають на увазі сукупність провідних ознак, якими характеризуються системи певної групи мов, а коли говорять про тип у мові, мають на увазі конкретні мовні ознаки, які є в системі цієї чи іншої мови або певних мов. Наприклад, в одних мовах наголос є вільним, а в інших — фіксованим, довгота голосних в одних мовах є диференційною ознакою фонем, а в інших —
ні. Якщо поняття мовного типу не може бути одномірним, тобто побудованим на основі якоїсь однієї ознаки, то тип у мові може бути одномірним.
Типологічна подібність є найбільш загальним видом структурної подібності між мовними системами, позаяк вона не обмежена ні часом, ні просторовими межами і може визначатися для будь-яких мов.
Донині не розв'язано проблему зв'язку мовних типів з поняттєвими категоріями у плані співвідношення форми і змісту, тобто питання про те, чи є мовний тип категорією суто структурно типологічною, чи він пов'язаний із змістовим планом мови. На думку В. М. Ярцевої, такий зв'язок безсумнівний, тому важливо визначити, якою мірою специфіка рівневої структури мови пов'язана з певним мовним типом. З огляду на це при вирішенні питання про мовний тип не можна обійти увагою проблему взаємозв'язку різних рівнів мови. Певні граматичні значення можуть передаватися засобами, які належать до різних мовних рівнів. Пор. англ. John continues to work — John has been working, де значення «продовження (тривалість) дії до теперішнього часу» у першому випадку передається лексично, а в другому — граматично (морфологічно), і укр. Джон продовжує працювати, де це значення виражене лексично (продовжує) й інших способів вираження цього значення тут немає. Отже, навіть у відносно типологічно близьких мовах корелятивні зв'язки лексичного і морфологічного рівнів мови можуть мати суттєві розбіжності за наявності однорідних лексем, але за відмінності парадигматичних форм диференціації граматичних значень. Звідси В. М. Ярцева робить висновок, що мовний тип є певною формою організації поняттєвого змісту мови [Ярцева 1985: 9]. Якщо виходити з визначення мовного типу як якоїсь форми організації поняттєвого змісту мови, то різний ступінь розчленування поняття або, навпаки, синкретизування понять (наприклад, поєднання виду і часу, виду і способу, часу і способу, що характерно для багатьох мов) має пряме відношення до проблеми виділення мовних типів. Тому врахування всієї тріади «форма — функція — значення» забезпечує ту змістовість типологічного аналізу, яка відповідає вимогам сучасної науки [Ярцева 1.985: 12].
64
Загальні питання зіставного мовознавства
Іипологічна класифікація мов
65
Різновиди типологічної класифікації мов
Перша спроба типологічної класифікації належить німецькому мовознавцеві Ф. Шлегелю, який виділив два типи мов — флективні, тобто мови, в яких слова мають закінчення, і нефлективні, в яких слова не мають закінчень. Флективні мови він уважав найдосконалішими. Його брат А. Шлегель удосконалив цю класифікацію, виділивши мови «без граматичної структури» (пізніше вони були названі аморфними, або ізолятивними). Він також поділив усі мови на більш ранні (синтетичні) і пізніші (аналітичні).
Власну типологічну класифікацію запропонував В. фон Гумбольдт (1767—1835). Цьому сприяли його знання надзвичайно великої кількості різноструктур-них мов, у тому числі мов американських індіанців і народів Полінезії, а також широкий лінгвістичний кругозір. Спираючись на класифікацію Шлегелів, він виділив три типи мов: ізолятивні, аглютинативні й флективні, ав типі аглютинативних мов — інкорпо-ративні (мови зі специфічними інкорпоративними комплексами, де стерті межі між словом і реченням). Ця класифікація ґрунтується на здатності коренів слів приєднувати до себе певний тип морфем. У кореневих мовах корені не приєднують до себе словозмінних морфем; в аглютинативних — приєднують лише однозначні морфеми; у полісинтетичних (інкорпоративних) мовах корені поєднуються в особливі слова-речення; у флективних — корені здатні сполучатися з багатозначними морфемами. Гумбольдт уперше звернув увагу на те, що чистих типів мов не існує, що ті типи виділяються на основі ознак, які переважають, тому тип — це ідеальна модель. Водночас він уважав, що різна типологія мов відображає різний культурний рівень розвитку народів — носіїв цих мов. Флективні мови, на його думку, є вершиною мовної творчості.
Ф. Бопп не визнав класифікації В. фон Гумбольдта і запропонував свою, в якій виділив три типи мов на основі кореневої ознаки: мови з моносилабічними (односкладовими) коренями; мови з дисилабічними (двоскладовими) коренями.і мови з коренями, які можуть поєднуватися. До моносилабічних належить китайська, до дисилабічних — семітські, до третьої групи — індоєвропейські мови. Його класифікація не охопила всіх типів мов.
А. Шлейхер визнав класифікацію Гумбольдта (щоправда, він не виокремлював інкорпоративних мов) і, як його попередники, вважав, що мови розвиваються в напрямі від ізоляції до флексії і що в «нових» сучасних йому індоєвропейських мовах, які втратили багатство словозмінних форм, виявляються ознаки деградації мовної будови. Він поділив мовні елементи на такі, що вира-жають значення (корені), і такі, що виражають відношення. Останнім він відводив найважливішу роль у визначенні місця мови в типологічній класифікації. У кожному виділеному типі розмежовував синтетичні й аналітичні підтипи. Як основоположник біологічного напряму в мовознавстві (натуралізму) вчення про мовні типи він назвав морфологією, а класифікацію мов, основану на структурних особливостях, — морфологічною. Він уважав, що виділені Гумбольдтом три типи мов нідображають три ступені розвитку мови, які відповідають трьом ступеням розвитку (від простих до складніших форм) природи — кристал, рослина, тварина.
Отже, мовознавці першої половини XIX ст. намагалися представити різні структурні типи мов як етапи единого процесу розвитку мови загалом, як рух від менш досконалого до більш досконалого стану. їх типологія мала оцінний характер (ділила мови на примітивні й розвинуті). Водночас вони вважали, що всі мови з часом змінюють свій тип і всі врешті-решт стануть флективними, тобто допускали еволюцію мовних типів.
Наприкінці XIX ст. за основу типологічної класифікації вже брали не одну, а кілька ознак (праці Г. ІПтейн-таля, М. Мюллера, Ф. Містелі, Ф. Фінка). Типологічна класифікація стає багатовимірною. Г. Штейнталь (1823—1899) уперше в основу класифікації мов поклав синтаксичну ознаку — синтаксичні зв'язки між словами. М. Мюллер (1823—1900) на основі можливості поєднання і способу поєднання коренів розрізняв три типи мов: 1) мови, в яких корені можуть уживатися як слова, зберігаючи своє значення; 2) мови, в яких два корені можуть поєднуватися, щоб утворити слова, внаслідок чого один із компонентів утрачає своє значення; 3) мови, де два корені утворюють складне слово і в складенні обидва корені втрачають своє значення. Він також указав на те, що критерієм типологічної класифікації мов можуть бути морфологічні процеси [Mьller 1980].
