zbirnuk-11

Упоемі було чимало нез’ясованих „темних місць”, які науковець також

зне міг пояснити, тому пропуск цих місць позначив крапками. Натомість заспів до поеми, картини битви русичів з половцями, плач Ярославни, сон Святослава й деякі інші уривки перекладені досить вдало.

Дослідники по-різному оцінюють переклад пам’ятки І. Франка, але загалом сходяться на думці, що він не позбавлений художньої цінності, хоча у ньому і наявні відступи від тексту оригіналу та пропуски деяких „темних місць”. Однак сам літературознавець вважав переклад недосконалим, тому й не поспішав з його публікацією.

Франко подає своє тлумачення кількох висловів у поемі. Так, „не мыслію ти” він пропонує читати не як „чи не подумаєш ти”, а „щоб ти подумав”, а от „И схотию на кровать и рек” пропонує замінити як „темне місце” крапками, бо воно недоладно перекладено.

Науковець висловив категоричні твердження про те, що нібито „темні місця” та мова „Слова о полку Ігоревім” є доказом „на українського автора,

на його повне володіння тодішньою українською мовою, також, яка жила і устах не простолюддя, то в усякім разі в устах тої всяцької верстви, з якої походив автор” [3; Т. 35, 257].

Питання перекладу, метричної системи, композиції та автентичності давньоруської поеми не переставали хвилювати вченого і в наступні роки.

Зауваження щодо композиції „Слова о полку Ігоревім”, її атрибуції,

автентичності, ритміки І. Франко ширше розвинув в „Історії української літератури”.

Науковець давньої пам’ятки висловлює гіпотезу, що „Слово о полку Ігоревім” є не однією поемою, а збіркою кількох попсованих пісень,

можливо, різних авторів, зведених воєдино якимось книжником, який додав до них „ніби вчені” та „ніби поетичні” недоречні уступи. Твір складається з трьох частин: „з пісні про похід, невдачу і повернення Ігоря, з уривків старших пісень і з прозових додатків редактора, що зібгав ті пісні докупи,

бажаючи утворити з них щось одноцільне і при тім не пісню, а слово, ніби

якийсь учений трактат” з непотрібними міфологічними назвами,

історіософічними доктринами, які псують властивий образ тодішнього життя

[3; Т. 40, 183 – 184].

Франко взагалі називає поему „компіляцією” переписувача-книжника й відповідно прискіпливо аналізує композицію. Вступна частина, на його думку, написана прозою книжником чи редактором-упорядником, який видає себе за поета.

Початок власне поеми про похід Ігоря у тексті І. Франко не бачив і вважав, що він пропущений пізнішим переписувачем й тому доповнений прозовим вступом та вставками „компілятора” згадок про Бояна, Ярослава.

На думку дослідника, віщий сон і докори київського князя Святослава Ігореві та Всеволоду випадково вплетені у текст, як і згадка про опис катастрофи біля річки Каяли. Знаменитий „Плач Ярославни” названо тут дуже вдалою спробою переробки якоїсь народної пісні. Повністю процитувавши плач,

дослідник вказав на його простоту й щирість. А кінцеву вставку слів Бояна,

автор праці також чомусь вважає невдалою, хоча саме закінчення, антонім до початку твору, цілком зрозуміле і ясне.

Що ж до невідомого автора поеми, то літературознавець сумнівається,

що він був членом дружини і учасником походу Ігоря: „Опис битви хоч гарний, але зовсім неточний; очевидець – лицар знайшовши би масу деталів,

яких літописець не знає” [3; Т. 40, 196].

Торкнувшись питання про наукову-критичну літературу щодо „Слова о полку Ігоревім” та про автентичність пам’ятки, Франко все ж називає твір

„невеличкою поемкою”. Що ж до „українського походження” пам’ятки, то,

автор наголошує на південноруському регіоні, про що він неодноразово писав у своїх дослідженнях.

Щодо форми „Слова о полку Ігоревім”, зокрема про те, чи написане воно віршами чи прозою, науковець висловив оригінальну думку: „Мені здається, що мелодія, а заразом і ритміка "Слова о полку Ігоревім" були взоровані на церковних канонах і що їх віршова будова згоджується з

синтаксичною так, як у наших народних піснях та в великоруських билинах”

[3; Т. 40, 197 – 198].

Тобто він доводить, що поема увібрала в себе як традиції попередньої книжної літератури, так і народнопоетичної творчості, на що вказували й інші дослідники (М. Максимович, О. Потебня, Є. Барсов).

Франко називає пам’ятку поемою, що була написана сучасником, і яка визначається красою і поетичністю стилю, який насичений алітераціями й асонансами, „міфічним підкладом”, частково взятим із народних вірувань, а

частково витворених поетичною школою боярсько-дружинного осередку.

Однак учений наголошує на тому, що за композицією „Слово о полку Ігоревім” не є єдиним твором, що він дійшов до нас у пізнішій редакції, яка нарушила текст первісної поеми, пронизавши його вставками і відривками давніших пісень із ХІ століття. Найкращими частинами власне поеми автор вважає опис битв русичів з половцями і „плач Ярославни”.

Лебединою піснею І. Франка про давньоруську поему взагалі та про її автентичність зокрема стала його розвідка „Літописна основа „Слова о полку Ігоревім”, над якою він працював у 1914 році і яка лишилася незакінченою.

Літературознавець тут зазначає, що „Слово о полку Ігоревім” має високопоетичну цінність.

Дослідник, зіставляючи літописні дані, доводить історичну основу високомистецького твору. Він зіставляв уривки поеми з літописами: що збігається, а що не співпадає; що є історичним джерелом, а що є поетичним домислом давньоруського автора; що він відібрав і узагальнив з реальної дійсності, а що лишив поза своєю увагою, відповідно до вимог художнього твору, а не літописної констатації фактів.

Отже, можна сказати, що „Слово о полку Ігоревім” є власне твором поетичним, зложеним своєрідною ритмічною прозою, з дифірамбами, з

багатьма ліричними відступами. Давня пам’ятка засвідчила існування своєрідної „лицарської поезії”, писаною тією ж мовою, якою говорило те староруське „лицарство”.

Оригінальність, суспільна значимість і художня досконалість „Слова о полку Ігоревім” настільки очевидні, що воно стало предметом особливої зацікавленості широкого кола дослідників, перекладачів, письменників, і

зокрема І. Франка.

І науковець, таким чином, не тільки зробив загальний огляд „Слова о полку Ігоревім”, а й залишив більші чи менші монографічні розвідки про твір, які не втратили свого наукового значення і нині.

Література

1. Білецький О. „Слово о полку Ігоревім” та українська література ХІХ – ХХст. –

Зібрання праць: У 5 т. – К., Т. 1. – С. 235. 2. Наєнко М.К. Історія українського літературознавства. – К., 2003. – С. 118 – 121. 3. Франк І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1980.

Інна ЛУПАВКА

ІВАН ФРАНКО ПРО ТВОРЧІСТЬ ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО

І.П. Котляревський як зачинатель нової української літератури мав великий вплив на активізацію літературного життя в Україні, в тому числі і на західноукраїнських земляків.

Письменник, безперечно, вплинув і на самого Франка, зокрема на формування його світогляду. Переконливим підтвердженням того є один із ранніх творів І. Франка – сонет „Котляревський”, який поет написав у

1873 р., навчаючись у дрогобицькій гімназії. Сімнадцятирічний автор образно порівнював зачинателя нашого письменства з могутнім ореолом.

Грудка снігу, збита птахом на гірських вершинах, викликала рух гігантської лавини:

Так Котляревський у щасливий час Вкраїнським словом розпочав співати,

І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвідчений, не згас,

А розгорівся, щоб всіх нас огрівати [1, 54].