Швейцарський мовознавець Ф. Містелі (1841— 1903) за основу типологічної класифікації взяв два но-
66
Загальні питання зіставного мовознавства
Іипологічна класифікація мов
67
вих критерії: місце слова в реченні і внутрішню структуру слова. Перший (синтаксичний) критерій є дуже важливим, бо в аналітичних мовах (англійській, шведській, норвезькій та ін.) місце присудка після підмета суворо фіксоване, а в аглютинативних мовах, зокрема тюркських, присудок займає прикінцеве місце в реченні. Вчений перший розмежував коренеізолятивні мови (типу китайської) і основоізолятивні (типу індонезійської). Його заслугою є й те, що він уперше ввів у практику типологічних досліджень матеріал америндських, аустроазійських і африканських мов [Misteli 1893].
Німецький мовознавець Ф. Фінк побудував свою класифікацію на критеріях складності слова і фрагментарності його структури. За цими критеріями він ділив мови на мови з масивною структурою і мови з фрагментарною структурою. Масивність і фрагментарність структури слова позначаються на градуйованій шкалі, яка показує не так наявність/відсутність, як ступінь вияву ознаки.
Типологічна класифікація мов була в полі зору й російського мовознавця П. Ф. Фортунатова. Він як критерій традиційно використовує морфологічні особливості слова і на їх основі виділяє чотири типи: 1) аглютинативні мови, де основа й афікс залишаються за своїм значенням окремими частинами слів ніби склеєними; 2) флективно-аглютинативні мови, в яких основи слів самі мають необхідні форми, утворювані флексією основ, тобто видозміною частини звукової сторони (семітські мови); 3) флективні; 4) кореневі, в яких немає форм окремих слів (китайська, сіамська та інші мови) [Фортунатов 1959: 154].
На початку XX ст. мовознавці вказали на недоліки наявних на той час класифікацій: невмотивоване об'єднання історично або логічно не пов'язаних ознак; багатство емпіричного матеріалу, що не підпадає під жоден тип; хиткість і довільність критеріїв та обмежена їхня пояснювальна сила. Це спричинило перегляд основних принципів побудови типологічної класифікації мов. Першим зробив спробу створення типологічної класифікації на нових принципах (1921 р.) американський мовознавець Е. Сепір. Виходячи з глибокого розуміння мовної структури і широкої обізнаності з америндськи-ми мовами (мовами американських індіанців), вчений поділяє мови за типами на основі таких трьох критеріїв: 1) типи виражених граматичних понять (типи функціо-
купання формально-граматичних елементів); 2) «техніко », яка переважає в мові; 3) ступінь синтезу. З погляду їхньої природи розрізняють чотири типи понять: 1) основні поняття (предмети, дії, якості, виражені самостійними словами); 2) дериваційні поняття, які є менш конкретними, ніж поняття першого типу (виражаються шляхом афіксації некореневих елементів до елементів кореневих, при цьому зміст висловлення не змінюється); 3) конкретно-реляційні поняття (значення слова поряд із лексичним компонентом містить і значення підношення — число, рід тощо); 4) абстрактно-реляцій-иі поняття (виражають суто «формальні» відношення, котрі служать для зв'язку між елементами висловлення; відношення ці виражаються порядком слів, службовими словами тощо).
Відповідно до вказаних типів понять Е. Сепір ділить усі мови на чотири типи: 1) прості суто реляційні мови (мови без афіксації); 2) складні суто реляційні мови (мо-пи, які виражають синтаксичні відношення в чистому нигляді і які мають здатність модифікувати значення кореневих елементів шляхом афіксації і внутрішніх амін); 3) прості змішано-реляційні мови (мови, в яких синтаксичні відношення виражаються у зв'язку з поняттями, не зовсім позбавленими конкретного значення, але кореневі елементи не можуть зазнавати ні афіксації, пі внутрішніх змін); 4) складні змішано-реляційні мови (мови зі «змішаними» синтаксичними відношеннями, подібно до мов змішано-реляційних, які мають здатність модифікувати значення кореневих елементів шляхом »фіксації або внутрішніх змін). До них належать флективні, а також багато аглютинативних мов.
Кожен із цих типів ділиться на чотири підтипи залежно від «техніки», яку застосовує мова. За «технікою» мови можуть бути: ізолятивними; аглютинативними; фузійними; символічними (мови з внутрішньою флексією, тобто з чергуванням голосних у корені слова для вираження граматичних значень).
За ступенем «синтезу» вчений поділяє мови на аналітичні, синтетичні й полісинтетичні.
На основі всіх трьох критеріїв виникла складна пікала, в якій факти весь час доповнюються поясню-шільними зауваженнями типу middling «помірно», strongly «сильно», tinge «злегка», weakly «слабо» (слабо аглютинативна мова, злегка аглютинативно-фузійна мова, ледь символічна мова, сильно символічна мова то-
68
Загальні питання зіставного мовознавстві
що) і за якою виділяється 21 тип мов. Так, за цією класифікацією китайська мова належить до простого суте реляційного ізолятивного аналітичного типу, турецька — до складного суто реляційного аглютинативного синтетичного типу, французька — до простого змішано-ре-ляційного фузійного аналітичного (злегка синтетичного) типу, англійська — до складного змішано-реляційно-го фузійного аналітичного'типу [Сепир 1934: 78—212].
Ця багатоступінчаста структурно-функціональна класифікація ґрунтується на комплексі загальних характеристик (види і способи вираження граматичних понять, техніка поєднання морфем, ступінь складності граматичних форм), що дало змогу побудувати гнучку й детальну таксономію, яка відображає політипологізм мов та наявність мов перехідних типів, вигідно відрізняється від попередніх. Вона складніша і точніше відображає різноманітність мовних структур. Тут уміло поєднані три критерії, що перебувають у відношенні супідрядності. Між критеріями встановлена ієрархія відповідно до ступеня стійкості описаних ознак. Найлегше піддається зміні «ступінь синтезу» (перехід від синтетизму до аналітизму). «Техніка» (фузія або аглютинація) є стабільнішою, а «тип понять» — надзвичайно стійким. Отже, ця класифікація корисна і тому, що дає чітке уявлення про важливі особливості морфології. Недоліками її є надзвичайна складність і відсутність чітких меж між третім і четвертим типами.
Класифікацію Е. Сепіра розвинув Дж. Грінберг. Узявши за основу критерії Сепіра і підпорядкувавши їх своїй меті, він запропонував обчислення ступеня вияв-люваної в синтагматиці тієї чи іншої ознаки мовної структури. В основу своєї класифікації він поклав п'ять ознак. Кожна ознака, в свою чергу, складається з одного або більше індексів, які використовуються для визначення місця мови щодо інших мов. Цими параметрами є: ступінь синтезу; спосіб зв'язку (техніка); наявність або відсутність дериваційних і конкретно-реляційних понять; порядок слідування підпорядкованих елементів стосовно кореня; способи для встановлення зв'язку між словами. На основі цих параметрів виділено такі десять індексів: 1) індекс синтезу, який визначається за формулою M/W (відношення кількості морфем до кількості слів); 2) індекс аглютинації (A/J — відношення кількості аглютинативних конструкцій до кількості швів між морфемами); 3) індекс словоскла-
69
[ііпшюгічна класифікація мов
дні і ця (R/W — відношення кількості коренів до кількості слів); 4) індекс деривації (D/W — відношення кількості дериваційних морфем до кількості слів); 5) індекс домінантної словозміни (I/W — відношення кількості словозмінних морфем до кількості слів); 6) індекс префіксації (P/W — відношення кількості префіксів до кількості слів); 7) індекс суфіксації (S/W — відношення кількості суфіксів до кількості слів); 8) індекс ізоляції І ()/N — відношення певного порядку слів до нексуса — певного принципу вказування на відношення між словами в реченні); 9) індекс словозміни в чистому вигляді (l'i/N — відношення чистої словозміни до нексуса); 10) індекс узгодження (C0/N — відношення випадків узгодження до нексуса)1. Перелічені індекси Дж. Грін-Снфг застосував до восьми мов різних типів (санскриту, англійської, англосаксонської, перської, суахілі, в'єтнамської, якутської й ескімоської) і визначив ступінь наявності індексів у досліджуваних мовах (табл. 1).
Таблиця 1 Ступінь наявності індексів у мовах
|
Санскрит |
Англосакс. |
Перськ. |
Англ. |
Якут. |
Суахілі |
В'єтнам. |
Ескімос. |
(Синтез |
2,59 |
2,12 |
1,52 |
1,68 |
2,17 |
2,55 |
1,06 |
3,72 |
Аглютинація |
0,09 |
0,11 |
0,34 |
0,30 |
0,51 |
0,67 |
|
0,03 |
(Словоскладання |
1,13 |
1,00 |
1,03 |
1,00 |
1,02 |
1,00 |
1,07 |
1,00 |
Деривація |
0,62 |
0,20 |
0,10 |
0,15 |
0,35 |
0,07 |
0,00 |
1,25 |
Переваж, словотвір |
0,84 |
0,90 |
0,39 |
0,53 |
0,82 |
0,80 |
0,00 |
1,75 |
11 рефіксація |
0,16 |
0,06 |
0,01 |
0,04 |
0,00 |
1,16 |
0,00 |
0,00 |
Суфіксація |
1,18 |
1,03 |
0,49 |
0,64 |
1,15 |
0,41 |
0,00 |
2,72 |
лоляція |
0,16 |
0,15 |
0,52 |
0,75 |
0,29 |
0,40 |
1,00 |
0,02 |
іласне їловозміна |
0,46 |
0,47 |
0,29 |
0,14 |
0,59 |
0,19 |
0,00 |
0,46 |
Узгодження |
0,38 |
0,38 |
0,19 |
0,11 |
0,12 |
0,41 |
0,00 |
0,38 |
1 Значення символів: М — morpheme «морфема», W — word «слово», А — agglutination «аглютинація», J — juncture «стик, шов», R — root «корінь», D — derivational «словотвірний», І — inflectional «словозмінний», Р —prefix «префікс», S — suffix «суфікс», О — order «порядок», Pj —pure inflection «чиста сло-иозміна», С0 — concord «узгодження», N — nexus «нексус».
і
70
Загальні питання зіставного мовознавства
Іипологічна класифікація мов
71
Типологічна класифікація Дж. Грінберга однозначно й точно визначає місце кожної мови стосовно іншої за певними ознаками.
Крім проаналізованих, існують й інші типологічні класифікації мов. Так, В. М. Алпатов запропонував класифікацію мов на основі наявності в мові флексій, формантів-приклейок і службових слів, виділивши вісім типів: 1) мови, в яких є всі три типи грамем; 2) мови з флексіями і формантами; 3) мови з флексіями і службовими словами; 4) мови з формантами і службовими словами; 5) мови тільки з флексіями; 6) мови тільки з формантами; 7) мови тільки зі службовими словами; 8) мови, в яких нема грамем. Мови типів 5,7 і 8 не зафіксовані [Алпатов 1985: 97—99].
Існують класифікації мов за окремими мовними рівнями і за окремими рівневими ознаками. Серед них най-відомішими є синтаксична типологія І. І. Мещанинова та фонологічна і морфологічна типології О. В. Ісаченка.
Синтаксична типологія Мещанинова [Мещанинов 1948; Мещанинов 1963; Мещанинов 1967; Мещанинов 1984] ґрунтується на оформленні основних синтаксичних відношень у реченні, а саме на відношеннях між дією, діючою особою і об'єктом Дії. За цією ознакою він виділяє три типи мов: номінативні, ергативні й пасивні. У номінативних мовах підмет вживається в називному відмінку незалежно від того, перехідним чи неперехідним дієсловом виражений присудок. До номінативних належить більшість мов світу — індоєвропейські, афразійські, уральські, дравідські, тюркські, монгольські, тунгусо-маньчжурські, частина китайсько-тибетських і австралійських та ін.
В ергативних мовах (грец. ergдtes — діюча особа) дієслово-присудок має подвійний зв'язок із підметом. Воно не тільки узгоджується з підметом, але одночасно керує ним: при перехідному дієслові підмет стоїть в особливому відмінку — ергативному (відмінку діяча), а при неперехідному — в абсолютному. Форма об'єкта перехідного дієслова збігається з формою суб'єкта неперехідного дієслова. Пор.: аварське Ди-ца бече б-а-чана «Я теля пригнав» (ергативна конструкція), але Бече б-ач і ана «Теля прийшло»; атранта Atula garra intanama «Чоловік убиває звіра», де atu-la — ергативний відмінок від atua «чоловік», a garra «звір» — називний відмінок, \Atua lama «Чоловік іде», де atua — називний
иідмінок у функції суб'єкта неперехідного дієслова. До ергативних мов належать баскська, більшість кавказьких, папуаських, австралійських, чукотсько-кам-чпдальських, ескімосько-алеутських та індіанських мов.
Як правило, ергативна і номінативна структури вза-шовиключають одна одну. Однак існують деякі мови, в яких обидві структури перебувають у доповнювальній дистрибуції. Так, у грузинській мові ергативна конструкція представлена тільки в аористі, а в деяких ново-Іпдійських і новоіранських мовах — тільки у претериті. Трапляються мови, де всупереч основній нормі ергативної структури з перехідними дієсловами вживаються обидві конструкції — ергативна й номінативна.
Ергативну конструкцію не можна ототожнювати з пасивною. В ергативних мовах немає іншої конструкції н перехідним дієсловом, оберненням (трансформацією) якої була б ергативна конструкція, а в тих ергативних мовах, де є пасив, він не збігається з ергативною конструкцією [Кацнельсон 1972: 69—73].