Писання Котляревського покотилося могутньою лавиною по всіх долах

України. А шляхи її поширення почав досліджувати Іван Якович Франко.

У 30 – 40-х роках з’являються перші спроби критичного осмислення

творів Котляревського з точки зору романтичної естетики. Так,

І. Срезневський вважав п’єси „першим збірником пам’яток української народності” [1, 54] за правдиве відображення побуту і звичаїв українського

народу. Критики суспільно-викривальної сторони „Енеїди” та

„Наталки Полтавки” не торкалися.

У другій половині XIX ст. з’явилися статті, в яких широко розглядається спадщина письменника і визначається її роль у літературному

процесі.

В окремих працях твори Котляревського зазнають безпідставних нападок. Проводячи боротьбу проти поширення бурлескно-травестійних форм в українській літературі, П. Куліш критикує „Енеїду”. Замість правдиво зображених картин народного життя вбачає у поемі „бурлацьке юродство”,

карикатуру на простолюдина [1, 55].

П. Житецький, М. Шашкевич висвітлювали зв’язки Котляревського з російською літературою і давнім українським письменством. Але найвищим

досягненням того	часу у	вивченні творів	Котляревського були праці
І. Франка.
З середини	1880-х	років письменник	звертається до творчості

І. Котляревського як дослідник української літератури, публіцист, критик.

Урецензії на одну з вистав „Наталки Полтавки” науковець зазначає, що п’єсу „стару, але завжди свіжу, відіграло дуже гарно” [2, 64].

Упрацях „Руський театр в Галичині” (1885 р.), „Нариси з історії української літератури в Галичині” (1888 р.), „Літературне відродження Полудневої Русі і Ян Коллар” (1893 р.), „Русько-український театр” та інших.

Письменник чимало згадує про Котляревського.

З нагоди 100-річного ювілею „Енеїди” дослідник пише наукові розвідки „Писання” І.П. Котляревського в Галичині” і „Галицький „Москаль-

чарівник”. В тогочасних умовах, коли преса намагалася довести, що українська література є збоченням з прямого шляху духовного розвитку.

Франко підкреслював, що творчість Котляревського „не з неба впала, ані через ніч виросла, але мусила бути витвором історії України” [3; Т. 31, 353].

Франко зазначав, що ще задовго до „Енеїди” виникла „своя література,

хоч і споріднена з церковно-шкільною” [3, Т. 46, 334]. Це різдвяні та великодні вірші, інтермедії.

Новаторський характер творчої діяльності славетного полтавця Франко пояснює особливостями соціально-політичних і громадсько-культурних обставин. Тому перед дослідниками постала необхідність визначити відношення поеми Котляревського до поеми М. Осипова та західних переробок „Енеїди” Вергілія Скарроном, Лаллі та ін.

М. Дашкевич писав, що „Енеїда” Котляревського з погляду на аристократичний спосіб зображення найближча до поеми Скаррона

„Перелицьований Вергілій” [1, 56].

Франко не погоджувався з Шашкевичем і вважав, що він просто зіставив дві поеми без глибокого вникнення в їхню суть. Хоча письменник вважав, що Котляревський все ж таки використав переробку М. Осипова,

проте написав цілком оригінальний твір.

Крім того, свій погляд на зв’язок травестій Котляревського й Осипова розкриває Франко у відгуках на дослідження І. Стешенка про І. Котляревського та М. Осипова. Франко погоджується з твердженням Стешенка, що український поет запозичив загальний план і окремі епізоди

„Вергилиевой Энейды, вывороченной наизнанку”, а також її віршовий розмір і строфіку. Однак, продовжує письменник, український твір стоїть значно вище від російської травестії, бо, коли „Осипов написав свою „Енеїду” без ніякої тенденції, бажаючи тільки потішити, насмішити читачів та приймаючи все грубіянське за смішне”, то Котляревський „вітхнув у ту декольоровану

пародію нового духа, забажав у рамках „Енеїди” змалювати сучасну Україну з її хибами і написав твір високої стійкості, живий і свіжий” [3; Т. 33, 317].