У пасивних мов а х ні суб'єкт, ні об'єкт не мають жодного граматичного оформлення, об'єднуючись в один комплекс, підпорядкований головному слову. До пасивних належать усі інкорпоративні мови.
Синтаксичні типи мов не є незмінними. Наприклад, Індоіранські мови в переважній більшості виявили в історії свого розвитку тенденцію до структурного пере-тіюрення від номінативної будови до ергативної. Нині помітна тенденція до повернення до номінативного типу [Эдельман 1985: 42].
Опрацьована Мєщаниновим синтаксична типологія Мо« була доповнена, розширена й уточнена чеським уче-Цим Володимиром Скалічкою (1909—1991) [Скаличка ІШІ5: 19— 36]. Він установив, що для аглютинативних Мои характерний твердий порядок слів: підмет — непрямий додаток — прямий додаток — присудок; для флек-їйниих мов — відносно вільний порядок слів: підмет — Присудок — непрямий додаток — прямий додаток; для Ііолятивних мов — твердий порядок слів: підмет — Присудок — прямий додаток.
Дж. Грінберг опрацював «типологію основного порядку», поклавши в її основу такі критерії: 1) наявність у Moni прийменників або післяйменників; 2) відносний Іоилдок підмета, присудка й додатка в розповідному ре-
72
ченні з іменним підметом і додатком; 3) позиція означу-вальних прикметників щодо означуваного ними слова (іменника). Як додатковий критерій Грінберг використовує «генетичний порядок», місце іменника у формі родового відмінка стосовно іменника, що керує. Так, у тюркських мовах означення завжди передує означуваному слову, об'єкт дієслова займає місце перед перехідним дієсловом; залежний генетив передує слову, яке керує [Гринберг 1979: 114—162].
Синтаксичну типологію щодо америндських мов опрацював польський мовознавець Т. Мілевський (1906—1966) [Milewski 1953].
Австрійський мовознавець О. В. Ісаченко запропонував морфологічну і фонетичну типології.
За морфологічною типологією Ісаченко ділить усі мови на дві групи: вербальні й невербальні. До вербальних належать мови з багатим дієвідмінюванням і бідним відмінюванням іменних частин мови (романські, германські, болгарська). До невербальных мов належать такі, що мають розвинуте відмінювання іменних частин мови і ослаблене дієвідмінювання (українська, російська та інші мови).
За фонетичною класифікацією залежно від кількості голосних і приголосних слов'янські мови вчений поділив на вокалічні, тобто з переважанням голосних (сербська, хорватська, словенська, кашубська), і к он-сонантичні, де переважають приголосні (усі інші сло-в'янські мови). Як зазначає сам автор цієї класифікації, та обставина, що в одних слов'янських мовах максимально використовується різне забарвлення приголосних (м'якість і твердість як розрізнювальні ознаки), а в інших мовах представлені вокалічні відмінності (музикальний наголос у штокавському діалекті), дозволяє констатувати існування всередині слов'янських мов двох крайніх типів — консонантичного та вокалічного. Усі інші мови розташовуються між цими двома полярними типами. У штокавському наріччі є голосні [і], [є], [а], [о], [и]. Кожен із них може бути довгим і коротким, з висхідним і низхідним наголосом. Чотирма різними інтонаціями характеризується і складовий сонант [г]. Разом тут є 24 складові фонеми. Кашубська мова має 26 голосних. У літературній словенській мові є 7 довгих фонем з висхідною інтонацією (<и>, <о>, <о, >, <а>, <q>, <e>, <і>), 5 довгих — з низхідною (<и>, <о>, <а>, <е>, <і>) і
73
Типологічна класифікація мов
(і коротких (<и>, <о>, <а>, <э>, <е>, <і>), які не беруть участі в поліфонії. Крім цього, є 3 складові фонеми <г> (довга з висхідною інтонацією, довга з низхідною інтонацією і коротка), що разом становить 21 складовий звук.
Інша картина спостерігається в польській і російській мовах, де, за Ісаченком, відповідно є 5 голосних і 35 приголосних, 8 голосних і 37 приголосних.
Мови з бідним консонантизмом, як штокавська або словенська, характеризуються багатим вокалізмом, і, навпаки, мови з добре розвинутим консонантизмом, як польська, характеризуються надзвичайно бідною системою голосних.
Ґрунтуючись на цих даних, О. В. Ісаченко виділяє для слов'янських мов такі основні типи: радикальний нокалічний тип, представлений сербською, словацькою, словенською і кашубською мовами, і радикальний консонантичний, представлений східнослов'янськими, лужицькими й болгарською мовами. Третій тип, до якого належить літературна словацька мова, розташований між указаними двома крайніми мовними типами.
Вокалічні мови виявляють тенденцію до вокалізації приголосних. Найчіткіше вона простежується в сербській і хорватській мовах, де [1], який закриває склад, Переходить в [о] (spal —> spao, gostilna -> gostiona, grlce —> groce) і де старе [ 1 ] перейшло в [и] (ръШъ ->puk, svlza -> $uza, dblgi -> dugl, ръ1по ->рипо). Подібне явище маємо в словенській мові, де закінчення «голосний + [1]» і f-ev] перейшли в чистий голосний [u]: hцdil —> hцdu, vhiel —> vedu, zetev —> zetu. Вокалізація виявляється також у використанні приголосних фонем у складовій функції і в тенденції до утворення нових складів, тобто До введення до звукового ланцюжка нових голосних (»отавні голосні): хорв. nerv —> nerav, frank —> franak, ahcent ч> akcenat [Исаченко 1963: 106—112].
Український мовознавець П. К. Ковальов (1898— 1073) вніс деякі корективи щодо місця української моїй п типології О. Ісаченка. Він акцентував на відмінних рисах між, на його думку, консонантичною російською Моною і значною мірою вокалічною українською [Kova-lev J 954].
Методику Ісаченка використав Т. Мілевський, який у «поему дослідженні америндських мов врахував не Тільки кількість голосних, і приголосних, а також їхню
74
Загальні питання зіставного мовознавства
Іипологічна класифікація мов
75
Найновіша рівнева (фонологічна) типологія представлена російським мовознавцем В. Б. Касевичем [Ка-севич 1988: 19—25]. Він усі сучасні мови поділяє за чотирма фонотипологічними класами: складові мови (китайсько-тибетські, тайські та деякі інші); нескладові, або фонемні (індоєвропейські, алтайські та ін.); невласне складові (мон-кхмерські, можливо, японська); нескладові з рисами силабізму (більшість індонезійських). У складових і невласне складових мовах основною фонологічною одиницею сегментної сфери виступає склад (силабема). Тут склад є необхідним і достатнім мінімумом для формування експонента морфеми.
У нескладових мовах основною сегментнофонологіч-ною одиницею є фонема, а в нескладових мовах із рисами силабізму співіснують дві супідрядні одиниці — фонема і силабема [Касевич 1988: 20—21].
Спробу словотвірної типології здійснив чеський мовознавець В. Матезіус (1882—1945). На його думку, в мовах існує два типи найменування: ізолятивний, або невмотивованйй, — той, що не має чіткої етимології (англ. veal «телятина», чеськ. ok fin), і описовий, або включний, тобто етимологічно пов'язаний з іншими словами (нім. Kalbsfleisch , чеськ. teleci).
П. Гарвін [Гарвин 1972: 31—43] і Ч. Базелл [Базелл 1972: 3—14] стверджують, що за труднощами в застосуванні до конкретних мов тих чи інших лінгвістичних операцій можна судити про особливості структури цих мов. «Мови, — зазначає Базелл, — де добре здійснюється сегментація і погано класифікація, — ізолятивні, мови з поганою сегментацією і доброю класифікацією — флективні і, нарешті, мови з доброю сегментацією і доброю класифікацією — аглютинативні. Сегментація пов'язана з питаннями, як співвідносяться морфи з приписаним їм значенням (морф : одне значення — аглютинативна мова, один морф : декілька значень — флективна мова, морфу не можна приписати постійного значення — ізолятивна мова). Питання класифікації пов'язане з системою парадигм».
Отже, протягом більше ніж двох століть тривають пошуки типологічної класифікації мов, однак єдиної типологічної класифікації досі немає. Очевидно, така єдина класифікація і неможлива. Мови настільки багатогранні, що втиснути їх у якусь одну класифікаційну схему важко. Не випадково В. Д. Аракін висунув ідею
створення «типологічних паспортів мов», які враховують різні типологічні ознаки й уможливлять коротко й наочно (доступно для огляду) охарактеризувати тип мо-ии. До найсуттєвіших показників він відносить: склад фонемного інвентарю; структуру фонемного інвентарю; наголос; структуру складу; інтонацію; склад граматичних категорій; словосполучення і їхні типи; речення; структуру слова; структуру словникового складу; словотвір; завершальну коротку характеристику.
Запитання. Завдання
-
У чому полягає сутність мовного типу і типу в мові? Які мовні типи відомі в сучасному мовознавстві?
-
Кому належить перша спроба типологічної класифікації мов? Охарактеризуйте її.
-
Розкрийте внесок у типологічну класифікацію мов В. фон Гумбольдта, Ф. Боппа, А. Шлейхера, Г. Штейнталя, М. Мюллера, Ф. Місте-лі, Ф. Фінка.
-
У чому полягають переваги типологічної класифікації Е. Сепіра?
-
На яких принципах побудована типологічна класифікація Дж. Грінберга?
-
Що взято за основутипологічної класифікації 1.1. Мещанинова? Які типи мов він виділив?
-
Які ще типологічні класифікації мов вам відомі? На чому вони грунтуються?
Література
Алпатов В. М. Об уточнении понятия «флективный язык» // Лингвис-іическая типология. — М., 1985. — С. 92—101.
Аракин В. Д. Сравнительная типология английского и русского языков — Л., 1979. — С. 13—23.
Буранов Дж. Сопоставительная типология английского и тюркских н.чыков. — М., 1983. — С. 41—52.
Гак В. Г. Сравнительная типология французского и русского языков. — М., 1989. — С. 9—10.
Гринберг Дж. Квантитативный подход к морфологической типологии наї.іков // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вып. III. — С. 60—94.
Исаченко А. В. Опыт типологического анализа славянских языков // І Іоіюе в лингвистике. — М., 1963. — Вып. III. — С. 106—121.
Мещанинов И. И. Номинативное и эргативное предложения: Типоло-іИ'кіскоє сопоставление структур. — М., 1984.
Сепир Э. Язык. — М.—Л., 1934.
Солнцев В. М. Типология и тип языка // Вопросы языкознания. — 1078. — №2. — С. 26—41.
Ярцева В. Н. К определению понятия «языковой тип» // Лингвисти ческая типология. — М„ 1985. — С. 6—12. '
76
Загальні питання зіставного мовознавства
Методика зіставного мовознавства
77
1.5. Методика зіставного мовознавства
Зіставний метод. Прийоми індукції і дедукції в зіставному мовознавстві
Мовознавство, як і кожна наука, у своїх дослідженнях використовує загальнонаукові методи, а також власні, тобто лінгвістичні. Так, у зіставно-типологічних дослідженнях застосовуються, з одного боку, притаманні всім наукам прийоми індукції і дедукції, а з іншого боку — зіставний метод.
Індукція (лат. inductio — наведення, збудження) — прийом дослідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення результатів окремих конкретних спостережень.
Наприклад, Р. Якобсон, вивчаючи диференційні ознаки фонем, дійшов загального висновку, що всі диференційні ознаки фонем можна звести до дванадцяти пар. Більшість зіставно-типологічних досліджень якраз ґрунтуються на індуктивному підході до вивчення мовних фактів. Так, порівняння систем голосних у різних мовах виявляє такі їх диференційні ознаки (йдеться про корелятивні ознаки фонем, які самостійно розрізняють хоча б одну пару слів):
українська англійська німецька французька
Піднесення + + + +
РЯД + .■+.;..+ +
Лабіалізація — — + +
Назалізація — — — +
Довгота — + + —
Кожна європейська мова перебуває в межах цих п'яти ознак. Іспанська мова повторить ознаки української, угорська — німецької, польська, крім першої і другої ознаки, використовує назалізацію (q, ej. Щодо неєвропеиських мов, то вони характеризуються іншими ознаками. Так, голосним арабської мови властива така ознака, як фарингальність (звук утворюється звуженням проходу повітря в порожнині глотки).
Дедукція (лат. deductio, від deduco — виводжу) — спосіб дослідження, який полягає у переході від загального до окремого; одна з форм умовиводу, за якої на основі загального правила з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення.
В основі дедукції лежить аксіома: все, що стверджується щодо всього класу, те стверджується стосовно окремих предметів цього класу. Ілюстрацією може бути такий приклад: у тричленному комплексі SPO (суб'єкт + предикат + об'єкт) математично вираховується шість варіантів порядку слів. Відтак встановлюється, які з тих варіантів представлені в якійсь мові. В українській мові трислівне речення Хлопчик малює етюд може реалізуватися в усіх шести варіантах (SPO, PSO, OSP, SOP, POS, OPS), а у французькій мові тільки у двох (першому і шостому, причому шостий у питальному реченні). П'ятий порядок у французькій мові ніколи не реалізується, а другий і четвертий лише у випадку, якщо члени речення виражені службовими придієслівними займенниками.
Індуктивна й дедуктивна методики взаємопов'язані. Індуктивний аналіз повинен завершуватися дедуктивним обґрунтуванням, а дедуктивне визначення має бути підтверджене фактами безпосереднього спостереження.
З дедукцією пов'язане поняття гіпотези (існує навіть термін гіпотетико-дедуктивнийметод). Гіпотеза — це науково обґрунтоване припущення, висунуте для пояснення певного явища або закономірного зв'язку між сукупністю явищ (гіпотеза лінгвальної відносності Сепіра — Уорфа, гіпотеза лінгвальної доповняльності, маррівська гіпотеза чотирьох елементів — сал, бер, йон, рош тощо).