Вважаючи „Енеїду” самобутнім, глибоко національним явищем,

підготовленим багатовіковими розвитком культури українського народу,

Франко справедливо вказує на поему Осипова як на „хвилевий імпульс, що попхнув живу фантазію Котляревського в один бік” [3; Т. 33, 318].

Франко високо оцінює поему за яскраві картини народного життя,

виразні елементи сатири, гумору, живу народну мову.

Одну з особливостей безсмертної поеми Франко вбачає в її яскравому національному колориті. Розвиваючи цю думку, дослідник підкреслює широке знайомство Котляревського з тогочасним життям України. „Вірування й прокляття, жарти й приказки, обряди й звичаї, предмети щоденного вжитку, кухня, напої, танці й улюблені пісні, відносини суспільні й міжнародні українців з кінця XVIII ст., історичні спомини, народні симпатії і антипатії – про все те знайдемо в „Енеїді” розсипану цілу масу деталів, що виявляють у авторі дуже пильного і бистрого обсерватора...” [1, 58]. Тим не менше Франко дуже добре усвідомлював, що своєю поемою Котляревський значно розширив рамки української літератури в художньому дослідженні дійсності, зробив значний крок вперед у глибокому осмисленні суспільного життя.

Показово, що „Енеїда” давала Франкові вдячний матеріал для полеміки з приводу хибного погляду, нібито українська література не виходила за межі селянсько-народної тематики. Франко зауважував: „Такою виключно народницькою українська література не була ніколи. Вже в „Енеїді” Котляревський змалював переважно побут не простого селянина, а

середнього українського панства та багатого козацтва к. XVIII ст.” [1, 59].

Для Франка Котляревський не тільки талановитий гуморист, а й справжній народолюбець, який щиро співчуває трудівникам, людина з розвиненим відчуттям соціальної справедливості. В цьому зв’язку дослідник звертає увагу на специфічний відтінок гумору „Енеїди” в ряді місць поеми

(опис пекла, згадки про гетьманщину) її жартівливий тон переходить у „сміх крізь сльози”.

П’єси „Наталка Полтавка” та „Москаль-чарівник” дослідник розглядав як великий крок вперед у розвитку української драматургії. Давня українська драма, наголошується у статті „Русько-український театр” (1894 р.), не дала ні такого широкого розуміння типів і суспільних відносин, ні такої глибокої характеристики дійових осіб, як у „Наталці Полтавці” та „Москалеві-

чарівнику”. Саме тому дослідник „ставить ці штуки безмірно вище від інтермедій” [2, 62].

Справедливо звучить і інший висновок Франка – про те, що „Наталка Полтавка” була в новій українській літературі першою спробою „писати серйозним тоном – і не без успіху” [2, 63].

„Неув’ядаючими квітами української драматургії” назвав Франко

„Наталку Полтавку” й „Москаля-чарівника”, тим самим підкресливши їх широку популярність серед народу.

Крім того, Франко не заперечує, що Котляревський використав досягнення російського сентименталізму. Проте він не ставить знак рівності між чутливістю деяких дійових осіб „Наталки Полтавки” і

сентиментальністю відірваних від життя персонажів Карамзіна. Захищаючи Котляревського від обвинувачень у сентиментальному, фальшивому змалюванні народного життя, він рішуче відстоював погляд на „Наталку Полтавку” як на значне досягнення реалізму. Вчені довели, що зворушлива чутливість, притаманна „Наталці Полтавці”, як і деяким іншим творам української літератури, йшла більш від фольклору, ніж від літературних традицій.

Високу оцінку дав Франко і п’єсі „Москаль-чарівник”: „з кожної репліки так і дише на нас талановитий поет, бистрий обсерватор життя і гарячий прихильник простого люда” [3; Т. 31, 354].

Окремої уваги заслуговують Франкові висловлювання про роль Котляревського у культурному відродженні Галичини в 30 – 40-х роках

ХІХ ст. Це було одне з основних питань, які цікавили Франка – дослідника творчості Котляревського.