Зіставне мовознавство є окремою науковою парадигмою (поряд із порівняльно-історичним, структурним тощо). Як правило, кожна наукова парадигма (лінгвістичний напрям) пов'язана із власним методом дослідження. Таким методом для зіставного мовознавства є :гіставний (його ще називають контрастивним, зіставно-типологічним і синхронно-порівняльним).
Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження і опису мови ч шляхом її системного порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки на фоні спільних рис.
Цей метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між двома чи більше мовами (унікалій), хоча й не ігнорує їхніх спільних рис. Він є ніби зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлення відповідностей між зіставлюваними мовами, то зіставний передусім
78
Загальні питання зіставного мовознавства
шукає відмінності. Застосовується цей метод до будь-яких мов безвідносно до їхньої генетичної, типологічної та ареальної належності для аналізу співвідношення їхніх структурних елементів і структури в цілому переважно на синхронному зрізі з урахуванням усіх факторів їхньої взаємодії, взаємопроникнення і взаємовпливу на всіх мовних рівнях. Щоправда, останнім часом зі-ставний метод використовується і на часовій осі (зіставляються два історичні періоди однієї й тієї самої мови). Це так звана внутрішньомовна конфронтація. У цьому випадку до завдання дослідника входить порівняння різних синхронних зрізів історії мови, які відображають різні стадії її розвитку. Він дає змогу визначити факти і явища, які мають аналогічні функції в зістав-люваних мовах, а також те місце, яке вони займають у своїй мікросистемі. Так, в англійській мові назви діяча утворюються за допомогою суфікса -er (суфікс -er є ядром мікросистеми засобів, які служать для утворення іменників діяча, причому він має широкі можливості утворення іменників від основи будь-якого дієслова). У турецькій мові більшість імен діяча утворено за допомогою суфікса -сі та його варіантів -сі, -си, -сіі, але словотворчі можливості цього афікса обмежені характером основи (поєднується тільки з іменними основами) і наявністю інших афіксів діяча: -da§ (-ta§), -li {-її, -їй, -їй) та ін.
В українській мові існує ряд суфіксів діяча, які утворюють певну мікросистему (-тель, -ник, -щик, -ак, -ач, -ист, -ецъ, -ик, -аль тощо), однак тут нема чітко вираженого суфікса діяча, який був би ядром системи, як англ. -er.
Наведені приклади засвідчують, що мікросистеми словотвірних засобів для творення імен діяча в різних мовах не тільки не однакові за складом компонентів, а й займають у них різні місця.
Зіставлення є способом поглибленого пізнання системно-функціональних закономірностей мов.
Інколи трапляються випадки протиставлення зіставного і типологічного методів. Так, К. Горалек називає три методи порівняльного вивчення мов: історичний, типологічний і зіставний [Horдlek 1960: 11—12]. Насправді це один метод. Різниця між ними полягає не в способі дослідження, що становить сутність методу, а в меті та обсязі залучених до аналізу мов (зіставляється велика кількість мов і на основі зіставлення виявляються типологічні ізоглоси, які дають змогу згрупувати
Методика зіставного мовознавства .. :iS 79
досліджувані мови в опозитивні групи — мови, які мають певну типологічну ознаку, і мови, які її не мають). Наприклад, якщо прийняти за типологічну константу наявність/відсутність категорії відмінка, то всі відомі мови поділяються на дві типологічні групи — мови з системою відмінювання і мови без системи відмінювання.
Ефективність зіставного методу залежить від коректності його застосування, тобто від того, що зіставляється і в який спосіб. Залежно від спрямованості, за Р. Штернеманом, розрізняють односторонній і двосторонній (багатосторонній) зіставний аналіз [Штернеманн 1989: 153]. За одностороннього підходу вихідним пунктом виступає одна з порівнюваних мов. Міжмовне порівняння здійснюється в напрямі «вихідна мова — цільова мова». Вихідна мова виконує роль системи співвідносних понять опису цільової мови. Такий підхід виявляє значення лексичних і граматичних явищ вихідної мови, які відображаються на рівні значень цільової мови і охоплюють ті засоби цільової мови, які вона має для передавання значень вихідної мови. Спочатку встановлюється структура значення певної одиниці у вихідній мові, тобто проводиться семасіологічний аналіз, а відтак ця одиниця проектується на площину значень цільової мови. Наприклад:
^^^— when (часове значення)
нім. wenn — англ. xZ^~
' ■ if, in case (умовне значення)
___ Mensch «людина»
франц. komme — нім. ~~
Mann «мужчина, чоловік»
Односторонній підхід нагадує спосіб укладання двомовного словника: для слова вихідної мови добирають еквівалентні кореляти цільової мови: укр. весна — нім. Lenz (поетичне або/і іронічне), Frьhling (поетичне, образне), Frьhjahr (нейтральне); укр. минулий час — нім. імперфект, перфект, плюсквамперфект. Результати одностороннього аналізу не є оборотними (reversible). Коли «перевернути» односторонню процедуру, то матимемо іншу картину.
Якщо опис здійснювати в термінах цільової і вихідної мов, то потрібні ще два типи операцій: 1) додавання правил у тих випадках, коли їх немає у вихідній мові,
80
Загальні питання зіставного мовознавства
Мотодика зіставного мовознавства
81
але є в цільовій. Так, при зіставленні німецької мови як цільової та англійської як вихідної необхідні додаткові правила, які пояснюють узгодження іменника й прикметника в граматичному роді, наприклад у словосполученнях ein junger Mann «молодий чоловік» {junger — чоловічий рід, однина, узгоджується з Mann); ein kleines Kind «маленька дитина» {kleines — середній рід, однина за узгодженням з іменйиком Kind); 2) зняття правил у тих випадках, коли у вихідній мові проводиться певне граматичне розрізнення, а в цільовій мові — ні. Пор., наприклад, побудову скороченої частини диз'юнктивного запитання в англійській і німецькій мовах. В англійській мові існують особливі правила вибору дієслова {do, be, have, will тощо) і повторення підмета, тоді як у німецькій мові вони відсутні: англ. Не has read the book, hasn't he? «Він прочитав книжку, чи не так?», You have read the book, haven't you? «Ви прочитали книжку, чи не так? » — нім. Er hat das Buch gelesen, nicht war? Du hast das Buch gelesen, nicht war?
За двостороннього (багатостороннього) підходу основою зіставлення є «третій член» (tertium comparationis) — певне позамовне поняття, не належне до жодної із зіставлюваних мов явище, дедуктивно сформульоване метамовою, і простежуються способи його вираження в зіставлюваних мовах. Цінність двостороннього підходу в тому, що він дає змогу виявити всі мовні засоби вираження чогось. Наприклад, якщо дослідника цікавлять засоби вираження дії, яка відбудеться в майбутньому, в німецькій, французькій і англійській мовах, то він виявить, що в німецькій мові для цього використовують: 1) футурум {Ich werde kommen morgen «Я прийду завтра»), презент у значенні фу-турума {Ich komme morgen); в англійській — 1) Future indefinite (/ shall come tomorrow), 2) Future continious {I'll be coming tomorrow), 3) Future з to be going to {I'm going to come tomorrow), 4) Present у значенні Future (/ go tomorrow), а у французькій — 1) Future simple {Je vi-endrai), 2) Present у значенні майбутнього часу {Je vais au theatre apres-demain «Післязавтра я йду до театру»), 3) aller + інфінітив {Je vais venir «Я зараз прийду»). Отже, за двостороннього підходу досягається вичерпний опис досліджуваного явища. Оскільки лексичні та граматичні одиниці переважно є багатозначними, то за цього підходу враховуються лише ті значення, які від-
повідають основі порівняння. У випадку футурума це стосується його значення «майбутнє», а не інших тем-поральних і модальних значень, які також можуть виражатися цією граматичною формою. Наприклад, значення модального (передбачуваного, можливого) теперішнього {Er wird wohl schlafen = Er schьft wohl «Він, напевно, спить») або значення спонукального {Du wirst jetzt gehen «Ти зараз підеш»). Форма презенса в даному нипадку розглядається тільки у значенні майбутнього часу, її основне значення («теперішнє») тут зовсім не враховується [Штернеманн 1989: 145—150].
Обидва підходи мають переваги й недоліки. Перевага одностороннього підходу в тому, що він обходиться без метамови, а недоліком є те, що зіставлення може проводитися тільки в одному напрямі (образ другої мови в дзеркалі першої). Перевагою двостороннього підходу є те, що обидві мови рівноцінні, а недоліком — те, що порівняння спирається на метамову, якої поки що немає (існують різні пропозиції).
Розмежування одностороннього і двостороннього підходів зближується з відмінністю між семасіологічним і ономасіологічним підходами. За семасіологічного підходу факти роглядають від форми до змісту, за ономатологічного —■ від змісту до форми.
Проблема мови-еталона порівняння (tertium comparationis)
Ефективність контрастивного аналізу залежить від вдало вибраного еталона (основи порівняння, спільного знаменника), на основі якого визначається реалізація певної ознаки. Тому дослідники-контрастивісти вважають, що для цього необхідна особлива метамова. Метамова, як правило, не відображає жодної з реально наявних мовних систем, а втілює в собі якийсь ідеальний тип, що служить інструментом порівняння реальних систем. Така метамова повинна мати імена всіх одиниць і властивостей мов — об'єктів дослідження (у ній мають бути представлені універсальні властивості всіх мов), вираження для різних характеристик цих мов і бути вручною для зіставлення з усіма мовами. В ідеалі метамова має бути універсальною для порівняння систем різних мов (відомих і невідомих). Конкретні мови уяв-
82
Загальні питання зіставного мовознавства
Методика зіставного мовознавства
83
ляються як вияви мови-еталона і виводяться з неї. Характеристика конкретної мови полягає у вказівці на шлях переходу до неї від мови-еталона. Порівняння мов із єдиною мовою-еталоном позитивно вплинуло б на результати дослідження — дало б змогу отримати однорідні результати, які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У такому разі сукупність відмінностей від мови-еталона становила б специфічну характеристику досліджуваної мови. Однак такої мови ще не сконструйовано. Одні вчені уявляють її як суму абстрагованих дефініцій, «котрі пояснюють будову всіх мов без їхніх типологічних відмінностей» [Рождественский 1969: 40], інші — як «систему ознак і правил, що існує незалежно від конкретних мов і прийнята гіпотетично-евристично» [Heibig 1973: 173]. На практиці в ролі метамови найчастіше використовують одну з мов (порівнювану або якусь третю). Наприклад, при зіставленні англійської та української мов можна відштовхуватися від обох. Зіставний опис при цьому буде значно різнитися. Якщо взяти англійську мову за основу, то важливо буде з'ясувати, які засоби має українська мова для передавання значень англійських артиклів. Якщо відштовхуватися від української мови, то необхідно з'ясувати, як в англійській мові передаються значення українських видових форм дієслова. Отже, зіставлення з якоюсь мовою, умовно прийнятою за еталон, не має абсолютного характеру і дає відносні результати, які не завжди є надійною підставою для висновків. Правда, саме шляхом порівняння рідної мови як вихідної (еталона) з іноземною можна повно і легко виявити контрасти (аломорфні риси), але в такий спосіб не можна виявити діалектику всезагального, особливого й одиничного і не можна побудувати однаковий опис мови-об'єкта. У багатьох випадках така мова-еталон не буде мати найменувань для властивостей мови-об'єкта (категорію означеності/неозначеності в німецькій чи в англійській мовах не можна описати через систему української мови, а категорію виду української мови — через систему англійської, німецької, французької чи італійської мов).
Інколи в ролі мови-еталона використовують якусь реальну третю мову. Так, угорський мовознавець К. Ке-рестеш у дослідженні англійських прийменників і угорських післяйменників обрав як еталон для порівняння латинську мову. Б. А. Успенський у ролі мови-еталона
Пропонує розглядати ізолятивні (в його термінології — аморфні) мови, які, на його думку, мають найпростішу структуру і в яких чітко і послідовно виражені для всіх мов інваріантні значення. Він, зокрема, показує, що синкретично представлені в закінченнях флективних мов граматичні значення можна подати лінійно. Наприклад: стол-а «іменник х родовий відмінок х однина». Такому опису відповідає реальна будова аглютинативних мов, де значенням кожного суфікса є одна грамема. Так аглютинативна будова виявилась метамовою для флективної. Зняттям відмінностей між лексичними і граматичними значеннями представлення останніх як значень деяких самостійних слів дає перехід від аглютинативної структури до ізолятивної, яка є метамовою для аглютинативної. За Успенським, структуру будь-якої мови можна охарактеризувати за схемою: ізолятивна структура + введення обов'язкових службових елементів + поширення обов'язкових службових елементів + введення алгоритму узгодження + синтетизм елементів. Однак ізолятивні мови за своєю структурою значно складніші від того ідеалу, до якого повинна наближатися мова-еталон. Тому нині робляться спроби сконструювати якусь апріорну систему мови, яка б могла виступати як мова-еталон.
На думку В. Г. Гака, існує три головні основи для порівняння: 1) одна з зіставлюваних мов; 2) сконструйована індуктивно на основі зіставлюваних мов мова-еталон, яка ма® всі значення, що реалізуються хоча б в одній із них; 3) абсолютна мова-еталон, що містить категорії форм і значень, виявлених дедуктивно.
За сферою (широтою) використання розрізняють м і-німальну мову-еталон (її можна застосувати в дослідженні обмеженої кількості мов) {максимальну (має відносно необмежене застосування і здатна визначати лінгвістичні універсали).