Праці Франка переконливо доводять, що творчість Котляревського була одним з важливих чинників галицько-українського відродження. Уже в статті „Нариси з історії української літератури в Галичині” (1888 р.)

наголошується, що „Енеїда” належала до тих, під впливом яких „думка про можливість і необхідність народної літератури вирисовується щораз виразніше” [2, 64].

Франко опубліковував чимало матеріалів, що свідчили про виняткову популярність „Наталки Полтавки” в Галичині. Так, у статті „Руський театр в Галичині” (1885 р.) зазначається, що вже 1848 року „Наталка Полтавка” під назвою „Дівка на відданю, або на милування нема силування” ставилось на сцені в Коломиї, де глядачі з великим захопленням привітали її.

Таким чином, Франко проаналізував усі твори письменника, оцінив їх з достатньою глибиною і ґрунтовністю.

	Література
1. Фалендиш Л.	І. Котляревський	в	оцінці І. Франка	//	Радянське

літературознавство. – 1968. – №5. – С. 53 – 60. 2. Лісовий П. Іван Франко про поширення творів Котляревського в Галиччині // Радянське літературознавство. – 1968. – №2. – С. 61 –65. 3. Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1984.

Тетяна БАРАНЮК

ПИСЬМЕННИК ВЕЛИКОГО ТАЛАНТУ

(ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ ГОГОЛЯ В ОЦІНЦІ ІВАНА ФРАНКА)

Микола Гоголь належав до видатних письменників ХІХ століття. З

його творчістю галицькі читачі познайомилися ще в часи виходу творів окремими виданнями. Цьому сприяло те, що „Руська трійця” на чолі з Іваном Вагилевичем розширила контакти з російськими діячами науки та

культури. Звичайно, галицький народ сподівався побачити пана Гоголя „в

живу”. На це саме сподівався і сам Вагилевич. Але до Львова Микола Гоголь так ніколи і не приїздив.

Ці контакти принесли свої плоди. У 1851 році вийшла книжка

„Тарас Бульба”. „Повість мала настільки велику популярність, що уривки з неї під різними назвами починають поміщувати в читанки для гімназій як зразки красного письменства” [1, 119]. Відтак уривки з „Тараса Бульби” займають постійне місце в різних читанках, які випускають для молодших класів гімназії.

У 1864 – 1865 роках у друкарні М.В. Поремби виходить двотомне видання „Вечорів на хуторі біля Диканьки” в перекладі з „московського” Ксенофонта Климовича. Перший том вийшов у 1864 році і містив „Переднє слово пасічника Рудого Панька”, „Травневу ніч або Утопленицю”, „Вечір напередодні Івана Купала” та „Сорочинську ярмарку”. Другий том з’явився у

1865 році з „Пропащою грамотою” та „Ніччю перед Різдвом”.

Важко сказати, чи молодий Франко був ознайомлений з іншими творами Гоголя, чи тільки прочитав уривки з „Тараса Бульби”, вміщені в читанці. Автор статті Роман Горак робить висновок, що Франко нічого не знав і не читав з доробку прозаїка. „Зі збереженого списку книжок, що були в учнівській бібліотеці, якою користувався Іван Франко, українських книжок зовсім не було...”, „...про свої гімназійні роки Іван Франко, перераховуючи книги, які він читав, ні разу не обмовився про книгу Гоголя, звідки можна зробити висновок, що з творчістю Миколи Гоголя він не був знайомий” [1, 120].

Першою аналітичною статтею про творчість Миколи Гоголя для широкого українського загалу була праця Михайла Драгоманова „Література російська, великоруська, українська і галицька” за 1873 рік.

Без сумніву, ця праця та інші публікації про Гоголя не могли не викликати цікавість з боку Франка. В епістолярній спадщині поета вперше ім’я письменника згадується у листах до М. Драгоманова. Іван Якович хотів