За характером структурної організації і змістовим наповненням виокремлюють анкетні та редукційні мо-ви-еталони. Анкетні мови дають перелік усіх об'єктів реальних мов та їх ознак і характеризують мови методом вказівки на те, які ознаки і в яких комбінаціях властиві об'єктам певної реальної мови. Прикладом може служити матрична форма дихотомічної фонології Р. Якобсона, Г. Фанта і М. Халле, в якій кожна фонема
84
будь-якої мови описується стосовно дванадцяти парних розрізнювальних ознак.
У редукційній мові-еталоні ознаки об'єктів певним чином упорядковані, тому опис кожного об'єкта досягається послідовним уточненням його характеристики, введенням усе конкретніших ознак. Звичайно виділяють мінімум ознак, що утворюють ядерну систему, з якої шляхом додавання ознак виводяться системи конкретних мов. Редукційна мова-еталон не тільки дає економніші описи, а й більше відповідає вимогам до метамови. Оскільки ізоморфізм мов є сукупністю їх інваріантних властивостей, мова-еталон насамперед повинна відображати ці інваріантні властивості, даючи основи для подальшого переліку мовного аломорфізму.
У значенні «мова-еталон» часто використовують синонімічний термін tertium comparationis «третій член порівняння», або основа зіставлення. Ці терміни є ширшими, оскільки охоплюють не тільки природну чи штучно сконструйовану мову, а й вужчі, конкретніші об'єкти як основу порівняння, наприклад якусь поняттєву категорію (причинність, посесивність, модальність, збірність, детермінація, зворотність тощо). їх часто не зовсім коректно називають мовою-еталоном, однак це не мова, а лише основа порівняння, третій член, поняття, на основі якого простежуються способи його вираження в зіставлюваних мовах. У подібних випадках слід використовувати терміни основа порівняння, або tertium comparationis. Так, еталонний характер має поняття семантичного поля і пов'язане з ним поняття семантичного множника — семи (для лексики), а також поняття функціонально-семантичного поля (для системи мови в цілому). Наприклад, поле часу, каузативності, особи тощо. Виділення семантичного і функціонально-семантичного поля дає змогу розглядати специфіку його структурування в різних мовах і розподіл його значень між різними мовними рівнями як особливу й індивідуальну рису кожної окремої мови (пор. функціонально-семантичне поле часу в українській і німецькій чи англійській мовах). Так, О. Л. Зеле-нецький і П. Ф. Монахов у підручнику з порівняльної типології німецької й російської мов еталоном порівняння обрали саме семантичне поле.
Отже, основа порівняння може варіюватися залежно від того, що досліджується, — мова загалом, певний її рівень, функціонально-семантичне поле тощо. Так, сто-
85
Методика зіставного мовознавства
совно синтаксичного рівня, вважає К. Джеймс, третім членом порівняння (tertium comparationis) може стати відмінкова граматика Ч. Філлмора. її закрита універсальна множина категорій дає точку відліку для будь-якої пари речень, структури яких порівнюються. Той факт, що пара структур порівнюваних мов, незважаючи на поверхневі відмінності, може бути зведена до однієї спільної відмінкової конфігурації, служить виправданням здійсненого порівняння: ця відмінкова структура є tertium comparationis. А оскільки поверхневі структури виводяться з глибинної відмінкової конфігурації за допомогою трансформацій, то можна використати всі переваги трансформаційного підходу. До того ж апарат глибинних відмінкових конфігурацій настільки простий і прозорий, що може бути легко використаний [Джеймс 1989: 265—266].
Як tertium comparationis у зіставленні мов можуть виступати окремі концепти (такі дослідження широко практикуються), пропозиції (семантичні інваріанти, спільні для всіх членів модальної і комунікативної парадигм речень і похідних від них конструкцій), моделі ситуацій і цілісних текстів, при цьому враховуються етнокультурні особливості зіставлюваних мов, соціальні, вікові, ситуативні співвідношення учасників акту спілкування.
Отже, як основу зіставлення використовують най різноманітніші засоби: спеціально створену штучну мо ву, або символічну мову, що складається із загальних штучних правил; певну окрему мову з добре розвину тою системою; певну систему; лінгвістичну (граматич ну, семантичну тощо) категорію; певні диференційні ознаки; певне граматичне правило; певне семантичне поле; фонетичні, морфологічні, синтаксичні та інші мо делі; певний метод; мову-посередник при перекладі; ти пологічну категорію та ін. л
' Принципи зіставних досліджень
ч Щоб коректно виконати зіставний аналіз, необхідно дотримуватися певних принципів. В. Д. Аракін виділяє три принципи зіставного аналізу: принцип системного Підходу до опису подібностей і відмінностей; принцип опори на змістову основу зіставлюваних явищ (семан тичний принцип); принцип врахування функціональ них особливостей зіставлюваних одиниць. g;,f<
86 Загальні питання зіставного мовознавства
Принцип системного підходу. Він полягає в тому, що кожне явище слід розглядати в системі, тобто у його зв'язках з іншими явищами тієї системи, до якої воно належить. Порівнювати можна парадигматичні групи (підсистеми, поля, лексико-семантичні групи, синонімічні ряди тощо). На думку У. К. Юсупова, повний зі-ставний опис можна отримати, поєднуючи малосистем-ний (поєднуються малі системи мов), трансляційний (визначаються міжмовні еквіваленти), польовий (порівнюються семантичні, асоціативні, синтаксичні, словотвірні, функціонально-семантичні таін. поля), логічний (засоби вираження поняттєвих категорій) і денотатив-ний (порівнюються «смаки», тобто віддання переваги чому-небудь) [Юсупов 1988: 9]. Лінгвісту важливо з'ясувати, що в мові зумовлено внутрішньосистемними зв'язками, а що — позамовною дійсністю. Водночас не можна забувати про можливість передавання одних і тих самих значень засобами, які належать до різних мовних рівнів. Так, в українській мові дія, що почалася в минулому і триває в момент мовлення, може бути виражена тільки на лексичному рівні (Іван продовжує працювати), а в англійській мові — на лексичному і морфологічному (John continues to work i John has been working). Каузативність у тюркських мовах виражається одиницями морфемного рівня, а в англійській мові — словами або словосполученнями. Оскільки кожна мова по-своєму (своїм способом) кодує (концептуалізує й категори-зує) дійсність, то для встановлення еквівалентних співвідношень необхідно враховувати всі різнорівневі засоби вираження в кожній із зіставлюваних мов. Існує гіпотеза про рівновагу між простотою одних і складністю інших частин мовної системи (А. Мейє, В. Брьондаль, Л. В. Щерба та ін.). Зокрема, наявний зв'язок між довжиною слова і структурою складу, між односкладністю слова і наявністю музикального наголосу, між кількістю фонем і середньою довжиною морфем, між будовою морфеми, складу і слова, між фонетичною структурою слова і способами вираження в ньому граматичних значень. Деякі лінгвісти врахування міжрівневих зв'язків виокремлюють як принцип.
Принцип опори на змістову основу порівнюваних явищ (семантичний принцип). Перші контрастивні дослідження мов ґрунтувалися на зіставленні мовних форм, адже формальні розбіжності знаходяться «на по-